Світло, що рухається. Вітражі синагоги в Києві 

Євген Котляр — етнічний єврей, художник-вітражист, мистецтвознавець родом із Харкова. На початку 1990-х він уперше зайшов до синагоги. Тоді й гадки не мав, що це місце стане одним із головних сюжетів його життя. Тут він створить свої перші вітражі, сюди повертатиметься через роки, а згодом побачить, як його праця стає частиною відродження єврейської громади в рідній країні. Досліджуючи культурну спадщину євреїв в Україні, Євген розповідає про синагоги як про портал у власну ідентичність.

«Яке страшне це місце» 

О 10:00, після чергової балістичної атаки на Київ, зустрічаємо Євгена у дверях його тричі обстріляної і тричі власноруч відновленої квартири. До столиці з Харкова митець разом із родиною перебрався в перші місяці повномасштабної війни. 

Євген відчиняє двері свого помешкання, запрошує всередину, але спиняється на порозі. Торкається кінчиками пальців маленького срібного футляра, причепленого навскіс до правого одвірка. Це мезу́за — шматочок тексту з Тори, уривок молитви, написаний на невеличкому сувої. Завжди мусить бути у єврейському домі — така традиція як знак поваги до Божих заповідей. Євген промовляє молитву. Торкається мезузи знову, підносить пальці до уст та цілує.

А ось наслідки обстрілів його житла — там куля прошила стіну в кімнаті, ось порізи від скла на меблях, бо ж і вікна повибивало. Євген жваво коментує: оце замінили, оце полагодять, бо головне інше — він і його родина цілі. І кидає погляд на стіну, де одиноко висить дитячий малюнок — подарунок доньки. На ньому намальовані фарбами синагога та хупа́. Хупа — це весільний обряд, коли при вході в синагогу білу тканину натягують на чотирьох стовпцях, створюючи арку, під яку стають наречені, очікуючи сходження Божого благословення. Євген усміхається:

— Це на малюнку синагога у Харкові! Так вдало її донька передала. Коли я зайшов туди вперше, десь у середині 90-х років, для мене це стало абсолютно вирішальним моментом у житті. Я ніби потрапив на якусь іншу планету. Знав тоді небагато, але розумів, що в цих стінах люди молилися Богові.

Євген народився в Харкові в 1970 році. Виріс в абсолютно асимільованій родині, і хоч рідні були ментально радянськими людьми, однак дуже поважали їхню єврейську приналежність.

— Це був радянський час, синагогу тільки передали громаді. Якраз тривав період реставрації. До цього я ходив туди як у кінотеатр, там був ще спортивний клуб, мій батько займався боротьбою. На дверях синагоги зазвичай писали: «Яке страшне це місце! Це не що інше, як дім Божий». Напис означає, що людина, яка сюди заходить, має відчувати священний трепет. Я й досі йду у синагогу з розумінням, що тут відбувається щось незбагненне. Пізніше це враження й трепет я переносив у свої проєкти — дизайни єврейських музеїв та культурних центрів.

Із першою в його житті синагогою Євгена багато що об’єднує: робив про неї дипломну роботу, навчаючись у Харківському художньо-промисловому інституті¹2001 року на базі Харківського художньо-промислового інституту була створена Харківська державна академія дизайну і мистецтв., створював проєкти вітражів, потім писав кандидатську дисертаці. Там навчались²Крім місця для молитов, синагога часто є освітнім центром громади. його діти. Він навіть зустрічався з родиною архітектора, який спроєктував споруду. Євген досі береже власноруч зроблену світлину із зображенням мезузи на одвірку харківської синагоги. Але каже, що найтепліші спогади звідти — це проведення його хупи. Одразу пригадує, як довго обирав обручку для своєї дружини, адже кільце мусило бути з чистого золота, жодних порізів, гравіювань бути не могло — такий єврейський звичай.

— У день проведення обряду я заховався в синагозі, ніби мене немає. Потім згідно зі звичаєм нареченого ведуть у залу, де сидить наречена, причому ведуть дуже, дуже повільно.

За традицією під час єврейської шлюбної церемонії молодого супроводжують рабини, тримаючи за обидві руки. За цим ховається певний сенс — прийнято вважати, що одруження — це дуже непростий емоційний, психологічний та соціальний перехід від одного статусу до іншого. І обряд існує, аби зрозуміти, на що чоловік іде й до чого це його зобов’язує.

— Словом, так, синагога — це такий особливий сюжет у всіх сенсах, який проходить крізь усе моє життя.

Мистецтвом Євген почав жити уже з одинадцяти років, він завжди вирізнявся художнім складом мислення. А от жага більше пізнати єврейську культуру прокинулась згодом, уже після завершення навчання в художньому училищі, коли він вступив до інституту. І це збіглося з активізацією єврейського молодіжного руху в Харкові. Бувши його представником, Євген почав по-справжньому заглиблюватись у тему єврейської спадщини в Україні, і це суттєво віддзеркалювалось у тому, чим він займався надалі й по сьогодні.

Теперішня його робота різноманітна й відповідальна — митець, викладач, куратор виставок, реставратор вітражів, науковець, дослідник. На жаль, через їхні переїзди й обстріли побачити його майстерню та робоче місце не вдалося, однак у нього вдома є книжкова шафа, яка промовисто розповідає про свого власника. Речі, зібрані там, складно назвати просто колекцією: фотографії синагог, фрагменти орнаментів, каталоги, ескізи вітражів, старовинні книги, вирізки, модерні журнали про мистецтво.

Євген радо розповідає про свої напрацювання: ось, наприклад, спільно з німецькими колегами зробили мандрівну виставку «Мальовані молитви. Загрожене малярство в синагогах української Буковини». Євген — чи не єдиний дослідник в Україні, хто вивчає розписи синагог. Тримаючи в руках каталог з ескізами вітражів, він ділиться своїми намірами:

— Головне завдання, яке ставлю перед собою — через ці виставки наблизити людей до теми української єврейської спадщини.

Сам він іще з 2004 року мандрував Україною, досліджував спалені синагоги, єврейські містечка (штетли)⁵Невеликі міста з переважно єврейським населенням існували переважно в XVI—XIX століттях і в перший половині XX століття в центральний та східній Європі., що поступово зникають, і зробив мандрівний фотопроєкт про це — «Український штетл. Повернення до місць сили». Вперше презентація відбулась влітку 2024 року в Нью-Йорку. Виставка мандрує й досі — нещодавно відбулось відкриття у Дніпрі. А в жовтні цього року її можна буде роздивитись і в музеї Шолом-Алейхема в Києві. На виставці представлено чорно-білі фото, що передають атмосферу колишніх штетлів.

Крім цього, Євген дуже переживає за синагоги, що занепадають. Каже, наразі бореться за реставрацію та цифрове сканування синагоги в Чорткові.

Євген відкладає книжки, вирізки й ескізи та прямує в кухню, нарізає охолоджену диню й розповідає, що це улюблений його фрукт на Рош га-Шана⁷Рош га-Шана (з івриту — «голова року») — єврейське свято Нового року, яке відзначають восени; починає десять днів покаяння, що завершуються Йом-Кіпуром — днем прощення.. Тоді запрошує за круглий білий стіл і продовжує свою оповідь про синагоги. Каже, що з початком повномасштабної війни отримав чимало пропозицій провести лекції про Україну та єврейську спадщину зокрема.

— На таких зустрічах та заходах я пояснював, що зараз для нас головний виклик — відчувати монолітність, єдність, попри нашу різність. Я за те, що наша різність має бути основою нашої цінності, а не навпаки. І єврейська спадщина якраз є таким додатковим матеріалом, який усе це цементує. Але щоб це зрозуміти, треба подивитися, поїхати, побачити. Над цим я і працюю — аби було що показати та розказати.

Окрім занедбаних синагог Євген опікується й діючими, наприклад був свідком реставрації синагоги Розенберга (відома ще як Київська синагога на Подолі)⁹Поділ — історичний район на півночі центральної частини Києва, на березі Дніпра; один із найстаріших районів міста, здавна був торговельним і ремісничим центром.. Саме там уперше працював як майстер вітражів. Після переїзду до столиці ця сакральна споруда стала новим духовним домом для митця і його родини. Під час холодної зими з постійними відключеннями світла там вони знайшли прихисток на певний час. А в жовтні 2025 року синагога зазнала пошкоджень під час атаки на місто — власне, постраждали й вітражі.

У своїй шафі Євген зберігає не тільки мистецькі колекції, а й фото рідних та ханукію¹⁰Традиційний єврейський дев’ятираменний підсвічник, який запалюють на свято Хануки. Тримаючи його в руках, стоячи навпроти побитих вікон своєї квартири, митець запрошує прогулятися до синагоги на Подолі, де були розбиті вітражі, аби побачити, як уже відновлені вони проливають світло всередину. І переконливо додає:

— Культура — це те, що дозволяє українцям відчувати стабільність і стійкість, це наша точка опори у цей складний час. Вона дає нам осмисленість власного існування і сенс життя.

Синагога на Подолі

У Києві, на вулиці Щекавицькій, 29, розташована Велика хоральна синагога. Її вікна з вітражами вкриті спеціальною плівкою — це щоб уберегти від подальших російських атак. Тут немає парадного входу. Євген пояснює: це так званий фальш-фасад — двері є, але вони не відчиняються. Вимушена хитрість, до якої вдавалися київські євреї ще у XIX ст., адже єврейській громаді тоді забороняли розбудовуватися в цьому місці. Спершу будівлю зводили не як синагогу, а як звичайний будинок. Але вже через рік, 1894-го, відкрили як божницю. Цегляна споруда, збудована в мавританському стилі, обгороджена кованим парканом.

— Ця синагога — символ київського єврейства. З одного боку від неї готель, а з іншого — єши́ва¹³Єшива (з івриту — «сидіння», тобто «місце навчання») — єврейський навчальний заклад для поглибленого вивчення Талмуду та інших релігійних текстів, розрахований на різні вікові й освітні рівні — від підлітків до дорослих чоловіків — релігійний заклад, де навчаються хлопці, вивчають Тору¹⁴Тора (з івриту — «вчення», «закон») — священна книга юдаїзму, перші п’ять книг єврейської Біблії (П’ятикнижжя Мойсеєве); містить релігійні, етичні та правові настанови, що лежать в основі юдейської традиції. й Талмуд¹⁵Талмуд (з івриту — «навчання») — зібрання коментарів і тлумачень до Тори та юдейського усного закону, що охоплює релігійні, правові та етичні питання; складається з Мішни (кодексу законів) і Гемари (коментарів до неї).. Частково є і єврейська школа. Зараз тут не так багато людей через війну, але цю синагогу ніколи не закривали під час вторгнення. Після Другої світової її взагалі не зачиняли. І вона була єдиною і найпопулярнішою синагогою в Києві.

Сюди приходили тисячі євреїв на особливі єврейські свята — Рош га-Шана, Йом-Кіпур¹⁹Йом-Кіпур (з івриту — «день спокути») — найсвятіший день у юдаїзмі, день посту, покаяння та прощення гріхів; завершує десять днів покаяння, що починаються з Рош га-Шана., Песах²⁰Песах (з івриту — «оминання», «проходження повз») — юдейське свято на честь визволення євреїв із єгипетського рабства, яке триває сім-вісім днів; головний ритуал — седер (урочиста вечеря із символічними стравами), під час якої читають Агаду (текст із розповіддю про Вихід із Єгипту). і так далі. Тут просто яблуку ніде було впасти. Люди стояли навіть навколо синагоги, усе було повністю заповнене — зі смутком у голосі каже Євген. Зараз демографічна ситуація через війну дещо інша й парафіян значно менше.

Справа біля синагоги готель, на даху якого є відкрита територія. Тутешня єврейська громада використовує її у час святкування Cукко́т — одного з головних свят в юдаїзмі, суть якого — згадка про мандри євреїв під час виходу з Єгипту. Традиційно там на даху, просто неба, роблять шатра з гілок. 

Поки говоримо з Євгеном, на подвір’ї синагоги ніжаться під сонцем котики. Раз за разом із митцем вітаються його друзі та знайомі. То запитують, як справи з обстріляним житлом, то цікавляться, що це він тут рано-вранці робить. А ось жінка з возиком розпитує, коли відкриття його виставок. Той швидко відповідає і повертається до нашої розмови: на подвір’ї синагоги є ще й мі́ква — місце з водою для ритуального омивання — окремо для жінок та чоловіків. Особливо важливий цей ритуал для жінок — омиватись їм дозволено всередині менструального циклу (орієнтовно на 12-14 день після початку менструації). Згідно зі звичаєм, вода тут мусить бути проточною, не застоюватися. Зокрема й через це синагоги часто будували біля водойм. Ще на території цієї синагоги є пекарня — невеличка мануфактура, де роблять ма́цу — єврейський прісний хліб, спечений на борошні та воді.

Євген дістає й одягає свою кі́пу — маленьку круглу шапочку — традиційний єврейський чоловічий головний убір. А ось жінки можуть приходити в синагогу без головного убору, проте можуть одягати перуку. Заходимо в синагогу. Стає так тихо. За нами глухо зачиняються двері й перше, що привертає погляд — три кольорові вітражі, світло яких відбивається на стінах. Нижче від них — три кам’яні умивальники, а на тоненьких ланцюжках поруч прикріплені металеві чашки з ручками з обох боків.

На одному з вітражів зображено символи київської синагоги: дві руки. Ці руки символізують руки єврейських священників іще з біблійних часів, які благословляють. А зверху — стилізовані хмари — київська синагога, яка отримує благословення від Господа. Другий вітраж зображає сюжет про Бабин Яр. І третій — про відродження єврейської громади. На ньому можна побачити трохи сіоністської символіки²³Сіоністська символіка — знаки та зображення, пов’язані із сіонізмом (рухом за відродження єврейської державності); найвідоміший приклад — зірка Давида та прапор із синіми смугами, які згодом стали державною символікою Ізраїлю., що підкреслює тему єврейського відновлення.

Перед входом у молитовну залу Євген набирає води з крана над кам’яним умивальником й умиває руки із зап’ястя, поливаючи їх із металевих чашок. Після цього проголошує спеціальну молитву. Тиша.

— Після молитви людина йде до столу, надломлюється хліб, вимовляється благословення, і тільки після цього вже можна їсти, можна говорити. Поки той, хто веде трапезу, відриває шматок хліба, всі чекають. Бо між цими моментами має зберігатися особливий настрій — благословення Всевишнього на їжу. Це я веду до того, що в синагозі можливі трапези. Тут ось навіть є дерев’яні столи (жестом показує на меблі в кутку).

Молитовна зала осяяна м’яким світлом вітражів. Стіни пофарбовано на біло. А лавки приємного коричневого кольору. Зверху — жіноча галерея, балкончик для жінок — у єврейській традиції жінки та чоловіки не можуть молитися разом. Знизу — ряди місць для чоловіків. Посередині східної стіни Арон га-Кодеш – різьблена шафа, де зберігаються сувої Тори. І десь між усіма традиційними реліквіями на ньому видніється синьо-жовтий український тризуб.

— Інколи громада приходить молитися, але головне — люди хочуть почути рабина: що він скаже і що в цьому буде важливого. Люди хочуть інтерпретувати слова Тори так, щоб читаючи про щось далекобіблійне, могли розуміти, де в цьому ховається відповідь для сьогодні.

Євген також пояснює синагогальні розписи, їхнє значення, своїми розповідями глибоко занурює у єврейську традицію. Так непомітно підходимо все ближче та ближче до вітражів, розташованих по обидва боки від різьбленої шафи. Світло від них рухоме й переливається кольорами — жовтими, багряно-червоними, синіми.

«Господи, це ж навпроти моїх вітражів»

Євген згадує, що вперше в цій київській синагозі побував ще наприкінці 1990-х, а 2003-го бачив урочисте відкриття зі своїми вітражами. Але по-справжньому зміг оцінити власну роботу 21 рік по тому, під час повномасштабної війни, коли вже став киянином і приїхав сюди на свято Рош га-Шана. Саме тоді вперше побачив, як працюють вітражі: як світло рухається протягом дня, як змінюється простір синагоги від цього. Однак як фахівець думав, що можна було б усе-таки покращити певні деталі. Через роки ця нагода випала, щоправда, привід був не такий втішний, як хотілося б, — у жовтні 2025 року синагога зазнала ворожої атаки. Тож Євген взявся за реконструкцію пошкоджених вітражів. Зараз оглядає свою роботу й робить нам короткий екскурс в історію вітражного мистецтва у євреїв: усе, що стосувалося художнього мистецтва, не дуже віталося традиційною громадою й навіть вважалося некошерним²⁵Кошерний означає відповідний до єврейських релігійних вимог (кашруту) щодо придатності їжі, речей чи дій. у єврейському побуті — крім того, що безпосередньо обслуговувало єврейську традицію. Каже, що багато митців починали свою діяльність як релігійні. Хтось розписував синагоги, хтось вирізав маце́ви — єврейські надгробки.

— Вітраж сам по собі — не зовсім єврейська традиція. Його почали використовувати з середини XIX століття здебільшого у реформістських синагогах²⁶Реформістська синагога — синагога, що належить до реформістського (прогресивного) юдаїзму — ліберального напряму, який виник у Німеччині на початку XIX століття; на відміну від ортодоксального юдаїзму, зберігає етичні заповіді, але відмовляється від суворого дотримання ритуальних приписів.. Це, по суті, католицька традиція. В єврейських містечках такого не було. Могли використовувати скління, але дуже просте, геометричне: вставляли якісь ромбики — і цього було достатньо. А вітраж як витвір мистецтва — це вже зовсім інша річ.

Ідея реформізму полягала в тому, що євреї вже отримали в Європі всі права нарівні з місцевими мешканцями. Тож синагоги мали бути не менш красивими, ніж костели і церкви.

Розповідаючи це, Євген торкається вітражів із неабияким задоволенням. І пояснює процес їх створення:

— Дуже важливо у вітражах уміти розіграти емоції — технічно, художньо, образно. Ми брали окремо скло — воно розбиває простий колір на відтінки. З іншого боку — це використання розпису по склу. Він буває двох видів: або це конкретний малюнок, або включення якихось розтяжок, які надають вітражу художньої образності. Кольористика, розтяжки — все це дає романтику кольору. Тобто провокує емоції, змушує їх працювати. Техніка створення вітражів дійсно заворожує. Я вам скажу більше: це робота, в якій ми ніколи не знаємо, як це все виглядатиме в кінці. 

Уже поруч із відновленими вітражами, через які всередину синагоги проливається ранкове світло, Євген пригадує день прильоту:

— Коли дізнався з новин про це, перше, що подумав: «Господи, це ж навпроти моїх вітражів. Що ж із ними сталося? Це ж скло, воно перше мало випасти». Я приїхав сюди вже вранці, побачив, що дивом обійшлося.

Євген каже, вибухова хвиля пройшлась низом. І, на щастя, пошкодження були відносно невеликі. Хоча все одно довелося розбирати два вікна — показує, що в нижньому ярусі одного з них скло трішечки рухоме.

Митець працював над відновленням та реставрацією пошкоджених вітражів. І мав неабияку підтримку від громади. Cимволічно, що завершили цю роботу в день відкриття його виставки про вітражі для оновлених синагог України. 

Євген каже, що задоволений роботою і тим, що простір, який так багато значить для нього, освітлений. Дивлячись на вітражі, огорнутий наче дбайливими обіймами теплого кольорового світла, що падає донизу, додає: 

— У мене був товариш — архітектор, що проєктував будинки, фабрики, складські приміщення, заводи, тюрми, церкви — усе. Але синагогу не проєктував. І він був неймовірно щасливий, що під кінець життя доля дала йому можливість спроєктувати й відродити Бродську синагогу²⁹Синагога Лазаря Бродського — центральна синагога Києва на вул. Шота Руставелі, 13. Більшість XX ст. будівля функціонувала не за призначенням.. Як єврей він розумів, що це, можливо, його остання робота в житті. Так воно і сталося. І воно дуже символічно завершило його життєве коло.

Євген спокійно розглядає синагогу, бо знає чи не все про її історію, розписи, відбудови, реставрації, а також про життя єврейської громади тут, у Києві. І каже просто: «юдаїка³¹Юдаїка — гуманітарна дисципліна, що вивчає історію, культуру, релігію та мову євреїв. — це доля».