Недовіра як дефолт, довіра як заслуга?

«Якщо треба пояснювати, то не треба пояснювати» — один із найпопулярніших висловів, що окреслює межу між «своїми» і «чужими» в нашому суспільстві. Миттєва сродність і мінімум радикальної інакшості — критична запорука результативних взаємодій.

Бо 65 % українців треба дуже багато доказів, щоб переконати іншого в тому, у що віриш сам, 52 % воліють нікому не довіряти, бо так безпечніше, 55 % вважають, що «сильні лідери здатні зробити для країни більше, ніж всі закони і дискусії», для 40 % у відносинах із державою «кожен дбає про свої інтереси», а 13 % уникають взаємодії з державою, коли це можливо.

Тож як не боятися «чужих» та «інакших» і формувати довіру за фахом, а не за силою зв’язків — одне зі стратегічних питань для України.

Не так низька довіра, як радіус вузький

Закорінена суспільна недовіра — не виключно український феномен. У тих же США з 2007 року довіра громадян до держави не перевищувала 30 %, у Чехії цей показник — ~71 % населення, у Словенії — 58 %, у Великій Британії — 57 %, у Латвії — 54 %, у Чилі — 54 %. Іншим людям довіряє 48 % мешканців у Коста-Ріці, 50 % — у Чехії, 55 % — у Кореї та Мексиці. Вочевидь, це країни істотно відмінні за політичними, економічними та суспільними трендами, тож низька довіра до співгромадян і держави — недостатній показник для розуміння поведінки населення.

Ключ до «розпаковки» цих патернів — радіус довіри. Це розмір кола людей, яким готова довіряти частка громадян, яка вважає, що іншим людям довіряти можна. Ми безумовно довіряємо найближчим кровним родичам у родині (96 %), глибоко — дальнім родичам (68 %) і друзям (60 %), але коли йдеться про «чужих» та «інакших», то цей показник стрімко падає. Людям загалом довіряють 37 % українців, особам іншої національності — 24 %, незнайомцям — 13 %, тим, хто має інші політичні погляди — 11 % (за даними дослідницької агенції Rating Group). Таким чином, довіра в Україні не так занизька, як «коротка» — не масштабується за межі близького кола.

Така поведінка має пояснення: упродовж переважної частини історії існування українців (із власною державою чи без неї) спертись у скруті було можна лише на «своїх людей». Позичити гроші досі багатьом зручніше в кума, ніж у банку, а проблема з товаром чи послугою часто розв’язується через теплі контакти і силу фейсбуку. Натомість інституції та системи (включно з імперськими) переважно були чужими, часто недружніми й каральними, і значна частина з них і дотепер неефективна. Принаймні на думку громадян, бо лише 15 % довіряє держслужбовцям, ~16 % — судам і політичним партіям, ~14 % — антикорупційній вертикалі і 22 % — уряду.

Проте вузький радіус довіри має ціну, бо поза колом «своїх» діє принцип «краще перестрахуватися». Це ускладнює фахові, фінансові та партнерські співпраці, які за замовчуванням ґрунтуються на повазі до експертизи. Крім того, ухвалюючи рішення, ми схильні підміняти інститутивні механізми взаємодії неформальними. Довіряємо лише власному досвіду та думці знайомих, обходимо формальні процедури, де можливо і зручно, застосовуємо різні правила й вимоги для «своїх», знаходячи «індивідуальний підхід» і «винятки з правил», та «чужих», від яких вимагаємо діяти «згідно-відповідно». Звідси переконання 56,3 % українців, що в нашому суспільстві справедливість не забезпечується. 

Тобто всередині спільноти чи громади соціальний капітал високий, і для продуктивних співпраць достатньо неформальних домовленостей і рекомендацій. Однак коли треба кинути місточок між бульбашками, соціального капіталу бракує, а сухим процедурам ми не довіряємо і шукаємо в них пастку або зацікавлену особу, під яку вони написані. Тож коли говоримо, кому українці загалом довіряють, йдеться не про авансовану довіру до незнайомих людей, а про партикулярну довіру до трьох груп зі спадною динамікою від першої до третьої: (1) родина, (2) друзі та/або знайомі, (3) незнайомі й «інакші».

Тож впроваджуючи зміни та реформи, не варто намагатися формувати довіру з нуля — вона в нас і так зашкалює, коли йдеться про «своїх». А от інституційні умови для поширення глибокої довіри за межі близьких конче потрібні. Такі, де в ухваленні важливих рішень дискреція¹Дискреція — свобода ухвалювати рішення або діяти на власний розсуд у межах наданих повноважень. мінімальна, правила прозорі, наслідки за недотримання правил неминучі, а соціальний статус і зв’язки не дають привілею цих наслідків уникати. Тоді ми не будемо так боятися довіряти, бо почуватимемося менш вразливими. Навіть наше прагнення мати сильного лідера — не про диктатуру, а про довірену особу, яка впорядкує безлад й уособить відповідальність, раптом щось піде не так.

Умовна кооперація замість хаотичної недовіри

Логічно, що коли від половини до двох третин населення не довіряє державі та своїм співгромадянам, то довірлива поведінка стає ознакою слабкості, суспільство її не схвалює. Натомість опортунізм («хакнути систему», «скористатися моментом», «урвати тут і зараз») стає цілком виправданим і часто сприймається як ресурсність і підприємливість. При цьому одна людина може калібрувати поведінку від довірливої до транзакційної залежно від умов, у яких вона ухвалює рішення, і сприйняття своєї агентності в цих умовах.

Симптоматичний приклад — диспропорційний негатив громадян щодо держслужбовців, однієї з груп, якій українське суспільство найменше довіряє, бо 79 % українців переконані, що ті керуються в роботі суто міркуваннями особистої вигоди. А 77 % упевнені, що доброчесність держустанов зросте, якщо суворо карати їхніх працівників, які беруть хабарі. Однак лиш 19 % згодні співставно карати громадян, які ті хабарі дають, адже перші бачаться в позиції впливу, тоді як другі — у позиції жертви. Тому в опортуністичній логіці давати хабар «від безвиході» прийнятно, а брати його, перебуваючи в позиції авторитету, — ні.

З цієї ж причини 86 % українців визнають, що не хочуть платити податки, бо переконані, що ці гроші крадуть або марнують, але понад 70 % регулярно жертвують на потреби війська — часто на довірі та без формальної звітності тих, кому допомагають. Адже впевненість, що військові використають кошти за цільовим призначенням не піддається сумніву через очевидну користь і надвисоку особисту ціну, яку вони платять, будучи у війську.

Натомість тотальна недовіра до податкових органів і сприйняття їх як каральних (через презумпцію винуватості платника податків) схиляє громадян до небажання мати з ними справу.

Калібрування суспільної поведінки залежить і від кола взаємодії та міри згуртованості в ньому. На рівні «громадянин-держава» (вертикальна згуртованість) українці найнижче оцінюють підзвітність (2,7 із 10 балів) і піклування (2,6 із 10) держави про них, але при цьому ідентифікують себе з Україною (5,6 із 10).

На рівні «громадянин-громадянин» (горизонтальна згуртованість) найскладніше нам дається співпраця у спільнотах (5,1 балів із 10) і толерантність до інакшості (5,6 із 10). Пригадаймо кейси про нездатність мешканців багатоповерхівок домовитися про спільну купівлю генераторів під час зимових блекаутів — і не через брак коштів, а через страх бути ошуканими «невідомо ким». Виходить, ми більш схильні довіряти та співпрацювати в умовах сродності та спільного інтересу, однак «ловитимемо момент» і задіюватимемо зв’язки для отримання бажаних результатів там, де відчуваємо брак єдності, прозорості та підзвітності.

Що разючіші відмінності людини від її узвичаєного сприйняття, то складніше нам із нею взаємодіяти. Тут по приклади далеко йти не треба: пригадаймо найгостріші наразі лінії суспільної напруги. За даними профільних досліджень, основні адресати суспільного хейту — українці, які виїхали з України і влада як метаінституція, на яку проєктується критика й незадоволеність будь-якою поведінкою держорганів і службовців.

До людей різних національностей теж різний градієнт довіри — лиш пригадаймо підігріті негативними вкидами емоційні баталії у соцмережах навколо «засилля індійців і бангладешців» чи Менору³Менора — семисвічник, один із головних і найдавніших символів юдаїзму та єврейського народу. на Майдані, яка щорік комусь заважає, і це на тлі багаторічного дружнього співіснування зі спільнотами зі Східної та Центральної Азії, а також Кавказу, зокрема у великих містах. З ними ми ділимо спільні простори, користуємося одними й тими ж послугами, купуємо в них товари. Отже, не відкидаємо інакшість як таку, а охочіше приймаємо ту, що нам знайома, зрозуміла й передбачувана у своїх проявах.

За таких особливостей варто приділяти особливу увагу знайомству, спрацюванню і залученню всіх задіяних осіб у проєктах, спільнотах і громадах. Крім того, слід закладати достатньо часу на випрацьовування та роз’яснення рішень і змін, що зачіпатимуть конкретні групи громадян. Окремо працювати з «незгодними», «непочутими» й «незадоволеними», в яких соціальний капітал у відповідних спільнотах буде низьким, що продукуватиме конфлікти та підважуватиме співпрацю.

Прагматична демократія й довіра «за заслуги»

Попри вкорінену недовіру до інституцій, 61 % українців переконаний, що демократія — найкращий політичний устрій. А наші очікування демократичної інституційної поведінки — серед найвищих у вибірці останньої хвилі European Social Survey. Зокрема, ми оцінюємо важливість справедливості судів на 9,6 балів із 10, а якість їхньої реальної роботи на 2,3 із 10 — це ледь не найбільший розрив між очікуваннями й реальністю серед країн-учасниць цього дослідження.

Але примітна різниця в механізмах забезпечення якості інституційних рішень між Україною і, зокрема, Північною та Західною Європою, де більшість таких важелів знеособлені та формалізовані з фокусом на підзвітності.

Тому, наприклад, у недавньому конфліктному інтерв’ю Віталія Портникова з Юрієм Федоренком посутнє обговорення аргументів сторін про якість держуправління потонуло їхніх в емоційних дискусіях навколо персоналій міністрів оборони різних каденцій, а також у пошуку вад характеру один одного.

Мабуть, найвідчутніший ефект розриву між очікуваннями й реаліями інституційного функціонування — це градація довіри за типами інституцій. Конкретно — за видимістю та сприйняттям їхньої інструментальної користі «тут і зараз».

Очікувано, найбільше довіри — до захисних: армії, служб порятунку й волонтерів (показник приблизно 80 %). Доки результат видимий і корисний, такі інституції питають про якість процедур, лише коли виникає проблема чи скандал. Тут прикладом може бути контрастне ставлення до захисників на фронті та ТЦК, які структурно представляють одну інституцію, але їхня поведінка сприймається діаметрально протилежно. Або питання звітності «Госпітальєрів», інтерес до якого стишився без зовнішнього «гасіння пожежі», бо кістяк донорів їм довіряє не через звітність.

Локальні інституції мають середній рівень довіри на максимумі (близько 50 %) — у громадах, де дії влади трактують як корисні, і нижче — там, де сприйняття протилежне. Варто сказати, що очільникам органів місцевої влади (мери, сільські голови) довіряють на ~5–10 % більше, ніж інституціям, якими вони керують, — настільки для нас важлива персоналізація рішень і відповідальності за них.

Виглядає, що коли ми можемо впливати на рішення, наш радіус довіри потроху розширюється, але це розширення має межі.

І найменше ми довіряємо тим інституціям, які, власне, роблять країну державою, тобто інфраструктурним: урядові, Верховній Раді, судам, прокуратурі, антикорупційній вертикалі. Частка українців, що їм довіряє, не дотягує навіть до 30 %, причому стабільно — у різних економічних і безпекових умовах. І що «процедурніша» робота інституції, невидима щоденно для більшості громадян, то нижча до неї довіра.

Недовіра ж часто формується тими, хто насправді не так часто з тою чи тою інституцією та її практиками має справу. Наприклад, ~90 % українців переконані, що корупція в нашій країні дуже поширена, 72 % вважають її серйозною проблемою, однак за останній рік особисто стикалися з корупцією ~15 %, а ще ~17 % зазначили, що з нею мали справу їхні родичі. Тобто сприйняття масштабів і реальний досвід корупції відрізняються ледь не у шість разів. Крім недовіри, не останню роль тут відіграє манера висвітлення боротьби з корупцією, яка зараз схилена у бік викриття проблем, а не демонстрації успіхів системи (бодай поодиноких).

Кожне інституційне дизайн-рішення — це водночас питання довіри: чи відповідає реальний процес та(чи) строк реалізації ідеї обіцяному; чи задекларований результат досягається і якими зусиллями; чи помилки та збої в системі завдають громадянам незручностей або шкоди; чи точка контакту з громадянами викликає в них довіру або недовіру до інституції.

Наприклад, три дієві фічі держзастосунку чи платформи ефективніші за десять кульгавих, а стартап-підхід до запуску сирих доробків не шкодить довірі інституції, лиш коли збої та баги в них — те, що можна швидко виправити, зважаючи зокрема на користувацький досвід і відгуки. Інакше нібито актуальне цифрове рішення поглиблюватиме недовіру замість її зниження.

Тож українське суспільство не просто «недовірливе». Наша недовіра — це не так дефіцит, як вузький радіус: до «своїх» вона висока аж до надмірності, але за межі близького кола не виходить. Це не хаос, а умовна кооперація: та сама людина може діяти відповідально чи опортуністично залежно від того, з ким має справу. Бо там, де бракує прозорості та підзвітності, опортунізм виглядає радше ресурсністю, ніж вадою. І це не зрада демократії, а прагматизм: ми хочемо демократичних інституцій, але довіряємо їм «за заслуги» — за видиму користь «тут і зараз», а не за обіцянки та бюрократичні процедури.

Тож авансувати довіру українці не готові — її доведеться заслужити механізмами, менталітетно прийнятними саме для цього суспільства. А отже, виклик — не формування довіри з нуля, а зниження відчуття вразливості: мінімум дискреції, прозорі правила, які однаково діють для всіх, і неминучі наслідки за їх порушення — без жодних можливостей їх уникнення через статус чи зв’язки. Кожне інституційне рішення — від реформи до держзастосунку — підсилює чи підважує довіру.

Але вона ним бути не мусить — якщо архітектура й механізми роботи інституцій матимуть у фокусі побудову довіри як крок до увласнення українцями держави, а відтак і відповідальності за неї.