Яніна Соколова: «Європа не є захищеною, Україна — є»

2019 року ми з Яніною досліджували її рідне Запоріжжя, а нині проаналізували ставлення до жінок на відповідальних посадах, про що насправді свідчать протести проти відставки Михайла Федорова та як журналістам продовжувати висвітлювати складні теми під час війни.

Про місце жінок у владі й обороні

— Нещодавно Любов Галан¹Українська активістка і правозахисниця. Брала участь у підготовці законодавчих та нормативно-правових змін щодо соціального і правового захисту військовослужбовців, підтримки поранених, військовополонених, зниклих безвісти та членів їхніх сімей. У Мініоборони відповідає за збереження людського потенціалу Сил оборони. призначили заступницею міністра оборони. Вона давно працює з темою військових в організації «Принцип»²Більше про цю організацію та її роботу читайте в нашому матеріалі., але замість обговорення її досвіду соцмережі вибухнули коментарями про її вік, стать тощо. Чи є в нас у цих дискусіях межа між запитом на компетентність і відвертою мізогінією?

— Обговорення зовнішності — це сумно і ницо. Думаю, це пов’язано з травмою суспільства, спричиненою Радянським Союзом і його правилами, в яких жили наші батьки. Добре, що в нашій країні багато що змінюється і громадянське суспільство стає активним. У нового покоління уже сформований внутрішній спротив, що також діє у соцмережах, і це прекрасно.

— А чи не стагнує цей розвиток війна, під час якої суспільство закономірно маскулінізується?

— Один день на рік, коли відбуваються прайди⁵Мирна правозахисна акція або хода з метою показати видимість ЛГБТ+ людей, захистити їхні права. у Києві, активізовуються люди, що курують націоналістичні організації. Вони приходять на цей захід і починають чинити спротив, розповідати про принципи традиційної української сім’ї. При цьому я знаю, що в оточенні частини тих хлопців є представники цих сексуальних меншин. Ба більше, жінки, з якими вони пов’язують своє життя, є феміністично налаштованими, вони виборюють права жінок (акцентую, не педалюють, а виборюють). І ось в їхньому житті так, але політично вони заявляють про інше.

Це для мене невідповідність, відсутність синхронізації, що потім впливає зокрема на ставлення до жінки як суб’єктної одиниці, що здатна ухвалювати рішення в оборонному напрямі воюючої країни. Тому це екзистенційна історія, і потрібно якомога більше про це говорити, особливо тим, хто має зараз беззаперечну довіру — це Сили оборони України. І я щаслива, що вони це проговорюють в соціальних мережах.

— Після зміни уряду в липні 2026-го року кількість жінок на міністерських посадах скоротилася, їх тепер дві. Що це про нас говорить не лише тут, а й у світі?

— Через те, що у нас системно порушується Конституція, і рішення щодо членів уряду ухвалюють не народні депутати, а особисто президент і його найближче оточення, ці зміни є уособленням їхнього бачення теперішньої позиції жінки серед людей, що вирішують, як нам жити і рухатися. Сумно, бо це насправді їхня життєва ідеологія, де жінок немає в системі цінностей, як опції HeForShe руху⁷Глобальний рух солідарності за гендерну рівність, створений структурою ООН Жінки. Його мета — залучити чоловіків до активної боротьби проти дискримінації та насильства щодо жінок., який колись підтримав Джастін Трюдо і багато інших світових політиків.

Чи нормально для країни, що жінки несуб’єктні? Ні. Чи можна бути ефективним у такому становищі, приносячи не завжди класні новини на Банкову? Ні. І, зрештою, хто в цьому винен і що з цим робити? Це питання до нас, адже ми несемо колективну відповідальність за те, кого обрали з таким великим відсотком довіри. І, як ми бачимо, ці помилки виникають через те, що не існує можливості провести вибори зараз. А отже, це становище фрагментарно вирішуватиме і нашу долю в цій війні зокрема.

— Говорячи про жінок-лідерок у владі, зараз ми маємо дві виконуючі обов’язків в обласних центрах: Катерина Ямщикова в Полтаві і Регіна Харченко у Запоріжжі. Чи означає це, що українці на локальному рівні теж не готові обирати жінок?

— Ми говорили з тимчасовою виконуючою обов’язків голови Полтави і вона розказала, як прийшла на цю посаду. Силою випадку Катерина, яка до того мала бойовий шлях, брала участь в побудові реформ, вирішенні питань стійкості на місцевому рівні, отримала лояльність з боку двох таборів, які існують всередині системи кожного міста. Фактор статі теж грає роль у регіонах, близьких до кордонів з РФ. Однак зараз суспільство вийшло на етап, коли результат не синхронізується зі статтю.

Колись Севгіль Мусаєва⁹Українська журналістка, головна редакторка онлайн-видання «Українська правда». запросила мене на церемонію премії УП 100 і там був виступ міністерки оборони Нідерландів. Я її слухала і спостерігала, що формат мислення жінки-міністерки оборони дещо відрізняється від того, які рішення приймає чоловік. Тому я би дуже радила обирати жінок на посади, пов’язані з захистом, бо жінка продумує наперед в таких речах, про які чоловік може навіть не задумуватись. Це генетично в нас сформовано, як у матерів, які дбають, аби їхня дитина, їхня країна були захищені. Ми не ситуативно приймаємо рішення, у нас є перспектива. Важливо, що жінка буде точно думати наперед.

Чому немає діалогу зі суспільством?

— Уже півтора року президент не давав великої пресконференції. І коли настає час діалогу з суспільством, він спершу йде на інтерв’ю до Sky News, а потім до Лори Лумер¹¹Американська ультраправа політична активістка, одна з найвпливовіших представниць руху MAGA.. Що це про нього говорить зараз?

— Він дуже фаховий актор і це нам допомагає зокрема за кордоном. У нього хороша закордонна дипломатія, є великі результати. Проте, на мою думку, президент хоче залишатись на посаді надалі. Володимир Олександрович зараз має 60 % довіри. У нього з’являється страх, що він далі програє. Я впевнена на 100 % після кейсу з Федоровим, і підозрювала це також після кейсу з Залужним, що це основна причина. Це навіть не питання грошей і наближених персонажів, які мають свої виробництва з великими державними контрактами. А питання чоловічого его, яке вкусило владу. І тому Михайло Федоров є конкурентом, ба більше — наступником Володимира Олександровича по тих критеріях, за які у 2019-му голосували люди. Тільки є один нюанс — репутація Михайла Федорова і те, що він зробив за пів року в Міністерстві оборони, має абсолютне схвалення, а ось репутація Володимира Олександровича і те, що він зробив за всі ці роки, має неоднозначне схвалення. І тому цей страх закінчиться важливим уроком.

У Києві я не бачила ще такої кількості людей під час останньої ходи. Схожий масштаб був під час Майдану, тобто це безпрецедентно. І це треба розрулювати в двох напрямках: перший — він поверне Михайла, другий — він цього не зробить, і Федоров залишиться поза системою, але з репутацією людини, яка робила класні речі, але його виперли. І люди це пам’ятатимуть, як пам’ятають хороші вчинки і вигнання Валерія Федоровича Залужного. Тільки демонстрація позиції президента, де він чує народ, що найняв його на роботу і дав можливість ухвалювати рішення, може мати не катастрофічні наслідки для нас усіх.

— Людей до протестів спровокувала відставка Федорова, але потроху наратив перетворюється на загальну розмову про реформи. Про що ці протести зараз і куди вони можуть рухатися, якщо все ж таки рішення не буде?

— Мені не подобається, що Михайло не виходить у публічну комунікацію з людьми, які стоять за напрямок, який Михайло з командою обрали. Не можна зрадити довіру людей.

Я думаю, що ці протести про те, що як би Володимир Олександрович і його команда не приймали закони для мінімізації кількості молоді у воюючій країні, все одно є пласт людей, що нагадуватиме про цінності, заради яких найкращі люди нашої країни стоять на фронті і помирають там. Це про унікальну зрілість і дорослість громадянського суспільства. Ми хочемо добиватися чесних правил гри не тільки у війську, але і в багатьох інших напрямах. Ми стали дорослими, живемо за іншими правилами і хочемо, щоб ті, кого ми обрали і кому довірили ухвалювати рішення, були відповідні нам. Однак виходить повна невідповідність: є доросле громадянське суспільство і є група непорядних людей, які живуть за своїми пацанськими законами і хочуть нав’язати їх нам.

— Навколо Михайла Федорова сформувався позитивний образ візіонера-технократа, який має певне бачення війни і хоче рухатися асиметрично, віддаючи перевагу збереженню життів людей. Чи є ризик, що цей образ може сильно відрізнятися від того, якою є ця людина?

— Федоров дав інтерв’ю «Українській правді», аби продемонструвати свою позицію публічно і дати сигнал Володимиру Зеленському про те, що він його поважає і хоче повернутися, бо не є ворогом президента. І жодна відповідь Михайла на некомфортне запитання Севгіль не містила ніяких прізвищ. Адже були медійні персони з команди президента, які після виходу з неї пішли у забуття і навіть бояться щось сказати в соціальних мережах.

Я думаю, що тим самим керується Михайло, бо хоче залишитися в цій системі й працювати не просто в оборонній сфері, мілтеку чи цифровій системі країни, а хоче ухвалювати рішення в цій країні, мати стосунок до побудови інституцій в оборонній або цифровій галузі. Для цього йому потрібно залишатися десь поруч із цією системою.

— Чи мають ці протести потенціал вплинути на більшу систему?

— Це не історія Федорова, це історія змін. Не таємниця, що співпраця Драпатого з Федоровим дала би унікальний результат. Передусім історія з мобілізацією та демобілізацією. Армії дуже потрібні не тільки штурмовики, піхота чи пілоти дронів. Є купа незакритих тилових посад: водії, сантехніки, електрики, логісти. Крім цього, питання фінансів, медичних сил, закупівель. Прекрасно показала себе історія з електронними балами¹³Є-бали — цифрова система мотивації та забезпечення для українських військових підрозділів. За нею бійці отримують бонуси за підтверджене знищення ворожої техніки та живої сили., з формуванням запитів і відповідей на ці запити в хороші часи Сирського між Федоровим і Генштабом.

Далі питання конкурентності виробників. Коли існує людина від громадянського суспільства, яка б контролювала це всередині, маючи доступ до державної таємниці, нам всім було б спокійніше, розуміючи, що на 80 % військо буде отримувати те, що їм треба, а не те, що треба продати виробникам, друзям президента. Я думаю, що Володимиру Олександровичу і його команді це теж дуже сильно не подобалося.

Що трапилось із журналістикою?

— Як змінюється роль журналістики? Чи має вона підлаштовуватися під усе, що відбувається у технологічному світі поширення інформації?

— Ми живемо в період, коли будь-хто з посвідченням журналіста може себе ним вважати. Будете сміятися, але Ілля Кива¹⁵Український проросійський політик, народний депутат від партії ОПЗЖ, колаборант із Росією. У 2023-му вбитий на території РФ. теж називав себе журналістом. І це сумно, бо фаховість не є цінністю. І це світовий тренд.

Соціальні мережі несуть загрозу в майбутньому, зокрема через роботу з виборцями в європейських країнах. Ми бачили кейс Румунії з тіктоком¹⁶Під час президентських виборів у Румунії 2024 року маловідомий ультраправий і проросійський кандидат Келін Джорджеску несподівано виграв перший тур завдяки підтримці в TikTok. Через виявлене російське втручання Конституційний суд Румунії скасував результати виборів., а це мережа номер один в Україні по розповсюдженню фейків. Тому будьте вибірковими щодо того, що читаєте і кому довіряєте.

Наша команда має принципи, ідеологію, світоглядно сформовану картину того, в який бік рухатись, і ми про це чесно говоримо. Це суб’єктизована думка, але підкріплена фактами. Це для мене і є ознакою фаховості, коли ти підкріплюєш свою думку фактами, але при цьому розповідаєш, чому ти це робиш, які посили несеш. Зрештою, після перегляду кожного матеріалу людина має виносити те, що буде рухати країну вперед, а не навпаки.

— Чи не порушують незалежність журналістики алгоритми соцмереж? Наскільки бажання закрити запит авдиторії впливає на редакційні рішення?

— За моїми спостереженнями, що чесніша інформація на обкладинці і глибший посил, то менше людей подивляться те відео або інтерв’ю. Тому що коли ви відкриваєте ютуб, ви ніби в супермаркеті — гортаєте і думаєте, що сьогодні обрати для споживання.

Інтерв’ю з військовими, які приїжджають сюди з лінії бойового зіткнення, відпрошуючись у своїх командирів, більше нецікаві людям. Полонений, який вижив в Оленівці¹⁹Теракт в Оленівці — масове вбивство українських військовополонених, влаштоване російськими окупантами в ніч проти 29 липня 2022 року в колонії на Донеччині., прикинувшись мертвим після вибуху терористів, набере критично мало переглядів, тому що люди не хочуть негативу. Вони хочуть, щоб після перегляду відео їм захотілося жити, вірити в добре майбутнє, в те, що завтра закінчиться війна і знову буде, як було.

Але ж ми маємо бути дорослими і розуміти, що журналісти, якщо відповідальні перед своєю професією й авдиторією, мають говорити правду, якою б некомфортною вона не була. Тому, ми даємо чимало хороших новин. Але після цього я чесно говорю, що на цьому хороші новини на сьогодні закінчилися і далі буде про нехороше. Ця чесність — це запорука лояльності людей, які спонсорують медіа, яким вони довіряють, це репутація, яку неможливо чимось підмінити.

— Нещодавно у вас вийшло інтерв’ю з політиком Ігорем Кривецьким, якого частина ЗМІ пов’язує з криміналітетом. З такими постатями є два підходи інтерв’ювання: зосередження лише на гострих кутах біографії і проговорення важливих проблем сьогодення. Де проходять етичні межі, адже другий формат може стати майданчиком для самопіару цієї людини?

— Я вже записала з Ігорем кілька інтерв’ю, і в одному з них ми порушували питання його минулого. Він все це спростовував. Ігор є співзасновником і фінансує одразу кілька батальйонів — «Карпатська Січ» і «Свобода». Також це один із співзасновників партії «Свобода» і він був спонсором сцени на Майдані під час Революції гідності. Ця партія разом з «Народним фронтом» і «Європейською солідарністю» тоді вийшли як коаліція тих, хто формував політичне керівництво нашої країни. Крім того, військові з батальйону «Свобода» говорять мені про те, що скоріше за все підрозділ матиме якусь реінкарнацію. Тому ми його запросили поговорити про військо, націоналістів, свободівців, як людей, які можуть увійти в парламент.

Ну і далі пішла тема про сьогодення і про виїзд українців за кордон²¹Йдеться про ухвалу Кабміну у серпні 2025-го, згідно з якою чоловіки віком від 18 до 22 років мають право виїжджати за межі України під час воєнного стану.. Ігор обмотивував це тим, що влада не хотіла, аби ті, хто виходив з картонками за НАБУ і САП²²Йдеться про картонкові протести у липні 2025-го проти законопроєкту, що обмежує незалежність згаданих інституцій., далі в такій масі виходили з інших приводів. Тому вона відкрила кордони, щоб молодь виїжджала. Після цього інтерв’ю його викликали на допит в СБУ у зв’язку зі сказаним, що начебто дискредитує військо.

Мені хочеться мати фактаж, на який я можу спертися і вирішити, чи записувати інтерв’ю, зваживши чи ця людина робить щось для війська, чи мені цінні його думки. Більше того, після першого запису я зверталася до українців, які писали в соцмережах, що я запросила бандита, щоби вони дали мені доказову базу, і тоді я зроблю ще одне інтерв’ю, де ми розберемо цей кейс. Ніхто мені так нічого й не надіслав.

— Чи є в Україні якісний хардток²⁵Жанр інтерв’ю, де журналіст порушує складні для гостя теми, ставить гострі, незручні та прямі запитання.?

— Він був і припинився через два фактори. Перший — ті, в кого передовсім треба спитати, не ходять на інтерв’ю, в тому числі президент. Я не бачила жодного хардток-інтерв’ю з ним.

І друга причина — військова тема на авансцені і коли є однозначний противник, то ці запитання про минуле і сьогодення можна ставити хіба що депутатам «ОПЗЖ»²⁶Проросійська політична партія «Опозиційна платформа — за життя», що діяла у 1999—2022 роках. Сьогодні заборонена в Україні. і деяким ватникам у складі «Слуг народу»²⁷Українська центристська, ліберальна політична партія, що становить монобільшість у Верховній Раді..

Про складні розмови з військовими

— У вас нещодавно було інтерв’ю з командиром батальйону у складі полку «Скеля» з позивним Алдо Апач, яке претендувало було хардтоком. Як ставити незручні питання військовим?

— Це було до скандалу, але Сергій Стерненко тоді вже розповів про те, що там відбувається. І Апач категорично сказав, що цього не існує і це фейки. А за тиждень виходить розслідування «Бабеля». Мені було дуже сумно, що ми зробили цю розмову, де окрім оціночних суджень військових і Сергія, нам не було що Апачу фактично довести. І навіть пізніше теж, бо коли я писала цим потерпілим, щоб виходити в публічний простір, вони сказали, що подумають, а потім відмовились, бо їм погрожували. Тож я не змогла зібрати доказову базу конкретних людей: і військових, і родин вже закатованих бійців. Але я шкодую про це інтерв’ю, бо військові мені писали, що якраз ті командири, які робили ці всі жахливі речі, були підпорядковані Апачу.

— Чи зобов’язаний у такому випадку чимось журналіст, коли можна аргументувати тим, що немає фактів для публікації, адже люди не готові говорити?

— Ми беремо це на олівець, але в Україні швидко може все помінятися, тому це неможливо передбачити. Саме тому ми наперед рідко пишемо. В основному з військовими, але навіть з ними неможливо передбачити, що вийде те чи інше розслідування.

За часів Сирського я мала дуже злі розмови з представниками певних підрозділів, які просили мене вирізати теми ТЦК, приватних систем ППО, які охороняють нині бізнес-об’єкти. Це стосується також дуже відомих підрозділів з прекрасною репутацією, зі свободою слова, у яких була така політика при Сирському. Під час останньої розмови чоловік з СБС (Сили безпілотних систем. — ред.) сказав, що у нас в державі існує правило, що аби не нашкодити війську, ми маємо показувати пресофіцеру відео, щоб затвердити, що шкодить війську, а що ні. Але я впевнена, що воно не шкодило, а навпаки оголяло проблему. Однак якщо ти цього не вирізаєш, то далі вже дуже складно домовитися про інтерв’ю навіть з ініціативи якогось бійця або командира.

За часів Сирського певні медійні жінки-військові були понижені в посадах через те, що критикували діяльність Генштабу, а потім їм заборонили давати інтерв’ю і виходити з публічними зборами на своїх сторінках на їхній підрозділ. Мовчу про те, яке ставлення було до жінок в армії у певних командирів старої школи за часів Олександра Сирського. Можливо, він про це не знає, але тоді це теж проблема. І були випадки, коли я змушена була дзвонити навіть Драпатому і просити його допомогти розібратися в цьому. Це дуже нагадувало систему росіян.

— Яку роботу треба проробити новому головнокомандувачу Михайлу Драпатому, щоб це все змінити?

— Колись Марія Берлінська була у мене на інтерв’ю і дала дуже слушну пораду — провести онлайн соцопитування, в якому поставити десять запитань щодо роботи всередині підрозділу, які визначають успішність, якість роботи та ефективність. Це буде так званий рейтинг командирів, який дасть внутрішній системі відповідь на те, хто ефективно працює з особовим складом, а хто ні. Мені здається, що на це варто Михайлу Васильовичу звернути увагу.

Навколо нього є офіцери з величезним досвідом, класною репутацією всередині війська, фаховістю, візією, асиметричним мисленням, але яких посував Сирський через їх позицію, інакше бачення і донесення правди, яка не синхронізувалася з позицією Генштабу. Тож думаю, що зараз ці офіцери вийдуть із забуття і становитимуть кістяк команди Михайла Васильовича на цій посаді і в Генштабі. Вже бачимо кілька дуже непоганих призначень.

Також аспект стратегії ведення війни. З того, що я чула від командирів і військових, з якими ми записували інтерв’ю, думаю, що у Сирського є величезний плюс — він добре знав противника. Проте водночас і величезний мінус — він був із противником в одному навчально-методичному полі. Михайло Васильович — це інше покоління. Незважаючи на те, що весь його життєвий шлях пов’язаний з військом і подекуди його викладачами якраз були такі, як Сирський, він має інше бачення, інший досвід, який зараз може стати основою нової системи, що дасть можливість перехитрити противника.

Нам потрібно орієнтуватися на інший підхід у збереженні людей, виробленні тих засобів захисту й атаки, які не зможе використовувати найближчим часом наш ворог. І тут дуже класно було б, якби Федоров зі своїм досвідом, зв’язками та баченням цієї системи міг би цьому сприяти.

Чи існують корисні росіяни?

— Хочу запитати про ваш досвід у таборі військовополонених. Чому нам важливо використовувати цю масу росіян, які опинилися на території України? Чи є щось, що ми досі не знаємо про них сьогодні?

— Мені здається, ми не до кінця усвідомлюємо, хто вони насправді. Загальний образ у нас є — це противник, який хоче нас вбити. Але якщо розібрати все по частинах, то вимальовується абсолютно інший, ідеологічно і морально невідомий нам об’єкт. Після того, як ми з’їздили в той табір, я приїхала в готель і мені страшно хотілося помитись і забути все, що там бачила. У них немає розуміння, що взагалі не так.

Я намагалася з ними говорити, як із людьми, і це було величезною помилкою. З ними треба говорити, як із вбивцями. Вони розуміють тільки позицію сили і зневажають слабких. Ми писали кілька інтерв’ю, зокрема з українцями, які стали колаборантами або зрадниками. І тут був помітний контраст — вони розуміють, що накоїли, що обрали сторону невільної, маргінальної і терористичної держави, яка просто їх використала. Розуміють, але не зізнаються.

Утім, був один дуже цікавий персонаж — викладач англійської мови в Донецькому університеті. Тобто, людина, яка має доступ до інформації, і мала б прагнути, щоб його студенти побачили світ, можливо, стали перекладачами в Європейському парламенті. Але ні. Він пішов воювати, бо це зробили студенти його університету. Розповів, що відчуває себе росіянином, а не українцем. Проте на моє запитання, чому не їде до Росії, відповів, мовляв, хоче жити тут, де народився, і щоб це була частина Росії. Словом, він не адаптувався до нової реальності після розпаду СРСР і йому соромно в цьому зізнатися.

Частина наших людей, що обрали бік РФ — нереалізовані люди, які думали, що вчора продавали м’ясо, а завтра очолять «ДНР». А інші частина — ті, хто не може змиритися, що нав’язані в часи СРСР світоглядні переконання були блефом і цього вже не існує. Вони не можуть зрозуміти, що росіяни крали нашу культуру, спалювали українські книжки і вбивали людей за українську мову, змішували народи переселеннями, аби стерти ідентичність. Виходить, якщо вони в це повірять, то зрадять себе.

Зараз ми маємо унікальний шанс змінити бачення історії, закцентувавши те, що ми є не жертвою, а сильною, харизматичною, дуже міцною нацією, з глибинною історією, прекрасною літературою, музикою, крутими національними героями. Однак це має бути спільна праця і тилу, і Сил оборони з відчуттям шани і жалю, що ми втратили тих, хто здобув нам усе, що маємо зараз. Пам’ять, шана і честь повинні бути вбудовані в нашу сучасну ідеологію.

— Чи є сенс нам говорити до російської аудиторії і достукуватись до неї?

— Я вважаю, що з ними варто працювати все ж таки. Хоча у нас не пішов цей формат³¹Йдеться про «Вечір з Яніною Соколовою» — український політично-сатиричний формат новин, що спростовує російську пропаганду., бо здалося, що місія уже виконана, і з початком повномасштабної війни все стало занадто очевидним, аби щось доводити. Тому ми спочатку перейшли на українську мову, щоб боротися з внутрішньою «ватою».

Але частина політично-інформаційних каналів з моєї сфери використовують російську тому, що ці відео подивляться не тільки в РФ, але й в Ізраїлі, Казахстані, Білорусі, Узбекистані, Таджикистані та інших країнах. Тобто це дає великий бенефіт у монетизації.

— А що ми зараз можемо сказати росіянам?

— Вони все ще мають шанс вбити Путіна, ще можуть зібратися великою масою і вийти на вулиці. Якщо їх буде дуже багато, то всіх не зможуть забрати в автозаки. Утім, вони бояться це зробити. І сприятливий момент втрачено, на їхню думку. Але якщо росіяни хочуть жити в РФ, то мають це зробити. У всіх є мобільні телефони і доступ через VPN до інформації про те, що відбувається. Думаю, що наші західні партнери можуть їм навіть допомогти з тим як це зробити. Я вважаю, що це реалістично.

— Про яку Україну майбутнього ви мрієте?

— Я відчуваю, що ми невідворотно переможемо, хоча не впевнена, що це станеться за нашого життя. Хочу, щоб наша країна стала форпостом вільного світу, який дасть поштовх до переформатування цінностей і безпеки всієї Європи. Європа не є захищеною, а Україна — є. Ми чітко розуміємо загрозу, знаємо, як з нею працювати, хоча у нас поки немає антибалістики, знаємо, як може себе вести противник, чим може в нас стріляти і як нам діяти наступні 40 років, якщо все залишиться так, як є.

Я б дуже хотіла, щоб мої діти жили в країні, яка дозволяє тобі бути вразливим. І це звучить психологічно тонко, але вразливість стосується не тільки вибору того, ким тобі бути, а й уміння держави як інституції тебе захистити, дати шанс піднятися з колін і рухатись далі.

Я хочу жити в такій країні, в якій я упевнено могла би сказати, що відчуваю, що Україна мене любить. Це стосується всього, починаючи від війська, закінчуючи мною як громадянкою, частиною нації. І я думаю, що так воно і буде. Ми робимо величезні кроки в цьому питанні. Між нами з росіянами катастрофічно великий коридор відмінностей, і ця буферна зона буде збільшуватися, потрібно тільки вистояти і намагатися бути красивими та щасливими, бо всі красиві зберігають оптимізм³³Ці слова належать українському військовому та громадському активісту Павлу Петриченку, який загинув на Донеччині у 2024-му..