Чи здатна Україна набувати нових громадян?

Демографічні шоки

Українська політична нація демографічно скорочується. Це постійний процес, який почався від світанку нашої незалежності, коли Україна мала найбільшу народжуваність, і до сьогодні, коли має найменшу.

Значну роль тут також відіграє висока смертність, яка в усі роки незалежності перевищувала народжуваність. А ще — від’ємна міграція, коли впродовж понад тридцяти років країну з різних причин залишають її громадяни, частина з яких згодом втрачає з нею зв’язок і не бере участі в її політичному житті.

Скорочення населення України — випадок не унікальний, адже подібні процеси відбуваються і в інших європейських державах, і загалом у світі. Однак кардинально інші в нас — темп та умови.

Демографія оперує довгим горизонтом, а Україна за останні сто років пережила щонайменше три великі демографічні шоки: Першу та Другу світові війни, Голодомор 1932–1933 років. Нині ж стикнулася із четвертим — масштабною та тривалою російсько-українською війною. За кожен із цих шоків українці заплатили і досі платять велику ціну: ненароджені покоління, висока передчасна смертність, значні хвилі еміграції.

Більшість із цих ста років частина сучасної України входила до складу СРСР, імперської за духом держави, яка використовувала притаманні імперіям інструменти демографічного регулювання: геноцид, депортації, асиміляцію та заміщення людей. Усе це призвело до того, що населення України неприродно скорочувалося ще до здобуття незалежності.

За даними Інституту демографії, якби не Голодомор та Друга світова війна, то на початку 1990-х років в Україні мешкало б 84 млн людей, що співмірне з теперішнім населенням Німеччини — найбільшої за чисельністю країни ЄС. Але на початку незалежності нас було 51,7 млн, уже 2001 року — 48,4 млн, станом на 2013-го — 45,4 млн, на момент початку повномасштабного вторгнення — приблизно 38 млн на підконтрольних Україні територіях, а станом на 2026 рік — близько 29 млн.

Якщо не буде імміграції та масового повернення, то до 2050 року працездатне населення України може скоротитися у 2–2,5 рази.

Водночас українці проходять становлення як політична нація, яка набуває агентності, прагне зберегти суверенітет, впливати на своє майбутнє і більше ніколи не бути заручником чужих геополітичних рішень. Ба більше, ми хочемо самі визначати порядок денний у цій частині Європи, мати повоєнне відновлення, сильну армію і міцну економіку на довгі роки, щоб чинити системний спротив Росії, яка навряд чи зникне з нашого горизонту в наступні пів століття. Чи не випереджають наші амбіції нашу спроможність?

Досягнення всіх цих цілей для політичної нації, чий демографічний капітал так стрімко зменшується, навряд чи реальне.

Старіюча нація, де за 5 млн молоді одночасно змагатимуться ринок праці, Збройні сили та майбутнє (оскільки ці 5 млн ще мають народити дітей), напевно, не зможе реалізувати всі свої амбіції.

Тим більше в реаліях України, не захищеної зусібіч горами або іншими природними перепонами, яка з ворожою Росією має найдовший в Європі сухопутний кордон.

Тож виникає питання: чи здатні ми попри власне стрімке скорочення приймати нових громадян та їхніх уже наявних чи майбутніх нащадків? Набувати хоча б для того, щоби не скорочуватися драматично швидше за наших сусідів, бо з нинішніми темпами депопуляції наша нація дуже ризикує втратити агентність, а можливо, і суверенітет уже через 20–30 років.

Демографічна паніка

Набуття — можливість приймати й інтегрувати в суспільство нових людей, розширювати коло «своїх» — неочевидна практика для країни в такій довгій і виснажливій війні. У логіці депопуляції ми традиційно тримаємося за наявних «своїх» як за дефіцитний капітал, боїмося розчинення внаслідок міграції та оберігаємо «чистоту» нації, прагнемо зберегти те, що є, а не приймати нове.

Цю суспільну логіку відомий болгарський інтелектуал Іван Крастєв називає «демографічною панікою» або «демографічним відчаєм» — станом, у якому суспільство переживає масове скорочення населення як власне зникнення. Переконання у своїй приреченості породжує закритість, страх перед чужими й радикалізацію, що лише поглиблює та пришвидшує зменшення кількості своїх людей.

І в цій логіці Україна теж не перша й не унікальна — багато держав Східної Європи, включно з рідною для Крастєва Болгарією, перебувають у такому стані відтоді, як приєдналися до ЄС і їхні громадяни почали масово виїжджати до країн із перспективнішими економіками. Політичний наслідок «демографічного відчаю» — зростання праворадикальних консервативних рухів та антимігрантських настроїв.

Водночас українська ситуація складніша, адже логіка демографічного дефіциту в нас діє разом з імперською травмою: українці й надалі суб’єктивно сприймають себе у власній країні як культурну меншість, котра й досі відчуває загрозу своїй мові та культурі. Війна лише загострює це відчуття, цілком об’єктивне з огляду на спроби Росії знищити нашу ідентичність.

Теоретики ідентичності — від філософа Франца Фанона до психіатра Ваміка Волкана — описують цей цикл як наслідок тривалого досвіду заперечення: народ, якому систематично відмовляли у праві на існування, засвоює захисну закритість як норму і зберігає її навіть тоді, коли зовнішня загроза змінює форму, джерело або зникає.

В Україні до цього замкненого кола долучається і третій чинник — прискорене націєтворення в умовах тривалої війни, яке вимагає шаленого пришвидшення всіх процесів, які мали би тривати довго.

Війна викристалізувала (і продовжує викристалізовувати) з нас націю, якій у Києві болить за Луцьк і Харків, а в Одесі — за Львів і Запоріжжя. Вона активізувала (нехай і вимушено) внутрішню мобільність — українці раптом вийшли зі свого локального виміру та відчули всю цю зболену країну як свою.

Від 2022 року ми вчимося усвідомлювати себе нацією на цих чітко окреслених землях, де рівень небезпеки щодня зростає. Бо перетнув кордон — і ти в безпеці. Це фізичне відчуття кордону увиразнилося за останні понад чотири роки, як ніколи до того.

Культура різноманітності

Саме тому тут і зараз нам так складно мислити та переживати себе як глобальну націю, ширшу за кордони, які маємо під час війни, націю як мережу зв’язків, інституцій та ідентичностей, розосереджену в кількох державах одночасно.

Складно думати про співгромадян, які виїхали за кордон або перебувають у російській окупації, адже їхній досвід доволі віддалений чи безпосередньо недоступний. Наразі колективне «ми» осягає себе в межах спільної території болю та небезпеки і вчиться з цим жити.

Адже в поточних демографічних реаліях у наступні 20 років нам потрібні не трудові ресурси, а молоді громадяни, які зможуть долучитися до нашого амбітного проєкту майбутнього.

Як приймати нових людей у своїй країні, не руйнуючи власної ідентичності? Чи не є, врешті, ця здатність залишатися собою, приймаючи інших, однією з ознак зрілої нації? Хто може стати частиною українського «ми» і що це «ми» взагалі означає в країні, яка ніколи не була моноетнічною? Що для нас, як політичної нації ХХІ століття, означає бути інклюзивними — не під примусом, а з усвідомленням власної сили?

Відповіді на ці питання частково є в минулому: населення українських земель ніколи не було моноетнічним. Віками поряд з українцями жили представники інших народів і культур: євреї, греки, вірмени, німці, кримські татари, болгари, угорці, поляки, білоруси. Наша етнокультурна різноманітність на початку ХХ століття була особливо показовою на сході, півдні та заході країни, де життя поряд із представниками інших культур не виглядало екзотикою.

Депортації, вчинені Російською імперією, а згодом і радянською владою в першій половині ХХ століття, частково стерли пам’ять про цю різноманітність — ми перестали усвідомлювати її як норму. Втім, багато представників цих народів і сьогодні мешкають в Україні, є частиною української політичної нації, є «своїми». Ми навчилися приймати різноманітність у своє коло, залишаючись політичною нацією з багатонаціональною українською культурою. Кримські татари — корінний народ України — це переважно мусульмани, у країні також мешкають представники інших релігій.

Навіть росіяни, які жили в Україні від початку незалежності, на відміну від країн Балтії, не змогли створити тут політично помітної російської спільноти, а стали громадянами України, іноді російськомовними українцями, а іноді — українськомовними. Ця наша здатність інтегрувати навіть тих, хто переживав власну «велич» радянської титульної нації, нами ж поки що не усвідомлена.

Другу можливу відповідь дає наше теперішнє. Довга та виснажлива війна дедалі більше вимагає залучення іноземців. Громадяни інших держав, головним чином із країн Південної Америки, уже приїздять в Україну воювати, а українська держава розраховує на дедалі більше їхнє залучення. Той, хто воюватиме за Україну рік, за чинним українським законодавством може претендувати на постійне проживання і навіть громадянство України. Військових-іноземців українці сприймають набагато позитивніше, ніж можливих трудових мігрантів.

Для цього перетворення потрібна така українська національна культура, яка зможе інтегрувати інших, формувати внутрішню культурну розмаїтість, переосмислювати себе, але все ж залишатися українською. Вже сьогодні ми маємо створювати економічні, суспільні та культурні інструменти, що зможуть інтегрувати та приймати не лише іноземців, а й українців, які повертатимуться додому після стишення або закінчення тривалої війни.

Дедалі сильніша агентність України, зрештою, дає нам третю відповідь — і вона в майбутньому: що більше ми відчуваємо свою самозарадність, можливість чинити опір ворогові, самостійно визначати своє майбутнє та впливати на світ навколо, то активніше виходимо з мислення про себе як про меншість, що прагне захисту та самозбереження. І починаємо думати про себе як про націю, яка має право займати простір без застережень і вміє його боронити.

Вихід із логіки мислення себе меншості дозволяє нам долати і логіку демографічного дефіциту, бо більшість не боїться загубити себе, приймаючи у своє коло іноземців.

«Ми, цивілізації, тепер знаємо, що ми смертні», — написав французький поет і філософ Поль Валері в 1919 році на уламках світу, зруйнованого Першою світовою війною.

Це розуміння того, що навіть найвеличніші культури можуть зникнути, подарувало модерному людству особливий вид самоусвідомлення — сприйняття себе як скінченного, вразливого суб’єкта. І це усвідомлення власної смертності парадоксально може стати точкою входу в нашу нову агентність: той, хто знає, що може зникнути, свідомо обирає бути. І набувати.