Нині жінки на війні — не виняток, а радше правило. Вони волонтерять, розвивають медицину, беруть участь у штурмах і евакуаціях. Крім того, що дають відсіч ворогу, змінюють становище жінок в українській армії та на війні загалом. Адвокатують їхні права, допомагають ветеранкам і діляться своїми історіями, щоб морально підтримати й надихнути. Розповідаємо далі про роль українок у війні, яку Росія розпочала ще 2014 року. Ділимося їхніми думками, що для них Україна, перемога й чи варто мріяти, коли навколо так багато загроз.
У цьому матеріалі зібрали цитати бойової медикині й інструкторки з тактичної медицини Марії Назарової, волонтерки та співзасновниці волонтерського логістичного хабу Яни Білецької, аеророзвідниці Марії Берлінської, бойової медикині й волонтерки Юлії Паєвської та снайперки Ірини.
Фото: Микита Завілінський.
Марія Назарова, бойова медикиня, інструкторка з тактичної медицини
— Скільки б не було часу, вчитися треба постійно. У ЗСУ якщо ти не стріляєш, то копаєш, якщо не копаєш, то бігаєш, якщо не бігаєш, то вчишся, якщо не вчишся, то спиш. Всьо, більше варіантів немає.
— Зрозуміло, що з усіх гуманістичних ідеалів, усього такого я б хотіла і всі мої колеги б хотіли, щоб у нас не було роботи.
— Що для мене Україна? Це те, за що ми живемо й гинемо, конкретно я, конкретно мої друзі, конкретно наші Сили оборони і так далі. Люди часто думають: от за що варто померти? Я думаю, треба думати: за те, за що варто жити й боротися щодня.
Фото: Олександр Шарма.
Яна Білецька, засновниця волонтерського об’єднання «Хаб Вокзал»
— Я впевнена, що коли ми переможемо, ми будемо відбудовувати місто (Харків. — ред.). Хтось буде малювати архітектурні нові споруди, хтось буде брати інструмент і лупáти ту скалу, будувати нові будівлі. Хтось, я сподіваюся, займеться нашою інфраструктурою і взагалі урбаністикою міста, яка буде зручна людям. Оце буде перемога, точно. І вона буде.
— Волонтерство — то є сила, тому що волонтерство — це об’єднання. Це об’єднання людей навколо певної ідеї. І на сьогоднішній день, я вважаю, що без волонтерства не було б міцного тилу нашим військовим.
— 2014 рік і воєнні дії на сході показали, що вже треба об’єднуватись. Немає такого, що моя хата скраю, я нічого не знаю. Якщо є проблема, то це проблема всіх нас. Вона загальна. І тут, якщо ми всі не змобілізуємо свої зусилля, не закцентуємо на цій проблемі, то вона не розв’яжеться. І поки між нами будуть якісь сварки, якісь травлі, то нічого доброго ми із цього не отримаємо.
Фото: Юрій Стефаняк.
Марія Берлінська, аеророзвідниця, експертка з воєнних технологій, ініціаторка проєкту «Невидимий батальйон»
— Вони (росіяни. — ред.) роблять ставку на наш страх. Вони вірять у те, що підкорять нас нашим же страхом, що нас це паралізує. І ми не дамо їм такого подарунка.
— Мені дуже хочеться, щоб збереглась моя країна, мої люди. Але я розумію, що може бути по-різному. Росія може розвалитись, а можем розвалитись ми. Але мені насамперед важливо знати, що я зробила все можливе й неможливе для того, щоб зробити свій внесок, збирати людей.
— Я любила і люблю, намагаюся залишитись людиною і прошу тільки про одне: щоб у мене вистачило сил до останніх секунд залишитися людиною, поважати себе й мати з чим іти. Моя головна функція на цій війні, до речі, не аеророзвідка, а оця історія. Я розказую її, тому що вірю, що це мій головний прояв любові до людей, яким я це кажу, — нагадати, що ми тут гості, прості смертні. І щоб ми всі встигли.
Фото: Валентин Кузан.
Юлія «Тайра» Паєвська, бойова медикиня, засновниця благодійного фонду «Мрія», що допомагає родинам полонених і полеглих
— Я вже тисячу разів казала. Для мене це стовідсотково робоча формула. Якщо ти здасися, легше тобі не стане. І пам’ятай, що це закінчиться, що це не буде тривати вічно. Тобто це не пекло, це чистилище. І скінчиться або смертю, або свободою. Але скінчиться.
По-перше, ми мусимо перемогти, домогтися цієї перемоги та зробити все, щоб її здобути. А по-друге, майбутнє залежить від нас, від кожного з нас.
— Я ніколи не зазнавала якихось утискань мене як жінки, бо на війні насправді цінується більше майстерність. Твої скіли, що ти вмієш, як ти це робиш, твої особисті якості, як можеш зібратись і вправно функціонувати як солдат або як медик — будь-яка роль, до якої ти можеш бути причетна.
— На відміну від росіян, український народ цінує кожного бійця і тих, хто потрапив у полон. І я дуже вдячна мудрості нашого народу за таке. Бо там (у полоні. — ред.) усім розказують, що Україна всіх вас вважає зрадниками, що там буде зараз процес, ледве не розстріл. Слава богу, що це не так.
Фото: Артем Галкін.
Ірина «Параграф», снайперка 72 ОМБр
«Параграф»
Позивний Ірини, її прізвище не вказано з міркувань безпеки.— Тримати здоровий глузд допомагає тил. Завжди. Ти закрив там ці двері військової частини, тобі сказали: «В тебе є три доби чи дві на відпочинок». І перша думка — куди ти поїдеш? І коли тобі є кому подзвонити, є куди поїхати — це найважливіше.
— Не факт, що мине 50 років, і ми знов не почнемо дружити країнами (з Росією. — ред.), бо люди забувають. Мені б дуже хотілося, щоби діти, які зараз діти війни, не забули й не пробачили. Знову ж таки, знання російської мови можна було б поміняти хоча б на знання таблиці множення — це набагато якісніше.
