Med Goblin про військову медицину та літературу

Говоримо з Андрієм про сучасні реалії медичної евакуації й догоспітальної допомоги, відсутність емпатії на ВЛК, проблему залежностей, небезпечні моменти під час служби і рішення писати книжки українською мовою.

Для чого в медичному батальйоні рота безпілотних систем?

— Ви долучились до війська на третій день повномасштабного вторгнення. Які були клювові етапи й поворотні моменти за цей час?

— Перший період був на початку 2022 року, під час деблокади Києва. Це була робота з медеваками по місту між різними закладами охорони здоров’я. Якщо в мене було розчарування, то найбільше тоді, бо хотілося цікавішої роботи. Потім десь півтора року я був на запорізькому напрямку, там виконував лікарську роль. Було дуже багато роботи з пацієнтами, там я навчився тому, що таке військова медицина. Залежно від того, звідки везли, це міг бути як стабілізаційний пункт, так і передова хірургічна група. Плюс лікували цивільне населення, бо персоналу не вистачало: це були і поранені цивільні, і не поранені. Цих людей було тисячі. І це був найбільш, мабуть, безтурботний період моєї роботи, тому що вона була дуже просто окреслена — треба було лікувати. Я більше ні за що не відповідав. Потім я перевівся в іншу частину, долучився до медичного пункту батальйону. Йшов до свого друга, який кликав і казав, що працюватиму анестезіологом, але згодом виявилось, що керуватиму стабпунктом. І це була інша робота, зовсім інша кваліфікація. Вона набагато складніша в морально-психологічному плані: я почав менше спати, частіше був депресивний стан. Але ми дуже добре налагодили там роботу.

— Що було найважче в цій роботі?

— Постійно розуміти, що відбувається, і намагатися керувати процесами. Все синхронізувати, узгодити, контролювати якість.

Було дуже багато нових людей, відповідно, було злагодження. І важко було постійно не спати, хоч я був готовий, бо не так багато спав по життю з лікарською роботою, але там це почало даватися взнаки.

Після цього почали організовувати Перший окремий медичний батальйон¹Спеціальний медичний підрозділ Сухопутних військ ЗСУ, створений у березні 2025 року на основі медичної служби 1 Інтернаціонального легіону., там я був командиром медичної роти і це було найгірше. Посади в мене зростали, але досвід знижувався, бо ця робота не має стосунку до конкретно медицини. Це як у садочку, тільки ти працюєш вихователем, а всім по 35-40 років.

— Перший медичний батальйон — інноваційний підрозділ. Знаю, що наразі таких уже три. Чи можете розказати про ідею і чому виникла необхідність їх створювати?

— Можу описати концепцію саме Першого окремого медичного батальйону, бо, наскільки я знаю, в інших закладалася інша філософія. Наша концепція полягала в тому, що вся допомога, надана пораненому від моменту евакуації з поля бою і до потрапляння у великий тиловий госпіталь, має здійснюватися силами одного підрозділу.

Дуже важливо не втрачати контроль за пацієнтом під час переходу між етапами надання допомоги. Має бути один континуум, в якому інформація, стан та все інше моніториться, а медики мають налагоджений зв’язок і взаємодію. Хороші, як і погані спеціалісти, є всюди. Коли це все в рамках одного підрозділу, налагодити нормальну роботу набагато легше. Що і відбувається в рамках Першого окремого медичного батальйону, вони дуже добре працюють. Зараз рутинно проводять операції з роботизованою, безпілотною евакуацією. Це один із найбільших проривів. Зараз більше немає історій, коли хтось залітає на легкій броні до позиції, під мінометним вогнем когось закидують на мотолигу і вивозять. Іноді люди годинами, днями, тижнями і місяцями з пораненнями перебувають на позиції, бо дістати їх неможливо. Зараз дронами їх вивозять, є багато успіших кейсів, а це означає, що знайдено технічне вирішення проблеми неможливості евакуації.

Отже, це робоча схема і її можна масштабувати. Було багато критики і сумнівів, коли створювали концепцію і затверджували штатку (кількість посад. — ред.), бо для чого в медичному батальйоні ціла рота безпілотних систем? Як виявилось, так можна і треба.

— Які ще досягнення Першого окремого медичного батальйону вас особливо гріють? 

— Там було приємно. Ядро команди у нас перейшло з попереднього місця, Інтернаціонального легіону, де я служив у медпункті. Звідти перейшли і традиції: сухий закон, суворе дотримання чистоти і охайності, ретельно обрана команда. Якщо ти не сидиш у бруді, в тебе все акуратно, це уже показує тобі, що ти чогось вартий. Не було ситуацій, коли закінчилися розхідники і командир казав, що це ваші проблеми. Всі проблеми ми так чи інакше вирішували.

Кінець епохи стабілізаційних пунктів

— Розкажіть про організацію роботи на стабпунктах і свій досвід там?

— Стабілізаційний пункт — це народна назва. Всі розуміють, про що йдеться, але регуляторних документів немає. Об’єм допомоги визначається в бойових розпорядженнях або в інструкціях, де є теоретичний перелік процедур. Наразі впроваджується первинна медична документація, бо ще 2022–2023 роках це була «форма 100»³Первинна медична картка, яка фіксує факт поранення або травми військовослужбовця під час виконання бойових завдань. Була базовим документом догоспітального етапу медичної евакуації. радянського зразка.

Епоха стабпунктів закінчилась, як закінчилась епоха медеваку в тих умовах, які ми маємо зараз. Філософія стабпункту полягала в тому, щоб бути на такій відстані, куди не долітає артилерія чи хоч міноменти. Умовно, за 10 кілометрів від лінії зіткнення знаходився стабпункт, де мали переглянути турнікети, зробити перелік процедур, які дозволять людині проїхати далі, і ще за 20 кілометрів — передове хірургічне відділення, де можна потрапити в повноцінну операційну.

За 10 кілометрів уже не розташуєш ніякий стабпункт — тож відходиш на 20, 25 кілометрів, а на тому місці він уже не потрібен, бо тут можна розгортати передове хірургічне відділення чи групу. Місце для стабпунктів залишилось точково, бо бувають різні умови та рельєф. Може бути опцією, коли просто немає приміщень, наприклад, як на півдні.

— Ви працювали на стабпукнті і знаєте як працюють медики там, коли за день надходять десятки поранених. І від цих людей, які в такому режимі працюють роками, я бачила дуже багато людяності. Але з госпіталя в Києві мої друзі, дорослі чоловіки, виходять в сльозах від неповаги і байдужого ставлення. Чому?

— Робота на стабілізаційному пункті в тисячу раз менше руйнує психіку медика, ніж робота в поліклінічному прийомі. Поліклінічний прийом — це пекло, найгірша робота, яку можна придумати в медицині. Там багато комунікацій, які дуже обмежені в часі. Люди приходять з дуже різними запитами і частина цих людей намагається отримати якісь бенефіти, які не повинні отримувати. Конструктивний діалог, як правило, складається важко.

На стабпункті, коли людину привозять, ти сам визначаєш, що їй треба зробити. Допомога пораненим швидка і ти бачиш результат своєї роботи, що дуже важливо. Коли людина помирала, а через 45 хвилин не помирає, ти відчуваєш свою цінність. Коли сидиш на амбулаторному прийомі цілий день, не відчуваєш своєї цінності.

Ще один аспект — це підбір кадрів. На стабпунктах більше молоді. А в центральних великих госпіталях більшість людей працює все життя.

— Чому ви вирішили звільнитися з військової служби?

— Я був вимушений, бо в мене з’явилися обставини, які я не міг вирішити, перебуваючи на службі. Це сталося раптово. Не розцінюю це як однозначну крапку, тому що в мене вже був досвід звільнення в 2023 році. Тому я знаю, як це — звільнитись і повернутись.

Якщо повертатимусь, то хочу в частину, з якої я йшов. Я просто подзвоню і скажу: «Візьміть ким завгодно». Головне не посада, а люди, з якими ти служиш.

Чи можна покращити досвід проходження ВЛК?

— Ветерани і військові, які повертаються після поранень, говорять, що часто найтяжче, коли проходиш військово-лікарську комісію (ВЛК)⁵Медичний огляд, на основі якого визначають придатність за станом здоров’я до військової служби, установлюють причинний звʼязок захворювань, травм із проходженням військової служби та визначають потребу у продовженні лікування.. Виходить, найчутливіша сфера є найменш людиноцентричною. Як це пояснити?

— Я теж мав цей досвід. Система не оптимізована для того, щоб створити комфорт, а він ніколи не виникає сам по собі. Має бути хтось у цьому зацікавлений.

Медицина — це частково сфера обслуговування. На якомусь етапі тобі треба прийти, отримати послугу і піти. До лікаря всі приходять, тому що погано, і таких людей за день приходить багато.

Треба, щоб одна сторона змінилася. Від пацієнтів вимагати змін неможливо, тому що їм погано. Значить, можна вимагати від персоналу —  мотивувати драконівськими методами, що не працюватиме, чи грошима, що може працювати. Де взяти гроші медичній військовій частині? Ніде. Значить, грошима мотивувати не можна. Все, нема виходу.

— Якби вам довелося працювати в госпіталі і проводити ВЛК, бачити кожного дня сотні військовослужбовців, чи вдалось би вам зберегти емпатію до людей? 

— Ні, я б наклав на себе руки.

Захоплююсь деякими людьми, які не корупціонери, у яких вистачає наснаги сидіти та приймати ВЛК. Захоплююсь людьми, у яких вистачає наснаги стояти в черзі, щоб пройти це ВЛК.

Якщо ми масштабно хочемо змінювати докорінно систему в країні, то це тільки еволюційний довготривалий процес. Хтось має мати цю концепцію в голові, але дуже обережно та поступово її згодовувати тим, хто має повноваження це міняти.

Іноді людям, які не бачили систему зсередини, здається, що вони можуть її налагодити, але потім все впирається в те, що в тебе немає технічних можливостей. Ти можеш підготувати законодавчу ініціативу, все проголосувати, навіть через парламент провести, а потім виявляється, що на місці нема як це забезпечити. Треба подбати про те, щоб фізично люди могли імплементувати ці ініціативи.

— Нещодавно Аліна Михайлова опублікувала колонку, в якій говорила про проблему фіктивних ВЛК. Чи ви зіштовхувалися з цією проблемою, які бачите причини й можливі вирішення? 

— У мене буде нерепрезентативна вибірка, бо це все-таки були медичні підрозділи. Чи були люди непридатні по здоров’ю? В медичних частинах ні, бо в них майже всі придатні. Чи були профнепридатні люди, яких понабирали просто так? Звичайно, були.

Щодо ТЦК, то не все можна побачити. Процедура організована так, що людина, як правило, не носить з собою всі свої виписки, документи, багатьох людей вже нікуди не відпускають. Я підозрюю, що десь ВЛК проводять просто номінально.

Думаю, ситуація трошки покращилася, бо окремі військові частини можуть дозволити собі мати рекрутингові центри. Для частини людей з’являється альтернатива.

Проблема в тому, що якщо дуже хворі потрапляють в армію на ті посади, де треба здоров’я, потім що з ними робити? Вони починають тасуватися між підрозділами. Частина людей має проблеми зі зловживаннями. Думаю, що цього набагато більше, ніж умовні люди без здоров’я.

Залежності й потреба у психологічній допомозі

— Вирішення цієї проблеми має бути в сфері медицини чи командування? 

— Мають бути політики і підходи до того, як комплектується армія. Це точно не медичне питання.

Таких людей звільнити зі Збройних сил надзвичайно важко. Алкоголізм лікується важко, але в армії навряд чи він лікується. Якщо ми говоримо про гіпотетичні каральні методи, це не призводить до того, що людина перестає. Це хвороба дуже серйозна. Одна з найбільш поширених, яка призводить до нездатності виконувати службові обов’язки.

— Чи є в російській військовій медицині щось, чому варто повчитись?

— На ланці, яка наближена до поля бою, у нас кращі справи, хоча би внаслідок простішої логістики, ближчої доступності. З найдальнішого стабпункта за 12 годин можна гарантовано дістатися до будь-якого найкращого науково-дослідного інституту на території України. Для ворога, думаю, це не так. Плюс у нас ставлення все одно інше до своїх.

Порівняння будуть різні, тому що дуже багато змінних. Військова медицина не може бути організована однаково, під кожен конфлікт буде змінюватися. От у нас з 2022 року було вже кілька змін, що собою являє військова допомога на перших етапах.

— Є думка, що російські військові вживають наркотичні або стимулюючі речовини, що робить з них «зомбі», які йдуть у бій. Це міф чи таке можливо? 

— Звичайно, можливо. Наскільки це централізовано? Імовірно, більшість просто дістає що-небудь, це не офіційні штатні поставки. Якщо не можеш змінити реальність, ти повинен змінити свій стан свідомості. Якщо ти точно знаєш, що помреш і до тебе ставляться як до худоби, ти маєш дуже високі ризики щось почати вживати.

— Ймовірно, в українській армії проблеми наркотичної залежності теж існують?

— За моїми спостереженнями, як не дивно, в 2022–2023 роках було гірше, ніж у 2024–2025. Може бути таке, що люди, які мали тяжкі залежності, або не дожили, або в СЗЧ (самовільне залишення частини. — ред.), таким чином їх просто стало менше.

— Зараз ми спостерігаємо, як люди постійно вживають седативні препарати, щоб опанувати свій емоційний стан, а для сконцентрованості — енергетики. Наскільки небезпечною є ця тенденція? 

— Вживання енергетиків у великих кількостях може призвести до смерті.

Я неодноразово бачив, коли молоді хлопці помирали буквально за один день. Це були серцеві напади після вживання літра-двох енергетиків. Хочеться сказати, що це треба заборонити на рівні з алкоголем, але з іншої сторони просто один раз подивитися в очі цих людей — і розумієш, що їм нічого не треба забороняти, не енергетики точно. Це окрема каста людей, яким можна багато чого пробачити за те, що вони пережили.

Немає поганих ліків, є недоцільність призначення, або, як правило, їх ніхто не призначає, люди просто починають пити.

— Незакрита потреба якісної психологічної допомоги є чи не в усіх бригадах. Як це можна змінити? 

— У нас немає системи психологічної допомоги у військах. В деяких бригадах може бути правова психологічна допомога. Але ці люди зазвичай складають протоколи на тих, хто в стані алкогольного сп’яніння, їздять на бійки, розбираються з паперовими справами.

З іншої сторони, а що можна покращити? Ти звертаєшся до будь-якого фахівця з ментального здоров’я і кажеш йому: «Так і так, я військовослужбовець. Кілька разів в місяць мене майже вбивають. В мене загинуло стільки-то моїх побратимів, друзів. Я не можу спати, в мене проблеми з настроєм, зі стосунками» і так далі весь спектр перечисляєш. Що можна на це зробити? У звичайному житті ти починаєш змінювати свій спосіб життя. Не змінивши спосіб життя, ліками вирішити важко. Деякі стани, звісно, можна покращити. Людям з депресивним розладом антидепресанти можуть дійсно допомогти.

У нас проблема з доступністю цієї психологічної допомоги навіть для цивільних. Складно знайти людину, яка тебе фахово вислухає, оцінить, діагностує і допоможе. Це дорого і в тебе немає впевненості в якості. Наразі майже відсутнє законодавство щодо надання послуг в сфері психологічної допомоги.

Класно, якби розширили штат психологів, збільшили їх кількість, частині людей це точно допомогло б. І щоб вони працювали саме за своєю спеціальністю і це було відокремлено від розбирання в тому, хто скільки випив.

Відчуття небезпеки й незвичайні поранення

— Які моменти були найнебезпечнішими за час вашого перебування у війську?

— Небезпеки медичних підрозділів набагато менші, ніж небезпеки в піхоті або серед дронистів. Але одна з них — це те, що ти дуже довго перебуваєш на одному місці. Ворог знає це місце, ти знаєш, що знаходишся в планових цілях авіаудару, і з цим нічого не можна зробити. І ти чекаєш цього моменту, поки приліт не стається, тоді вилазиш з-під завалів, забираєш майно, яке залишилося, і їдеш в інше місце. Там закопуєшся, розгортаєшся і відбувається те саме.

— Як впливає перманентне відчуття ризику загибелі?

— Стараєшся від цього відволікатися. Тут є великий ризик, щоб почати бухати. Ми грали в настільні ігри, коли був вільний час, книжковий клуб мали, хтось міг читати вголос (я пару книжок так прослухав), влаштовували кіновечори. Ти намагаєшся звичайними активностями розбавити моторошність того, що чекаєш постійно. Робота на стабпункті — це не коли 24/7 привозять пацієнтів. Є періодичність, вона також змінюється протягом війни.

У мене були періоди, коли я за місяць міг жодного разу не виїхати зі стабпункту. У 2025-му, за перші пів року, я лиш 5-7 днів не був під землею. Чесно кажучи, мені нема на що скаржитись порівняно з тим, через що проходять люди. Хтось би сказав, що це просто курорт, тому я до цього так спокійно ставлюся.

— Чи є історії поранених, які досі залишаються в пам’яті?

— Звичайно, але я жодної хорошої історії не розповім, пам’ятаю погані. Але була весела історія, яку я запам’ятав. У день, коли було багато пацієнтів, прийшов якийсь військовий своїми ногами і сказав, що йому куля вибила зуб. Він абсолютно нормально себе почував, тому його посадили, дали йому чаю і сказали: «Чекай, коли всіх обслужимо важких, то подивимося тебе».

Пройшло кілька годин, хлопця оглянув стоматолог, у нього дійсно не було зуба. Про всяк зробили рентген, чи немає тріщини в щелепі. Виявилося, що куля з автомату залетіла в рот, пробила задню стінку глотки і біля сонної артерії засіла. Він цього не відчував, бо нічого не боліло, а в горлі не було видно місця, лиш цяточка маленька. Я тоді ще сфотографував рентген-знімок і запостив у твіттері, величезна кількість людей це подивилася, почали тегати лікарів, і воно вийшло за межі української бульбашки. Всі писали, що це фейк, що такого не може бути. Хірурги, які на наступному етапі видаляли зуб, написали статтю в західний журнал про хірургію.

— Яких ключових змін потребує українська військова медицина?

— Є велика спокуса сказати простий рецепт, що потрібні ротації кадрів, бо різні спеціалісти мають побувати на всіх рівнях, щоб не мати спотвореного бачення тільки свого етапу. Строгіший відбір за професійними якостями, а ще повна заборона зловживань і вживань. От із цього почнемо.

— Ви сказали, що зрозуміли, що маєте профдеформацію, коли в роботі перестали бачити людину. Водночас в якомусь з інтерв’ю нещодавно ви говорили про те, що на війні відкрили для себе емпатію. Як це сталось?

— Характер роботи мені дуже імпонує. Мені подобається швидка робота, швидкі рішення. Вигорання в мене прийшло, коли я працював у цивільній медицині і це була велика кількість планових операції по естетичній медицині. Фактично, це вже медична послуга, а не медична допомога.

Це не означає, що я ставився до пацієнтів жорстоко, навпаки, в професійному плані ти можеш відточувати свої вміння, але щирого співчуття не було. В армії ясно, що коли я бачу поранених, то мені їх шкода по-людськи. Тому армія зробила мене кращою людиною, там якесь інше вигорання буває. Але куди ж без вигорання?

— На що спираєтесь у складні моменти?

— Де залежить від мене — на віру в те, що я зможу щось зробити. Де не залежить —  на віру в те, що це колись закінчиться. Покладатись і спиратись надійніше всього на себе.

Про рішення писати українською

— Як у вашому житті з’явилась поезія?

— Коли я був студентом, писав вірші, але випадково продав телефон із ними і в мене їх не залишилось. Поезія — це поступове згасання бажання щось розповідати.

У 2022 році багато публікував у соцмережі про новий досвід, цікаві випадки. Були навіть фахові медичні дописи, але потім вже не хотілося про це писати, бо просто зникає бажання розповідати щось щире.

На якомусь етапі почав писати ці віршики для сміху, періодично траплялися більш серйозні. Коли в мене був складний день, я міг написати вірш і після цього ставало легше. Це спосіб розповісти про те, як ти себе почуваєш, не розказуючи нічого чужим людям. Але потім я і вірші перестав писати. Я просто вже не маю бажання розповідати такі інтимні речі, навіть у завуальованій формі. Мабуть, цей період закінчився вже.

— Чим плануєте займатись після демобілізації з війська? 

— Наразі я закінчую навчання в медичному університеті на клінічного психолога. Я починав ще до повномасштабного і в мене залишився один семестр. Не знаю, чи в мене вийде, але спробую довчитися і отримати диплом. А далі не уявляю, я так далеко не заглядаю.

Треба певні речі доводити до кінця. І взагалі, непогано мати маленький план, бо плани на життя поки не уявляю. Армія відучує від далекого планування.

— Нещодавно ви їздили в різні міста України з презентаціями книжки «Танці з кістками». Яке враження від туру у вас залишилось? 

— Головна емоція в мене — це здивування від того, що це відбувалось. Популяризація книжки йшла сама собою, тому що її вихід застав мене уже в армії. Коли знаєш про наклади —  це одне, а тут живі люди виділили час і прийшли, бо знали, що там буду я. Це приємне здивування і думка про те, що мені пощастило, що я цю увагу отримав, на відміну від багатьох інших людей, які повертаються і не отримують ніякої.

— Наприкінці минулого року ви отримали державну нагороду «Національна легенда України»⁷Відзнака президента України, встановлена 2021 року для відзначення громадян за визначні особисті заслуги у становленні незалежної України, зміцненні її державності, захисті Вітчизни та служінні українському народові., як сприйняли звістку про це?

— Негативно, бо я був на Донбасі, мені подзвонили і сказали, що завтра треба бути в такій-то годині в Києві і що це вже вирішено. Я не знав, що мене подають, не люблю сюрпризи і думаю, є кілька десятків тисяч людей, які більше зробили, ніж я, яким треба було би її дати.

Я нікого не просив про цю відзнаку, нічого не робив для того, щоб її отримати. На жаль, я на це не маю впливу.

— Що найбільше вплинуло на формування вашого світогляду?

— Спочатку книжки про динозаврів, потім книжки про вікінгів, а потім навчання в медичному. Із книжок про динозаврів і вікінгів я дізнався, що всі надзвичайні створіння помирають, про них залишається тільки пам’ять (у кращому випадку). А там, де нема пам’яті, з’являються міфи. А з лікарської сфери я отримав спосіб, яким дивлюсь на світ, аналізую і розв’язую проблеми.

Про становлення української ідентичності

— Коли з’явилось усвідомлення своєї української ідентичності і відчуття цінності країни?

— Частина моєї сім’ї з Полтавщини, частина з Київщини, а частина з Франківщини. Усвідомлення, що я українець, в мене було завжди. Мабуть, це пов’язано з мовою, бо спілкування вдома було переважно українською, з друзями російською. У школі та університеті частково українська, але книжки, які я читав, в основній масі були російською, іншої пропозиції не було.

Я пробував щось писати з дитинства і писав російською. Після 2014 року зрозумів, що не писатиму більше цією мовою, що маю писати українською. І для мене це було трошки трагічно, бо в мене було чітке усвідомлення, що російською я пишу добре, а українською — жахливо. Пам’ятаю, якийсь час вагався, але прийшов до висновку, що або більше не буду писати, або писатиму українською. А в 2016 чи 2017 році написав «Танці з кістками». Дарма переживав.

І Med Goblin (блог, який з’явився) вів тільки українською. І все, що я публічно писав з того часу, завжди було українською. І буде тільки українською.

— Чому книжка так довго чекала?

— Вона нікому не була на той момент цікава. Люди мало усвідомлюють, скільки в книжковій сфері змінилося навіть за останні п’ять років. Дев’ять років тому видавництва навіть не приймали рукописи. Потрібно було мати конкретних знайомих, щоб хтось подивився той рукопис, а в мене таких не було. Я відправив його куди міг, а потім просто забув про книжку.

Видавництво «Віхола» зв’язалося зі мною з 2020–2021 році щодо мого блогу, аби оформити його в науково-популярну книгу. Серед українського нон-фікшн вона була досить успішною. А потім я побачив у фейсбуці, що моє видавництво шукає авторів художньої літератури. І я їм написав у коментарях прямо, кажу: «Є моє, почитаєте?». Пощастило. Спочатку не пощастило, а потім дуже пощастило.

— Що пам’ятаєте про Революцію гідності?

— Пам’ятаю, що я був у перший день, коли ще не було побиття студентів. В той час я був на чергуваннях дуже часто, працював у центрі політравми правого берега, до нас привозили багато людей. Я пам’ятаю кількох людей з Небесної сотні, яких я реанімував, але нам не вдалося їх врятувати.

Пам’ятаю, я вийшов з чергування (тиждень був, мабуть, на ньому) на кілька годин і хотів поїхати додому випрати костюм. Я в ньому прямо їхав, а коли доїхав, просто викинув у смітник під домом, тому що він був у жахливому стані. Усіх людей, яких перевозили за ці дні — вони всі були на тому костюмі. Так я запам’ятав Революцію гідності.

Я намагався бути дотичним. Пройшов курси по такмеду, коли це тільки починалося в Україні. Потім більш спеціалізовані лікарські, тому що тоді це було потрібно. В мене якраз тоді народилася четверта дитина, тому я дуже погано пам’ятаю подробиці цього періоду, було надзвичайно багато всього.

— Чи змінилося з того часу сприйняття України?

— Усередині 2000-х було незрозуміло, що ця країна зробила для мене. Було засилля корупції, яка тоді була усюди. Раніше мені ніколи не було шкода України, а з 2014-го це змінилось.

У нас дуже хороша країна, просто не таланить хронічно. Але, може, їй теж колись пощастить.

— Чого вам зараз найбільше бракує?

— У мене все є. Я щаслива людина.

— Що українцям варто робити більше, щоб мати шанс встояти?

— Навчитися пробачати іншим дрібну шкоду. По-справжньому пробачити, на мою думку — це забути. Ти не можеш щиро казати, що пробачив когось за щось, якщо ти про це не забув. Ми забуваємо дуже багато з того, що робимо не найкращим чином, собі пробачати завжди легше. А от іншим ми часто не пробачаємо навіть дрібниць.

Думаю, колись це може зіграти з нами злий жарт. Або вже зіграло. Але будемо сподіватися на краще.

— Яку правду про війну українське суспільство ще не хоче чути?

— Те, що люди втрачають на війні, їм ніколи і ніхто не зможе повністю компенсувати. Це неможливо. Мені здається, це найстрашніша правда про війну.

— Якби ви мали можливість залишити якесь послання наступним поколінням українців, щоб ви їм сказали? 

— Не сцикуйте.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.