Хірург ГУР про операції в екстремальних умовах

У цьому інтерв’ю говоримо про те, як можна переглядати класичний шлях пораненого (бойовий медик-медевак-стабпункт-госпіталь), чи дійсно українська тактична медицина стала передовою, як у цій системі запроваджують нововведення і чи дійсно всі медики мають бути цинічними. 

«Це було медичне піратство»

— У чому специфіка ваших хірургічно-ресусцитаційних¹ресусцитація — надання допомоги при крововтраті. команд?

— Якщо дуже коротко, то ціль існування таких команд саме в спецпідрозділах — якомога раніше надати високоспеціалізовану допомогу, тобто доставити хірурга до пораненого. Зараз ні для кого не секрет, що у нас є певні проблеми з евакуацією, її відтермінуванням і так далі. Це набуває актуальності як ніколи раніше. Тому основна ціль — надавати допомогу критично постраждалому якомога раніше з моменту поранення.

У конвенційних збройних силах завдання медичного персоналу полягає не тільки в тому, щоб надати допомогу критично постраждалим, пораненим, але і рутинна, соматична²Ідеться про хвороби, пов’язані з порушеннями роботи тіла: наприклад, серцево-судинні, ендокринні, шлунково-кишкові тощо. допомога. А ми заточені саме на порятунок життя.

— Тобто ви самі намагаєтесь максимально близько доставити допомогу до пораненого?

— Робота спецпідрозділів завжди несе за собою дуже складну евакуацію. Тому існують такі команди, які можуть надавати допомогу якомога ближче. І в ідеальному світі воно працює не тільки в нас. Ми є прообразом команд, які працюють у наших партнерів (країн НАТО. — ред.) так само. І це нас відрізняє від інших складових Сил оборони. Ми намагаємося бути якомога ближче, наскільки це дозволяє тактична обстановка.

— У США — це Special Operations Surgery Team⁵Хірургічні бригади спеціальних операцій (SOST) — це мобільні медично-тактичні підрозділи, підготовлені для надання реанімаційної та хірургічної допомоги безпосередньо на полі бою або поблизу нього.. Ці команди були створені після війни в Афганістані, в Іраку, коли неможливо було швидко евакуювати людину гелікоптерами в горах. Розкажіть, як це перейшло в Україну і як трансформувалось, враховуючи наші реалії.

— Я розповім особистий досвід. З 2017 року я проводив курси з тактичної медицини. І вже тоді ми розуміли, що у нас є проблеми з наданням допомоги. Були випадки складної евакуації. Я досліджував, як можуть бути застосовані спеціалісти вузького профілю в контексті Сил спеціальних операцій.

Я знайшов на ютубі відео, воно так і називається: «Special Operations Surgical Team». Там показали роботу цієї команди з короткою описовою частиною в американському пропагандистському стилі. Ну і все. Я сказав, що так повинно бути і в нас.

Я і мої однодумці взяли цю ідею і почали її пропагувати. Ми розповідали, що є такі маніпуляції, які ви не зможете зробити на рівні бойового медика, CMC⁶Combat Medic / Corpsman (з англ. — бойовий медик) —це висококваліфікований фахівець із тактичної медицини. Він надає домедичну та екстрену допомогу пораненим в зоні бойових дій.. Паралельно з цим я проходив різні спеціалізації для того, щоби бути «середнячком» у всьому. Я здобув спеціалізацію зі судинної хірургії, ультразвукової діагностики. Проходив навчання з рятувального та штурмового альпінізму. Ми намагалися «впитати» в себе якомога більше інформації і створити такі команди в кількох спеціальних підрозділах в Україні, але до повномасштабного вторгнення цього не вдалося зробити через певні бюрократичні причини.

— Це навчання було більше для саморозвитку? Чи було очікування, що ситуація погіршиться?

— Усі, хто був дотичний до тих подій, які відбувалися з 2014 року, розуміли, що це початок певного етапу в житті країни. Тобто не буде вже так, як було раніше. Усі розуміли, що бойові дії продовжуватимуться.

Але ідея створення таких команд була не через те, що буде велика війна — мені просто хотілося їх створити. Я знав, що ми можемо впливати на виживаність особового складу. Є люди в спецпідрозділах нашої країни, які теж намагались це зробити, але це було не системно. І були такі випадки, що якби була така команда, то, можливо, ми би посперечались з цією смертю і спробували витягнути пораненого.

Але здебільшого — це просто моє бажання. Я бачив у цьому свій особистий та професійний розвиток. Мені хотілося з дитинства бути військовим, але моя сім’я була проти. Тому я вступив у медичний університет, але ця історія все одно нікуди не ділася: я знайшов для себе вихід, реалізувавши свою професію там, де вона максимально потрібна.

— Який шлях ви пройшли з моменту ідеї і до того, що такі команди зараз функціонують?

— Це було медичне «піратство» до певного часу. До повномасштабного вторгнення ми викладали на курсах, їздили на навчання з підрозділами, з якими співпрацювали. Ми могли їм показати на їхніх навчально-тренувальних зборах, live tissue training⁹Live tissue training (з англ. — навчання на живих тканинах) — це відпрацювання хірургічних та травматологічних процедур на живих тваринах (свині або кози), що перебувають під наркозом., як можна оперувати, щоби поранені виживали.

Чомусь ми вважали, що початок (повномасштабної. — ред.) війни стане рушієм. Але цього не сталося, тому ми продовжували «піратствувати». Так було до 2023-го року, коли мені запропонували долучитися до Головного управління розвідки. Це стало можливим тільки завдяки одній людині — Олегові Щепінському¹⁰Олег Щепінський — начальник Медичного управління Головного управління розвідки Міністерства оборони України, його адміністративному ресурсові, вірою в мене і в цю ідею.

— У вас була хірургічна операція у відкритому морі. Як це відбувалося?

— Це квінтесенція того, чого ми прагнули з 2017-го року. Сенс у тому що ми перебуваємо близько до наших військових (наскільки дозволяє тактична обстановка), і якщо щось трапиться, то можемо потурбуватися про пораненого. Це сталося під час операції на воді. У військових було завдання і через контакт із противником одного з них поранили. Бойові медики виконали свою частину роботи і передали його нам. І саме через те, що ми були (поряд — ред.) з ними, це відбулося найкоротшим шляхом.

Поранений хлопець вижив. Він мені подзвонив на Різдво, для мене настільки це приємно було. Я контролював його стан, бо для нас важливо відслідковувати нашу роботу. По-перше, подивитися ефективність, по-друге, це ж наші хлопці. І він мені каже: «Я вже добре, на протезах, дякую велике, що ви і ваша команда були поруч».

— Який характер поранення в нього був?

— У нього була черепно-мозкова травма, травматична ампутація правої стопи, лівої нижньої кінцівки на рівні середньої третини стегна, геморагічний шок (наслідок масивної крововтрати. — ред.). Анестезіолог реанімував його препаратами крові, а я ампутував кінцівки і хірургічно зупинив кровотечу. Тобто це така командна робота була.

— Якби не було вашої ланки (тобто лише бойовий медик і стабпункт), наскільки б це вплинуло на стан пораненого?

— Критично. Наше перебування там було доцільним. Тому що плече евакуації¹³Плече евакуації — це відстань або в часі, або в кілометражі від моменту поранення до точки надання допомоги було досить довгим. Постраждалий з такими пораненнями міг мати ускладнення, які би призвели або до фатальних наслідків, або до погіршення стану вже в лікарні.

«Не всіх можна врятувати»

— У вашому інстаграмі було відео, де ви буквально в руках тримали серце. Як це відчувається?

— Це було одне з відряджень. Це був певний етап реанімаційного оперативного втручання, де ми намагалися врятувати нашого побратима. І, як каже наш командир, завдяки якому існують такі команди: «Тут граємо на всі гроші». І ось ми в цьому випадку грали на всі гроші. Намагалися посперечатись (зі смертю. — ред.), щоб його якось забрати. І тричі ми наче схопили його за ногу, але не вдалося. Тому це відчувалося важко. Не всіх можна врятувати.

— Як ви даєте раду з почуттями у випадках, коли не вдається врятувати? 

— Лише зараз стає прийнято йти зі своїми проблемами до психологів. Але я йду до своїх побратимів. Спілкуюся, думаю, що можна було зробити інакше і що можна покращити.

— Насправді вам теж пощастило вижити, адже у вас був інфаркт. Розкажіть, як це сталося?

— Я дуже багато років професійно займався спортом, був кандидатом у майстри спорту України. Під час однієї медкомісії в мене виявили аномалію провідної системи серця — синдром WPV¹⁵Синдром Вольфа-Паркінсона-Вайта (WPW) — це вроджена аномалія провідної системи серця, при якій між передсердями та шлуночками існує додатковий електричний шлях. Це призводить до того, що серцевий імпульс проходить передчасно, викликаючи напади прискореного серцебиття.. Мені заборонили брати участь у змаганнях. Це можна було виправити лише ендоваскулярним втручанням, щоб пересікти додаткові провідні шляхи.

І я це зробив. Повернувся до тренувань, продовжив виступати на змаганнях. Під час закінчення навчання в університеті довелося зробити цю ж саму операцію ще раз, тому що на такій же медкомісії виявили ту саму проблему, але в іншій локалізації цього серцевого м’яза. Тоді я вже був неодноразовим призером. І для мене це було дуже важливо, тому знову зробив операцію. Після цього продовжив тренуватись, нехтуючи вказівками лікарів. Через рік після другої операції стався інфаркт.

— Скільки вам років було тоді?

— Двадцять два. Я категорично не погоджувався з методикою лікування інфаркту, яку мені нав’язували. Було важко усвідомити, що потрібно просто лежати й нічого не робити. Досі вважаю, що в певних моментах мав рацію. Почав тренуватися самостійно ще в лікарні. На балконі моєї палати стояли старі радянські стільці — дерев’яні, з м’якою підкладкою. Я ставив їх спинками до себе, і це були мої бруси.

Точно знаю: якщо чогось хочеш, обов’язково зможеш це зробити. У мене просто не було виходу, тому я продовжував тренування. Тоді ж з’явилася ідея створення такої команди. Але для цього треба було отримувати звання, тобто проходити військову кафедру.

На той момент я вже серйозно займався водолазною підготовкою і функціонально почувався нормально. Згодом, коли прийшов туди на дообстеження, мене згадали — особливо те, як я грюкнув дверима, коли йшов від них. Лікарі сказали: «Ми навіть дивитися на тебе не будемо, тобі нічого не можна».

Тоді, завдяки одному з професорів нашого університету, я ініціював проведення незалежної кардіологічної медичної комісії. Вона науково довела, що я нормально відновився і не маю гемодинамічно значущих проблем (змін у судинній системі. — ред.), які б могли на щось впливати. Навпаки, заняття спортом і підвищення частоти серцевих скорочень понад 110 для мене набагато корисніші, ніж повна бездіяльність. Із цим висновком, як із почесною грамотою, я пішов на ВЛК, аби вступити на військову кафедру. Отак усе й вийшло.

— За майже п’ять років повномасштабного вторгнення які випадки в роботі були для вас найважчими?

— Був випадок із дитиною. На початку повномасштабної війни на запорізькому напрямку росіяни обстріляли фосфором евакуаційну колону цивільних із Маріуполя. Пам’ятаю дівчинку років шести-семи: по центру грудної клітки в неї димівся цей білий камінчик фосфору. Вона стекла кров’ю майже в нас на руках, ми нічого не змогли вдіяти. Коли гинуть діти — це найважче.

Інший випадок. Привезли пораненого з наскрізним пораненням грудної клітки. Були пересічені всі великі судини, дихальні шляхи. А доставляв його родич, мій колишній курсант із тактичної медицини. Він стовідсотково сподівався на мене. Ми тоді зіграли «на всі гроші»: повністю відкрили грудну клітку, вшили спеціальний катетер і робили вливання прямо в серце, намагаючись його запустити. Але не вдалося.

Мене це просто збісило. Це була друга втрата за те відрядження. Було багато смертей. У такі моменти думаєш: «Що я взагалі тут роблю? Може, це все дарма?».

Я пам’ятаю всіх, хто помер на моїх руках. У цивільній медицині пам’ятав прізвища і номери історій хвороб, а військових побратимів пам’ятаю абсолютно всіх. Іноді з’являється страшна думка: краще б нічого не робити, щоб потім не довелося з цим жити і пам’ятати.

— Бачивши стільки смертей, ви й самі були дуже близько до неї, коли ваша група отримала поранення. Як це сталося?

— Це було в тому самому важкому відрядженні. Приліт КАБу (керованої авіабомби. — ред.) прямо по нашій позиції. Навряд чи цим здивуєш когось із військових, але це вмить згорнуло роботу всієї нашої команди. На щастя, поранення в усіх були легкі, зараз усе нормально.

— Працюючи постійно на межі, яке у вас тепер ставлення до смерті?

— Філософське. Це радше змінило моє ставлення до життя — я зрозумів, наскільки воно крихке. Коли бачиш, що якась дрібниця може мати фатальні наслідки, починаєш цінувати життя зовсім по-іншому. А смерть неминуча. Але кликати її не потрібно.

— Чого ви боїтесь?

— Боюсь бути забутим. Мені колись Тата Кеплер¹⁷Тата Кеплер — українська волонтерка, громадська діячка і рестораторка. сказала: «Людина помирає два рази: один раз — фізично, а інший, коли про неї забувають».

«Іноді публічність — це останній шанс»

— Якщо згадувати роботу часів АТО-ООС, які історії чи ситуації ви пам’ятаєте досі?

— Ми постійно вчилися, намагалися щось імплементувати та комусь довести.

— А що тоді викликало найбільший опір з боку очільників системи?

— Навіть не так очільників, як людей на місцях. Коли людина обіймає певну посаду, а ти їй кажеш: «Давайте робити ось так, це сучасно», — тебе можуть просто не сприймати. Почуваєшся якимось вискочкою. Але шалений опір був не так від конкретних людей, як від самої системи та мислення.

Будь-яка війна — це і трагедія, і каталізатор змін в усіх сферах суспільства. У медицині теж. Коли ми викладали переливання крові, показували, що це можливо, не несе ризиків, не заборонено і рекомендовано країнами-партнерами. Але нам казали: «Ні, і все». Ти кажеш, що трава зелена, а тобі: «Ні, будемо робити навпаки». Це був період, коли армія перевдягалася з «дубка»¹⁹Рядянський камуфляж та військова форма на його основі, що масово використовувалися Збройними Силами України з часу відновлення незалежності до переходу на сучасні піксельні малюнки. в нормальну форму, зі шльопанців у берці. Військова медицина теж трансформувалася, але цей процес, на жаль, дуже важкий і довгий.

— Зараз ви працюєте над дисертацією. Яка її тема?

— Я хочу науково довести, що наша присутність (якомога ближче до зони виконання завдання. — ред.), з усіма ризиками, безпосередньо впливає на виживання особового складу. Робота описує методологію надання допомоги всередині нашої команди: зокрема об’єм оперативних втручань, який ми обираємо.

Я прагну формалізувати нашу роботу, викласти її на папір і показати, що наша діяльність довела свою необхідність і допомогла зменшити наслідки поранень чи зберегти життя. Наукове дослідження якраз і робиться для того, щоб довести ефективність. Тому суть така: надання невідкладної спеціалізованої допомоги в умовах відтермінованої евакуації та її ефективність.

— Ви нещодавно мали доповідь на міжнародній конференції. Про що говорили?  

— Розповідав про частину своєї дослідницької роботи. Ми ділилися з партнерами досвідом: як робота нашої команди в нинішніх умовах впливає на виживання особового складу. Я презентував реальні кейси зі статистикою, яку ми вивели. Є позитивна динаміка, ми бачимо, що наш підхід дійсно працює. Доповідь була саме про це: ми показали, що змогли придумати та імплементувати, і як це рятує життя. Партнерам було дуже цікаво. Ні для кого не секрет, що всі вони готуються до війни, тому наш досвід для них вкрай важливий.

— Зараз дуже часто лунає думка, що українці тепер усіх навчать, як треба воювати. Чи справді це так?

— Взагалі в медицині, як і в будь-якій іншій галузі, знань ніколи не буває достатньо — вчитися потрібно завжди. Особливо якщо хочеш залишатися «в темі». Коли кажуть: «Ми всіх навчимо, бо наш досвід найкращий», — на мою думку, це неправильно. Нам є чого вчитися. І партнерам також. Саме тому вони до нас приходять і розпитують.

Але іноді ми стикаємося з іншим. Приїжджаєш на стабілізаційний пункт²¹Найближчий до лінії фронту військовий медичний пункт, куди евакуюють поранених., а там кажуть: «У нас по 80-100 поранених на день. Не треба нас вчити лікувати, у нас шалений досвід». А потім починаєш розбиратися — і спливають старі помилки. Наприклад, коли є змога доставити кров та препарати, а геморагічний шок продовжують лікувати фізрозчином²²Штучно приготований водно-сольовий розчин, близький до плазми крові. чи іншими рідинами.

Моє рішення писати наукову роботу частково пов’язане саме з цим. Можливо, ми взагалі не маємо там бути чи робимо щось не те. Можливо, наш підхід хибний. Наукове дослідження має дати відповіді на ці запитання, зробити певний розбір помилок.

Тому нам є чого вчитися. На жаль, систему медичної освіти в нашій країні не можна порівнювати із західною. У нас це шість років університету і три роки інтернатури (зараз ніби додали ще резидентуру²³Етап післядипломної медичної освіти, який триває після закінчення медичного університету й отримання сертифіката лікаря-спеціаліста. Основне завдання — опановування вузькоспеціалізованих професійних компетентностей., але раніше цього не було). Це неможливо порівняти з їхніми п’ятнадцятьма роками навчання. Тому доволі зухвало заявляти, що ми в усьому кращі і зараз усіх навчимо. Сенс у тому, щоб брати знання звідусіль, пропускати їх через себе, знаходити власне рішення і працювати з ним. А якщо це стане комусь цікаво — тоді вже ділитися.

— Які проблеми української військової медицини ви вважаєте найнебезпечнішими?

— Відповідальність, фахова обізнаність та цінність людського життя.

Ці три речі тісно пов’язані між собою. Дуже багато помилок зараз просто списується на війну. Грубо кажучи, з цими сотнями поранених на день іноді відбувається величезний експеримент: сьогодні робимо зліва направо, завтра — справа наліво, післязавтра — зверху вниз. А потім дивимося, хто вижив, а хто ні.

Шанс навчатися є, але здатність аналізувати залишає бажати кращого. Те, що нас іноді кардинально відрізняє від партнерів, — саме брак здатності до самоаналізу, до розбору власних дій. Для цього потрібен певний рівень самокритики. Треба вміти визнати, що я не фахівець найвищого класу, у мене є прогалини, я хочу вчитися і готовий буквально брати досвідчених колег за руку та розпитувати їх якомога більше. Якби ми могли масштабувати це на стратегічний рівень — мали б хист до аналізу всіх наших дій після кожної операції та їхньої подальшої систематизації, — можливо, це б на щось вплинуло. Бо іноді здається, що ми щось робимо, але не до кінця розуміємо, як воно насправді працює і впливає.

Тоді й виникають ситуації, коли, здавалося б, проблему давно проговорили і все всім має бути зрозуміло. А виявляється, що незрозуміло. Тому ця відповідальність має бути насамперед перед собою, перед пораненим і перед людьми. Бо інакше, у певних ситуаціях, може скластися враження, що всім просто байдуже.

— Які позитивні зрушення в медичній системі вас підбадьорюють?

— Якщо говорити про те, що стосується особисто мене: наша робота в принципі стала можливою — і я вважаю це великим досягненням. В організації, де я проходжу службу, раніше такого не було. Зараз ми маємо змогу впливати на чиєсь виживання, і це класно.

Глобально відбувається дуже багато процесів. Наприклад, наші лікарі госпітальної ланки почали їздити на навчання до партнерів, проходити різноманітні курси з хірургії. Тобто процес іде. Проблем, на жаль, поки що набагато більше, ніж успіхів.

— Хто в нашій ієрархії мав би відповідати за розбудову системи? Командування Медичних сил чи Міністерство охорони здоров’я?

— У нас багато структур, які дублюють повноваження: КМС займається забезпеченням, МОЗ — політикою, а Департамент охорони здоров’я (при Міноборони. — ред.) — тим самим, але у війську. Усі намагаються бути головними. Тому ключову роль відіграє фахова підготовка на місцях. Зміни важко впроваджувати саме через некомпетентність на керівних посадах. Наприклад, колись на нараді з партнерами ми просували переливання крові. А один керівник-хірург заявляє: «Ви знаєте, що з пакета крові засвоюється лише 20%?». Мій колега не витримав: «Ви що, її п’єте?». І ця людина ухвалює рішення.

Або під час битви за Київ ми нишком брали в лікарні кисневий балон. Один із керівників запитав, навіщо він нам. Кажемо: «Оперувати». А він серйозно відповідає: «Які операції в машині? Ви вбивці!». Цю броню некомпетентності просто не проб’єш. Щоб потрапити до нашої команди, є жорсткий відбір. На керівні посади він теж мав би бути.

— Чому мало хто з фахівців готовий публічно говорити про некомпетентність керівництва, хоча розголос — це дієвий інструмент?

— Війна і медицина — надзвичайно складні процеси. Суспільство може підняти галас, але часто немає фахової експертизи, щоб зрозуміти корінь проблеми.

Багато хто мовчить, бо боїться хейту. Сьогодні тебе підносять до небес, а завтра можуть розтоптати. У медицині ціна таких суспільних «гойдалок» дуже висока. Проте іноді публічність — це останній шанс. Коли медики починають про щось кричати в мережі, значить, вони вже випробували всі інші шляхи. Так було з історією про кров²⁷Найімовіршніше, йдеться про дозвіл бойовим медикам робити переливання крові пораненим бійцям на догоспітальному етапі. Уряд видав такий дозвіл у вересні 2023 року..

— Тобто користі від того, щоб відкрито називати проблеми, все ж більше?

— Значно більше. Казати, що все чудово, коли насправді є проблеми — це шлях у нікуди. У деяких лікарнях досі діє радянський підхід: приїжджає перевірка — звідусіль зносять обладнання. Перевірка їде — повертають назад. Усе залежить від конкретних людей. Фізично замінити можна будь-кого, але ідеї та цінності, які несе людина, замінити неможливо.

«Почав носити тризуб до того, як це стало мейнстримом»

— Ви брали участь у міжнародних змаганнях, представники РФ пропонували вам виступати за них. Чому ви тоді відмовилися? 

— Насправді нічого такого піднесеного чи суперпатріотичного. Я просто не розумів, як зможу виступати проти своїх — тих, із ким виріс. Це було ясно як білий день.

Були люди, які погоджувалися і потім виступали за їхню збірну або переїжджали до Росії. Нас тоді заманювали забезпеченням. Щоб ви розуміли «температуру по палаті»: на змагання я їздив за кошти сім’ї, або ми якось самі намагалися заробити і скидалися грошима. Спортивний костюм ми з другом купували на ринку, щоб просто бути однаковими.

Пам’ятаю, стоїмо ми на змаганнях, розминаємося. Я дивлюся на груди товариша, а він — на мої. А в нас такі сині костюми з жовтими смугами. Тут герб України, олімпійські кільця і нібито напис Adidas. Але друг читає мій напис, я — його, і ми бачимо: «Аді-ди-ди-си».

І от підходять росіяни і кажуть: «Що вам треба? Форма? Будете всі у формі». А ми дивилися на їхню команду і бачили, що в них екіпірування було на всі випадки життя: парадний костюм, розминковий, для готелю, шорти, різні кросівки, весь необхідний інвентар. Вони завжди трималися відокремлено, сиділи на окремих трибунах. Але моєю єдиною мотивацією було не виступати проти своїх. Я навіть не думав погоджуватися. На спорт у нас, на жаль, просто забивали.

— Коли це відчуття «своїх» масштабувалося зі спортивної команди на все українське суспільство? Коли для вас пролягла чітка межа між Україною та Росією?

— Однозначно у 2014 році (під час Революції гідності. — ред.). Коли ми вступили в сутички з «Беркутом» і тітушками. Тоді ще не було до кінця зрозуміло, як таке взагалі можливо в одній країні.

— Проти чого ви тоді боролися на Майдані?

— Ми були спортсменами і пішли на місцевий майдан, бо розуміли, що, напевно, буде бійка. Спершу це був такий собі юнацький азарт. А потім у Києві жорстоко побили студентів нашого віку. Ми обурилися: «Як це? Треба щось робити!».

Такі відчуття в мене були двічі в житті: тоді й на початку повномасштабного вторгнення. Це усвідомлення, що ти є частиною якихось більших процесів, які концептуально щось змінять.

До 2014 року ніхто не думав про велику війну. Багато хто споживав російський контент, думав про поїздки до Москви «в люди». Кордон нас розмежовував, але мізками мало хто від’єднався. Я сам навчався в російській (російськомовній. — ред.) школі, бо українських у моєму регіоні просто не було. Російськомовність вважалася нормою, а українська мова — ознакою того, що ти «з села». Відхрещуватися від цього немає сенсу, так справді було.

Але у 2014 році, коли почався штурм будівлі СБУ в Донецьку, з’явилися озброєні люди, які погрожували твоїм близьким і заявляли, що тепер це інша країна, — це стало межею. Я бував у Донецьку на змаганнях, мав там багато друзів. Не можуть твої ж співгромадяни зі зброєю в руках вказувати: «Хто не згоден — усіх покладемо». У мене не було вибору чи роздумів, позиція була однозначною.

— Що сформувало цю позицію і розуміння, що країна має значення?

— Величезну роль відіграв спорт. Я почав носити тризуб ще до того, як це стало мейнстримом. Усі, хто професійно захищав честь нашої держави на міжнародних змаганнях, розуміли, що ми — збірна цієї країни. Питань, чию сторону обирати, не виникало.

Мені здається, ті люди на сході чи півдні, які віднайшли в собі українську ідентичність у тотально російськомовному просторі — заслуговують на величезну повагу. Колись у збірній ми спілкувалися з хлопцями із західних регіонів, і виявлялося, що в них навіть шкільна програма ніби відрізнялася від нашої — вони розповідали про речі, які ми взагалі не проходили. Тому віднайти свою ідентичність в таких умовах — це дійсно круто.

«Потрібно завжди залишатися людиною»

— Як би ви оцінили культуру пам’яті тих, хто зараз бореться за нашу країну?

— Як недостатню. Це питання цінності життя, поваги та ідентичності. На деяких адмінбудівлях навіть зараз можна зустріти брудні, порвані прапори. Під час повномасштабного вторгнення в державних і медичних закладах у наказному порядку запровадили хвилину мовчання о дев’ятій ранку. Іде п’ятихвилинка чи оперативка — всі мають встати, почекати хвилину і далі продовжувати роботу. Але коли ти йдеш у цей заклад, прапор над ним брудний. Що патріотичніше: замінити прапор чи всім встати? До того ж більшість до цієї хвилини так і ставиться: «О Боже, знову вставати».

Наші похорони здебільшого зводяться до слів: кладовище, горе, все погано. Ми забуваємо, що сенс у жертві, на яку людина пішла, тому, чим вона пожертвувала заради братів, країни та нації. Ось про це потрібно говорити.

— Серед медиків часто дискутують, чи має лікар бути цинічним. Як ви регулюєте це всередині себе? Чи варто зберігати людяність?

— Потрібно завжди залишатися людиною, хоч би що там було. Це нас відрізняє як вид. Звісно, твоїх емоційних сил на всіх не вистачить. Але намагатися нічого не відчувати — неможливо. Фізіологічно немає такої функції. Рано чи пізно придушені емоції виллються в щось інше, наприклад, в інсульт.

Я б збрехав, якби сказав, що намагаюся відсторонитися. І якщо хтось казатиме вам, що лікарі цинічні — не вірте, всі все відчувають. Особливо ті, хто працює в ургентній медицині, з невідкладними станами. Якщо ти маєш серце, тебе не може не чіпляти чиясь смерть. Ти — остання людина, яку бачить поранений, і ти маєш це цінувати.

Звісно, з часом відчуття трохи притупляються, бо поранених багато. Збоку може здатися, що ми робимо маніпуляції агресивно чи кровожерливо. Але я роблю це машинально не тому, що мені байдуже, а тому, що робив це сотні разів.

— Коли ви оперуєте критичного пацієнта і від вас залежить усе, ким ви себе відчуваєте? Інструментом долі, вищої сили?

— Нічим із перерахованого. Я сприймаю себе радше як ще одну ланку, за яку він може зачепитися.

Бувають украй важкі поранені, але в мене завжди виникає думка: «А що, як вийде? Що, як він виживе?». Під час операції ти не думаєш про екзистенційні чи духовні речі, не відчуваєш себе «рукою Господа». Усе дуже практично: треба зашити тут, підійти туди.

Ти просто радієш, що в людини є шанс. Його побратими намагалися його витягти, бойовий медик зробив усе можливе, і тепер ми ще спробуємо — і воно має спрацювати. Найбільший страх — це залишитися самому. Як кажуть: живемо разом, а вмираємо поодинці. Тому я просто намагаюся бути тією ланкою підтримки. Іноді це дійсно спрацьовує.

— Що допомагає вам знаходити розраду, зберігати ефективність і людяність?

— Я просто не сприймаю свою роботу як щось екстраординарне. Роблю свою частину. Хтось 12 місяців живе в окопі і щодня ловить КАБи — це набагато важче.

Я обрав цю професію свідомо і сам себе сюди привів. Якби не хотів чи вигорів, мене б тут не було. Звісно, втома накопичується, їй треба давати вихід. Для мене це спорт. Де б ми не були, завжди возимо з собою спортивний інвентар і тренуємося всією командою. Це здорова розрядка.

— А якщо людина вигоріла вщент, як працювати?

— А кого це хвилює? Потрібно знаходити можливості. Люди різні, і всі по-різному переносять навантаження. У мене є риса, можливо, й погана: іноді я думаю, якщо я зміг усе це пройти, то чому інші не можуть? Але я розумію, що ми різні. Комусь достатньо поїхати в Карпати, щоб відновитися, а комусь треба звільнитися з армії навіть при значно менших навантаженнях.

Особисто мені допомагає спорт і цікавість до професії. Мені просто цікаво оперувати, цікаво мати змогу вплинути на щось важливе. Я сприймаю свою роботу не як тягар, а як можливість для розвитку. І думка «А що, якщо виживе?» дійсно дає сили йти далі. А вони ж виживають.

— Який виклик ви зараз ставите перед собою? І чого хочете досягти?

— Ми тут занадто довго. Напевно, я більше шукаю миру в собі.