Як рідні зустрічають полонених вдома. Фотоісторія

Із 23 травня відбувається наймасштабніший за час вторгнення обмін полоненими.

— Хто чекає вдома?
— Жінка, дитина.
— Дитині скільки років?
— Ну, зараз сім.
— Ви встигаєте на останній дзвінок.
— Да… Хотів на перший, но…
— Ну, нічого… Буде і перший. Дякуємо вам!
— Дякую.

Багато людей приїздять, щоб розпитати про своїх рідних у військових, яких уже обміняли. Люди збираються або вже з готовими плакатами, або роблять їх прямо на місці обміну.

— Там є листочки… Там ще є фотокартки…
— Давай я потримаю, а ти бери вирізай. Хочеш різати?
— Да.
— Ой… улєтєла.

Із такими плакатами стоять і дорослі, і діти

— Це мій зять, це мій чоловік, це теж зять. Це син. Синочок Олександр. Кого чекаєш сьогодні?
— Папу і дєдушку.
— Папу і дєдушку він чекає сьогодні. І ще когось?
— І дядю Діму.

Часто фотографії з номерами телефонів просто передають звільненим військовим, щоб ті могли передзвонити, якщо щось згадають

— Був, живий, но це я його бачив десь полгода назад. Може больше.
— Знайшли?
— Донєцкоє направлєніє було.

Рідні намагаються так приходити на кожен обмін і шукати своїх

— Нікого не пам’ятаєте?
— Ні, не бачив.
— Може, хтось із хлопців хай подивиться?

— Шо, найшовся?
— Да, да!.. Бачили в полоні.
— Я така рада, Боже мій! Я думала, шо в тебе найшовся.
— Вони разом.
— Вони разом. 100 %.
— Я вірю, що він буде разом [із ним], я тобі кажу.
— Буквально пару днів різниці.
— Разом, разом! В один день. На одній позиції. Вони мені вдвох сняться, так що вони і в полоні разом.
— А що, знайшли?
— Да! Мого підтвердили.