Спіть, хлопці, спіть. Хто насипає кургани на Поліссі?

Передавали дощ, але світить сонце і ми з фотографкою їдемо до «Новуса» на Чайці, це автобусна станція у Рівному. Там маємо зустрітися з Володимиром Пастушком із Березного, що за годину їзди звідси. Йому вдалося на день відпроситися зі служби, щоб розповісти нам про справу свого життя: до 2014-го він відшукував таємні поховання упівців по лісах Березнівщини. Сьогодні побачимо, як виглядають поліські кургани. 

Вхід тільки для запрошених

Володимир приїхав разом із дружиною Наталею. Вона за штурмана, бо він має мало досвіду їзди між містами, а тим паче по місту — навчився кермувати вже на війні. 

Зі словами «хочу кави» зупиняється за Житинським кільцем на виїзді з міста у придорожньому кафе. На барній стійці батончики «Баунті» і шкатулка з написом «на новий купальник». Точно, це ж перші дні червня.

В усіх по каві, виходимо й під гул проїжджих машин Володимир розказує, де ми сьогодні будемо. Вихоплюю з цього уривки про те, що на одну з меморіальних плит йому порадили взяти камінь габро, а треба було брати базальт, бо «габро мохом заростає, за їм доглядать треба, а зараз як війна, то не особо часу є». На деяких треба міняти інформаційні таблички, бо знаходяться нові дані. А ще через багато років поранений, який разом із санітаркою бачив, як хлопців мордували, застрелив двох синів зрадника, який привів НКВС — «отомстив за їх».

Їдемо з відкритими вікнами і, попри шум, Володимир говорить далі. Про поліщуків і Полісся. Каже: можливо, застанемо як цвіте азалія понтійська — жовтий рододендрон, якого місцеві називають драпоштаном і остерігаються.

— Як їдеш біля нього, то треба закривать вікна, бо мона заснуть і не проснуться. Легенда є, що в Середньовіччі вороже військо хотіло штурмувати село Маринин, але вирішило перечекати до вечора. Посиділи в драпоштані, почамріли і місцеві прийшли їх сонних порізали.

Інші ж легенди кажуть про військо, яке наїлося «пʼяного меду», тобто меду з драпоштану, упало, а через два дні прокинулося з новими силами.

— Одні од його вмирають, інші — перероджуються.

Одразу подумала про упівців, на чиї могили ми їдемо: вони теж пішли у небуття, а тепер «вертаються», щоб дати сили тим, хто продовжує їхню боротьбу.

— Вона вже перецвіла, певно, — сумнівається Наталя.

— Не перецвіла ще, от побачиш, — запевняє Володимир.

Питаю, як так сталося, що почав шукати могили. І на це він розповідає, як узагалі в юності зацікавився українською історією.

— Обична поліська сімʼя, московський патріархат (прихожани. — ред.). Я природу любив, про індіанців читав, вигріб всі вестерни з бібліотек. Потім з нею почали зустрічатися — киває на Наталю — от нєфіг дєлать прочитав «Как закалялась сталь» і мене на комуняк поперло. Прийшов до неї з комсомольським значком. Їй очі на лоб полізли. Каже: «Це принципово чи по приколу?» — «Та по приколу, нема що читати».

Наталя запропонувала йому книжку про історичні постаті. Коли читав про Хмельницького, Дорошенка, то нічого не відчував, але коли дізнався, як несправедливо навіть уже за незалежної України ставляться до Мазепи¹Іван Мазепа — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній і всієї Наддніпрянської України. Представник шляхетського роду Мазеп-Колединських., повторюючи російський наратив, що він зрадник, то за місяць перечитав усе, що про нього знайшов.

— У нас третя частина міста — Мазепи, я по матері Мазепа. У школі, бляха, не дай Бог хто про це узнає. Дід завжди повторював, що ми жили в Наддніпрянщині, ми з великої річки.

Людей, які після Полтавської битви³Полтавська битва відбулася 1709 року, тоді союзні війська шведського короля Карла XII, гетьмана Івана Мазепи та кошового отамана Костя Гордієнка зазнали поразки від московської армії Петра І. Це призвело до московської військової окупації України. тікали від переслідувань на Полісся, називали мазепами, так це прізвище і стало поширеним у Березному. Прочитане тоді, у 1990-ті, змусило Володимира задуматися про те, наскільки Україна зросійщена, наскільки зросійщений він сам.

— Я міг по-російськи співати три дні, не зупиняючись, а коли себе спитав, що можу заграти по-українськи, то відчув себе монстром, бо знав тільки половину однієї пісні — «Там під львівським замком». 

Невдовзі після цього Володимира запросили на табір від місцевого осередку Молодого руху⁵Молодий Рух — всеукраїнська молодіжна громадська організація, створена як молодіжне крило партії Народний Рух України, проте згодом стала самостійною. на полі Берестецької битви⁶Найбільший бій Хмельниччини, який відбувся 1651 року біля Берестечка на Волині., він за місяць навчився грати на гітарі і співати 40 українських пісень.

— А я ж парєнь-пістолєт, радикал сам по собі. Зібрав свою компанію, українізував. Ми поїхали в Берестечко і думали, що там все буде українською. А тоді були часи, що всі добре знали тільки одну пісню по-українськи — «Лиш вона». І нам кажуть: «Заграйте “Лиш вона”, а дальше співайте свого Цоя». Я такий: «Стаять!». І ми до ранку по три рази ті 40 пісень проспівали. Потом розповзлися по палатках, там були осередки молодіжного руху з різних районів Волині. І тут один прибігає: «Пацани, там дубновскіє напилися і по-руски говорять!». Ми їх відгамселили так, що більш в Берестечку ніколи російська пісня не звучала. Але і часи мінялися. Ставало українською музики більше. Почалися українські фестивалі, в яких заборонено співати, виступати російською.

— «Червона Рута»?

— «Тарас Бульба»⁷«Тарас Бульба» — найстаріший рок-фестиваль України, який відбувається в місті Дубно, головною умовою участі в ньому є виконання україномовної рок-музики.. «Червона Рута» — це попса, я про рок-н-рол говорю.

От ми і в Березному, Володимир заїжджає на подвірʼя, зупиняється так, що бампер біля першого ряду картоплі.

Відкриває хвіртку до іншої частини подвірʼя.

— Зараз побачите моє козацьке бароко!

На хвіртці напис «Це подвірʼя під захистом Бога та зброї. Ти зустрінеш обох, якщо увійдеш без запрошення». Зброї у цьому дні буде багато.

На паркані масивні деревʼяні балки, деревом викладена зірка, в якій одразу впізнаю ту, яку вишивала на своїй сорочці. Вже тут оку є за що зачепитися, бо всюди якісь деталі. У глибині подвір’я колиба, заходимо й тут очі вже розбігаються. Стіл на чималу компанію і від підлоги до стелі різні предмети. Дещо з категорії сувенірів, вишиття, фотографії, малюнки, капелюхи, тиснені на металі картини, бронежилет, індіанські сокири — томагавки. У кутку вже зівʼяла лепеха — були Зелені свята. Звісно, є зброя, і Володимир захопливо про неї розповідає.

— ППШ¹¹ППШ — це радянський пістолет-кулемет 1941 року, розроблений конструктором Георгієм Шпагіним., оригінал, все як має буть, в УПА такі були.

Одночасно з пошуком могил повстанців, він займався військово-історичною реконструкцією боїв УПА. Знімав художньо-документальні фільми, очолював місцевий осередок Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять»¹³Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» шукає поховання жертв Першої та Другої світових воєн, визвольних змагань, політичних репресій, відновлює та впорядковує військові цвинтарі, досліджує хід бойових операцій та місця боїв.. Це все було до 2014 року.

Пʼємо зелений чай. Ледве не давлюся ним, коли Володимир знімає зі стіни шкіряний батіг і каже, що це трофей з росіянина з-під Святогірська у 2022-му.

— Що він мав з цим робити? — питає фотографка.

— Ну, йшов на війну з пльоткою…

Йому хтось дзвонить. Каже, що скоро прибудуть його друзі. За якийсь час приїжджає Валентин, військовий і волонтер. Домовляються про маршрут, говорять про лісника, з яким сьогодні побачимося, як він дбайливо ставиться до могил. Володимир розповідає, які ще поховання потрібно пошукати в цих лісах. Про те, що вони там є, знає з переказів і документів. Звідкись починається розмова про те, як місцеві відрізняли, чи до них прийшли УПА, чи перевдягнені в упівців совєти.

— Дід казав, що приєжжі енкаведісти не знали старинних назв сіл: Погоріловка, Поташня. Якщо не знає, що Яцьковичі і Поташня — те саме село, а, значить не місцевий, — каже Валентин.

— «Тітко відчиніть» ти́хенько — це полюбом бандеровці, а «буф-буф, мамаша адкрой» — це совєтські партизани, —  додає Володимир.

— А знаєш, як я под Покровском групу вичислив? — згадує Валентин — Приходить жінка з чоловіком: «А, скажитє пажалуста, нам нужна в Краснаармєйск» — «А що вам треба?» — «А нам нужна 128-мая адєская брігада» — «А це 28-ма!» — «Ви знаєтє, ґдє ані стаят?». Вони сідають у форд, я підходжу до своїх і кажу: «Дивіться, хлопці, кажуть, що до сина їдуть, а не знають, яка бригада, Покровськ називають Красноармєйском.

Далі говорять про те, що будуть оновлювати прапори, потрібно взяти степлер і лопату.

— Прапори є, в мене оно 15 жовто-блакитних і 15 червоно-чорних.

Нарешті вирушаємо. Без будь-яких коментарів підʼїжджаємо до будівлі, в багажник починають вантажити зброю, з нами поїде кулемет Максима 1939-го року. Дозволяють зайти всередину будівлі, а там цілий склад. Нарешті стає ясно: ми їдемо на могили упівців, але якщо почнеться повітряна тривога, то почнеться полювання на «Шахеди». Друзі Володимира — це березнівська мобільно-вогнева група¹⁵Підрозділ протиповітряної оборони, озброєний великокаліберними кулеметами, зенітними гарматами або ПЗРК, що встановлені на самохідному шасі, найчастіше пікапі. В Україні застосовуються для збиття російських ударних БпЛА.. Ого!

До нас доєднується Юра, теж військовий (це вже можна було й не уточнювати: всі чоловіки, яких сьогодні зустрінемо, військові чи ветерани). Минаємо памʼятник, це засновник УПА «Поліська Січ» Тарас Бульба-Боровець. Володимир розповідає, де була будівля НКВД і катували упівців. Поруч стенди з обличчями полеглих на російсько-українській війні.

— Фотографії прямо над костями, де хлопці з УПА лежать. Тут закопано десь 3000 чоловік, їх мордували, вони тут скрізь.

Поки спереду Валентин з Юрою переговорюються і Юра піджартовує про те, як це так ніхто не подбав про обід, питаю, які в них позивні. Володимир розповідає, що Валентин — Ворон, а Юра — Охотнік. Додає, що останній був поранений на Майдані, в Іловайську¹⁷Бої за Іловайськ тривали в серпні 2014 року. Тоді сталася одна з найтрагічніших подій АТО, коли росіяни порушили домовленість про «зелений коридор» і розстріляли українських військових. За даними Суспільного загинуло 366 українських воїнів, 429 були поранені, 300 потрапили у полон. потрапив у полон.

Зупиняємося біля магазину.

— Командір хоче бутерброда!

Купили бутерброд, воду, їдемо далі і все ще не до лісу — до Купріяновича у Вітковичі. Володимир перепитує Юру:

— Подзвонив, щоб лопату взяв?

— Я подзвонив, щоб сало взяв.

Юрине чекання винагороджується: у багажнику Купріяновича бутерброди, мʼясна нарізка, огірки, хліб — весь літній набір для перекусу. Нарешті ми готові їхати до лісу.

Крилатий 

Розділяємося на дві машини, їду з Володимиром і Валентином. По дорозі говоримо про характер поліщуків. Не обходиться без згадки копачів бурштину, які поробили в лісах, цитуючи Володимира, місячний ландшафт. Бачимо чоловіка, який везе на мопеді дитину без шолома, заходить мова про «ланцюгі́в».

— Це така місцева субкультура, блатний сільський чувак. 

Доїхали до першої могили. Перед нами курган з високим білим хрестом, у підніжжі якого бетонний герб, з одного боку синьо-жовтий прапор, з іншого — червоно-чорний. Поки інші міняють вигорілі прапори на нові, Володимир розповідає.

Тут був невеликий хутір Мала ріка. На цьому місці стояла хата, господиню звали Хавра Боровець. Її чоловік тоді, у 1944 році, воював на радянському фронті (був мобілізований). Мали восьмеро дітей. У лютому 1944-го поруч, під селом Лінчин, стався великий бій упівців із НКВС, де загинуло 40 повстанців. Керівник Сарненського надрайонного проводу ОУН Володимир Козлюк на псевдо Крилатий вирвався звідти разом із 12 бійцями, дівчиною на псевдо Ярина з Українського червоного хреста та друкаркою на псевдо Надя.

— Вони відступали, НКВС перекрили їм дорогу з іншого боку, і вони забігли в першу попавшу хату. Забігають, а тут вісім дітей! Вони беруть білу шматку, махають, мовляв, виходимо на переговори, щоб вивести дітей. Домовилися не стріляти, Крилатий виходить і стоїть у дверях хати, а енкаведист вбиває його пострілом. Повстанці зразу вбивають того, хто вистрелив, і починається бій. На звуки збігаються люди — знають, що сімʼя багатодітна. Кулеметник починає цих большевиков гасити, а люди давай допомагати повстанцям дітей виносити. Сімох винесли, найменшенькому півтора року було, геть дитя. Кулеметника вбивають, кольцо закривається. В хаті лишається із мирних Хавра і її син Андрій, хлопцю 15–16 років. І більшовики ту хату підпалюють.

Люди переповідали, що чули, як із палаючої хати лунав гімн і вигуки «Слава Україні!». Потім знайшли останки: упівці сиділи колом, а матір із сином, обнявшись, біля грубки. Їх похоронили прямо на місці хати.

— Діти, що вижили, час від часу ставили тут хрест, а голова колгоспу зрубував, поки вони не приїхали, не поставили желізного і не сказали: «Ще раз убереш хреста, ми тобі голову одріжем». Більше його ніхто не чіпав.

На цьому історія не закінчилася. Уже за незалежної України, коли Володимир насипав курган і запросив священників, щоб відправити панахиду, про це написали в місцевій газеті. Після цього майже всі діти Хаврі, які були розʼїхалися по всьому світу, приїхали вшанувати памʼять і написали статтю-подяку.

Але через місяць у редакцію «Надслучанського вісника» приїхав ще один син — той, якому було півтора роки, коли все це сталося, але він виріс у пропагандистському середовищі. Розповів начебто памʼятає, як злісні бандерівці їх катували, а доблесні енкаведисти хотіли врятувати.

— Ну не мог він у півтора роки памʼятати! Але це були часи Януковича, в газеті лишалися старі комуняки, вони надрукували ту статтю, хоч знали, що це пропагандистська дичина.

Додає, що в селах, з яких колись було найбільше постанців, тепер найбільше прихожан церкви так званого Московського патріархату — там совєти доклали найбільших зусиль, щоб стерти памʼять.

Сонце, парить, як перед зливою, Володимир вирішує розповісти, як знайшов могилу. Ми, нагадаю, стоїмо посеред лісу, навколо — одні дерева.

На Поліссі у 1940-50-х роках зʼявилося багато засекречених поховань повстанців. Їх не можна було позначати, щоб совєти не сплюндрували, і про них не можна було розповідати, щоб, як каже Володимир, не поїхати «до ведмедів», тобто у заслання. Люди, які знали, де по лісах ці могили, негласно називалися хранителями.

— У всіх була одна думка: коли Україна буде вільна, тоді вони розкажуть і вбитих нарешті вшанують і зі священниками поховають. Але, на жаль, Україна, коли стала незалежною, була не українською, і воно мало кому було потрібно.

Відповідно, хранителі далі берегли свої таємниці. Володимир як краєзнавець на початку двотисячних уже почав займатися могилами упівців, і так його знайшла внучка хранительки з хутора Люшкове біля Михалина.

— Каже: «Баба мені жить не дає. Вона тобі хоче щось розказати. Мені нічого не каже». Я приїжджаю, заходжу зі словами: «Слава Україні!». Баба: «Героям слава!». А тоді це означало, що людина щось знає. І далі кажу перші рядки декалога ОУН: «Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи…». Баба (Володимир каже це випрямлюючись): «І поставив на грані двох світів творити нове життя. Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї».

Після цього жінка довірилася, розповіла те, що приховувала до глибокої старості. Вона місцева, яка була в юнацтві ОУН¹⁹Молодіжна структура Організації українських націоналістів, яка діяла у 1930–1950-х роках., і через те, що жила поблизу, бачила на власні очі, як рятували дітей, і брала участь у похованні.

Підходимо ближче до кургана, порослого травою, між якої видніються дикі триколірні фіалки. Скільки себе памʼятаю, такі садили на могилах і називали їх братчиками. Запитую, чи не називали повстанців братчиками.

— Ні, на них всі казали просто хлопці. Знаєш чого? Бо вони всі були малолєтками, вони капєц були зелені всі. 30 років — це вже старик в УПА. Зараз в нас малолєтки пʼють, а тоді воювали.

— Ну, не всі.

— Не всі, я воював у батальйоні «Карна», організовував його з пацанов 2001–2003 року народження. Отакі бійці! — показує великий палець догори — Їхні діти будуть знати, чиїх вони батьків, а всі остальні не оцінять перемоги. Тому я за те, щоб малолєтки воювали.

— Розкажіть, із ким насипали цей курган.

— Нас було до 15 людей. З хрестом допоміг Купріянович, все робив нелегально, не кажучи начальству. Він тоді був лісником, потім у самообороні Майдану, інвалідом став на війні. Хрест було поставити найважче, він дубовий, важкий.

Ще коли ми приїхали, Володимир зрадів, що огородження навколо кургану свіжопофарбоване, лісники постаралися. Зазвичай цим займається він із тими ж друзями-однодумцями.

— І це в нас немає лучшої реабілітації, як приїхати пофарбувати, прапори поміняти. Ми якраз ще всі воювавші. Сюда приїжджаємо до своїх. Ворог той самий. Тільки що вони не визнані.

Грім

Підʼїжджаємо до ще одного кургана. Але на цьому місці ніхто не похований. Це урочище Павлюковий кут і курган насипали на місці хати, де був штаб куреня Шавули (справжнє імʼя Адам Рудик).

— Одного разу енкаведисти їх оточили, а курінь зустрів їх з боєм. Лупанули так, що ті тікали і в селі Вітковичі знімали військову одежу, одівали цивільне.

Пізніше, у квітні 1944-го, у цій хаті сімʼя доглядала важкопораненого упівця. Володимир розповідає: тоді це було звичною справою, що хлопці заносили до селян пораненого, щоб місцеві про нього дбали, і казали йому: «Коли вилікуєшся, приходь».

Під час каральної акції НКВС зрадник привів сюди совєтів. Грім (так звали пораненого упівця) сказав жінці з дитиною вийти, а сам підірвався гранатою. Місцеві поховали його поруч — метрів за 10 у деревах захований ще один курган. Усе, що вдалося знайти про Грома — це те, що він з Рівного.

Їдемо далі, Валентин розповідає, що його син займається генеалогією, Володимир хоче, щоб той допоміг йому дослідити його рід. Знову заходить мова про Мазепу. Володимир каже, що рід Мазеп походить з цих країв і 2012 року йому хотіли дати орден Мазепи, пропонували стати сотником українського козацтва і створити сотню Мазепи, на що він відповів, що не буде «сотником-покемоном», тобто суто церемоніально. Сказав, що якщо колись і буде, то матиме сотню, загартовану в бою. Минув рік, почалася Революція гідності і Володимир став сотником «Волинської Січі», люди звідти 2014-го стануть одними з перших добровольців.

15 хлопців і одна дівчина

Доїхали до того кургану, де плита з каменя габро, на ній справді не видно написів, але Володимир знає їх напамʼять. Там серед іншого пише: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали». І ще не раз за сьогодні буде згадано, що упівців, які вірили в Бога, люди змушені були хоронити без священника.

Місце, де ми знаходимося, називається струга. Назва така, бо тут болотисто, сіно викошують, коли під ногами вода — стругають. Тих, хто тут лежать, замордували у травні 1944-го. Це 15 бійців, які були поранені під час великого бою Північного рейду²¹Повстанці після великого бою з військами НКВС СРСР, що відбувся з 21 по 25 квітня 1944 року біля урочища Гурби, рушили на північ України, по дорозі постійно відбувалися бої, адже совєти їх наздоганяли. Ці події назвали Північним рейдом. Прочитати про нього можна у книжці історика Ігоря Марчука «Битва під Гурбами». в урочищі Переспа й лежали у лісовому шпиталі неподалік, а також одна дівчина. Що сталося, Володимиру відомо зі слів санітарки, яка зі ще одним бійцем якраз пішла по воду і, заховавшись у кущах, бачила, як зрадник привів НКВС.

— Марчук Оля з села Білка, член ОУН. Вона плакала, коли 2003 року розказувала мені цю історію. Просила: «Найди їх, похорони їх. Вони вмирали в муках, з їх шкіру живцем здирали, їх багнетами скололи, а дівчині відрізали груди».

Звідки серед них дівчина? Зосюк Надю теж здав зрадник, він показав енкаведистам, що вона несла з села хлопцям картоплю у кошику. Їй проштрикнули ноги багнетами, привʼязали до воза і тягнули аж до шпиталю. Володимир знає імʼя керівника березнівського гарнізону НКВС, який її з відрізаними грудьми дострелив.

— Він із почестями все життя прожив у Березному.

Надя теж була звідти.

Місцеві косили сіно і почули постріли, зрозуміли, що «акція» іде. Так називали рейди енкавеесників.

— Люди розказували, що як ішли «акції», то на гвинтівках блищали багнети²³Багнети — холодна зброя (ніж, кинджал), яка кріпиться на дуло вогнепальної зброї (гвинтівки, автомата) для рукопашного бою.. Усі їх боялися, бо могли підняти на багнети того, хто стоїть на шляху. Три-чотири багнети — і піднімають живу людину.

Тож, щоб похоронити вбитих, місцеві прийшли вночі.

— Це були штунди²⁴Штунди — це народна назва євангельських християн (баптистів, пʼятидесятників).. Поховали, а хреста не поставили. Через два дні прийшли повстанці і спитали, де могила і чому на ній нема хреста. Вони кажуть: «Ну, по-перше, нам віра не дозволяє, а по-друге, нас до ведмедів завезуть». І ці їм говорять: «Поминальні пироги ми самі спечем, а ви підніміть могилу, щоб її було видно, і дивіться, щоб енкаведисти її не знайшли, не сплюндрували. А коли Україна стане вільна, знайдіть молодого хлопця і все йому розкажете. Він нормально їх поховає, хреста поставить».

Ті кожні 10 років робили засічки на деревах, а коли помирав останній з них, то передав це знання синові. Так син став хранителем і до старості нікому не розповідав. Тоді, у нульових, Володимир уже приблизно знав, що тут відбулося, і шукав цю могилу. Те, що було далі, — чистої води містика.

— Тому синові сниться сон. Стоять 15 хлопців і дівчина, яка руками груди закриває, з-під рук кров біжить, вони йому кажуть: «Що ж ти вмреш скоро, а над нами хреста навіть не поставлять. Тобі що хлопці сказали? Найди його!» — «Як я його найду?» — «Так оно він стоїть». І показує в сні на мене. Хоч вір, хоч не вір, я кажу, як мені сказали.

Хранитель одразу ж поїхав до рухівського середовища Березного, ті возили його до кількох людей, аж поки не згадали про Володимира.

— Приїжджає до мене делегація, дві машини. Дід виходить, мене побачив, каже: «Це він мені приснився!». Їдемо далеко в ліс, за 3 км звідси зупиняємося. І він: «Все, пішли». І всі йдуть, а він: «Ви куда? Я тільки його одного веду».

Вони з хранителем пішли удвох. Він розповів Володимиру про два місця — це, де поховані 16 людей, і сам шпиталь, де похований ще один боєць. Чому не разом? Тому що той, як казали, застрелився, а переносити тіло до інших боялися, бо вірили, що в самогубців вселяється сатана.

— Каже: «Я тобі все розказав. Я з цим все життя жив, тепер вмерти можу. Нехай вони тепер тобі сняться, якщо памʼятника не поставиш, я вмиваю руки». Розвертається і йде в ліс, лишає мене самого біля могили. Я розумію, що маю подбати про поховання без Української народної партії, без руховців і свободівців, це мають бути молоді хлопці.

Володимир тоді відчув велику відповідальність, наче йому на спину поклали важкого мішка. Коли повернувся до машин, де на нього чекали рухівці, ті думали, що він їм покаже могилу, але він стояв і мовчав, аж поки один із них не зрозумів і не сказав: «Одчепіться, він вам нічого не скаже. Це він тепер хранитель».

На памʼятну плиту з епітафією потрібні були гроші, яких Володимир не мав. Але через тиждень його запросили в Карпати на відкриття памʼятника оунівцю Роберту (справжнє ім’я Ярослав Мельник).

— Я зажурений біля багаття розповідаю, що мені потрібні гроші на памʼятник. А мені кажуть: «Завтра буде конкурс повстанської пісні, ти займеш перше місце і зі сцени розкажеш цю історію, тобі накидають».

Так і сталося. Вдалося зібрати близько двох тисяч гривень, що на другу половину нульових було багато. Володимир тоді був панком і мав відповідну компанію, пішов до своїх і розповів, що треба зробити з похованням. Зібралося 15 хлопців і одна дівчина. Паралельно пішов попередити сільську голову Вітковичів, вона познайомила з молодим лісником на мотоциклі — Купріяновичем.

— Він і хреста зробив дубового. Мені пішли назустріч з умовою, щоб власті цього не знали. Тобто все робилося підпільно. Вітковичі — бандерівське село, воно колись повним складом в УПА було. Старожилів було багато, вони памʼятали. Ще при совєтах батько раз прийшов туди на весілля, то як понапивалися, співали повстанські пісні.

Володимир показує, звідки брали землю на курган: на тому місці тоді через вологість утворилося озеро, зараз просто яма.

Відʼїжджаємо трохи далі до самого шпиталю і там дізнаюсь, як Володимирова компанія насипала кургани. Їм на це знадобилося кілька діб.

— Я привів своїх панків-неформалів (всі з довгими косами, рок-н-рольщики) на місце шпиталю і розказав, що тут лежить самогубець, але повстанець, он засічка. У мене тоді кличка була Боб, бо мав машину-бобіка, вони кажуть: «Боб, та нема його тут, глянь скільки лісу навколо». Кажу: «Давай копнем». Так по закону не робиться, но шось мене штурхнуло, що треба це зробить. Зразу як почали копати, пішла вода. Копаємо і лопатка впирається в кость. Далі знаходимо пряжки, залишки чоботів, ґудзики і дойшли до черепа. «Боб, ти нам набрехав! У йо́го куля в затилку і голова багнетами проштрикана. Врядлі самогубця би так стріляв».

Виявилося, НКВС знали, що місцеві упереджено ставляться до самогубців, і пустили чутки про те, що він застрелився сам. Хранителі боялися цього місця, але все одно кожні 10 років позначали його засічками.

— Нас це так вразило, злість взяла, це ж вони спеціально слух пустили. Ми копаємо глибшу яму, нариваємо осоки, папороті, заматуємо в них кожну косточку, розложуємо так, як він був. Стаємо по кругу, я, як вмів, голосно прочитав «Отче наш», всі повторювали. Я сказав промову і закінчив її словами «Полеглим за Україну наше Слава Україні!». І патлаті неформали, які тиждень тому не знали жодної пісні по-українськи: «Героям слава!». Аж дерева попідскакували! Я лопатою запечатав — поставив хрести по кругу ями, ми стаємо в ряд і кожен перехрестився три рази і землю кинув. Це все робилося в тиші. Пока не поставили прапори, ніхто слова не сказав.

Коли потім пішли насипати курган над 16-ма упівцями, то ні в кого не було сумнівів, що ті поховані саме там. Опісля Володимир запросив і рухівців, і інших, був священник, співали пісні і зробили жалобний обід.

— Вам стало легше? — питаю.

— Я піднісся вище цього хреста! Це піднесення до цих пір не сходить.

Пройшлися місцевістю, неподалік на висоті деревʼяний будиночок мисливців. Побачила, де місцеві могли тоді косити сіно — велика волога поляна, струга.

Чи ж можуть бути кращі сни?

До наступного кургана далеко, Володимир відкриває карту на телефоні і робить скріншот, на якому видно, як глибоко в ліс ми заїхали. Говоримо, що між цих дерев ніколи не вдасться знайти всі поховання. Валентин додає, що йдеться не лише про упівців.

— У мене дід розказував, що в 1933-році він дві неділі в Яцьковичах, де Червона Воля, трупи збирав і ховав. Це були ті, що тікали з радянської України і замерзали в лісах. Так само возьми зараз Донецька, Харківська область, скільки там лежить в посадках?

Коли доїжджаємо до села Михалин, наша ватага збільшується: доєднуються Зоя, її дочка Олена і чоловік Ярослав. Володимир пояснює: ми сьогодні поїдемо до Бурі (так звати повстанця), а Зоя була хранителькою його могили. По дорозі розповідає, як німці  під час Другої світової війни палили довколишні села, щоб совєти лишалися без їжі, показав, де після великого бою з упівцями поховано 130 совєтів (там тепер стоїть похилений хрест і, здається, ніхто не збирається його поправити). Враження, що Володимир в деталях знає історію кожного кілометра цієї місцевості, включно з лісами.

Виходимо з машин, далі пішки. Йдемо по лижньо́вці, це вистелений деревʼяними дощечками довгий звивистий місточок. Зараз сухий, але, підозрюю, весняна вода його заливала.

Дійшли до ще одного кургана з хрестом і прапорами. Тут лежать полеглі під час останнього великого бою Північного рейду, одного з останніх боїв УПА з НКВС, який відбувся 6 травня 1944 року. Совєти наступали з двох боків, упівці, яких було більше двох тисяч, майже не мали патронів і забирали їх у вбитих ворогів. Після обіду частина совєтів передягнулися в упівців, застрибнули в окопи, але оборону вдалося втримати, УПА вийшли з бою переможцями.

Йдемо до кургана неподалік, там похована санітарка УПА Ганна Мотруніч. Коли поранило кулеметника, вона побігла його рятувати і сама загинула. Була заручена, тож місцеві вирішили поховати її окремо. Коли Володимир довідався її імʼя, то знайшов родичів.

— А вони сказали: «Вона бандеровкою була, ми туди не підем». Я лишив її на полі бою, але зараз в мене є сумнів, чи не поховати її на алею слави до наших хлопців, які гинуть в російсько-українській війні. І епітафія нічим не буде відрізнятися — так само загинула від рук росіян. Це частина одної боротьби.

Вертаємося до першого кургана, де поруч є стіл, і поки інші розкладають продукти на перекус, Володимир розповідає про слова на плиті. Вони з пісні, яку він вміє співати:

Спіть, хлопці, спіть,
Про долю, волю тихо сніть.
Про долю, волю Вітчизни…
Чи ж можуть бути кращі сни?

Виявляється, за нею є своя історія. На початку пʼятдесятих (вдуматись, скільки часу минуло від кінця Другої світової!) НКВС оточили криївку, повстанці відмовилися здатися і пострілялися. Є звіт, де вказано, що було в криївці: крім зброї, там знайшли два співаники видавництва УПА-Північ: «Грими могутня пісня» 1949 року і «А ми тую червону калину підіймемо» 1946 року.

— У 1990-х рухівці уговорили старого кагебешника в Луцьку, щоб він дав перефотографувати ці пісні. І потім їх передрукували. Вона була написана січовими стрільцями²⁷Січові стрільці — це легендарні українські військові формування, які боролися за незалежність України в першій половині XX століття. Українські січові стрільці (1914) — українські добровольці у складі австро-угорської армії, які вели бої проти російської армії. Січові стрільці Армії УНР — підрозділ Наддніпрянської армії УНР, сформований у 1917 році.. Її співали особливо тоді, коли три тисячі померли від тифу у Вінниці. Я сам придумав музику до неї, грав на девʼятий день після розстрілу Небесної сотні. Пів Майдану плакало. Я рахую, тоді відбувся отой перехід, коли ми, майданівські хлопці, стали воїнами, стали в один ряд тисячолітньої боротьби. Ми всі були першими добровольцями, щитом. Коли я співав її в Рубіжному, весь зал встав. Я аж злякався, така була атмосфера. Мене потім на сході хлопці впізнавали: «А, це ти співав на Майдані! Я тоді себе воїном відчув, тому я тут». До війни я співав про героїзм і не знав, чи мав право, але уклав з собою такий контракт, що як прийде час, я візьму до рук зброю. І це зробив не один я, а всі, кого я поважав.

Буря

Ми в селі Михалин. Перше на сьогодні поховання на цвинтарі. Над ним височезна ялинка, під її гілками аж темніше. Перед нами дві могили. Справа — двоюрідний дядько Зої, упівець, який помер від тифу, а зліва — Буря. Зоя змалку доглядала ці могили разом зі своїм батьком.

Буря (Олександр Регеза) мав 21 рік і був одним із перших сотників УПА. Його сотня відзначилася тим, що зупинила колону нацистів, які їхали палити село Мала Любаша біля Костополя. Він брав участь у бої під Гурбами²⁹Бій під Гурбами — масштабна битва між УПА та НКВС, що відбулася 21–25 квітня 1944 року в урочищі Гурби. НКВС мали значну перевагу (5 тис. проти 30 тис.). Після того, як частина повстанців вирвалася з оточення, НКВС спалив навколишні села Гурби та Антонівці, а мешканців вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних під час тих подій донині точно не встановлена., а потім пішов на північ. Був єдиним сином у сімʼї, його маму вивезли як остарбайтерку³⁰Остарбайтери (нім. Ostarbeiter — «східні робітники») — німецький термін для означення людей, яких під час Другої світової війни нацисти вивозили з окупованих територій (переважно з України) на примусові роботи до Німеччини. в Німеччину, але їй вдалося втекти.

— Вона приїжджає на Гурби і шукає його між убитих. Не знаходить, йде далі на північ (Білка, переправа у Моквині через річку Случ, Переспа) і буквально два дні не встигає догнати. Йде місцями боїв, шукає його між убитими і аж тута находить. Спалений німцями Михалин тоді жив у землянках, вона прийшла до михалинців, вони зробили труну, позичили костюма і всім селом похоронили. Переказують, що стояла тиша, не чути було навіть співу пташок, тільки голосіння матері. Через рік вона приїхала знову, віддала костюма і посадила ялинку.

Володимир каже, що їздив на заробітки, щоб поставити ці памʼятники. Це був 2013-й рік, якраз перед війною. Зоя з дочкою починають говорити, що можна садити чорнобривці, бо на вечір передають дощ. Це остання могила, на якій ми сьогодні побували. Володимир кличе приїжджати ще раз, бо ще має що розповісти і показати. Каже, що мріє написати про це книжку «Незагоєні рани».

Гроза таки була, коли ми поночі після застілля з повстанськими і атовськими піснями верталися додому. Недарма позивний Володимира — Пісня.

***

Жовту азалію ми знайшли неподалік від кургану над Ганною Мотруніч, а «Шахеди» над Поліссям сьогодні не літали.