Австрійські віадуки та маршрута на Говерлу — ось що багатьом одразу спадає на думку, коли йдеться про селище Ворохта на Прикарпатті. Але славиться воно і лижними трамплінами. Нині це один із трьох основних осередків стрибків на лижах із трампліна — ще два центри діють у Верховині та волинському місті Кременець.
1894 року у Ворохті проклали залізницю. Це стало відправною точкою для розвитку тутешньої туристично-спортивної інфраструктури. А через 28 років, 1922-го, у селищі побудували перший у країні лижний трамплін. Тоді ж і відбувся чемпіонат Польщі (у 1922 році Ворохта перебувала у складі Польської Республіки) зі стрибків на лижах із трампліна, а Ворохта стала важливим центром зимових видів спорту, куди зʼїжджалися люди з різних країн — щоб взяти участь у змаганнях, тренуватися або спостерігати за стрибками.
Та з часом трампліни почали занепадати — вони потребували постійного оновлення й догляду, однак належної уваги після 1990-х років їм не приділяли. Лише з 2025-го до їх відновлення почали долучатися держава та бізнес, зокрема «УЛІС» (комплекси будинків на природі).
Фото: Андрій Якименко
Ігор Гладиш. Зберегти традицію стрибків із трамліна
Стрибки із трампліна, лижне двоборство — напрями, які зараз розвиває Івано-Франківська обласна комплексна дитячо-юнацька спортивна школа із зимових видів спорту (далі — ОДЮСШ). Очолює її Ігор Гладиш — колишній спортсмен.
До цього працював тренером в Івано-Франківську, потім був начальником відділ спорту Яремча, заступником міського голови.
2017 року Ігор став директором ОДЮСШ у Ворохті. Тоді тут було лише кілька пар лиж і небагато комбінезонів. Нині завдяки державній та партнерській допомозі в кожної дитини є повне спорядження — взуття, футболки, спортивні костюми, куртки тощо. Учням не доводиться нічого самостійно купувати, до того ж тренуються вони безкоштовно.
— У Європі батьки платять кошти, щоб дитина займалася, наприклад, стрибками з трампліна чи будь-яким іншим видом спорту. Там клуби, інша система. Усе спорядження батьки купують самостійно. У нас батьки вкладаються у модні види спорту — теніс, карате, футбол. Якщо ми зараз перейдемо на клубну систему1Клубна система — це організація спорту, за якої спортсмени об’єднуються в окремі спортивні клуби, де регулярно тренуються, беруть участь у змаганнях і представляють свій клуб., щоб батьки платили, вони не будуть цього робити. Цей вид спорту поки що не настільки модний.
Фото: Андрій Якименко
Фото: Андрій Якименко
За словами Ігоря, у середньому лижі коштують 500-600 євро, кріплення до них — 400 євро, черевики — ще 400-500 євро, комбінезон — 300-400 євро. Щоб повністю спорядити дитину, потрібно вкласти близько 2000 євро, а такі витрати не кожна родина може собі дозволити. Саме тому школа намагається залучати до фінансування ще й іноземних партнерів.
Крім того, адміністрація школи запрошує місцеві та спортивні медіа, запускає рекламу, кличе на змагання зірок — усе, щоб популяризувати зимові види спорту. Адже через повномасштабну війну увага суспільства змістилася на інші питання.
— Найвища ціль спортивної школи — щоб займалися багато дітей. Друга — щоб ми мали збірні України, щоб наші вихованці були на Олімпійських іграх, на чемпіонатах світу тощо. Це престиж, це кінцевий результат нашої роботи.
Нині ворохтянські трампліни у процесі відновлення. Зокрема малі — 15-метрові, 30-метрові, — покриття під ними встелили за новими технологіями, тож вони тепер пологі, а під щітками3Щітки (штучне покриття) на лижних трамплінах потрібні для тренувань і змагань у літній сезон без снігу, а також для збереження профілю гори приземлення взимку. Їх укладають на схил приземлення трампліна замість снігу або під ним. є двосантиметрові мати. Тож навіть якщо дитина впаде, це для неї буде мʼякше й безпечніше.
Ворохта має одні з найбільших трамплінів в Україні — К-90 і К-75. Цифри в їхніх назвах позначають розрахункову дальність стрибка: тобто для К-90 вона становить 90 метрів, а для К-75 — 75 метрів відповідно. Це відстань від краю столу відриву до критичної точки — ділянки схилу приземлення, де він починає вирівнюватися. К-90 вважають олімпійським — більше в Україні таких немає.
У Верховині та Кременці є менші трампліни — К-10, К-15, К-30 і К-40. Щоправда, останній (у Кременці) потребує ремонту, на який влада зараз не може знайти коштів. Водночас у Верховині такий же трамплін відновили 2025 року.
— Дуже добре, що є конкуренція — ми до них їдемо, вони до нас. Але колись трампліни були у Надвірній, Тисовці, Коломиї, Києві, а зараз працюють лише у нас, Верховині та Кременці.
слайдшоу
Аби підготуватися до Олімпійських ігор, можна тренуватися на К-75 і К-90. Ігор міркує, що було б добре, якби в Україні побудували трамплін К-120. Але зараз це занадто дорого, та й більшість фінансування і держава, і бізнеси спрямовують на допомогу війську. Тому українські спортсмени їздять тренуватися за кордон.
Найвідоміші випускники спортивної школи у Ворохті — Віталій Калініченко та Євген Марусяк. Обидва брали участь у зимових Олімпійських іграх 2022 року та є майстрами спорту України міжнародного класу.
Також підростає нове покоління лижників, до становлення яких Ігор відчуває і свою причетність. Серед них — Жанна Глухова — лідерка жіночої збірної України зі стрибків із трампліна та майстриня спорту. 2024 року вона здобула титул чемпіонки України серед жінок.
Віталій Дручків, Василь Бухонко, Олекса Мосейчук, Олег Тороус, Ігор Семенюк — усіх їх директор називає молодою плеядою і сподівається, що вони стануть українськими олімпійцями. Дехто з них демонструє хороші результати на тренуваннях та міжнародних змаганнях, а хтось уже виграє на чемпіонатах.
Попри наявні успіхи, Ігор вважає, що підтримка подібних спортивних шкіл в Україні недостатня. Досі є радянські бази із застарілим спорядженням, нові об’єкти будують рідко, а під час війни й поготів. На переконання директора, розвитку спортивної інфраструктури та підтримці таких шкіл варто приділяти більше уваги, адже спортсменам потрібні якісні умови для тренувань. Приклад невтішної ситуації — зимові Олімпійські ігри 2026 року — тоді українські спортсмени не здобули жодної медалі.
— Попри війну, ми намагаємося проводити чемпіонати України та області. Навіть у такій складній ситуації вдається знаходити кошти, нам дуже допомагають спонсори. Ми вручаємо переможцям призи, зокрема й грошові. Адже важливо, щоб зростало здорове покоління.
Фото: Андрій Якименко
Фото: Андрій Якименко
Олімпійський рух під час війни
Зараз РФ усіляко намагається обійти санкції, щоб знову брати участь в Олімпійських іграх. У багатьох видах спорту вже послаблюють обмеження щодо росіян та білорусів, запроваджені на початку повномасштабного вторгнення. Директор ОДЮСШ вважає, що в Міжнародному олімпійському комітеті є представники країни-агресора або ж ті, хто отримує гроші з РФ і просуває її інтереси.
Українські спортсмени намагаються не взаємодіяти із громадянами РФ: відмовляються від спільних фото після змагань і не хочуть стояти з ними на одному пʼєдесталі пошани. Ігор пригадує, як на зимових Олімпійських іграх 2026 року українського скелетоніста Владислава Гераскевича дискваліфікували через відмову зняти «шолом пам’яті» із зображеннями загиблих українських спортсменів.
— Ми підтримуємо Гераскевича, це навіть не обговорюється. Він молодчина з великої літери. А рішення його дискваліфікувати і зняти зі змагань — просто жах. Це просто не вкладається в голові.
Ігор переконаний, що МОК варто щось змінювати. А ще каже, що є за що критикувати Сергія Бубку5Сергій Бубка — олімпійський чемпіон зі стрибків із жердиною, колишній президент Національного олімпійського комітету України., члена Виконавчого комітету МОК.
— Таке відчуття, що він проросійський. Як держава на нього не звертає уваги? Треба щоб держава відкликала, щось робила, забрала звання («Героя України». — ред.). Усі дивляться, а він нічого не робить, жодного висловлювання. Бубка — це позор України, позор спорту.
Тарас. Спортивна справа поколінь
Тарас Попович — майстер спорту зі стрибків на лижах із трампліна та лижного двоборства. У спортивній школі Ворохти працює з 2003 року. Нині також тренує збірну команду України та навчає дітей стрибати на лижах із трампліна.
Батько Тараса свого часу був директором цієї спортивної школи та тренером із лижних перегонів. Спробувати себе у зимових видах спорту сина заохочував, ще коли тому було сім років. Тарас також починав із перегонів, а згодом перейшов на стрибки з трампліна та лижне двоборство6Лижне двоборство (також відоме як нордична комбінація) — зимовий олімпійський вид спорту, який поєднує стрибки з лижного трампліна та лижні перегони..
— У нас була дуже велика компанія друзів-спортсменів — ми всі ходили на трамплін. Навіть бувало, що зі школи тікали на трампліни, бо нам це було цікаво. Ми жили на базі, їздили на змагання в інші міста, а потім за кордон.
Фото: Андрій Якименко
Перші закордонні поїздки в Тараса почалися у 2000-х роках. Йому було 16 років, коли потрапив у збірну України по лижному двоборству. У ті часи була велика конкуренція, тому спортсменів, які представляли країну на змаганнях, відбирала держава.
Уже змалку Тарас мріяв стати тренером, як його батько. Хоч він часто брав участь у змаганнях і здобував перемоги, бажання тренувати інших його не полишало.
— Мені цей вид спорту дав дорогу й мету, до якої я йшов. Я зараз задоволений, що працюю тренером, і дякую, що в мене все вийшло, що мої тренери допомогли і привели мене в школу. Мені зараз цікаво тренувати дітей.
Стрибати з трампліна діти починають із 7-8 років. Спершу у спортивній школі їх вчать ставати на бігові та гірські лижі, із часом — на стрибкові. Діти починають із малих трамплінів і поступово їх переводять на К-10, К-30. Тут уже все залежить від того, наскільки тренер оцінює готовність спортсмена. Часто буває, що дитина готова до наступного етапу, але ще боїться. У таких випадках її не змушують виходити на трамплін.
— Ми стараємося зробити так, щоб дитина, вийшовшина трамплін, переборола свій страх. Коли стрибне і зрозуміє, що все вийшло, що їй це сподобалось, тоді вона з таким азартом йде, знову піднімається, стрибає.
Під час стрибків важливо враховувати й погодні умови: якщо вітер дме в спину, то стрибати складніше. Найкращий сезон для тренувань, звісно, зима, коли є сніг. Але й влітку теж треба займатися, тому нещодавно тут облаштували нове покриття з тирсою, яка допомагає мʼяко приземлитися, виїхати і завершити стрибок.
Під час тренувань і змагань спортсмени можуть травмуватися: зламати руку, забити грудну клітину, вивихнути плече чи підвернути ногу під час стрибка. У школі дітей вчать, що падати — нормально, адже не все виходить із першого разу. Тренерам важливо підтримувати вихованців не лише фізично, а й морально, тому вони заздалегідь готують дітей до різних ситуацій.
Фото: Андрій Якименко
Тарас також зауважує, що батьки його вихованців усвідомлюють: стрибки із трампліна — це не волейбол, бадмінтон чи гра в шахи. Вони розуміють, куди віддають дітей, що бувають різні випадки, адже багато з них колись самі стрибали.
— Є такі, що приїжджають, стежать за першими тренуваннями. Буває, дитина впаде на маленькому трампліні, батьки піднімають її й кажуть: «Давай, йди знову, не бійся».
Тренером бути складно, каже Тарас, адже постійно переживаєш за підопічних. Непросто проходити всі етапи — від замірів костюмів до участі у змаганнях. До того ж, європейські правила відрізняються від українських: там суворіше контролюють відповідність комбінезонів і взуття вимогам, а також фізичні параметри спортсменів та їхню підготовку. Тож аби мати можливість брати участь у міжнародних змаганнях, потрібно дуже ретельно за всім слідкувати й дотримуватися правил.
— Для мене спорт — це… Ну, я живу ним. Люблю тренувати дітей. Не знаю, що би я робив, якби зараз сказали: «Все, стрибків із трампліна не буде». Не знаю навіть, чим зайнятися. Я вже працюю тренером, тому хотілося б, щоб спортсмени, яких ми тренуємо, здобували високі призові місця в Європі.
Вікторія. Продовжити справу тата
Тренер Тарас має двох доньок — Вікторію та Віру — і обох заохочував займатися спортом. Слідами батька пішла 14-річна Вікторія. Дівчина вже здобула третє місце на юніорському чемпіонаті України й завдяки цьому виборола участь у змінному складі в Центрі олімпійської підготовки9Центр олімпійської підготовки — спеціалізований заклад фізичної культури і спорту, який забезпечує підготовку спортсменів національних збірних команд з олімпійських видів спорту.. Тож тепер Тарас тренує і власну доньку.
Фото: Андрій Якименко
Віра молодша за Вікторію на два роки. Спочатку їй теж подобалися стрибки, вона навіть допомагала старшій сестрі носити лижі на малі трампліни. Згодом у Буковелі відкрили секцію з біатлону11Біатлон — зимовий олімпійський вид спорту, який об’єднує лижні перегони вільним стилем та стрільбу з дрібнокаліберної гвинтівки., тож тепер Віра займається цим видом спорту, їздить на змагання й виступає за Івано-Франківську обласну школу.
А Вікторія ще пʼятирічною брала участь у забігах та легкоатлетичних змаганнях, займалася народними танцями. Через кілька років спробувала себе в лижному двоборстві. Стрибати з трампліна почала десятирічною.
Перші стрибки були з найменшого — десятиметрового трампліна. Спочатку дівчина дуже боялася, але поруч був тато, який її підтримував. Крім того, невдовзі в Польщі мав відбутися збір, на який вона дуже хотіла поїхати. Переборовши страх, Вікторія таки стрибнула.
— Я подивилась на те, як стрибають інші, побачила, що це приносить їм задоволення. І вони щось могли досягти в житті, і вже досягли. Я подумала, що хочу теж спробувати, якщо в мене вийде, то буде добре.
Фото: Андрій Якименко
Фото: Андрій Якименко
Зараз Вікторія вже стрибає із 70-метрового трампліна. Каже, що їй досі буває страшно й потрібен час, аби налаштуватися на стрибок. Водночас важливо технічно все правильно виконувати, адже на змаганнях судді оцінюють не лише дальність стрибка, а й техніку його виконання.
Найстрашніше для дівчини — впасти з великої висоти. На початку березня 2026 року під час змагань у Ворохті Вікторія стрибала із 75-метрового трампліна. Одна з лиж пішла на кант13Лижі на канті — це лижа, нахилена на бік, і в сніг упирається її гострий металевий край. і дівчина впала. Зламала 12 ребер, після чого страх стрибків із трампліна став більшим, ніж до цього. Довелося довго відновлюватися не тільки фізично, а й емоційно.
Як розповідає сама Вікторія, цей період був дуже складним для неї, адже довелося два тижні просто лежати вдома. Хоч навідувалися подружки, дівчину все одно сильно вабила вулиця. Батьки також переймалися, що вона більше не зможе займатися цим видом спорту. Однак із часом травми почали загоюватися, Вікторія відновила тренування й потроху переборює свій страх.
— Я розумію, що не треба зупинятися на цій одній помилці, яка сталася. Це ж не завжди я буду так падати.
Після травми дівчині довелося починати все спочатку — із малих, 10-метрових трамплінів. Але, за спостереженнями її тата-тренера, техніка Вікторії значно покращилася. Звісно, ще є над чим працювати, але вже зараз вони готуються наступних Юнацьких Олімпійських ігор.
Поєднувати тренування, закордонні змагання та навчання у школі Вікторії іноді складно. Поїздки у Європу тривають не менше тижня, а потім треба наздогнати пропущені теми й контрольні. Нині дівчина намагається більше часу приділяти навчанню, ніж тренуванням, хоч сама вона хотіла би продовжувати родинну справу.
— Я зараз стараюся рівнятися до тата, тому що він майстер спорту України як зі стрибків на лижах із трампліну, так і з лижного двоборства. Я стараюся тягнутися до нього, стрибати, як він, бути сильною і просто такою, як він.
Фото: Андрій Якименко