«Собі — честь, Україні — слава!» — як їх виборює 92 ОШБр

Однією з передових, особливо під час повномасштабного вторгнення РФ, показала себе 92 окрема штурмова бригада ім. кошового отамана Івана Сірка. У цьому матеріалі документального спецпроєкту «Підрозділи перемоги» розповідаємо про її бойові звитяги та найзапекліші бої.

Довідка про 92 окрему штурмову бригаду ім. кошового отамана Івана Сірка

Вид: Сухопутні війська
Тип: механізовані війська
Рік створення: 2000
Пункт базування: село Клугино-Башкирівка, Слобожанщина
Командування: Оперативне командування «Схід»

Гімн, виконавець — гурт «Тінь сонця» (лідер — Сергій Василюк, який нині служить у 130 окремому розвідувальному батальйоні Сил ТрО).
Символіка: емблема, де на зеленому тлі схрещені стилізовані рушниці запорізьких козаків (яничарки) над частоколом Козацької Січі (палісадом).
Гасло: «Собі — честь, Україні — слава!»
Сторінки: фейсбук, інстаграм

Історія створення бригади й перші бойові зіткнення

92 бригада утворилася на базі 6 дивізії Національної гвардії України, що з 1999 року підпорядковувалася Збройним силам України й називалася 6 механізованою дивізією. 2000 року тодішній президент України Леонід Кучма затвердив появу нового з’єднання — 92 окремої механізованої Ропшинської орденів Жовтневої Революції та Червоного Прапора бригади. Тож саме цей рік заведено вважати часом заснування 92 ОШБр.

Назву з’єднання змінили 2015-го, коли в українській армії почалися процеси декомунізації. Так бригада стала 92 окремою механізованою. А почесне найменування — імені кошового отамана Івана Сірка — президент України Володимир Зеленський присвоїв 2019 року.

Зв’язок із козаками та Запорізькою Січчю як частиною української бойової традиції у бригаді бережуть. Наприклад, на нарукавній емблемі зображені рушниці запорожців — яничарки. Вони були розповсюджені, зокрема, серед козаків Слобожанщини — регіону, де сформувалася й де базується 92 бригада, і який вона боронила 2022 року під час Харківського контрнаступу. Під час цих подій російсько-української війни бійці формування показали свої наступальні можливості, тож у серпні 2023 року їхня бригада з механізованої стала штурмовою.

2011 року 92 бригаду, яка тоді готувалася до захисту державних об’єктів під час «Євро-2012» у Донецьку, уряд значно скоротив і планував ліквідувати до 2015-го. На заваді цьому стали події Революції гідності й початок російської агресії на сході. Тоді ж бійці бригади змогли показати свою ефективність: 2014 року брали участь у спробі деблокувати оточені під Іловайськом війська, вели бої під населеними пунктами Станицею Луганською, Щастям і річкою Бахмуткою. Саме 92 бригада 2015 року вступила в бій та взяла в полон двох військових російського Головного розвідувального управління (ГРУ), а також відбила місто Щастя.

Із 2020-го бригаду очолює полковник Павло Федосенко. До того у 2014–2015 роках він служив у добровольчому батальйоні «Кривбас», який сформувався як відповідь криворіжців на російську агресію. Павло брав участь у боях під Іловайськом і Дебальцевим. Продовжив військову кар’єру в 54 окремій механізованій бригаді, а згодом — у 92 ОШБр. Командир цінує бійців цього формування за злагоджену роботу:

— Це потужна бригада, яка має свої устої і традиції. Тому цією бригадою було керувати дуже легко, тут не нада було нічого змінювати або ламать якісь устої. Тут нада було просто очолити і керувати.

Для Павла Федосенка важливо бути поруч з особовим складом, розуміти обстановку та знати, що відбувається на лінії зіткнення, бо інакше, каже, не може ухвалювати рішення. Це не змінилося після присвоєння бригаді статусу штурмової. Навпаки, за словами командира, окрім авторитетності, додає відповідальності:

— По-перше, престижно для кожного воїна вважатися штурмовиком. […] По-друге, ми завжди попереду. По-третє, ми на вістрі атак. Ми більше в наступі, ніж в обороні. […] Кожен воїн пишається, що він штурмовик.

Початок повномасштабного вторгнення: оборона Харкова

Російський наступ 2022 року бригада зустріла вздовж всієї лінії кордону на Слобожанщині й Донеччині. Саме вторгнення не стало для неї неочікуваністю: військові готувалися впродовж місяців, створювали для ворога ілюзію розгортання військ. Також підвищували рівень підготовки особового складу: у листопаді 2021 року піхота й офіцери брали участь у навчаннях Combined Resolve XVI (Німеччина) у складі американського батальйону.

24 лютого 2022 року для 92 ОШБр, незважаючи на готовність до дій ворога, видалося більш хаотичним, ніж очікувалося. Доводилося постійно згортатися й перебазовуватися на нові пункти. За спогадами командира танкового батальйону Олександра (позивний Фенікс) початок повномасштабного вторгнення відчувався, як кіно:

— Ми були якраз біля бригади. Біля військової частини. Стояли в ліску. І саме прикол [був] у тому, що біля складів РАО (ракетно-артилерійське озброєння. — ред.). Там, де БК (бойовий комплект. — ред.) зберігається. Ми, по суті, були на пороховій бочці. […] Ми лежали в палатці. Спали. Заходить один із наших військовослужбовців на той момент. Вмикає світло. А якісь «бахи» вже були. І ми такі: «Ну, як салют». Ну, щось непонятне було. Взагалі незрозуміло. І він так… вмикає світло, дивиться на нас всіх. А ми голови вже піднімали і розуміємо, що щось буде. Він каже: «Пацани, це вже ніх*я не салют».

Військові бригади знали поставлені цілі й мали підготовлені вогневі рубежі, проте не встигали займати кожен із них. Ворог наступав широкою смугою, вздовж усього кордону, діяв чітко за військовими підручниками. Це пригадує начальник артилерійської бригади Андрій:

— Артилерія противника в перші місяці працювала дуже-дуже по книжці. Вони заносили ураження так, як пише книжка, гектарами, сотнями снарядів, не розбираючись, де саме яка ціль. Я думаю, що вони починали війну ще методом Радянського Союзу, так, як у них написано в їхніх бойових статутах, не проявляючи жодної ініціативи, не жалкуючи боєкомплекту. Не жалкуючи своїх підрозділів, своїх людей, стоячих в одну лінію. Перший тиждень вони навіть не намагалися ховатися. Але я поняв, коли [росіяни] зрозуміли, що несуть втрати, вже жити їм також, мабуть, хочеться. […] Щось у них проснулося і [вони] почали ховатися.

Командир бригади Павло Федосенко оцінює тодішнє співвідношення сил на харківському напрямку в приблизно 1:10 на користь окупантів. Українська оборона мала значні прогалини, якими за бажання могли скористатися росіяни. Командир 4 штурмового батальйону Петро був здивований, що ворог цю можливість не використав. Противник рухався так само точково, як була організована оборона.

Однією з причин могло бути те, що російські бійці дійсно були впевнені: у Харкові їх чекатимуть із квітами і щасливими вигуками. Тож вони часто не продумували логістику, втрачали техніку через нестачу палива, їм бракувало харчів. До того ж українські військові не просто відступали, а ще й встигали завдавати ударів ворогу, вступати в бої та ускладнювати просування російських колон, як могли. Артилеристи бригади розповідають, що вели вогонь по противнику постійно, вдень і вночі. Командир реактивної артилерійської батареї Олексій зі своїм дивізіоном у перший день уразив російських військових поблизу селища Печеніги неподалік Чугуєва. Він із побратимами перебував неподалік Печенізької дамби, коли від розвідки дізналися, що противник знову навів понтони й почав переправлятися через неї колонами. Тоді артилеристи відкрили вогонь.

— На той час не було впевненості, який результат взагалі стрільби був. […] І в той самий час ми стрілили, і я почув, як падають снаряди, декілька секунд — і чую розриви, чую детонацію БК. Я на той час вірно зрозумів, що там 100 % невтрапляння ні в жилі будинки, ні в поле. Це 100 % розривається БК противника. Тоді я зрозумів, що ми робимо таке… віддушина, що не зря стараєшся. І на протязі першої доби я зрозумів, що ми дуже гарно попали. А потім вже спустя декілька днів [стало] зрозуміло, що на той час тільки наш дивізіон розбив три колони противника. Це були не по 10 машин. Вони рухалися кілометровими колонами.

92 ОШБр перегрупувалася вже поблизу Харкова й разом з іншими підрозділами тримала оборону. Іноді зіткнення з російською армією відбувалися в самому місті — прорватися з передмістя ворогу вдалося лише раз (він зайняв позиції по окружній дорозі навколо населеного пункту). Наприклад, військові бригади були серед тих, хто 27 лютого вів бій зі спецназівцями в Харківській спеціалізованій школі № 134.

Однією з ключових операцій військові 92 ОШБр вважають штурм села Мала Рогань, що приблизно за 22 кілометри від Харкова. Підполковник Олег (позивний Баракуда), пригадує: тоді довелося стикнутися з добре підготовленими й екіпірованими російськими військовими. З техніки окупанти мали тяжку вогнеметну систему (російською — ТОС) із термобаричними ракетами, які розпилюють вибухонебезпечну речовину, та змішується з повітрям і вибухає, а також причіпні артилерійські установки «Нона». За спогадами Олега, російським військовим удалося закріпитися в посадці між дорогою та Малою Роганню, де вони трималися досить довго, але з боєм відступили.

Однак саме цей штурм став переломним і показав як військовим 92 бригади, так і росіянам: українці можуть і будуть не лише оборонятися, а й наступати. Командир бригади Павло Федосенко наголошує:

— Война вся складна. Складніше було в перші дні переломать противника. Перейти в контрнаступ, пойти на Малу Рогань. Ось це самі важкі моменти. Когда надо було перебороть, когда надо було подняться, встать і піти вперед. Після цього, як ми пішли вперед, ми поняли, що ми спроможні, що ворог не такий страшний і сильний, як його малюють. Після цього ми далі ідем вперед і будем іти вперед до самої перемоги.

Під час оборони Харкова 92 ОШБр взяла перших полонених. Командир 4 штурмового батальйону Петро каже:

— Перші полонені, це, виявилось, не росіяни, а наші українці з окупованих територій. Це хлопці 18–20 років з Макіївки, з Донецька, з Ясинуватого. Студенти. Спілкувалися з ними про те, що ще вчора вони могли їздити куди завгодно по всій Європі. До них приїжджали батьки з Європи. […] І все це перестало існувати в один час.

Додає, що найбільше його здивувала кількість цих завербованих до лав РФ українців. Потім були серед російських полонених і військові з досвідом, і вперше мобілізовані. Об’єднувало їх те, як вони пояснювали свою присутність на території іншої держави. За спогадами командира бригади Павла Федосенка, всі полонені ними росіяни говорили, що, мовляв, були на навчаннях і не знали, куди потрапили.

Тоді ж у перші дні головним було те, що вдалося втримати Харків. Командир 22 окремого мотопіхотного батальйону майор Олександр (позивний Скат) думає, що допомогло, зокрема, те, що більшість бійців бригади родом саме зі Слобожанщини. Тому вони розуміли, що захищають власну землю:

— Ніхто не хотів, ніхто, даже ні в кого думки такої не було — бросити Харків, кудась одійти, піти.

На думку Павла Федосенка, успішна оборона Харкова стала можливою також завдяки єдності. Військові різних бригад і підрозділів діяли разом, їх підтримували поліцейські, територіальна оборона, волонтери оперативно реагували на запити, а цивільні повідомляли обстановку:

— Дралися всі. Всі, хто мог тримати зброю. Хто не мог тримати зброю — телефони були «червоні». Люди допомагали, дзвонили: «Там противник, там бачим, там бачим». І не тільки з Харкова, з усієї області. «Там колона, там то» — [казали нам]. Відповідно, все це нагально реагірувалось, обрабатувалось і наносилось вогневе ураження.

Слобожанський контрнаступ

Наступним важливим етапом під час російсько-української війни для 92 ОШБр став Слобожанський контрнаступ, який тривав із 6 вересня до 2 жовтня 2022 року, і завдяки якому вдалося звільнити більш ніж 500 населених пунктів. Операцію детально й довго планували, все проводили в максимальній секретності. Для дорозвідки часто доводилося виїздити на цивільних машинах до річки Сіверський Донець, зокрема щоб налагодити переправи, а особовий склад переправляти на позиції вночі, аби ворог не побачив активних переміщень. А за тиждень до контрнаступу військові вдали, що бригада відправилася на відновлення подалі від лінії фронту.

Рух почався з розмінування полів, далі пішла піхота, за нею — артилерія. За словами бійців 92 ОШБр, для них контрнаступ став сплеском адреналіну: всі просувалися швидко, долаючи десятки кілометрів за день. Часом артилеристи не встигали за піхотинцями — тільки розгорнувши й відпрацювавши одну позицію, мали збиратися й переміщуватися на наступну. Навіть траплялися випадки, коли російські військові не встигали за українською піхотою: так, артилеристам 92 ОШБр довелося вступати у стрілецький бій з артилеристами РФ. Українська бригада була дуже розтягнена, кожен батальйон тримав велику протяжність фронту.

Для командира 2 самохідно-артилерійського дивізіону Сергія (позивний Карат) одним із яскравих епізодів контрнаступу стало захоплення в полон російського офіцера-артилериста:

— Дуже рідко таке почуєш, що підрозділи артилерії беруть у полон. І не просто беруть у полон, а мені вийшло так, що в полон до моїх хлопців потрапив командир другого вогневого взводу 2С3. Тобто офіцер-артилерист, який служить на 2С3, потрапив у полон до хлопців, які служать на 2С3. Він спочатку не повірив, що він прям к [нашим] артилеристам в полон попав.

Окрім того, артилеристи 92 бригади захоплювали й ворожу техніку, яка стала у пригоді під час контрнаступу. Начальник артилерійської бригади Андрій згадує, що бійці РФ покидали позиції у поспіху, тому залишали і боєприпаси, і техніку:

— […] Ще й досі (станом на кін. лютого – поч. березня 2024 року. — ред.) ми використовуємо їхні боєприпаси проти них. Є навіть техніка, яка використовується проти них. […] Причіпні гармати, протитанкові гармати, переносні протитанкові ракетні комплекси — все це вони залишили. Не можна їм казати «дякую», але хай це буде наше тепер. Ми їм все «повернемо», за винятком зразків озброєння. Боєприпаси ми всі «віддамо» до одного.

Стрімке просування 92 бригади на Слобожанщині додавало захисникам сил. Підтримували їхній бойовий дух і місцеві мешканці, які не завжди могли повірити, що після місяців окупації нарешті прийшли українські військові. Більшість людей пропонувала допомогу, зустрічала з їжею, піклувалася про розміщення бійців, а ще повідомляла про пересування росіян. Полковник Олег згадує:

— Якось так вийшло, що я з артилерії зайшов туди (в одне із сіл на Слобожанщині. — ред.), зі своїм управлінням раніше, ніж підійшло управління піхоти. Я заїхав, але, знову ж таки, нема [управління піхоти], а село було в окупації. І вийшов, заговорив українською. Жінки сказали: «Ви наші?». А я кажу: «А хто ваші?». Говорю: «Слава Україні!». І вони говорили: «Героям Слава!». Заплакали і розбіглися. А через п’ять минут зібралися [назад]. І я бачив, що вони щиро раді. Щиро раді. І далі… ну… буквально почали нас розселяти по хатам. Виставляти графік, хто кому буде їсти [носити]. Там такі бойові були жіночки.

Командир бригади Павло Федосенко в успіху контрнаступу особливо відзначає піхоту. Хоча досягти таких результатів змогли саме завдяки злагодженій роботі всієї бригади, піхотинці йшли попереду та прокладали шлях для всіх. Такої ж думки і командир 4 штурмового батальйону Петро:

— Піхота для нас найважливіша, бо без піхоти ми не втримуємо жодну територію. […] Піхотинці — це як людина, яка захоплює новий острів, висаджується на якійсь планеті, на Луні, та ставить прапор України, каже, що має територію. Якщо там не буде піхотинця, то там буде ворог. Тому там, де є піхотинці — це Україна. Там, де немає піхотинців, там буде ворог.

Бої за Бахмут

Під час Харківського контрнаступу бригада мала завдання вийти на рубежі державного кордону України, а після — рухатися в напрямку Луганська. Командир бригади Павло Федосенко згадує, що бійцям вдалося і це: вони майже дійшли до Сватового і закріпилися у 10–12 кілометрах до міста, попри інтенсивні бойові дії. Бригада практично не мала часу на відновлення — вже з березня 2023 року її перекинули на бахмутський напрямок. Це виявилися виснажливі бої в кардинально іншій обстановці. Військові згадують, що саме тут уперше зіткнулися з бійцями приватної військової компанії «Вагнер» — незаконного російського збройного формування, яке комплектують найманцями. Командир танкового батальйону Олександр (позивний Фенікс) вважає, що це геть інший противник:

— Ми зустріли «вагнеров». Убитих в хлам, під наркотою, «вагнеров», які жили тижнями в одній ямі. […]. Вони просто як пси там були. Вони були голодні. Вони «затрьохсотились», їх перемотали і їх повертали назад. Ну, ти стріляєш біля нього, він не реагує навіть на це. Люди-амфібії, люди-зомбі, їм просто плєвати на все.

Додає, що тоді тактика окупантів змінилася. Хоча складність боїв на бахмутському напрямку зумовлена й особливостями місцевості (інший рельєф, випалені ліси, які легко проглядаються), по всій лінії фронту воювати стало важче. Якщо раніше бійців РФ могла дістати артилерія, то зараз вагому роль грають FPV-дрони, бо противник не просто краще укріплюється, він буквально заривається в землю.

На бахмутському напрямку важко робити будь-які дії. Через постійні обстріли зривається евакуація поранених, часом неможливо вивезти тіла полеглих. Якщо раніше можна було діяти вночі, то зараз ворог покращує техніку і часто криє вогнем українські позиції в будь-який час доби. Командир 4 штурмового батальйону Петро говорить, що наразі єдиний відносно безпечний час для виконання завдань — туманна погода, адже тоді дрони ворога їх не бачать:

— Вдень взагалі ти не проводиш ніякого спостереження особовим складом. Ти не можеш дозволити своєму піхотинцю класично знаходитись в окопі, спостерігати за полем бою, як це було раніше, виходити з бліндажа та дивитись. Бо противник так само літає [на] БпЛА. І якщо він побачить десь мого піхотинця в цій посадці, він (піхотинець. — ред.) не в туалет не може сходити, нікуди. Він повинен сидіти, як мишка і не висовуватись. [Інакше] буде відразу нанесено по позиції ураження FPV-дронами, [будуть] скиди гранат. І [це] буде продовжуватись, продовжуватись, поки він (противник. — ред.) для себе не поставить галочку, що ціль знищена. Так, ми виживаємо, ми копаємось. Ми робимо з цього висновки.

Ускладнюють ситуацію не лише природні особливості ландшафту, а й тривалість війни. Наші військові адекватно оцінюють можливості противника й бачать, що він учиться на власних помилках, а також на досвіді української армії. Росіяни усвідомили, що їм в Україні не раді, а тому готові відточувати навички та продовжувати напад. Тому, вважає підполковник Петро, як було під час Харківського контрнаступу, вже не буде.

Хоча й досвід контрнаступу дуже допомагає нашим військовим у подальших боях. Наприклад, артилеристи саме під час нього навчилися відпрацьовувати по цілі та швидко згортатися, бо траплялися випадки, коли ворог відповідав упродовж п’яти хвилин. Також доводиться вчитися у противника, застосовувати ці знання проти нього. Майор Олександр вважає, що важливо пам’ятати: росіяни кількісно переважають. Згадує, що проти його бійців на бахмутському напрямку встигли повоювати і 83 окрема гвардійська десантно-штурмова бригада, і мотострілецькі полки, і спецзагін швидкого реагування «Ахмат», і морська піхота, і Сили спеціальних операцій РФ:

— Мобілізація їхня (росіян. — ред.) зработала на ура. […] Людей дуже багато, [ворог влаштовує] м’ясні штурми, дуже багато трупів валяється по посадкам, ніхто з них їх не забирає. […] У них штурмують ті підрозділи, які стоять на позиціях в обороні, це не ті підрозділи, які пройшли 100 метрів вперед, когось втратили і потом стоять 100 метрів до тіла і думають, як його забрать. Підрозділ приїхав, штурманув, уїхав. Успіх, неуспіх — не важно.

Олександр підкреслює, що для українських бійців така тактика неприпустима, адже життя кожного побратима цінне. Кількісно українська армія менша, тож у цій ситуації треба отримувати перевагу завдяки стратегічному мисленню:

— Як я деяким своїм офіцерам, командирам кажу: «Якщо ми… от, [скажімо], єсть у нас один напрямок, — якщо ми в ньому не дуже сильні, імєнно в цьому напрямку, то ми должні зробить [так], щоб противник не був такий ефективний в цьому напрямку. Якщо ми слабкі в хімії, в інженерії, ще в якихось момєнтах, давайте зробимо, щоб противник цього не дєлав». Всьо, ми компєнсіруєм, я ж говорю, думаєм головой, організовуєм цілодобове чергування, спостереження засобами аеророзвідки.

Батальйон ударних БПаК «Ахіллес»

Під час повномасштабного вторгнення на кожному з етапів свою ефективність показали дрони. У 92 ОШБр розуміють їхню цінність, тому й почали розвиватися в цьому напрямі: 2023-го створили окрему роту, яка спеціалізувалася на ударних безпілотних літальних апаратах (БпЛА). А 2024 року вона масштабувалася до батальйону «Ахіллес».

Командир формування Юрій Федоренко 2014 року брав участь в АТО як штурмовик, а перед повномасштабним вторгненням підписав контракт із територіальною обороною (ТрО) як резервіст. У ТрО під час оборони Києва він уже знав про дрони, але вважав, що застосовувати їх буде дорого. У травні 2022, коли його підрозділ опинився на ротації біля Харкова разом із 92 ОШБр, і ворог «накривав» артилерійською зброєю, мінометами, системами реактивного вогню, тому потрібно було шукати способи, як побачити противника і завадити обстрілам:

— Батальйон мені дав одну групу пілотів з «мавіком» третім, вони приїхали в населений пункт. Ми підняли дрони, бачимо картину: на відстані півтора кілометра, півтора-два [від наших позицій], противник курить цигарки на вулиці. Вже було тепло, травень місяць. [Ворог] танки заправляє на такій відстані [від нас], уявляєте? Це дуже близько, і взагалі [він] почуває себе дуже вільно, тому що по них не «прилітає». Ми передали ці дані на артилерію, артилерія записала собі в планову ціль і провела вогонь по противнику через вісім годин, коли там вже не знаходилася ціль, яка була виявлена. Розуміючи, яка кількість боєприпасів [була втрачена], і що це не зовсім доцільно, ми почали шукати інструмент, як зробити так, щоб пришвидшити комунікацію.

DJI Mavic 3T

Квадрокоптер із дистанційним керуванням, який випускає китайська компанія DJI. Прилад підходить для особистої й комерційної аерофотозйомки й відеозйомки.

Тоді батальйону ТрО, яким командував Юрій Федоренко, вдалося познайомитися з артилеристами 92 ОШБр. У бригади вже був досвід експериментів із дронами. Перші «мавіки» вдалося «затрофеїти» в боях, хоч не було чіткого розуміння, як їх використовувати. За спогадами майора Олександра, тоді наші бійці клали гранати у пластикові стаканчики, кріпили до дронів і пускали у ворога. Розуміючи досвід бригади, Юрій Федоренко запропонував, щоб дрони коригували роботу артилерії. Результати були одразу:

— Перший день бойового відпрацювання: ми знищуємо паливозаправник. Факел стояв такий, що його було видно майже з Харкова. Підбиваємо командну штурмову машину на базі БТР-80. Наносимо ураження по місці розташування особового складу. І противник зашевелився. Противник об’єктивно зрозумів, що його можуть вражати.

Цю нову систему взаємодії відпрацьовували та покращували прямо на полі бою. Так поступово ставало більше навчених людей, які «вилітали» на дронах. Це також допомогло бійцям бути максимально швидкими під час Слобожанського контрнаступу. Дрони сприяли артилерії: вона змогла закріпитися на ділянках, де бійці РФ відступали не так активно. Юрій Федоренко згадує, що так трапилося поблизу села Грушківка біля Куп’янська, яке на той момент було розділено навпіл лінією зіткнення. Сам населений пункт — у низовині, а щоб злетіти максимально далеко на «мавіку», потрібна панівна висота. Як пояснює Юрій Федоренко, важливо, щоб була змога залітати максимально далеко. Необхідна висота була в лісі біля Грушківки. Командир розумів, що це небезпечно: там міг бути ворог, проте інших варіантів не лишалося:

— І ми так залітаємо в Грушківку. Ще стоїть [ворожа] техніка, танки, «бехи» з зетками, ветками (позначки «Z», «V». — ред.). Єдине, що нас сторожило достатньо сильно: стояв «урал» на спущених колесах, але на ньому ще були боєприпаси. […] Тобто це свідчило про те, що наших ще тут не було в значній кількості або вони якось стрімко пройшли. Починаємо підніматися [дроном] до Куп’янська, для того, щоб зайти в ось цю точку, лісок. І назустріч нам летить така цивільна, але перекрашена військова автівка. І нам чуваки такі «Привет!». Ми їм: «Здорова!». Вони так пролітають і сидить [наш] Шабатік (позивний командира розрахунку FPV-дронів 92 ОШБр. — ред.) каже: «Слухай, вони ж геть зелені, ти бачив?». Я кажу: «Нуууу, мені, значить, не показалося, і хрестів нема. Ну, кацапня, зрозуміло».

Коли група передавала свої координати у штаб, то виявила, що з трьох сторін оточена росіянами. Було вирішено залишатися на місці й піднімати дрони в небо. Це мало ефект несподіванки для противника — той не розумів, як його можуть бачити. А наші артилеристи могли «крити» ворога з 7:00 і до 14:00, повністю вибивши з позиції. Упродовж усього контрнаступу спільна робота дрона з артилерією не раз показувала свою ефективність. Після результативної операції на Слобожанщині керівництво 92 ОШБр запропонувало Юрію Федоренку створити роту ударних БпЛА.

Для подальшого розвитку батальйону «Ахіллес» було важливо, що командир бригади з самого початку вірив в доцільність ідеї застосування дронів, а також розумів, як це допоможе ефективно боротися з ворогом. Як результат, батальйон ударних дронів у складі 92 ОШБр став одним із найрезультативніших у знищенні техніки окупантів. Юрій Федоренко також відмітив, що із 2024 року зросла державна підтримка: якщо раніше 80 % техніки батальйон отримував від волонтерів, то тепер є розподіл 50 на 50 між державною і волонтерськими ініціативами.

Батальйон постійно навчається, шукає нові рішення й технології, які ще невідомі ворогу. Це забезпечує окремий інженерний центр, а також взаємодія з іншими підрозділами та бригадами. Військові обмінюються знаннями, допомагають одне одному покращити результати й загалом активно використовують горизонтальні зв’язки. Одночасно з цим 92 ОШБр організувала власний рекрутинговий центр у Харкові. Для керівництва важливо знаходити людей, які будуть достатньо дисциплінованими й готовими не зупинятися аж до перемоги. Юрій Федоренко вважає, що це найважливіші якості, а всьому іншому можна навчитися. Тим паче, за його словами, з рекрутингового центру нікого не відправляють одразу в зону бойових дій:

— Після мобілізації 30 днів буде загальної військової підготовки, тобто ніхто відразу не попаде в окоп «на передок». […] Такі випадки раніше були, зараз система збоїв не дає. Ну, або мені невідомо про такі випадки. Друге — це спеціалізована підготовка. Якщо це пілот-оператор — це від 30 до 45 днів додатково [навчатися] до тих 30 [днів] загальної військової підготовки. […] Пояснили, як працюють війська, [провели] загальну базову військову підготовку, [пояснили про] засоби зв’язку, тактичну медицину, як працює зброя, як штурмувати, як оборонятися. Після цього місяця людина прибуває в бойову бригаду, протягом тижня вона проходить злагодження й може вже бути відправлена на передові позиції з числом досвідчених військових. Тобто від цивільного до військового, який спроможний виконувати бойові завдання, [минає] майже три місяці.

У бригаді хочуть, щоб люди не забували, з ким ми воюємо і що ця війна надовго. Якщо ворог зараз далеко від Києва, це не означає, що він не зможе постукати у двері будь-кого з нас. Тільки завдяки єднанню та загальній підготовці ми зможемо вибити загарбників із країни. А справжнє навчання можна отримувати лише в бою. Командир реактивної артилерійської батареї Олексій каже, що отримав впевненість у власних рішеннях лише під час бойових дій і лише завдяки власним бійцям:

— Після перших днів війни була така невпевненість, нерозібраність. Я ще вагався, так я роблю свою справу чи не так. Вагався прийняти те чи інше рішення. Зараз я вже не вагаюсь. У мене в голові вже є на безліч питань, на безліч проблем готові шаблони, готові відповіді. Тому що командир батареї — це посада, яка вимагає дуже швидкого прийняття рішення, дуже швидкої зібраності, вникливості в суть питань. У цьому мені дуже допомагає моя батарея, мої воїни, які виховувались майже в тих же умовах, в яких виховувався я. Я з ними разом їв, спав, разом переживали, разом хвилювались за якісь речі.

Військовим 92 бригади на лінії зіткнення часто допомагають триматися думки про дім і сім’ю. За словами бійців, вони також втомлюються й хочуть повернутися до рідних, тож як би ви вправно вони не почувалися у стихії війни, а все ж прагнуть, щоб вона скоріше закінчилася. Щоб бачити сім’ю вдома, а деінде у військовій формі. Цього хоче, зокрема, Володимир Коваль, командир батареї управління й артилерійської розвідки:

— В нас задача одна — вигнати москаля. Я не хочу, щоб мої діти продовжили цю війну. Моїй дитині ось недавно 18 років виконалось. А я уходив, йому було 8. Я не хочу з ним на війні зустрітися.

Триматися також допомагає підтримка людей у тилу й адреналін від вдало проведених операцій.

У 92 бригаді також хочуть, щоб ці спогади про війну зберігалися в пам’яті українців, у пам’яті майбутніх поколінь. Щоб нащадки знали про російську агресію і вчилися на досвіді минулого, вважає командир бригади Павло Федосенко:

— Правильно говорили відомі люди: «не будеш помнить свою історію — не буде країни». Тому я хочу, щоб те покоління, которе майбутнє, которе росте щас, пам’ятало про тих людей, про тих добровольцев, які стали на захист батьківщини в перші дні войни. Которі деруться щас, которі здійснюють подвиги. І щоб їх шанували у віках.