Як лелека Грицько став символом Пирятинського нацпарку

Аби більше дізнатися і про стан справ заповідника та зоології в Україні під час війни, і про життя лелек Грицька й Одарку, яких обожнює чи не вся країна, ми заїхали в рідне село науковця — Леляки.

Матеріал створено за підтримки партнерів експедиції на Полтавщину: Defender, Work.ua, Sushko Philanthropy та Фундації Множина.

Хто такий лелека Грицько?

Побачити, як люди і птахи співіснують у природному середовищі, можна, зокрема, на Полтавщині — у Національному природному парку «Пирятинський». Поблизу села Леляки, біля заплавних луків, на одній з електроопор у 2019 році оселився герой цієї історії — лелека Грицько. Згодом до нього приєдналася самиця Одарка.

За птахами почав пильнувати місцевий дослідник природи, зоолог і викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Подобайло. Спочатку це були польові спостереження в межах наукової роботи та досліджень території майбутнього національного парку. Однак згодом історія лелек вийшла далеко за межі одного села, розповів зоолог:

— Це була випадковість. У 2021-му році, восени, гніздо впало. Я звернувся в місцеве наше підприємство, ТОВ «Леляківське», до керівників, і сказав: «У вас же на емблемі Леляківської сироварні — лелеки. От давайте ми відновимо оце гніздо лелек, поставимо камеру, і будемо вести стрім». А вони: «А от давай». Ну от стрельнуло. Вони профінансували платформу, обладнання, камеру.

Запустити стрім планували 2022-го, але завадила повномасштабна війна. Обладнання натоді зберігалося на складі в Харкові, який постраждав під час обстрілів.

— Ну, війна війною, я кажу: «Хлопці, нам треба, хоч і без стріму, але платформу поставити, бо Грицько прилетить, а гнізда нема». Тобто ми все рівно поставили платформу, і лелеки повернулися. Це був самий початок, початок березня. Уявляєте, тоді так тяжко всім було. А це дало нам всім надію.

Після звільнення Слобожанщини обладнання нарешті вдалося дістати зі складу й переслати до парку. Уже 2023-го стрім запустили. За кілька днів ютуб-канал «Лелека Грицько» набрав тисячі підписників. Стрім із гнізда, який започаткував Анатолій, виявився чимось значно більшим, ніж просто спостереженням за життям птахів.

Екосистема парку, або з ким сусідить Грицько?

Пирятинський національний природний парк був створений 2009 року. Однак повноцінно працювати для відвідувачів він почав аж 2012-го. Анатолій був одним із засновників. До слова, це місце виникло саме завдяки таким ініціативним, проактивним людям, як він.

Ще у студентські часи Анатолій досліджував балки та заплавні території регіону — зокрема ті, що згодом увійшли до складу майбутнього нацпарку. Територія парку охоплює заплаву річки Удай та її приток у межах Пирятинської громади. Основне завдання цього простору — зберегти водно-болотні угіддя й біорізноманіття.

Науковці оцінюють Удай як важливий осередок видового різноманіття. Сюди прилітають і навколоводні птахи: зоологи знаходили гнізда червонокнижних білих журавлів та чапель, рідкісного чорного лелеки, скопи¹Скопа́ — великий хижий птах, що живиться рибою і живе поблизу водойм.. Саме одна з долинних електроопор — та, де оселився Грицько — традиційне місце гніздування білих лелек у селі Леляки, каже Анатолій:

— На моїй пам’яті, гніздо тут було завжди. У цьому місці ріс високий-високий берест. Є фотографія 1950-х років, де місцевий чоловік стоїть ще такий маленький, а на фоні це дерево із цим гніздом. Потім дерево спиляли, лелеки переселилися в центр села на ца́рину²Край села, околиця. Інші значення — місцевість за селом; необроблене поле, вкрите травами., а потім вони, здається, повернулися знову на цього стовпа в 2019.

Екопросвітництво та запуск стріму

За словами Анатолія, наукова користь від цілодобового транслювання життя лелек — невелика (це одне гніздо з понад вісімдесяти, які інвентаризує парк). Проте ефект від екопросвіти — величезний.

— У перший рік, за тиждень після запуску, посилання на цей стрім стало з’являтися на оголошенні повітряної тривоги у Полтавській області. І люди, коли ховалися в укриття, відкривали… Це, видно, їх якимось чином заспокоювало. І це дало перший імпульс популярності нашому лелеці Грицьку. А далі він став дуже цікавим тим людям, які поїхали за кордон ще у першу військову хвилю і тужили за Батьківщиною.

Крім того, шкільні вчителі використовували матеріали каналу на своїх уроках. Але неабияк надихає Анатолія дружна і вдячна авдиторія «Лелеки Грицька». Ба більше, часто саме глядачі помічають несподівані сюжети й діляться спостереженнями в чаті стріму. Наприклад, коли сім’я лелек готувалася до вирію, до них прилітали й інші дрібні пернаті.

— З того моменту, як дорослі птахи полетіли, у цьому гнізді ми вже помітили півтора десятка інших видів. Разом з лелеками тут живуть горобці, і це було відомо всім. Але крім них сюди прилетіли синиці, повзик, ковалик, нещодавно сова сіра бувала.

Ще однією несподіванкою стали молоді лелеки з чорними перами у хвості. Зазвичай у білих представників цього виду він повністю білий, тому це виглядало як рідкісна мутація. Ймовірно, усі ці птахи були з одного виводка. Такий випадок зацікавив орнітологів⁵Науковці-зоологи, що досліджують птахів. із Канівського природного заповідника — раніше вони не спостерігали нічого подібного.

На жаль, доля лелеки Грицька завершилася трагічно. Наприкінці зими 2023 року дорослий самець не повернувся до гнізда після міграції. Для лелек сезонні перельоти — одні з найнебезпечніших періодів життя, каже Анатолій:

— Ну, це природа. Взагалі не всі виживають в міграції. І наш Грицько уже був такий підтоптаний. І довіряв людям. З одного боку, нам приємно, що він прилітав у двір працівника національного парку, тому що його там рибкою підгодовували. З іншого боку, де-небудь в Лівані або в Ефіопії, коли будеш довіряти людям, то з тебе можуть що-небудь зварити. І я гадаю, що це, вірогідно, було причиною його загибелі.

Лелека Одарка після втрати партнера певний час залишалася сама. Коли до гнізда почав прилітати новий самець, вона спочатку його відганяла. Волонтери, які стежили за стрімом, назвали нового птаха Грициком. Він дочекався моменту, коли Одарка відлетіла, зайняв гніздо — і поводився так, ніби завжди жив тут.

Зрештою Одарка прийняла нового партнера. Уже наступного сезону пара успішно вивела потомство — з’явилося п’ять нових лелеченят — несподівано оптимістичне продовження історії, за якою стежать тисячі глядачів онлайн.

Як тварини допомагають людям

Актуальною і корисною можливістю трансляцій життя лелек стала також благодійність. Анатолій уже кілька разів проводив прямі ефіри на підтримку українських військових. За його словами, завдяки цьому лише за один сезон вдалося зібрати понад мільйон гривень для ЗСУ.

— Позавчора (на початку вересня. — ред.) ми стрімили, ну, правда з Києва. У мене заняття були, приїжджав мій випускник Саша Базилевич — він чотири роки тому закінчив університет, пішов на війну, отримав 2024-го тяжке поранення. І я його просто позвав, на стрімі ми з ними попрацювали вечір і наколотили із семи тисяч до двадцяти однієї (ну, чотирнадцять тисяч люди назбирали), але зараз ви бачите, що мінімум активності, лелеки відлетіли, як основний такий атрактивний момент. Але для Саші це було теж дуже важливо, тому що він ще раз відчув свою важливість, поспілкувався з людьми. І самий прикольний момент, що на тому стрімі ми продали банку мого томатного соку за 1500 гривень благодійного внеску. Класно ж.

Крім прямих трансляцій, у парку «Пирятинський» активно використовують мережу прихованих фотопасток. Камери-фотореєстратори — це спеціальні пристрої з датчиками руху й нічним баченням, які автоматично роблять фото- або відеозаписи, коли поблизу них пройде тварина. Такий підхід дозволяє дослідникам непомітно фіксувати життя лісу й полів без втручання людини, отримуючи кадри рідкісних чи полохливих звірів. А інколи вдається зафіксувати і новий вид. Саме так, за словами Анатолія, підтвердили наявність куниці в Пирятинському парку. Однак у цієї технології є й інша функція: фотопастки іноді виявляють і браконьєрів.

— На одній з камер побачив чоловіка. Я прийшов на борсукову нору, на розвідку.
І був впевнений, що він поставить петлю, тому повідомив службу охорони парку. І будемо тепер пильнувати. Добре, що він фотопастку не побачив. Але коли буде ставити петлю і роззиратися, можливо, він її побачить, ну і тоді може вкрасти. Так що це темна сторона охорони природи.

Фотопастки в Національному природному парку «Пирятинський» виконують не лише охоронну, а й науково-просвітницьку роль. Наприклад, за кілька днів із них отримали вісім відеозаписів, на яких можна побачити навіть лисицю. Камери, розташовані навколо річки Удай та на полях, зафіксували багато птахів — дроздів, вільшанок, синиць, сойок, а серед ссавців — лисиць, косуль і борсуків. Одна з пасток висить прямо на березі Удаю, де видно, як лелеки прилітають ловити рибу для пташенят.

Природоохоронні ініціативи

Пирятинський парк був залучений і в європейські проєкти з покращення природоохоронного законодавства. Зокрема, Анатолій і його колеги брали участь у міжнародних програмах.

— Це у 2015-му була ініціатива ЄС, щоб узгодити українське законодавство з європейським, зокрема через створення Смарагдової мережі⁷Європейська мережа (з англ. Emerald network) природоохоронних територій, створена в межах Бернської конвенції для збереження дикої флори та фауни.. Коли Міністерство захисту довкілля обирало модельний об’єкт, зупинилися на нашому парку. Знали, що Національний парк «Пирятинський» підтримає Київський університет — і це спрацювало.

У межах цієї програми проводили аналіз природних екосистем і розробляли підходи для їхнього збереження відповідно до європейських стандартів. До досліджень залучали й іноземних експертів, зокрема словацького фахівця Яна Шаффера.

Цікаво, що в результаті такого аналізу з’ясувалося, що традиційні українські підходи до охорони природи цілком відповідають вимогам європейських стандартів. Скажімо, коли європейські критерії до зонування співставили з існуючим поділом території парку на заповідні зони та зони регульованої рекреації, то ці системи майже повністю збіглися. За словами Анатолія, це підтвердило, що класичні українські методики природоохоронного планування залишаються ефективними.

Пирятинський парк залучає до досліджень не лише місцевих жителів, а й молодих науковців. Чимало студентів Анатолія приїжджають у заповідник на навчальну практику, адже тут можна зібрати велику базу даних завдяки фотопасткам і досліджувати екосистему парку в реаліях війни.

— Мої студенти, перш за все, ентузіасти, яким теж класно побувати на природі в позаурочний час. Поки був ковід, ми нормально в школі собі жили без проблем. А зараз, коли війна, то вже якось тримаєш їх коло себе. Воно ж ніби тут і нема такої явної небезпеки, але це чужі діти.

Анатолій додає, що з підготовкою нових фахівців існують певні труднощі, однак українська природнича освіта залишається досить сильною. Залученість молоді свідчить, що попри втрати наука не зупиняється. Дослідники продовжують зберігати знання й досвід, які стануть основою для майбутнього відновлення. Каже, що завжди буде те покоління, яким рідна природа цікава. І ми зараз все ще здатні належно їх навчити.

— Якщо до нас приходять студенти — значить, наука буде жити. Завжди є приблизно два відсотки людей, які справді цим живуть. Ми можемо дати хорошу базову освіту. І коли наші випускники потрапляють у західні університети, вони почуваються там цілком конкурентними.

Українська природа й наука у воєнних реаліях

Територія Пирятинського парку хоч і не зазнала прямої шкоди від вторгнення РФ, але певні наслідки так чи інакше відчуває. Охоронні установи й наукові підрозділи в інших регіонах, з якими вони підтримують зв’язок, постраждали, а підрахувати збитки для довкілля складно.

Частина заповідників і національних парків України опинилася під окупацією, як-от Приазовська орнітологічна школа, національний парк «Меотида», Кримські заповідники, пригадує Анатолій. Крім того, багато фахівців переїхали в інші регіони України й були змушені починати роботу фактично спочатку.

— Важливо, що ми їх втратили для нашої держави на якийсь час, але коли вони повернуться, ну, по-перше, буде полігон для спостережень, як природа відновлюється з тим-таки Каховським водосховищем. Там є кілька заповідних територій, які були до того, як підірвали дамбу, і які існують й зараз.

Звісно, траплялися випадки, коли під час ворожих обстрілів збиті безпілотники падали також і на територію Пирятинського парку. Від початку повномасштабного вторгнення таких випадків було близько восьми. Зоолог розповідає, що внаслідок пожежі після падіння «Шахедів» близько дев’яти гектарів степу вигоріло, а на відновлення екосистеми потрібно кілька років. З іншого боку, коли якийсь фермер орендував 20 гектарів території Смарагдової мережі й обробив її гербіцидом⁹Хімічні препарати для боротьби з небажаною рослинністю., засіяв люцерною¹⁰Вид багаторічної кормової трави родини бобових; конюшина., то він наніс природі збитків у рази більше, ніж наслідки війни, каже Анатолій.

Щодо тварин, то вони, як показують спостереження, на вибухи від збитих «Шахедів» практично не реагують.

— Тому що оці гучні звуки у нашій сфері були завжди. Коли я був малим, в цьому небі «МіГи» долали звуковий бар’єр на тренуваннях. Ми до цього просто звикли, разом і з птахами, і з рибами. Десь в мене на каналі є відео про бобра і «Шахед», який летить в нічному небі, і чути оцей його звук. А бобер як гриз, так і гризе. І нам, як бобрам, до цього треба ставити стійку, набратися терпіння і робити свою справу.

Із початку повномасштабного вторгнення Анатолій приєднався до місцевої територіальної оборони.

— Я подзвонив Пирятинському начальнику ТрО і кажу: «Знаєш, в мене є бінокль, і я знаю таку нору, з якої можна контролювати трасу Прилуки—Пирятин. Він каже: «Ой, будь ласка, поїдь бігом, тому що ми вже за Прилуками, а в Пирятині хлопці з автоматами стоять, щоб ми хоч мали 20 хвилин на підготовку». Ну, то я трьох своїх хлопців взяв, ми там почергували кілька днів, поки поставили блокпост.

Пізніше він підтримував і студентів Київського університету. Після одного з ракетних ударів неподалік студентського містечка були пошкоджені будівлі біологічного факультету, і Анатолій разом із колегами допомагав закривати вибиті вікна.

Найбільше хвилюється за своїх колишніх студентів, особливо коли дізнається, що хтось із них поранений чи загинув. Та попри це Анатолій не втрачає оптимізму й не планує полишати свою наукову діяльність.

— Кожен повинен робити свою роботу: якщо ти не воюєш, якщо тебе не мобілізували, — максимально підтримувати отут стабільність, бо це надовго. Треба максимально підтримувати той рівень життя, який був до війни і який буде після війни, щоб не дати нас зламати. І це це така місія, мені здається, дуже важлива для людей в тилу.