«Ні, я ще не вільна»: свідчення з Олешок про голод, поховання у дворах та евакуацію

Жінка розповіла, як вони справлялися з голодом, чого їм коштувало роздобути бодай якусь їжу та чому, покидаючи дім, із собою взяла тільки паспортну фотографію чоловіка.

«Єслі ми заберем, нас же на яму одразу». Про втрату чоловіка

— Як ви почуваєтеся зараз, після евакуації?

— Дуже, дуже переживаю. Я боюся… це тут ноччю, навєрно, стріляли, збивали щось. Бо стріляли. А так… Додому. Тільки мені нада додому. Я тоді, може, успокоюся чи що. Щас я не можу успокоїться. У мене ще стрес — чоловіка нема… Я вже казала, я хотіла там остаться, украсти його, закопать у городі. А там багато в нас позакопували людей.

— Люди просто у себе в дворі закопували?

— Да, із траси привозили. Хто руку, ногу, хто шо. Олега напополам розірвало. І його тоже забрали. Там один сусід мій тьотку забрав свою. І на тачку погрузив два куска Олега. І закопали це ж у городі в себе. А я тоже хотіла вкрасти його. Пішла, мені ніхто не поміг. Його нада було з другого етажа знять. Він лежав, ждав, поки я прийду. А хлопців нема — не найшла я хлопців. Вони кажуть: «Єслі ми заберем, поїдемо, нас же ж на яму одразу». Я просила: «Дайте я розписку напишу на це». Нє. Не схотів, ніхто не дав розписки, нічо. І тоді його забрали в морг. Я прийшла, подивилась, а там одні пакети валяються. Там пакет узять — і в тому пакеті водичка і трошки костєй, і всьо. Більш ничо. І таких там, навєрно, пакетів сто, як не більше.

— А за яких обставин він загинув?

— Він помер. В його тромб обірвався. Він у Раденськ (сусіднє село. — ред.) їздив за харчами. Раз поїхав — ничо… ну, багато ж не привезеш. Він муки привіз. Він же ж не тільки собі привозив, а й і людям, сусідам помагали. Раз поїхав — привіз. Другий раз поїхав — привіз. А третій раз підірвався. Йому ногу підірвало, кісточку на голєні переламало. І оце, де стопа мєжду п’яткою і пальцями. Там то вирвало. Там таке здорове вигоріло… м’яса кусок.

В його рана вже заживала. Я ходила каждий день. Врач каже: «Носіть йому їсти, він крові багато потєряв». Кажу: «Давайте я здам кров». Він каже: «Не нада».

— А в лікарні ліки були?

— Да, в лікарні ліки були. Ну, було одно врем’я, що й не було. Оце ж антибіотики діду кололи на цей… А раньше, ну як, мало було. Із дому приносили, хто де міг, достав, їздили скорі («швидкі». —ред.), хто по пенсії їздив купляв.

Микола в лікарні трусився, він так переживав, боявся за всіх. А тоді став поправляться. Сказали, що до Нового году вже дома буде. Гіпс йому наложуть. Тоді я прийшла — чи 27-го утром у палату. Він мене виглядав, ждав. Каже: «Я тебе ждав, я вчора нічо не їв, у мене температура була. Мені поставили три флакони, покапали, і упала температура, збили». «Тоді взяв, — каже, — я буду їсти». Я кажу: «Давай я тебе буду кормить». Він каже: «Я сам». Він сам їв.

Отак зволікнувся (сперся. — ред.) на локоть і їв. Їв, їв. Я йому пюрешку із м’яском… і молочну (кашу. — ред.) — зварила баночку півлітрову. І він їв, їв.. Каже: «Я картошку доїм, тільки трошки оддихну». Оддихнув трошки, запив водою з медом. Каже: «Тепер я доїм». Узяв, доїв. Каже: «Давай молочне, я буду їсти». І так йому важко дихать було. Він пів банки і з’їв молочну. Каже: «Ой, ти знаєш, так голова закрутилася». І ліг так догори — і як захропів. А я кричу: «Люди! Поможіть! Спасіть його…». Мене забрали відтіля.

І всьо. Більше його нема, не стало.

«Сказали, що ми їдем до границі української». Як виїжджали з Олешок

— Розкажіть, як ви сюди добиралися.

— Ну, дуже важка дорога була. По-перше, дощ у нас був в Олешках. Дуже важко. Мокрі всі. І документи в нас мокрі, і речі мокрі. Все, все мокре було в нас. Ми доїхали оце ж у Крим. Там трохи постояли, зайшли в магазін.

— А в якому саме місті?

— Та Бог його зна, воно ж вночі було, темно. Тоді сказали, що нас везуть в Анапу, а росіян (тих, хто виїздив до РФ. — ред.) забрали на Краснодар. Розділили нас по автобусах зразу з Олешок. Ну і поїхали ми дальше. Ми їхали через Кримський мост. Я так боялася. Я думаю: Боже… А тоді думаю, що буде? І каждий… спали, а я спать не могла — мене так трусило, я проплакала цілу дорогу.

Тоді приїхали в Анапу. Нас зразу забрали. Ми ніде не отдихали ні трошечки. Сказали, щас будуть грузити. Отож, провели досмотр, погрузили в автобус і повезли на площадку. Там цей самольот. Я думала, самольот як самольот. Та ти шо… Там сама обстановка така… Ну, все нормально. Зайшли ми. Нас всіх… всіх сказали, за раз заберемо, не будемо ділить. Забрали у самольот. Піднявся-піднявся, — ще нічого, а тоді воздушні ями ті началися. А коли сідав, чого воно так? Оце прямо отако як почав ревіть, і це так тільки «бух-бух» — піднявся, «бух-бух». Що хочеш можна подумать. Тоді все: благополучно ми приземлилися. Нас забрали. Сказали: «На автобус».
Вивезли автобусом, а автобуси підійшли наші. Погрузили нас в автобус і там нічого не провіряли в нас. І повезли на Гомель. Сказали: «Ми вас везем на українську границю. До Чернігова». Там около Чернігова єсть якийсь пропускний пункт. А який він — я його не знаю. І тож той пропускний пункт… довгенько нам було. Там багатьом людям плохо було, дуже багатьом. Потом сказали, що ми їдемо до границі української. Нас привезли туда. Там сильно багато було зустрічаючих. Всі кричали, обнімали нас. Там така важка обстановка була. Нас покормили.

— Вас годували в Білорусі?

— Да. Там суп гороховий був. Такий добрий, ти шо! Я наїлася, а тоді кажуть: «А там борщ» (на українському кордоні. — ред.). І мені так стидно вже після того стало, що я прямо пила його з чашки. І потом ми сіли в автобус, і вже темно ми їхали, і це сюда (у Київ. — ред.) привезли нас.

— Частина евакуйованих людей до Росії виїхала. На вашу думку, що їх спонукало це зробити?

— Там російськомовні поїхали в основному. А чим вони мотивували? Там родичі. По-перше, люди в розпачі. Кому де жити. Ось на Україну (підконтрольну Україні територію — ред.), якби в мене доньки не було, де б я поїхала? Тут у мене нікого немає. Люди в розпачі, а там їм пообіщяли, що дадуть жильйо, приютять їх. І я думаю, це людей привело до цього.

«Я нічо не відчула просто. Мені хотілося, щоб я не сама приїхала сюда»

— Що ви відчули, коли зрозуміли, що вже на підконтрольній Україні території?

— Я нічо не відчула просто. Просто мені хотілося, щоб я не сама приїхала сюда. Мені хотілося, щоб я дєда забрала з собою. Хоть би я його там була похоронила, то мені б легше було.

А тоді вже сюда прийшли дівчата, начали нас формірувать (оформлювати. — ред.). І я з дівчатами… такі дівчата попалися — трохи почали піддержувать мене. І оце зараз ми сидимо там. Там по троє нас. І всьо. Їсти нам дали. Спасіба, харашо. І на границі добре кормили, добре!

— А коли ви їхали до Анапи, давали щось їсти вам?

— Нє. Ніхто нам нічого. І нам сказали на десять часов прийти до больниці. Там така була суматоха. Нє… дали нам потрошку гречки і по чайку.

— Це прямо біля лікарні, так?

— Да, біля лікарні. І ми оце поїли. І тоді в три часа нас посадили. Ну, правда, посадили всіх по очереді. Не було там такого, що билися-дралися. І ми поїхали. Поїхали, оце із трьох часов ми їхали. Я не помню, в скільки ми приїхали до тої Анапи. Я цього не скажу. Чи час ночі було, чи щось таке.

«Мені страшно було: муки в нас не було». Про голод в Олешках

— Розкажіть про ситуацію з продовольством в Олешках. Чи бачили ви, скажімо, як наші військові скидали дронами їжу?

— Бачили, і мені скидали. Нам і ліки скидали. В мене не було «Тіроксіну». Оставалося там на нєсколько днєй. І я знала, що мені… ну, місяць-півтора без «Тіроксіна» осталось жить. І мені кинули його. Кинули от температури, от… ну багато. І трохи поїсти: муки, макаронів, гречки. Гречка в нас була: нам же ж давали сначала пайки, то ми собі насобирали. А от муки — нє, муку випекли. Я пекла хліб сначала, а потом уже бачу, муки мало. Я начала потроху пироги пекти і роздавать оце всім по вулиці. У мене в основному хлопці там жили. І то я їм давала.

— Які хлопці? Сусіди?

— Да, сусіди.

— А чи були такі дні, що ви відчували голод? Або розуміли, що у вас залишилося замало їжі?

— Мені страшно було: муки в нас не було. Страшно було, що хліба не буде. Я вже научилася без хліба їсти. А чоловік — мужик… Я спечу чотири хлібини на тиждень, одріжемо по кусочку на обід… Їли ми два рази в день — утром і вечором. І всьо. Ну, а перекус, що там? Він каже: «Я не хочу, бери ти їж». Я кажу: «Я не хочу, бери!». Возьму кусочок хліба свій — напополам розділював. Я свій кусочок з’їла, а він іще напополам розділив, і свій з’їв, і ще кусочок з’їв, і всьо. Каже: «То нехай тобі буде, то твоє».

Ну, так я їсти варила. А тоді я сильно боялася, що в нас газ кончається. Сонячні панелі нам Льонька дав, перевезли з села. То благодаря сонячним панелям я начала хліб ото ж пекти. Бо не було чим. Тоді Дімка цей… він, спасібо, привозив. Це ще до голода. Привозив і газ, і бензин. У нас радіатори. Коли наші родичі виїжджали, ми забрали пусті балони, щось там іще. І він, замість того, щоб щось таке взять, він пльонку тяг, гєнєратори тяг. Миски поприносив. Каже, буде в чому хліб пекти.

А те, що там ото пооставалось — крупи, все таке, — ми взяли й людям пороздавали, хто там ото жив, усім.

— Це коли дізнались, що будете їхати з Олешок?

— Нє, це як наші родичі виїхали. А у нас своє було. Я ж кажу, що ми потроху, раз у місяць нам давали гуманітарку. Гуманітарка — кіло рису, кілограм муки, сахарю — як коли, олії бутилку, три банки консерви (сільодка), а зато коров’ячого м’яса (таке недобре) — по чотири банки давали. Ну, за неімєнієм нічого, то й те їли. То як такого голода в нас не було. А люди — да, приходили до нас. Баба одна приходила, по вулиці йшла: «Діти, дайте щось поїсти мені». Ходили. Ходили люди просили.

— Що з нею трапилось далі?

— Дали їй поїсти, і баба пішла. А де ж? Ми ж її приютить не можемо. Там знаєте, скільки їх було, таких бабок? Там їх десятками було, приходили.

У нас були груші. Вони ще й не поспіли. Люди приходили, рвали і їли груші.
Потом ми самі рвали їм, виносили. Не тільки ми. Всі! Всі, хто міг, у кого добродушиє таке було, — всі помагали один одному. Но всіх же ж нельзя обігріть, правильно? І в нас коли не стало муки, отоді я вже задумалась.

— Кажуть, що коли голод, то людина перестає думати про будь-що, окрім як про їжу та де знайти. Як ви тоді почувалися?

— Да, оце ж у нас дєд такий був покойний. Каже: «Будемо виходить. І пішки принесем із Раденська». Уже люди ходили туда, в Раденськ. І вже і він каже: «Підем із хлопцями і принесем муки».

Ну, сначала в нас привозили з Раденська, ну ці торгаші (окупанти. — ред.). У нас ціни були — от тисячі рублів¹Тисяча рублів восени 2026 року — це приблизно 500 гривень. і до десяти, до п’ятнадцяти тисяч. У нас одна капустинка — така маленька — важила на п’ять тисяч рублів. Яйця дорогі були — дві тисячі рублів (за десять штук. — ред.). Люди по два яєчка купляли, по три, по одному яєчку. Хто як.

У нас зразу нічого такого ж не було. Муки — нє. І дєд каже: «Я піду у Раденськ». Я плакала, зразу не пускала його. Бо сказали, що там міни лежать на дорозі. Він каже: «Я буду дивиться, буду обходить». Він взяв вєлік, взяв тачку. Я кажу: «На шо ж ти ту тачку береш?». Він каже: «А що ж я тобі на веліку прикотю? Дуже мало». І він перший раз привіз муки. Що ще… А, ковбаси. Він каже: «Я так ковбаси хочу!». І він привіз ковбаси. До нас поприходили дівчата, шо рядом жили. Дали їм по палці ковбаси. Вони дали йому гроші. Він каже: «Я піду іще в Раденськ, іще куплю муки, ковбаси». Балончики він привіз. Ящик балончиків. Взяв, пороздавав дівчатам.

— Газові балончики?

— Да. Газові балончики, такі маленькі пороздавали. І що там ще він привозив?.. А, каже: «Я тобі канфет привіз». Дві торбочки — два кілограми привіз канфет. Вони так і осталися там.

— В Олешках лишилися цукерки ці?

— Да.

— А які?

— Всі желєйні. От у нас «Живчик», а там якось вони називаються по-другому.

— «Бджілка»? Їх маєте на увазі?

— Типу «Бджілки», да, отакі. Потом шоколадні там такі… Ну, всі кацапські, не наші.

— Недобрі, так?

— Зовсім недобрі. Не наші. Що він ще мені привіз?.. А, дрождєй запасся, щоб пекти хліб. Ну, це все. Що приносив — всім ми ділилися.

— Ви сказали, що в лікарні чоловік ваш і пюре їв, і котлетку, так?

— Не котлетку, а крильце я йому…

— А звідки це у вас було?

— Картошку ми собі посадили, в нас картошка була. Він пока їздив, шукав харчі, я накопала картошки. У нас і помідори були, в нас і огірки були. Перець. Сині (баклажани. — ред.). Капусти найшов… Він як найшов ці розсади капусти, то радості там було стільки: «В нас буде капуста!». А в нас капуста така дорога була, її і не вхватиш. І люди по багато не принесуть на базар — по три-чотири головки, і всьо. І в нас тут своя капуста появилася. Я її всю оставила ж там.

«Нічого я не привезла». Про повернення на підконтрольну Україні територію

— А як Олешки зараз виглядають?

— Там, де ми живемо, ще більш-менш. Посьолка немає у нас. Ну, корочє, все в руїнах. Асфальт весь побитий. Ну дуже багато побитого всього.

Від Солонців до Олешок замінувано все. І Олешки не всі розміновані.
Тільки оце, де їхали, і всьо. А там по мусорках, там, кажуть, лежить все замінуване. І собаки бігають там, і чогось їх не бере нічого. А я ходила до лікарні, думала, подивитися, яке ж воно (міна. — ред.), бо я його не бачила ніколи. Казали, таке довгеньке, напів зелене, напів коричневе, і такі вусіки на ньому.

У нас уже було трошки наладилося оце осьо до 30-го числа. Вже люди… ну як, попривикали. Вже наші контролірували там обстановку. А це із 28-го чи з 27-го, ну, коли началося оце ж розмініровання, то казали, що їх (росіян. — ред.) як навезли! Говорили, що їх там стільки їх зараз, шо вобщє. Я не знаю, де вони й набралися. Кажуть, ходили по дворах і шукали хати, де заселиться. А там же ж разні: є адеквати і разні. І тоді утром оце ж встали, до мене прийшов чоловік сестри двоюрідної, і він забрав мою сумку, та я й поїхала.

Я як собиралася, чесне слово, навєрно, разів п’ять перебирала, що в сумкі. Я все забулась. Оце склала, а що я в ту сумку склала?

— А що склали? Що привезли з собою?

— Нічого я не привезла. Одежу, тряпки привезла. Що могла… які щітала, що воно хароше, тут роздивилась, а воно… Можна його і не брать було. Но в мене нічого не було. У нас після потопу ж хату затопило і розвалило. А тоді розбили ці… кинули нам хату і врем’янку розбили. Ми перейшли в Олешки.

— Може, якісь фотографії взяли, сувеніри?

— Нічого не взяла. Фотографії наші всі погоріли. Даже дитинині фотографії погоріли. У мене скільки ж фотографій із школи — моїх учнів і я ж… портретів скільки. Я казала: «Як помру, мені оцю фотографію причепите». Нема нічого.
Так що, ніякі… А, фотографію взяла чоловіка із паспорта. Все. Більше нічого я не взяла.

«І так собаки розірвали того коня, поїли, а люди не попробували»

— У вашій родині є спогади родичів про Голодомор? Чи, може, пам’ятаєте такі розповіді сусідів.

— Я по школі дуже багато знала про цей Голодомор. Там ми ж і книгу вели, і діти собирали нам оці замітки. І ми самі шукали десь, скрізь собирали дані. Ну, казали, що людей їли. Ну, я не чула, щоб у нас в Олешках зараз людей їли. А кінь підірвався. І, кажуть, кричав той кінь, — ногу одірвало йому. А ніхто не міг туда підійти — дрони. Казали: «Давайте проберемся, доріжемо його і поділимося куском м’яса». І так ніхто й не зміг, потому шо дрони не пустили. І так собаки розірвали того коня, поїли, а люди не попробували.

І у кого корова чи бичок остався, тоже порізали. Ну, люди для себе різали. Я тоже ходила, мені нічого не попадало. Та я вже согласна була і без цього варить їсти. Кажу чоловікові: «Не переживай, похльобочку поїмо та й все». Ну, бачите, у той Голодомор люди і терли… Хотя і родичка наша терла гречку.

— У муку?

— У муку, да. І гречку… ну, всякі крупи, каже, терла. А тоді в нас мука появилася, я з нею поділилася, — вона тоже тоді хліб пекла. Хліб ми пекли на сковороді. Ну, багато людей пекло. А тоді начали пекти, на базар виносить. Ну, мука появилася, і цей… Щоб такого Голодомора, прирівняти до цього, ми лічно не перенесли його. Я лічно. Ми його не чуствували, що там аж вобще нічого не було. Я ж кажу, у нас і гречка була, і макарони. Ну, хліба не було. Я казала було: «Доця, я як приїду, я спершу піду в магазін, куплю хліба і наїмся».

— Тепер ви вільні і маєте що їсти.

— Ні, я ще не вільна. Я вільна буду, коли чоловіка похороню. Я до Лубінця³Дмитро Лубінець — український юрист та політик, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсман) з 1 липня 2022 року. підійшла, кажу: «Ви ж мені обіщали, що чоловіка я похороню». А він мені сказав: «Не переживайте. Трупи забрали, вашого чоловіка забрали. Тільки де повезли — я не знаю, ми узнаємо. Передадуть, привезуть, ми заберем тіло його і похоронять».