Кам’янець-Подільський. Кулі над фортецею

Саме в Кам’янці Юрій Мошинський уперше побачив повітряну кулю і «пропав». Його полонила мрія стати пілотом повітряного апарату, і вже з 2013-го року він почав самостійно підкорювати небо. Він літав і влітку, і взимку, бачив, як зникає страх перед висотою, та переконаний, що Кам’янець-Подільський має всі шанси стати центром повітроплавання.

Із чого все почалося

Уперше Юрій побачив кулю більше десяти років тому в Кам’янці-Подільському. Тоді ж його й полонила ідея польотів. Спочатку він був напохваті в професіоналів, а згодом і сам став повноправним членом Кам’янець-Подільського центру повітроплавання.

— Почалося все з мрії. Я випросив собі такий подарунок на день народження в знайомих. Вони займалися повітряними кулями, і я напросився до них у кошик пасажиром — і все, ніби паразит такий в мозку оселився, і вже нікуди від нього не дітись.

Спочатку Юрій просто бажав бути хоча б причетним до неймовірного процесу. Пізніше чоловік відчув, що самої причетності йому замало:

— Кілька років бігав за тою кулею, помагав розкладати-складати, і визрівало помаленьку рішення, що треба вже розвиватись далі, треба вчитися на пілота.

За першої ж нагоди 2013-го року Юрій отримав відповідну ліцензію. Він вступив до школи для пілотів, пройшов медкомісію, вчився та склав необхідні іспити. Усе це потребувало чималих коштів:

— Ліцензія обходиться в середньому в 3,5 тисячі євро. І все, і з 2013 року я вже як пілот літаю. І мені це дуже подобається. Ну, це як із будь-якою справою. Якщо тобі справді це подобається, то ти зможеш чогось досягти у цій галузі. Якщо ні, то краще кинути і не робити.

Чоловік визнає, що сьогодні повітроплавання є для нього ключовою справою, від якої він отримує неймовірне задоволення:

— Зараз мені комфортно займатися цим, бо мені це подобається. А я абсолютно точно переконаний, що треба робити те, що тобі приносить задоволення. От я знайшов собі цю тему, і вона мені подобається. А перепробував багато різного, в принципі. Тому так, можливо, це і справа життя. Подивимось, як далі буде.

Повітряна куля

Сьогодні Юрій — член повітроплавального клубу в Кам’янці. Його заснували близько 10 років тому, і зараз у клубі працює більше 12 осіб: 3 пілоти та щонайменше 4 члени команди. Адже окрім керування кулею її потрібно обслуговувати — привозити, розкладати, складати.

Нині клуб має три повітряні кулі — по одній на кожного пілота. Повітроплавна справа — задоволення недешеве, адже лише сама нова куля коштує близько 30 тисяч євро — і це ще без запчастин і аксесуарів. До того ж ресурс літального апарату обмежений 500–600 годинами. Після цього куля, за словами Юрія, стає «ганчірочкою».

Юрій розповідає, що так само обмеженими є й місця, де саму кулю можна придбати:

— Є кілька основних виробників цих куль, по Європі є 5–6 контор основних (в Чехії, Німеччині, Іспанії), які займаються пошиттям куль і роблять це вже десятки років, якщо не більше.

Раніше Україна також виготовляла повітряні кулі. Однак, як із прикрістю констатує Юрій, після подій 2013–2014-го років ситуація могла змінитися:

— Колись в Україні шили повітряні кулі на Феодосійському заводі одному. Була Феодосійська парашутна фабрика, вони трошки переобладналися, навчилися шити повітряні кулі. Але потім, після подій, які всі знають, зараз, думаю, вони і парашутів не шиють ніяких, тому що там все помінялося…

Куля, на якій літають у клубі Юрія, оснащена двома балонами по 60 літрів кожен, що шлангами під’єднані до спеціального пристрою — пальника. Тільки-но повітря всередині оболонки нагріється, куля набирає висоту, тільки-но охолоджується — кошик опускається. За словами Юрія, принцип керування повітряним апаратом дуже простий:

— Отак це все відбувається. Треба вище — підігрілися сильніше, треба нижче — не гріємось, воно само потихеньку стигне і помаленьку опускається вниз. І за рахунок того, що на різних висотах напрямок повітряних потоків трішечки відрізняється, ми можемо вправо або вліво керувати кулею.

Юрій пояснює, що теплові аеростати вважають найбільш безпечними засобами пересування в повітрі, оскільки вимоги до погодних умов у цій справі дуже жорсткі. За сильного вітру або дощу на кулі літати не можна. Тому польоти здійснюють винятково за хорошої погоди й найчастіше вони відбуваються без проблем чи ускладнень.

На кулях літають переважно влітку, адже повітроплавальний сезон дуже залежить від сезону туристичного:

— Хоча насправді різниці взагалі нема ніякої, чи літом літати, чи зимою. Небо воно є небо — завжди однакове. Тільки зимою трішки холодніше. Але зимою і на землі холодно, то вдягаємось і ходимо, не сидимо ж в хатах. Але так сталося, що півроку літаємо, а півроку сидимо і думаємо: «Де вже то літо?».

Із приладів повітроплавці використовують радіостанцію для зв’язку, барометр-альтиметр, який показує висоту й вертикальну швидкість кулі, та GPS-прилад, що визначає координати та швидкість горизонтальну.

Виклики

Головним фактором, який викликає труднощі в керуванні повітряною кулею, Юрій вважає людей. Зокрема, це або пасажири, які нервують, або місцеві мешканці, у яких повітряний апарат чомусь викликає негатив.

Із пасажирами Юрію буває складно, адже політ на кулі для них найчастіше є першим схожим досвідом:

— Я то знаю, що я роблю, а вони не знають. І різні ж бувають моменти, наприклад, може роздути на приземленні. І я то знаю, що все нормально, нічого страшного, просто переверне і потягне трошки по землі, і все. Ми зупинимось, і ніхто не постраждає. А люди не завжди це знають, і там буває всяке різне. Але нічого, вдається поки що переконувати виконувати інструкції.

За словами Юрія, до істерик у пасажирів ще жодного разу не доходило. Навпаки, вже за 2–3 хвилини, коли людина усвідомлює, що відбувається, навіть ті, хто боявся висоти, втрачають цей страх:

— А потім все, потім вже починаються оці от селфі, коли наполовину з кошика вилізають, вже тоді я за них починаю боятися, щоби не дуріли.

А от із деякими місцевими мешканцями ситуація кардинально протилежна. Невимовна радість від споглядання повітряної кулі інколи змінюється на незрозумілий негатив:

— У цьому році були випадки, що ледь не з вилами вибігали. Коли приземляєшся, то не на город же, не на кукурудзу людям сідаєш, а на якійсь галявинці поруч. А вона — чиясь. І прибігає навіть не власник, а якийсь його сусід, і там (каже — авт.): «Що ви тут порозлітались?» Якось дивно дуже. У вас що, кожен день повітряна куля сідає біля хати? У чому проблема? Ми ж вам нічого не пошкодили. Ну, але це дуже рідко, у цьому році перший раз був такий випадок. Ментальність така просто.

Перспективи

Клуб, у якому працює Юрій, було створено у Кам’янці не лише тому, що він рідний для ентузіастів повітроплавальної справи, але й через вдалий рельєф міста.

Саме завдяки поєднанню природних умов і неймовірної краси стародавньої архітектури, невід’ємною частиною туристичної культури Кам’янця стали фестивалі повітряних куль. Їх проводять двічі на рік — на початку травня відкривають туристичний сезон фестивалем «Кубок Поділля», а його закриття знаменує фестиваль «Золота Омега» у жовтні:

Юрій переконаний, що Кам’янець-Подільський цілком може перетворитися на центр українського повітроплавання. Для цього треба вкладати сили та ресурси в розвиток міста. Як приклад чоловік наводить японське місто Са́ґа. За словами Юрія, Са́ґа — унікальне місце для повітроплавання. Там розташована пласка долина, оточена горами з усіх боків:

— Вітри такі там, просто унікальні. Злітає більше 100 куль, в тому році було 115 куль, і вони всі одночасно злітають.

Місто, яке не має особливих принад для туристів, змогло знайти себе саме в повітроплаванні. На руку зіграло унікальне розташування та правильно розставлені акценти у стратегії розвитку. Уся туристична інфраструктура зав’язана на повітряних кулях: там є спеціальний баллондром (англ. ballondrom — ред.) — величезний стадіон, розрахований на те, щоб із нього стартували повітряні кулі, музей повітроплавання, а все місто оформлене відповідно:

— Місто — туристична мекка для всіх, хто любить повітроплавання. Усі дороги в кульках, на тротуарах — кульки, люки каналізаційні з кульками. І там нічого такого більше й немає, але вони знайшли в собі унікальність. Під час заходів всіх цих повітроплавних спеціально відкривають ще одну станцію потяга. Якраз станція називається «Balloondrom». Вони ставлять виїзні будки, трапи і прямо біля цього баллондрому роблять зупинку. І народу — тьма.

На думку Юрія, за належних умов Кам’янець-Подільський має всі шанси стати українською Каппадокією:

— Каппадокія бере знову ж таки тим, що в неї прикольний ландшафт. Бо це незвично. Тому, я думаю, що є абсолютно всі шанси. Час потрібен і все.

Чоловік зауважує, що галузь повітроплавання активно розвивається по всій Україні, а не лише в Кам’янці. Головною причиною пілот називає зростання внутрішнього туризму в країні:

— Нас підстьогує внутрішній туризм. Тому що все залежить від того, чи є в тебе пасажири, чи нема.

Хоча туризм і провокує подальший розвиток галузі, запал не може тривати безкінечно:

— Ентузіазм закінчується ж досить швидко. Такий, голий ентузіазм. Тому зараз школа пілотів в Києві випускає постійно нових людей, які вже з цими ліцензіями можуть літати. Ну, і кулі купуються. Так що в Україні зараз десь штук 60 напевно куль є і 50 пілотів з Федерації повітроплавання України.

Попри все, Юрій переконаний, що українське повітроплавання має велике майбутнє. Головне, аби фанатам справи вистачало наснаги:

— Кулі будуть. Риба буде, ви жарте. Це те саме. Не в кулях проблема. Проблема в тому, що треба щоби на них хтось літав.

Як ми знімали

У цьому влозі ми потрапимо до Кам’янця-Подільського, побачимо як літають кулі над фортецею, познайомимось із переселенцем з Криму Миколою Шлапаєм, подивимось, чим живе Кам’нець-Подільський замок, потрапимо на тренування з мотоболу, відвідаємо Отроків і садибу Сцибор-Мархоцького, а наприкінці – потрапимо до Великої Яромирки, де фантастичний чоловік Серафим Лесько створив власний музей.