Що таке криза людського?

Tак уже повелося, що про всі перипетії та проблеми нашого життя ми звикли висловлювати свої судження й оцінки із власної, «людської» позиції. Проте призвичаїлися робити це, сказати б, саморушно, часто навіть не здаючи собі справи, чи змінюється (а якщо так, то як саме) ця наша людська постава. Чому, зрештою, ми сповна вдовольнилися нею, ніби мірилом, і чи впливаємо на неї? А головне: що стається з нами, коли наші уявлення про людське знагла спіткають кризові явища?

Виміри та парадокси людського

Терміном «криза» зазвичай означують якісь вирішальні та переломні моменти, коли реалії попереднього стану перестають відповідати наявним обставинам. Однак щодо того, що схоплює слово «людське», триває суперечка, яку можна проілюструвати двома протилежними теоріями. Згідно з першою, яка називається креаціонізмом, царина людського раз і назавжди створена й незмінна. А згідно з другою, еволюціоністичною, — все людське невпинно змінюється й удосконалюється. Одначе визнаймо: упродовж кількох минулих десятиліть ми мали змогу фіксувати вельми посутні зміни, в результаті яких чимало з того, що досі вважалося людським, постійно видозмінювалося.

Власне, під «людським» у широкому контексті будемо розуміти виважені прояви людини, що посилюють її місце в світі. Останнім часом до змін ознак людського спричинилися найрізноманітніші чинники, серед яких глобалізаційні процеси й технологічні винаходи, соцмережі й епідемії, а в українському контексті — щонайбільше війна.

Дозволю собі зазначити: у сучасному світі викривлення людського постійно урізноманітнюються. Тож і наведу лише декілька прикладів. Так, у соцмережах за навалою анонімних профілів із бридкими та зухвалими коментарями нечасто трапиться людське відверте спілкування. Тимчасом у повсякденні частенько стикаєшся з нестачею елементарного людського ставлення, а надто — в міжособистісних стосунках, які тепер іще більше нагадують функціональну взаємодію, де свого візаві розглядають як засіб досягнення мети.

І це ще далеко не все.

В економіці, політиці чи загалом у культурі зорієнтованість на людину поволі витісняють технології споживання практик, інформації чи товарів. А нещодавно українське суспільство вкотре відчуло, як це — потерпати від жаги воєнного загарбання, коли агресор відмовляє мирному мешканцю в елементарному праві бути. Утім, особливо нарікати не випадає: раз у раз людина й сама погоджується на власне «знелюднення»¹У цьому випадку поняття використано в його первинному значенні, а не тому, що з’явилося під час повномасштабної війни, коли росіяни звинувачували українців у жорстокості щодо жертв війни, створенні негативного образу росіян на Заході тощо., бо поволі відучилась ухвалювати рішення самостійно. Певна річ, існують і цілковито протилежні приклади, завдяки яким світ усе ще не поспішає летіти шкереберть.

Але відколи питання про людське вибороло собі виняткове місце? Напевно, відтоді, як великі філософські системи наділили людину характеристиками духовності, чи, кажучи інакше, здатністю творити й розмічати координати свого внутрішнього світу — мікрокосму. А надто коли соціально-політичні теорії почали просувати тези про її природні права та свободи. Звісно, цьому передували спроби дати відповіді на засадничі питання: на підставі чого людина принципово вирізняється з природного світу (макрокосму) або що саме робить її людиною? Віддавна ключовою ознакою людського вважають розум (логос), який упорядковує мало не всю людську діяльність і дає змогу суб’єктові рухатися до досконалості з огляду на свою приналежність до певної культури та людства в цілому. Такими назагал і були виміри того, що звуть людським.

З іншого боку, психологічні романи та психоаналітичні теорії відкрили, що в глибинах людського, чи то пак у внутрішньому світі людини, нуртують не лише світлі, а й темні, ба навіть танатологічні сили³Такі, що стосуються смерті, розпаду, занепаду та їх осмислення. Походить від грецького «танатос», що буквально означає «смерть»., спроможні збентежити її саму, збити з пантелику, навіяти сум’яття та штовхати до безчинства. Ці прояви спричинилися до того, що людина виявилася геть безпорадною перед різними парадоксами людського. Так, у ХХ столітті поряд із апеляціями до людського ставало звичним не просто знецінювати, а буквально винищувати собі подібних, і то в гігантських масштабах, що видно на прикладі світових воєн. Але люди і далі з легкістю готові декларувати свою відданість ідеалам людяності, вчиняючи злочини за параванами пафосних ідеологічних гасел. Або ж, як описав колись цю ситуацію Фрідріх Ніцше: людське стало занадто людським. Отже, людське вже не випадає ототожнювати винятково з якимось однозначно позитивним аспектом, а радше доводиться вважати чимось амбівалентним.

У кожному разі з’являється ціла низка викликів, які загострюють усі ці тіньові прояви, зумовлюючи появу чергової кризи людського. Які ж вони, ті випроби та лихоліття? Переважно це різного роду катастрофи й економічні кризи, пандемії та війни, зрештою спроби людей, які перебувають на різних соціально-політичних позиціях, самостверджуватися, хоч би й за рахунок Іншого⁴«Свій—Інший» — класичні опозиційні категорії в сучасній філософії, які використовують для осмислення власної ідентичності..

Криза за кризою

І справді, здавалося б, іще зовсім недавно ми пережили (а чи подолали повністю?) пандемію⁷Йдеться про пандемію CoViD-19, що спалахнула в 2019 році. За приблизними підрахунками, від неї померло не менше 7 млн людей по всьому світу. Про це ми розповідали в матеріалах із серії «На карантині», — а вона суттєво перевернула наші уявлення про людське. Згадаймо, як після централізованої заборони фізичної комунікації чимало людей опинилося в ізоляції, яка для багатьох скидалася на ув’язнення. Водночас засилля віртуального спілкування зумовило зміни у сприйнятті Себе й Іншого, котрого було зведено до зображення на екрані чи просто до аватарки в інтерфейсі. Звідси постала низка обурень і теорій, від конспірологічних і аж до паноптичних, адже дехто був схильний пояснювати подібні табу бажанням запровадити новітні варіанти жорсткого контролю. Таким робом, царина людського істотно звужувалася. Втрачалися сформовані персональні звички (побутові, комунікативні, харчові, спортивні тощо) та соціальні (професійні) навички. Живу комунікацію витісняло клаустрофобічне використання ґаджетів, зменшуючи шанси виявляти питомі людські якості. Посилювалися злостивість, егоїзм і байдужість, а головне — підозра щодо всякого носія вірусу.

Пандемія виразно унаочнила нерівність, оскільки багаті країни могли собі дозволити використання вакцини, тоді ж як бідні — ні. У людей проявлялися депресивні стани й емоційне виснаження, змінюючи їхні когнітивні здатності. Усе це оберталося самотністю, відчуженням і пошуками винних у ситуаціях, у яких опинялися. Через невігластво поширилася недовіра до медичних інституцій та їхніх рішень. Поставало питання про те, наскільки взагалі розумними були насаджувані властями дії, а незгодні з офіційною позицією часто-густо порівнювали себе з єретиками, проти яких улаштовано мало не справжнє полювання на відьом.

Але не встигли ми оговтатися після пандемії, як на нас одразу ж обвалилися нові нечувані поневіряння, що були пов’язані тепер уже з війною. На цьому контрасті багато кому попередні митарства видавалися лише невеликою прелюдією. Найголовніше — наперед випиналося радикальне розмежування між Добром і Злом. Якщо навіть у часи окупації Криму та сходу України дехто все ж продовжував толерувати товари, події чи представників культури країни-агресора, то після повномасштабного вторгнення у багатьох з’явилися чіткі символічні мітки — червоні лінії, які годі було перетинати. Тобто йшлося не про підозрілих осіб, як у часи пандемії, котрі накладали прикрі ліміти на звичне повсякденне життя, а про справжнього ворога, який аніскільки не намагається приховати, що хоче підкорити, зламати твою волю, ба більше — відверто силкується знищити триб життя твоєї культури.

Пізніше, коли ми дізналися про розстріли й катування полонених, убивства, зґвалтування чи депортацію цивільних, обстріли житлової та критичної інфраструктури, викрадення з окупованих територій дітей і подібні злочини проти українців, тоді вже не залишилось і дещиці сумніву в тому, що ця терористична війна має очевидні ознаки геноциду. Та чого ж іще можна було чекати від того, хто й до власної армії ставиться як до ресурсу, а чи радше як до витратного матеріалу? Хіба це не втрата параметрів людського? А як реагувати на те, що ворог вдирається у твій дім або руйнує всі форми приватності? Безперечно, це означає, що він абсолютно не визнає тебе за людину, систематично знищуючи твій життєсвіт. Отже, було б дивно не чинити йому опору та не боронити власні кордони людського.

До того ж вона зробила людину більш тривожною, нетерплячою, різкою та дратівливою від невизначеності. З іншого боку, також і більш відвертою, наполегливою й емпатичною, щоправда, до свого кола, тобто до тих, які поруч із тобою в лиху годину у спільній справі. А проте часом і замкненою. Декого зробила сміливішим, іншого — боязкішим. У кожному разі, все це породило своєрідне заціпеніння.

Свій, Інший і Чужий

Знадобилося немало часу, щоб оговтатися після такої відвертої навали викликів, нехай і не цілковито. Тож і не дивно, що один із механізмів психологічного захисту, до якого почали вдаватися люди, аби опритомніти та знову відновити сили для дії, — це позбавлення ворога будь-яких людських ознак. І найперше це було помітно на мовному рівні — у вигляді мемів із використанням обсценної (нецензурної. — ред.) лексики, на кшталт «рускій ваєнний карабль, іді нахуй» або «йобана русня». Подібне стосується також і культури скасування, кенселінгу (з англ. — cancel culture) чи культури викриття (call-out culture).

З огляду на сказане годі оминути проблему, що пов’язана з такими фундаментальними категоріями, як Свій, Інший і Чужий. Зрозуміло, що в найтяжчі моменти краще гуртуватися, знаходячи та посилюючи «своїх», адже самотужки проти такого масштабу агресії вистояти неможливо. Тому в країні мали би припинитися будь-які чвари (крім, ясна річ, тих, які викривають зловорожі наміри), а всі дії спрямуватися на підтримку загального порятунку, щоб убезпечитися від зникнення. Та «чужим серед своїх» виглядатиме той, хто ставитиме власний інтерес над загальним, а отже, вдаватиметься до чогось такого, що спотворюватиме спільне, а значить і загальнолюдське.

Водночас варто пам’ятати, що потрібно заручатися підтримкою Інших, які ставатимуть твоїми союзниками. Інший може доповнювати Свого. Позаяк ігнорування Іншого переважно звужує межі твого власного існування й розвою. Справді, відмова від Іншого загрожує абсолютизацією себе самого, а відтак і деформує уявлення про людське. Тоді як Чужий — це принципово (почасти загрозливо) відмінний від Свого. Варто обмовитися, що досвід відчуженості чи чужості так само цінний. Принаймні у справі розуміння умов появи Чужого в своїм осередку. Бо ж, як сказав класик, «і чужому научайтесь». Але щойно Чужий переходить в агресивну позицію, він одразу становить екзистенційну загрозу для всього Свого.

Повертаючись до теми зображення ворога за допомогою характеристик, які позбавляють його людських ознак, необхідно зазначити, що подібні спроби досі викликають неприйняття навіть у деяких наших західних однодумців, які коли-не-коли та й закликають нас до толерантності. Представники Заходу тривалий час не мали змоги чути українського голосу, адже його вряди-годи притлумлював наратив про зловорожого українця, що не хотів бути чи то «братнім», чи то «цивілізованим» народом. У результаті, певно, через страх вступити у відвертий двобій із російським імперіалізмом, а може, тому що достоту не подолав свій імперіалізм, західний світ не поспішає тиснути на насильника; щоправда, відчуватиме несправедливість, якщо взагалі не підтримуватиме жертву, а тому й обирає дати їй змогу триматися, не перемагаючи. Словом, зрівняння в статусі згубника та жертви теж викривлює погляд на людське.

Втеча від свободи

Звідси випливає, що уявлення про те, що вважати людським, різнитиметься залежно від рівня загроженості. Менш загрожені схильні до загальнішого поняття. Погодьмося, вимагати від упослідженого толерантного ставлення до ката — неприпустимо. Виходить, абстрактне мислення — заняття не з простих. Однак його протилежністю є скочування до приземлено-конкретної реакції: скажімо, закликів до сліпої помсти ворогові. Український спротив є не помстою, а захистом від екзистенційної загрози. Та годі щось осмислити, якщо не прийти до спільного знаменника між абстрактним і конкретним.

А це деякою мірою нагадує середньовічну проблему універсалій, яку репрезентували реалісти, номіналісти та концептуалісти. Представники цих течій шукали відповіді на питання: чи є загальні поняття реальними сутностями, а чи лише назвами речей? Або так: існує конкретна людина чи ж ідея людини? Для реаліста лиш ідея становитиме справжню реальність. А вже для номіналіста реальність — у конкретних речах, а ідея — то тільки назва, котрою позначається спільне в речах. Натомість для концептуаліста реальність загального існує не у відриві від конкретних речей, а в розумі людини.

Тож якщо ми визначаємо, що таке «людське», то мусимо розглядати різні його прояви, а водночас і брати до уваги саму ідею людського. На мою думку, зло проти конкретної людини має бути затавроване, а не закамуфльоване. Будь-який етичний імператив у вигляді заклику до толерантності не може бути загальною формальністю, а радше врахуванням кожного випадку. І такого імперативу мають дотримуватися всі, а не лише позбавлені свавільного «права сили». Ще раз: ідеться про те, що людська суб’єктність передбачає розумне утвердження себе у світі, включно зі здатністю боронити своє право бути собою, не визискуючи Іншого.

Та залишається ще й таке питання: невже геть усі прояви сили заслуговують на осуд як ознаки нелюдського? Певна річ, якщо це сила чесного змагання, де немає підступу, оскаженілої жорстокості та паразитування за рахунок Іншого, то така воля до могутності може бути виправдана. Утім, експансія російського імперіалізму побудована на ідеї власної вищості (де будь-який Інший — автоматично ворог) і на нарочитому стражданні, звідки виростає месіанство — підпорядкування собі решти «схибленого» світу.

Для прикладу, самопожертва та героїзм є виразно надлюдськими рисами. Зрозуміло, що можна просто вчиняти по-людськи: допомагати армії та країні в цілому вистояти, не ухиляючись від спільнодії. Але твердження, що вибір людини — це захищатися чи ховатися, неодмінно нагадуватиме спробу стати в позу занадто людського.

Справді, вибір є характеристикою свободи. Та тільки свобода передбачає не свавілля, а відповідальність. Обирати свободу означає усвідомлювати межі її застосування. Ба більше, відповідальність означає прийняття неминучості. Приміром, усвідомивши себе істотою конечною, зрештою смертною, людина не може позбутися умов свого біологічного існування (скажімо, не харчуватися, не дихати тощо). Властиво, спільна безпека теж належить до речей, які неможливо скасувати. Коли хтось вважає, що робить вибір, нехтуючи відповідальністю, то насправді він або вона лиш уникає її. Це і є втеча від свободи.

Отже, «занадто людське» — це такий різновид деформації людського, коли відбувається спроба забезпечити собі привілейоване місце, звідки можна говорити винятково про власні права. Проте права завжди корелюють з обов’язками.

У підсумку: що ж означає говорити про людське? По-перше, фіксувати щось унікальне, таке, що увиразнює людину з-посеред іншого світу. По-друге, це означає змінюватися. Тобто заходити на терени незвідані й ризиковані. Кризи людського якраз і пов’язані з тим, що людина випробовує себе. Утім, їй потрібно постійно узгоджувати свою сталість із мінливістю. У цьому балансуванні увесь час народжується консенсус уявлень про людське, хоча нові виклики заважатимуть цій згоді запанувати назавжди.

Людське простягається між надлюдським і занадто людським. Але не створює достеменного стандарту.

Отже, нова реальність з усіма її катастрофами, епідеміями та війнами якраз і є операційним простором змін, у якому з’являються можливості творити той образ людського, що дає змогу самостверджуватися й посилювати себе, проте лиш узгоджуючи свої наміри та дії з Іншими.