Якою має бути Київська Церква майбутнього?

На початку п’ятого року повномасштабної війни Україна, яка начебто була вкотре приречена на упокорення, починає інтенсивно осмислювати й концептуалізувати своє відроджене майбутнє. У цьому, звичайно ж, є певний парадокс, адже тверезе око помічає передусім руїну: скелети розтрощених будівель, затруєні поля, велетенські цвинтарі… Проте інтуїтивно ми бачимо нашу землю оновленою й сильною, а тому перефразовуємо ранньохристиянського богослова Тертуліана в бажаний для нас спосіб: «Кров мучеників цієї війни — насіння нової й преображеної України».  

Отож моїм завданням є спроба уявити, яку роль у формуванні цього майбутнього відіграє Церква, і якою сама вона постане в ньому перед нами. Тут і далі під словом «Церква» я розумітиму здебільшого всі українські Церкви, взяті в сукупності як один соціологічний феномен. Цей збірний термін мені важливий буде й тоді, коли говоритиму про якісь особливості, що стосуються Церкви як інституції без огляду на конфесійну її належність.

Українські Церкви та українські Майдани

Раніше мені вже випала нагода зробити висновок, що християнські демократичні імпульси у Східній Церкві супроводжували хвилю демократизації на зламі століть, але не передували їй. Зокрема, інституційні Церкви в Україні не були ініціаторами Майданів і тільки приєднувалися до них. Кажучи секулярною мовою, ініціатором Майданів було світське громадянське суспільство. Якщо ж говорити релігійною мовою, то справжнім натхненником революційного піднесення був Святий Дух.

Проте, з іншого боку, звідси не випливає, що Церкви не відіграли жодної позитивної ролі. Так, українські Майдани виразно засвідчили, що тривала практика релігійної свободи дала свої важливі плоди: всі релігійні громади, за винятком «УПЦ (МП)», відкинули російський державний фаворитизм щодо однієї Церкви як зразок для наслідування. Виявилося, що множинність релігійних громад, яку на початку 1990-х років сприймали як небажане й небезпечне дитя релігійної свободи, через десятиліття стала вже чи не найбільшим гарантом такої свободи. Це мало неоціненне значення для утвердження молодої української демократії.

Під час Майданів українці часто бачили, як на головну сцену періодично виходили разом священнослужителі більшості Церков і релігійних громад нашої країни, зокрема юдеїв і мусульман. Серед протестних наметів вирізнявся й Молитовний намет, спільний для всіх конфесій.

Цьому сприяла також часто невидима, але дуже важлива робота капеланів Майдану, які були поряд із людьми в нічні хвилини тривоги чи в момент атаки урядових сил. Відтак Майдани стали ілюстрованими підручниками соціального вчення Церкви, на основі якого і викристалізувалася ціннісна постава українського суспільства. Без цієї ціннісної платформи, без цього вектора добра і зла, що були сформовані українськими Церквами, були б неможливими самопожертва героїв Майдану, а також духовний порив добровольців на фронт.

Отже, можемо узагальнити: українські Церкви зорали духовне поле України й підготували ґрунт до духовного піднесення. Проте так само справедливим є й висновок, що головний імпульс до суспільних преображень надходив із-поза Церкви — зі значною мірою секуляризованого громадянського суспільства. Адже пригадаймо: Євромайдан спершу поставився до представників Церкви доволі упереджено. Все змінилося, коли кілька храмів поблизу Майдану відчинили свої двері для гнаних і поранених протестувальників. Відтак українські Церкви приймали Євромайдан поступово й певний час наздоганяли його. 

Тут неможливо обійти увагою чесний аналіз архимандрита Кирила Говоруна від 11 грудня 2013 року: «Майдан у своїй ціннісній складовій значно переріс… українські Церкви — всі без винятку Церкви… Лише в останні дні Майдану українські Церкви почали підтягуватися до того рівня моральної свідомості та відповідальності, які продемонстрував Майдан».

З початком повномасштабного вторгнення ситуація дещо змінилася: українські Церкви не спізнювалися, і їхні заклики до захисту рідної землі прозвучали з перших же днів російської навали. Водночас не можна сказати, що секуляризовані й щонайменше агностичні кола українського суспільства піднялися на спротив лише тому, що чули заклики Церков. Про ці заклики вони могли навіть не підозрювати. Таку ж закономірність ми бачимо і щодо впливу держави. Слова президента Володимира Зеленського «мені потрібна зброя, а не таксі», сказані у відповідь на пропозиції західних партнерів евакуюватися, звичайно ж, були важливими й надихаючими. Проте ані президент, ані Церкви не були головними організаторами спротиву. Тут знову проявилася потужна дія Святого Духа, який в одну мить запалив серця людей і підняв їх на опір російській агресії.

З тих пір і керівництво держави, і Церкви були й далі є важливими чинниками в підтримуванні морального тонусу українців та їхньої віри в перемогу добра. Проте сьогодні, на початку п’ятого року повномасштабної війни, ситуація певною мірою зависла у стані невизначеності. І держава, і Церкви підживлюють віру українців, що вони не програ́ють, і підсилюють їхню спроможність до боротьби. Проте ні одна, ні друга сторона (як і дипломати й політологи) не в стані сформулювати чіткий план перемоги.

Відтак оця завислість ситуації спонукає мене очікувати, що спусковим чинником в ініціюванні вирішальних змін стане якась подія, організатором якої знову буде непіддатний прогнозуванню духовний імпульс національного масштабу. Причому я не маю на увазі обов’язково приємну подію. У своєму нинішньому стані людство стрімко втрачає здатність розрізняти добро і зло. В історії ця криза традиційно вирішувалась увиразненням того зла, що його люди так чи інакше не помічали. Те саме завдання стоїть перед людством і сьогодні. І тут на допомогу приходить сама природа зла. Воно спершу зодягає на себе маску добра, і лиш коли доходить висновку, що настав час його торжества, скидає її й постає перед людством оголеним. І тоді його можуть розпізнати навіть ті, що втратили здатність розрізняти добро і зло. Ніхто з нас не знає, якою буде ціна такого прозріння. Але певен, що саме воно увиразнить перед українцями і світом шлях до остаточної перемоги.

Я би прогрішив проти істини, якби сказав, що Українські Церкви не бачать ці «досвітні вогні». Так, для прикладу, ще 27 березня 2022 року Глава УГКЦ Блаженніший Святослав виразно спостеріг: «І ми бачимо, що в Україні народжується якесь нове життя… Через Україну постане новий світ. Світ, де вже більше не буде зла. Світ, де зло буде переможене». На подібні пророчі прозріння можна натрапити у висловлюваннях і інших первоєрархів та проповідників України. Проте, з іншого боку, якщо охоплювати поглядом усю кумулятивну Українську Церкву, то її стан можна окреслити як очікування.

Тут нічого дивного нема: очікувати на прийдешнє спасіння — це природний стан Церкви. Проте тут бачу дві духовні небезпеки. По-перше, довіра до Бога — ота необхідна передумова витривалості — може в окремих випадках обертатися хибним патерналізмом, який відбиратиме в людини запал до преображення життя. Недарма Блаженніший Любомир Гузар¹Любомир Гузар (1933–2017) — видатний церковний діяч УГКЦ, мислитель, богослов. Патріарх-предстоятель Української греко-католицької церкви (2001–2011). сказав якось на Майдані: «Працюймо так, ніби все залежить від нас; молімося так, ніби все залежить від Бога».

По-друге, нас, християн, не має заколисувати обітниця Христа, що «пекельні ворота Церкву не подолають» (Мт. 16:18). Мовляв, не переживаймо за неї — Господь її обереже: політичні бурі рано чи пізно проминуть, а Церква залишиться вічною. Проте що́ пережила Церква, а з нею й велика частина людства у ХХ столітті, коли до влади прийшли дві тоталітарні інкарнації пекельного зла? Хіба ми не бачимо, що світ стоїть сьогодні на порозі ще більшої загрози? Це питання лякає мене своєю риторичністю. Проте українське духовенство підходить до цієї загрози якось рутинно, зі спокоєм, як до будь-якої іншої суспільної проблеми…

Тому Церква, як мені здається, сьогодні обмежується роллю Предтечі, тобто вона лише розпушує ґрунт для тієї зернини, з якої проросте новий світовий порядок. Але привнесе цю зернину не Церква як земна інституція, а Святий Дух, оскільки саме Він «очищає нас від усякої скверни».

Мабуть, цей висновок прозвучав би дещо песимістично щодо Церкви, якби не одне природне явище, яке може послужити втішною метафорою. Традиційно вважається, що блискавка падає з неба на землю. Це справді так, але з певними особливостями. Уповільнена зйомка засвідчує, що в момент грози спершу із землі піднімається невеликий стовп полум’я, в який згодом вдаряє згори блискавка. Тобто, повертаючись до нашої оповіді, проблема не в тому, що вирішальну дію виконує Небо. Від земної Церкви не можна очікувати, що вона стане Месією, який надасть розгадку всіх земних проблем. Це не її завдання. Проблема може виникнути тоді, коли заспокоєна Церква, яка лише рутинно виконуватиме всі обряди, буде неспроможною сформувати отой вогненний стовп — потужний духовний запит, на який і має відповісти Небо.

Єдність у багатоманітті

Чи усвідомлює українська Церква завдання сформувати отой вогненний стовп? Радше ні, ніж так, — і це добре видно в питанні про єдність Київської Церкви. З часу розколу у XVI ст. її фрагменти врешті-решт потрапили в підпорядкування трьох світових центрів християнства: Рима, Константинополя та Москви, і з тих пір логіка лояльності щодо тих центрів переважала над логікою єдності Київської Церкви. Це прирікало згадані фрагменти на почуття вторинності, а єдність у єдиній помісній Церкві виглядала примарною «квадратурою круга»³Відома задача, суть якої — за допомогою лінійки та циркуля побудувати квадрат, що буде рівновеликим за площею до заданого круга. Це неможливо зробити за скінченну кількість кроків через трансцендентність числа «Пі»., непіддатною для розв’язання.

Проголошення незалежності України, а особливо розв’язання Росією війни проти неї, спричинило разючі зміни в християнському світі, коли те, що донедавна було неймовірним, починає ставати можливим. Отой зневажений багатьма «Назарет» християнського Сходу — Київ — раптом опинився в епіцентрі геополітичної турбулентності, що стало яскравим підтвердженням пророцтва Митрополита Андрея Шептицького⁴Андрей Шептицький (1865–1944) — видатний церковний і громадський діяч, науковець, предстоятель Української греко-католицької церкви (УГКЦ), митрополит Галицький, архієпископ Львівський.: «Не тільки у глибокому середньовіччі, але й, найімовірніше, також у майбутньому український Київ відіграватиме для цілої Західної Европи велику — можливо, вирішальну — роль».

Я переконаний, що певні паралелі до цього характерні й для геохристиянських процесів. Тут також Україна може бути не лише проблемою, а й розв’язком, як казав про це Ярослав Грицак. Проте, звикнувши до своєї вторинності, ми й далі не використовуємо ті шанси, що їх Церква сьогодні має. Адже волею Господнього Провидіння в Україні сходяться больові точки сучасних міжцерковних стосунків. Знайшовши спосіб гармонізації їх у себе вдома, ми могли б запропонувати світові ключ до вирішення їх у світовому масштабі.

Проте тут нам заважають дві речі. По-перше, ми марнуємо справу Української Церкви тим, що й далі зосереджені на міжконфесійних противленствах. Ні, прямої ворожнечі зразка 1980-х років, слава Богу, вже немає, а Майдани подарували нам навіть дивовижні форми співпраці. Однак залишилась, на жаль, ота згадана апостолом Павлом тілесність: «Коли між вами зависть і суперечки, хіба ви не тілесні і не поводитесь як звичайні люди?» (1 Кор. 3:3). Вона відволікає увагу і не дає побачити появу особливих знаків часу.

По-друге, не меншою перешкодою є інерційність нашого мислення у сфері міжцерковних взаємин. За слушним висновком виконавчої директорки Європейської бізнес-асоціації Анни Дерев’янко, «найбільшою небезпекою в часи турбулентності є не сама турбулентність, а інерційне діяння за вчорашньою логікою». Для прикладу, українські християни одвіку благали: «Боже, нам єдність подай!», але бачили її як гомогенність. Відтак множинність Церков видавалась шкідливою для української церковної єдності.

Сьогодні пророчий уряд⁷Пророчий уряд (або пророче служіння, влада) — богословський термін, що означає місію сповіщати Божу волю, свідчити про Христа та впроваджувати християнські цінності в життя. Це частина триєдиного служіння Христа (учитель, священик, цар), у якому беруть участь віруючі через хрещення, навчаючи та свідчачи своїм життям. Церкви означає завдання вирізнити давньокиївський спадок не в імперському плюсквамперфекті⁸У німецькій мові — передминулий час, що описує дію, яка відбулася раніше іншої минулої дії. «руского міра», а в триєдиній Київській Церкві — в тій, яка ще тільки мріє на церковному обрії. Я маю на увазі ту Київську Церкву, яка не обмежиться євхаристійною єдністю з одним конфесійним центром, а стане «лабораторією» загальнохристиянського поєднання. Саме це й мав на увазі Блаженніший Любомир Гузар, коли стверджував: «Мислити про єдність Київської Церкви означає не відмовлятися від скарбу сопричастя з різними християнськими центрами, а навпаки — збагатити здобутками цього сопричастя сукупні духовні надбання Київської Церкви».

Але для цього треба крок за кроком позбутися всіх дрібненьких та егоїстичних ілюзій, які спонукатимуть нас шукати «простіших» варіантів. Кажучи церковною мовою, треба «вгору підняти серця». Але це зусилля оплатилося б сторицею: таке гармонійне й толерантне об’єднання спроможне було б відновити справжню ідентичність київського благочестя, що відкрило б у народі потужні джерела духовності.

Визволити Церкву від «руского міра»

В українських християн немосковської орієнтації сьогодні сумніву немає: доктрина «руского міра» — єретична, поганська за своєю природою і квазінацистська за ідеологічним спрямуванням. Вона служить ідеологічною й мотиваційною платформою для запланованого відродження Російської імперії. Толерувати таку доктрину в християнському світі мало би бути соромно й неприпустимо. Проте складність її оцінювання полягає в тому, що тут ми маємо справу з гібридною політико-релігійною вірою. 

Українці не втомлюються описувати небезпеки, що йдуть від російського православ’я, але повна заборона його української гілки, «УПЦ (МП)», з міркувань національної безпеки була б однозначно засуджена тими, хто сприймає православ’я московського зразка виключно як релігійну віру. Такі поборники релігійної свободи у світі цілковито ігнорують колабораціонізм цієї Церкви зі злочинним рашистським режимом. 

І навпаки, хоч світ не втомлюється остерігати українців перед порушенням релігійної свободи¹¹Йдеться про наратив, який поширюють американські медіа, мовляв, в Україні переслідують християн. А російські пропагандисти використовують аргумент про заборону в Україні «УПЦ МП» як посягання на релігійну свободу. Більше про це дивіться в докфільмі Christians in wartime Ukraine: the story you haven’t heard, колабораціонізм цієї Церкви перетворює її в наших очах на ворожу ідеологічну й антидержавну структуру, яка втратила статус Церкви. Проте за колабораціоністами ми можемо не догледіти тих, хто все-таки щиро вірить у Бога, виявляючи свою віру через московські обрядові звичаї.

Отож гібридність цієї доктрини означає, що ми потрапляємо в типову ситуацію Zugzwang (з нім. — примусовий хід.): захищаючи віру, ігноруємо політичні аспекти ідеології «руского міра» і колабораціонізм адептів цієї ідеології з агресором у час війни. А борючись із пропагандою і колабораціонізмом, ранимо релігійні почуття й ризикуємо порушити релігійну свободу, яка є базовою ознакою демократії взагалі та головним досягненням української демократії зокрема. І, на жаль, неможливо відділити одне від другого.

Проте знайти якийсь вихід українським Церквам доведеться. Нам таки треба буде проскочити поміж Сциллою і Харибдою. Бо ігнорування небезпеки відновлення Російської імперії прирекло б українство на цілковите знищення. Проте і зречення принципу релігійної свободи було б рівноцінне рубанню однієї з найважливіших опор української демократії.

Усвідомити, як Україна мала б відповісти на виклик Російської Православної Церкви, — це ще одна «квадратура круга», вирішення якої вимагає нестереотипного підходу. Поки що ми діємо рефлекторно й інерційно, тобто розвінчуємо ті єресі, що їх продукує сьогодні російська патріарша столиця, і остерігаємо світ перед цією небезпекою.

Безумовно, це важливо. Врешті-решт, Церква має бути «етичним свідком». Як писав папа Іван-Павло ІІ в енцикліці Sollicitudo rei socialis: «Пророча функція Церкви полягає у вказуванні на зло і несправедливість». Проте лише гола критичність українських Церков щодо Московського патріархату може врешті-решт спричинити на Заході чергову Ukraine fatigue (тобто «втому від України»). Надто довго Москва втішалася пошаною і визнанням, щоб тепер західні християни не спробували повернутися до звичайного стану справ. Критика має йти поряд із відродженням чистоти євангельської віри і пропонуванням світові нових духовних дарів.

Усвідомлення цього дало б можливість українським Церквам розставити правильні пріоритети.

Ще одна інерційність спостерігається в нашому баченні шляхів оздоровлення Російської Православної Церкви. Ми приділяємо надто мало уваги тому фактові, що між Україною та Росією діє «закон сполучених посудин» — і не лише як між державами, а й між Церквами Києва та Москви. Велич Московської Церкви тривала в історії так довго і можлива була лише за умови, що Київська Церква й далі залишалася розколена й перебувала в тіні. І навпаки, кожне піднесення нинішніх гілок Київської Церкви автоматично веде до втрати православною Москвою своїх шансів. 

Отож звідси можна зробити один важливий і для багатьох несподіваний висновок: вилікувати Московську Церкву можна лише через Церкву Київську, яка історично є для Московської Церкви її матір’ю (хоч Росія цього ніколи не ви́знає). Тобто завдання українських християн подвійне — не лише відкинути єресь, а й визволити від неї її творця. У повній відповідності з євангельським: «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним — світ спасти» (Йо. 3:17). 

Сформулювати хибність шляху конче необхідно, інакше не увиразниться правда. І захистити себе від Лукавого, що діє через опанованих ним людей, також треба. Проте зупинитись на цьому і не спробувати визволити опанованих Лукавим — гріх. Тому що Бог не творить a priori злочинних народів — вони стають злочинними, коли топчуть закладену в них божественну природу. І я не певен, чи є в людстві бодай один народ, який за свою історію не вчинив би жодного диявольства. Але водночас завжди в кожному народі є той ісаївський «останок», який спроможний «навернутися до Бога Сильного» (Іс. 10:21). Промовити до цього «останку» і є духовним обов’язком українських Церков.

Історія любить карколомні кульбіти

Зневіра українців у можливість трансформації Московської Церкви має під собою солідне підґрунтя: міняються епохи, проте незмінними залишаються антизахідна постава Третього Риму¹³Так говорять про осередки християнства, що досягали розквіту в різні періоди історії. Перший — Рим, другий — Константинополь. Москва створила ідеологему, згідно з якою вона є правонаступницею цих осередків. та сприйняття архаїчності як чесноти. Ось чому, осмислюючи майбутнє Київської Церкви, ми незмінно бачимо на задньому плані ворожу й зашкарублу Москву. Звідси головний вектор виживання для нас — це перехід громад із Московського патріархату в патріархат Константинопольський, тобто в Православну Церкву України, і повне відгородження від Москви.

Що ж, судячи з останньої інформації, хоч у час війни прискорився перехід громад «УПЦ (МП)» до ПЦУ, все ж чимало православних, що входять до «УПЦ (МП)», залишаться у своїй Церкві. Тут відіграю́ть свою роль культурні преференції та характер вірувань, які не можна змінити політичними засобами. Отож Україна має прийняти той факт, що у тривалій майбутній перспективі орієнтація частини українських християн на Москву збережеться. За якийсь час війна закінчиться, нинішні емоції вляжуться, і в умовах релігійної свободи паралельно існуватимуть дві православні юрисдикції — константинопольська і московська.

Отож зробити УПЦ українською зможе передусім розвертання вектора політичної лояльності з Москви на Київ. Тоді УПЦ могла би водночас представляти елементи російської християнської духовності в Україні і бути представницею української духовності в Московському патріархаті.

Треба щиро сказати, що в можливість такого розвертання в нинішній Україні практично ніхто не вірить. Причина зрозуміла: оскільки Москва й далі прагнутиме зберегти й відновити свої лідерські позиції, що їх вона мала певний історичний час, то паралельне існування двох православних юрисдикцій — константинопольської та московської — буде незмінно спричиняти антагонізм поміж ними. Такий паралелізм означатиме розкол православної єдності. Проте так не мусить бути вічно.

Станом на сьогодні не бачити антиукраїнського характеру Московської патріархії було б справжнім донкіхотством, якому немає виправдання. Так триватиме доти, доки існує Російська імперія. Проте сьогодні ніхто не може з точністю передбачити, як виглядатиме Росія та її Церква після того катаклізму, що його готує їм режим Путіна. Що безоглядніше чинить він свій геноцид в Україні, то більше позбавляє себе майбутнього. І ймовірнішим стає подальший розпад нинішньої Російської Федерації: як стверджує Ярослав Грицак, «кінець такої війни має характер колапсу однієї зі сторін». Так свого часу було з нацистською Німеччиною і прив’язаною до неї Німецькою Євангелічною Церквою. Потрібна була тотальна поразка обох, щоб на уламках з’явилися покаянна Німеччина та її Сповідницька Церква.

Ось чому світ сьогодні може виявитися свідком останніх конвульсій того геополітичного утворення, яке було у ХХ столітті могутньою супердержавою. А на тому місці постане якась нова, порівняно невелика Московія як національна держава російського народу. Таку можливість вважає цілком імовірною, для прикладу, колишній прем’єр-міністр Швеції Карл Більдт: «У Путіна просто немає можливості виграти війну, яку він почав. Мир настане тільки тоді, коли він буде переможений… Рано чи пізно стане неможливо приховувати похмуру реальність того, що Путін зробив із Росією. Одного разу, коли Росія остаточно відмовиться від неоімперських ілюзій Путіна, вона сфокусується на своєму власному майбутньому як незалежної національної держави серед інших незалежних національних держав, включно з Україною та Білоруссю. Тільки тоді ми зможемо говорити про мир».

Своєї руїни може зазнати і Московський патріархат як духовний епіцентр насильницької православної імперії. Як сказав митрополиту Борисові Ґудзяку один росіянин, який був близьким соратником Патріарха Кіріла, «імперіалізм російських державних та церковних структур приречений розпастися, і щойно тоді, коли суспільство і Церква вдаряться об дно, може розпочатися відродження». Але якщо Російська Православна Церква зуміє пройти через катарсис, то не зникне зовсім, а трансформується у церковне тіло, яке зможе підпорядкуватись євангельським правилам християнської спільноти. Адже як засвідчує історія Константинопольського патріархату, який пережив розпад Візантії більш ніж на п’ять століть, у Церкві авторитети значно триваліші за авторитети політичні. І ставши московським «Фанаром»¹⁵Фанар — один із найстаріших районів Стамбула (Туреччина), де розташований Вселенський патріархат. та позбувшись тієї фатальної «симфонії» з кремлівським кесарем, це нове церковне тіло все ж матиме шанс зберегти за собою почесті визнаного християнського центру. І при цьому ми можемо стати свідками цікавого кульбіту історії, коли саме патріарша Москва, перейшовши через катаклізм, іще покаянно шукатиме порозуміння з оновленим Києвом.

Зрозуміло, що яким буде остаточний присуд Провидіння щодо Росії — нам сьогодні не відомо. Важливо, однак, підкреслити, що відгороджування від Москви, як і слухняне схиляння перед нею, — все це тактика слабких, які вічно шукатимуть опертя в інших центрах християнства, так і не набувши своєї власної сили. 

Протягом усіх століть Москва могла конкурувати з українським християнським духом лише тоді, коли тримала його постійно приспаним і кволим. Сьогодні цьому духові здається, що, набравшись праведного гніву й затятості, він став сильнішим. Це так і водночас не так. Бо не виключено, що він із кволого може стати хворим. Те, що годиться для політики, не годиться для релігії. Імперськість Російської Церкви можна подолати не стільки натхненним патріотизмом українських Церков, скільки їхньою істинною християнськістю.

Що ж, як я вже згадував, сьогодні нам це не під силу. Але водночас і не впадаймо у скепсис, оскільки «неможливе в людей — можливе у Бога» (Лк. 18:27). 

Церква віддавна має ключ до такого давно очікуваного преображення. Це — метаноя, що з грецької означає буквально «зміна розуму». Так, для цього потрібна велика духовна енергія. Але її ми й маємо зачерпнути з великої жертви народу. Адже жертва стає тією матрицею, на якій визріває кожен новий феномен цього світу. А відтак на нинішній жертві України формується її величне майбутнє, яке ми ще повинні осягнути.

Отож наша об’єднана (але не уніфікована!) Київська Церква може не тільки розв’язати свою «квадратуру круга», а й стати епіцентром гармонізації світових протиріч. Але ми, як церковна спільнота, матимемо цю перспективу на майбутнє лише тоді, коли здійснимо рішучий і неординарний прорив у сфері еклезіології та церковної дипломатії, а головне — перейдемо через справжнє духовне преображення.