У Словʼянську на центральній площі — море троянд, однак людей майже немає. Дорогою з міста під антидронними сітками мчать автомобілі, набиті килимами й побутовою технікою, а на передньому сидінні поряд із господарями часто сидять собаки: жителі виїжджають із цього населеного пункту, яке нещодавно оголосили зоною активних бойових дій.
Військові розповідають, що останнім часом закрилося багато кафе й магазинів. Та це видно одразу — деякі не просто закриті, а зруйновані. Антидронних сіток стало більше, цілих будинків — менше.
Також на центральній площі — куби з портретами загиблих. На одному з них — двадцятиоднорічний Денис Сосненко, член словʼянської пошукової групи «Плацдарм»1«Плацдарм» (також відома як місія «Чорний тюльпан») — українська волонтерська організація, що шукає, ексгумує та евакуйовує тіла загиблих українських військовослужбовців і цивільних у зоні бойових дій., яку заснував Олексій Юков. Сорок днів тому, 5 серпня, Олексій загинув під час місії з пошуку тіл полеглих.
Група «Плацдарм» працювала в найбільш небезпечних місцях: Олексій, за свідченнями колег, розумів, що це, можливо, остання можливість повернути тіло, бо скоро на ту територію ніхто не зможе потрапити.
Спочатку він шукав останки бійців Другої світової, адже навколо Словʼянська свого часу були важкі бої, а потім — тіла військових часів АТО. База «Плацдарму» — під містом, а клуб тайського боксу, де Олексій був тренером і члени якого входили до пошукової команди, працював донедавна.
У Словʼянську — давнє кладовище й кургани, навколо міста — фронтові місця, де працювала ця пошукова група.
Огляд тіл
Біля входу до бази «Плацдарму» на кріслі складені десятки дронів. Їх знаходять поблизу тіл і на самих тілах загиблих. Неподалік — пошкоджена каска — уламок увійшов біля скроні.
В ангарі в ряд лежать мішки з тілами.
— Там десять наших. Чотири руских. І один невідомий, — каже тридцятирічний пошуковець Артур Сімейко.
Четверо пошуковців піднімають мішок, несуть на стіл, розкривають. Починається огляд — фіксування речей, які були при загиблих, а також перелік пошкоджень на їхніх тілах.
В одного бійця немає голови — влучанням дрона її розбило. В одному з мішків — тільки череп. На деяких тілах накладені турнікети — пошуковці припускають, що це міг бути, наприклад, удар по медеваку. А ще всюди залишки оптоволокна, що стирчать з-під камуфляжу й поміж кісток. Велика частина знайдених тіл пролежала в землі десь пів року — бої в тих місцях тривали посеред зими.
Оглядають одне з тіл. Дістають паспорт РФ, який був в одязі загиблого. Також виймають годинник.
— Годинник працює, до речі, — каже Артур і показує: він і справді ходить, хоч показує неправильний час.
Олексій неодноразово казав, що ставлення до тіл, навіть ворожих, свідчить про те, якою є людина насправді. Над останками не можна чинити наругу, бо це шлях до втрати людяності. А ще Олексій говорив, що треба повернути душу і своїм, і ворогам, бо це дозволяє душі відповісти за свої вчинки.
На обох черевиках одного із загиблих — його позивний. Це може стати важливою зачіпкою під час ідентифікації, а ще дає родичам шанс не тільки на поховання бодай якихось решток, а й остаточно прийняти факт про втрату близької людини.
— Він завжди вірив, — каже Артур, — що якщо душа повернеться, то вона переродиться в життя. І кожне повернення душ — це не просто повернення. Це повернення з небуття. Він завжди вважав, що душа привʼязана до буття. І поки бійця не повернуть, не поховають за всіма традиціями, то ця душа не переродиться. Вона буде блукати.
Сам Артур колись чотирнадцятирічним записався до Олексія на секцію тайського боксу. Каже, коли прийшов на перше заняття, ще 2010 року, то побачив, що у всіх була жовто-блакитна форма з написом спереду «Muay Thai», а позаду — «Ukraine».
— Я точно памʼятаю, що вже з першого тренування в нього були дуже серйозні тексти.
Артур пам’ятає Олексія таким: невисокий, хода, яку впізнаєш здалеку в темному коридорі, рука як камінь.
В одному з навчальних закладів у Словʼянську в них був спортивний зал. Після завершення тренування учні разом із тренером ішли до зупинки біля квіткового ринку. Звідти хлопці мали їхати додому в бік залізничного вокзалу. Зараз ця дорога — в антидронних сітках, а будівлі навколо пошкоджені.
Артур каже, що пошукова група «Плацдарм» продовжить роботу:
— Ми будемо допомагати Олексію в його місії.
Однак дружина Олексія — Євгенія Калугіна — розказує, що у «Плацдарму» зараз проблеми: потрібні кошти для оплати праці людей, адже багато учасників пошукових груп змушені паралельно підпрацьовувати, аби мати можливість займатися пошуковими роботами.
— Хтось має йти на ці поля. І це найголовніше: скільки б ти грошей не давав, машин, телефонів, якихось речей, що допомагають, — хтось саме цю роботу має зробити, яку робив Олексій.
Робота і загибель
Перед останнім виїздом Олексій сидів у коридорі й писав своє прізвище на білизні. А ще казав, що дуже втомився від цих пошуків, втомився бачити стільки смерті. Про це розповідає Євгенія.
— Я дуже рада, що в мене була така можливість жити з таким чоловіком, — говорить вона.
Олексій, каже Євгенія, був для неї передусім другом. Вони навіть були підписані одне в одного в телефоні не як «коханий» чи «дружина» й так далі, а як «Олексій Юков» і «Женя».
Євгенія — директорка Словʼянського краєзнавчого музею. З Олексієм познайомилася на розкопках Торської фортеці. Відтоді брала участь у його пошукових місіях.
Кілька поколінь родини Євгенії має коріння у Словʼянську:
— На цій землі і я народилась, і моя мати народилась… і прабабця.
За словами жінки, Олексієві батьки приїхали сюди з Казахстану, куди їх депортували як куркулів. Його старший брат іще там народився, а Олексій — уже у Словʼянську. Власне, вони ще малими бачили в лісі неподалік міста непоховані останки солдатів Другої світової.
У музеї, каже Євгенія, зберігаються зошити місцевого краєзнавця Абрамова: він записував історії Слов’янська ще на початку минулого століття. За одним із записів, під час розкопок кургану — тоді тут розвивався соляний промисел і будували заводи — знайшли черепи з довгим волоссям, і місцеві діти грали ними у футбол. Цей запис Євгенію не здивував: коли в місті будували дитячу лікарню і розкопали старе кладовище, вона сама, ще дитиною, бачила, як так само гралися з кістками.
У 1950-ті роки, за словами Євгенії, землю на одному з німецьких кладовищ у Словʼянську людям віддали під забудову3Над якими кладовищами свого часу так іще поглумилася Росія як правонаступниця СРСР, читайте в матеріалі «Життя над кістками. Кладовища й національна пам’ять»..
— І коли одне покоління переїжджало чи вмирало, будівлі продавалися, то можна було прийти і розповісти людям, що отак і так: тут у вас у дворі і в хаті мертві. Я була свідком того, як люди в хаті дозволяли знімати підлогу і там ми забирали похованих німців.
Так ця діяльність переросла в пошук тіл загиблих під час російсько-української війни.
5 серпня 2026 року, за словами Артура, Олексій знайшов десять тіл українських воїнів. Локації були дуже різні. У деяких зараз тривають бойові дії. Він ходив обережно, переступав через повалені дерева, ішов замінованими полями, шукав. І от гукає: «Знайшов!». І вже всі йдуть до нього — трава вище пояса, дуже складно підійти до Олексія. Одне з тіл було згоріле, але за каскою зрозуміли, що воно належало українському бійцеві. Далі знайшли ще три на відкритій місцевості: одне з них було на поверхні, інше неподалік — закопане. Потім — ще кілька тіл, на одному з них блищав хрестик. Вони їх витягали, пакували й рухалися далі.
У якийсь момент вони з Артуром ішли поряд, і Олексій сказав, що відійде вбік, перевірить, чи нема там іще тіл. І пішов у посадку. Коли зайшов туди — стався сильний вибух, наче від протитанкової міни. Артур побіг на крик і встиг почути від Олексія останнє: «Я йду».
Артур згадує, як за один-два виїзди до цього Олексій разом із групою знайшов двадцять тіл. Коли вони вже рухалися далі, побачили посадку:
— Він йде, і в одному місці, де сонце світить, піднімаються сині метелики. І починають навколо нього кружляти. Ми тримаємо дистанцію. Я щось несу — зброю чи тіло. У мене немає доступу до телефона. І таке відчуття, що зараз він злитий, як янгол якийсь, як душа.
Сни
Словʼянськ відчуває, як наближається фронт. Удалині гуде техніка для встановлення антидронних сіток. Час від часу прилітають КАБи — землю струшує, а на горизонті сірі хмари диму. Детектор дронів показує, як десь над іншими районами пролітають безпілотники.
У центральному парку досі працює автомат з іграшками: за двадцять гривень можна спробувати витягти рожевого єдинорога. Дзюркотить фонтан. Крізь антидронну сітку проглядається дорога, якою мчить обшита сітками бойова машина, а десь щось бахкає — знову приліт.
Злітають голуби, лунає музика з іграшкового автомата, біля фонтана утворюється веселка.
Словʼянськ — це сон.
— Він казав, що вони приходять до нього, — розповідає Євгенія. — Я можу це підтвердити. Дар — це ж також і прокляття одночасно. Можливо, ти б хотів зістрибнути з цього, але не можеш. Чим тоншим світ стає, тим вони чіткіше заходять. От мені б дуже хотілося, щоб цей тонкий світ заходив до тих людей, які їх посилають на вбивство. Моє бажання, щоб чоловіки не тільки своїм жінкам снилися. Одна дружина підійшла до мене (у неї чоловік на покровському напрямку пропав безвісти), він їй сниться і каже: «Чому ніхто нічого не робить, чому мене не шукають?»
Доля цього чоловіка залишається невідомою.
— От якби оці мертві приходили до тих, хто робить оці війни.
Під час своїх останніх поїздок Євгенія звернула увагу на те, що поля, де через війну не господарювали, знову розцвіли, і вона уявляла, як ними біжать табуни коней.
За словами жінки, у Словʼянську офіційно обліковують 108 курганів, і це видно в ландшафті — у пагорбах.
— Ми не можемо сказати, як раніше виглядала наша земля, — каже Євгенія.
Вона згадує епізод із дитинства: вночі побачила квіти, що росли густими пластами один над одним. На них сиділи тисячі світлячків, і один пласт через це горів синім вогнем, а інший — зеленим. Людське господарювання їх убиває. Колись, каже Євгенія, ця територія, можливо, була суцільною «землею світлячків».
