Вулиці Рівного. Фотопрогулянка

Рівне — одне з найстаріших міст України, яке кілька разів навіть було тимчасовою столицею. Символом його спадщини довго був Рівненський замок (палац Любомирських), який не пережив Другу світову. Через буремне XX століття в місті збереглось не так багато пам’яток, тому місцеві тут ретельніше розбудовують і цінують свою сучасну спадщину. Тут діє єдиний в Україні музей бурштину, місцевий зоопарк називають одним із найбільш доглянутих та облагороджених у країні. З’являються і зміни (назви вулиць, алеї, мурали, пам’ятники), присвячені подіям і героям російсько-української війни.

Про Рівне ми планували випустити великий мультимедійний матеріал іще наприкінці лютого 2022, адже тоді тривав наш проєкт «Жити в…», у межах якого непересічні дієвці тих чи тих міст розповідали про свій населений пункт. Очевидно, контексти тоді настільки кардинально змінилися, що ця історія так і не побачила світ.
Трохи більше пощастило історії про давньоруське городище «Оствиця» — вона вийшла 7 лютого 2022-го. Вже 2025-го ми приїхали туди знову і зафіксували, як за кілька років виріс у масштабах і сенсах цей рівненський парк історичної реконструкції.

Цей же матеріал — коротка фотопрогулянка містом, аби вловити його теперішній настрій.

Матеріал створено за підтримки партнерів експедиції на Волинь: Defender, Work.ua та «Алгоритму дій».

Серпень 2025-го, у Рівне пощастило потрапити всього на день. Встала раненько, щоб трохи пройтися сонними вулицями перед зйомкою. Раніше бувала тут лише проїздом, тож міста зовсім не знаю. Але літні промені, шурхотіння зелені й виноград, що обплітає балкони, вабили познайомитися з ним ближче.

Йшла від готелю «Мир» у бік центру, орієнтуючись на вказівки поодиноких перехожих. Часом звертала у дворики — засвідчити життя тут і тепер, між повітряними тривогами та ракетними загрозами, у затінку спекотних буднів. Дивувалася великій кількості зелені — подвір’я буквально тонули в ній. Деінде жінки розвішували випрану білизну, діти гасали на велосипедах, але чомусь старі асфальтовані майданчики, обнесені сіткою, стояли недоторкані, порослі травою. Будинки тут рідко вищі за п’ять поверхів, але вулиці здалися мені ширшими, ніж зазвичай у невеликих містах.

Ринок ще був зачинений для відвідувачів, та продавчині вже потроху виносили свій товар, ставали поруч зі входом, а трохи далі вже й розставляли прилавки. Навколо на газонах лежала свіжоскошена трава. Її характерний аромат змішувався із запахом кави та шумом вулиці, що жвавішала: хтось, мабуть, поспішав на роботу, у когось інші справи.

Звук повітряної тривоги різко розсік звичний темпоритм. Але ніхто не поспішав ховатися — як і в решті міст України, усі вже звикли. Тільки ледь вловима напруга повисла в повітрі. На розі Соборної, головної вулиці міста, я побачила жінку з квітами. Вони були яскраво-помаранчеві, наче маленькі сонячні зайчики, що виблискували в променях. Перехожі мимоволі сповільнювали крок, замиловані тим сяйвом.

Останнє, що встигаю подивитись — майдан Незалежності. Неподалік від кінопалацу «Україна» — найстарішого й найбільшого в цьому місті — пам’ятник Тарасу Шевченку, по обидва боки від нього — меморіальні стенди з іменами наших героїв, полеглих на фронті. Багато з них — зовсім молоді хлопці, значно молодші за мене.

Поспішаю на зйомку з Юрієм Журавлем — відомим ілюстратором, автором книжки «Знай наших» та лідером гурту «Ot Vinta!», який велику частину життя мешкає в Рівному й міцно асоціює себе з цим містом.

Ми зустрілися біля зоопарку, який, до речі, розташований на території єдиного в Рівному лісового масиву. Сповнений енергії Юрко за якусь годину встиг закохати мене в це місто сильніше, ніж будь-які путівники. Сказав, що нікуди звідси не переїде, і покликав подивитись на свою майстерню. Він, до речі, теж певною мірою доклався до того, як виглядає Рівне зараз, адже свою робітню та дім спроєктував самостійно, і виглядають вони як житло для гобітів.

Рівне відчулося як місто, куди хочеться повернутися. Місто людей та історій, які хочеться досліджувати та знайомитися з ними ближче.