Вирви, колючий дріт і петунії, що ростуть біля нещодавно зруйнованих осель, над річкою летять великі білі чаплі. Село Оскіл на Слобожанщині біля лінії фронту українські війська деокупували восени 2022 року. Тепер росіяни його постійно обстрілюють, а більшість мешканців виїхали в Ізюм, Харків та в сусідні села.
За кілька днів до нового навчального року біля кабінету начальника військової адміністрації Геннадія Загоруйка люди хочуть зрозуміти, чи працюватиме школа — комунальний заклад «Опорна школа “Оскільський ліцей”». Директорка Наталія Загоруйко зʼясовує це з областю. Частина учнів уже знайшла нові школи, інші ще сподіваються навчатися зі знайомими однокласниками й учителями. Серед тих, хто чекає, — учасники футбольної команди, створеної 2024 року, а навесні 2026-го змушеної переїхати через посилення обстрілів та евакуацію.
Заїжджаємо до Оскола разом із директоркою школи та її чоловіком — начальником Оскільської сільської військової адміністрації. Спершу підʼїжджаємо до Валентини, яка розповідає про місцеву школу під час окупації.
Коріння
Валентина народилася в Росії, а 40 років тому вийшла заміж за українця й переїхала в село. Народила чотирьох синів. Каже: «Я приросла корінням сюди».
Жінка порається на городі: кукурудза, трохи картоплі, кавуни. Згадує, що під час окупації втратила приблизно 15 кілограмів:
— У нас нічого було — ні хліба, ні муки. Варення колотили з водою і пили, їли солоні огірки. Я до сих пір не можу на солоні огірки дивитися.
Після звільнення села Валентина вирішила влаштувати військовим свято:
— Сусідки прийшли, у них мука була, у мене нічого не було. І я кажу: «Свєта, давайте напечемо хлопцям блінчиків». У мене малинове варення було, потім принесли чайник…
Під час окупації місцеву школу очолила одна з учительок. За матеріалами судової справи, від липня до вересня 2022 року вона організовувала роботу навчального закладу російською мовою, впроваджувала навчання за російськими підручниками та їздила на курси перепідготовки до Курська й Бєлгорода.
Валентина каже, що у школі тоді їй дали папір і запропонували написати, що погоджується на навчання сина в російській школі. На виданому бланку вона натомість написала: «Наш директор — Загоруйко». Вироком Дзержинського районного суду Харкова цій учительці призначили два роки позбавлення волі, але звільнили від відбування покарання з випробувальним терміном на два роки.
Під час окупації Валентина бачила біля школи українські книжки, які палили і прострілювали. Місцевий представник окупаційної влади, за її словами, пригрозив, що за два дні її «посадять у яму». Через два дні село звільнили.
До евакуації Валентина працювала соціальною працівницею — допомагала літнім людям: купувала продукти, платила комунальні послуги, мила підлогу, носила воду. Коли село офіційно евакуювали, її ставку скоротили:
— Хоч роботу я втратила, але я й досі допомагаю пристарілим людям.
У селі є старе подружжя, яке потребує допомоги. А 75-річній сусідці Шурі Валентина пече хліб. Шура невдовзі заходить у двір. Волонтери евакуювали її в березні 2026 року в харківський гуртожиток. Наприкінці червня вона повернулася — захотілося додому. Маршрутками доїхала до сусіднього села Капитолівки, звідти дійшла пішки ще шість кілометрів.
Коли Валентина сапає кукурудзу, виймає із землі рослини й обтрушує коріння, помічаємо акуратний манікюр і педикюр.
Директорка
Директорка час від часу позирає на телефон, щоб стежити, чи не настав час, коли зазвичай починаються удари КАБами. Їдемо до навчального закладу. Тут уже трохи заросле футбольне поле. Під час окупації будівлю школи понівечили, обікрали, але приміщення вціліло. Жінка вважає, що росіяни берегли її, бо хотіли зробити тут головну школу для всього округу.
Наталія з Полтавщини, згадує себе молодою вчителькою, як іде коридором і думає, що колись керуватиме цією школою. Перед повномасштабним вторгненням щовечора проходила сорок-пʼятдесят кіл навколо будівлі. Місцеві називали її полтавською відьмою, а коли школа вціліла, казали — жартома чи напівжартома, — що це вона її «обмотала».
Зараз Наталія живе в селі неподалік і часом чує в спину, як кажуть: «Ота переселенка!».
До нової фази війни в Оскільській школі навчалося близько трьохсот дітей. Офіційно навчальний заклад працював дистанційно, але, коли дозволяла безпекова ситуація, навчання ставало змішаним: діти приходили до укриття та цифрового освітнього центру, тут працювали волонтерські й освітні проєкти. А ще зʼявилася футбольна команда, у якій дівчата грали разом із хлопцями; для дітей шили спортивну форму, забезпечували транспорт, медичний супровід і прання екіпірування.
У березні 2026 року через небезпеку шкільні проєкти згорнули, а родини почали виїжджати.
Шістнадцять років Наталія була директоркою. Наприкінці цього серпня батьки телефонували й питали, чи залишати дітей у школі. Вона просила почекати ще кілька днів: остаточного рішення тоді не було.
Наталія каже, що найстрашніше — просити дітей іти зі школи:
— І думаю: оце так фінал. Не про таке я думала, у мене була мрія.
Її мрія — образ школи взимку: уся світиться вогниками, біля неї залита ковзанка, діти грають у хокей; у спортивній залі — футбол, а ще заняття бісером із місцевою майстринею; школа працює до шостої вечора, має триразове харчування, а діти не хочуть повертатися додому.
Наталія згадує, як восени після деокупації до школи приїхав Сергій Жадан зі своєю музичною командою. Укриття ще ремонтували, тому всі зібралися в пограбованій шкільній кухні із простріленими вікнами. Діти сиділи в куртках — «як під час Другої світової», — каже Наталія. Учителі швидко знайшли колонки, і коли Жадан зайшов, уже звучали його «Мальви».
І раптом Наталія починає нам читати напамʼять Жаданів вірш:
Діти, що народяться під такими зірками
і яких називатимуть іменами загиблих,
говорячи зі злодіями та ворогами,
вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.
[…]
Карта
Геннадій Загоруйко колись викладав історію в цій школі. Головою села став 2002 року, а восени 2022-го очолив тутешню військову адміністрацію.
Живе не в Осколі, тому до громади щодня їздить. Каже: «Якщо влада просить людей виїжджати, то має сама показувати приклад».
На початку повномасштабного вторгнення Геннадій не залишився в окупації. Адміністративний центр переносили з місця на місце, він возив гуманітарну допомогу. За його словами, кілька будинків, де ночував або зупинявся, згодом були пошкоджені прямими влучаннями. Чоловік каже, що росіяни готували про нього пропагандистський фільм, а місцевих змушували говорити на камеру. Після деокупації люди підходили і зізнавалися: «Миколайович, ми проти тебе там набалакали».
Геннадій має виходити до людей, але спершу розгортає перед нами карту громади. На ній не тільки Оскіл, а й десятки сіл, частина з яких лежала на лінії фронту, а частина швидко потрапила в окупацію і краще збереглася.
Він проводить пальцем по назвах і називає чисельність населення до повномасштабного вторгнення і станом на 2025 рік: десь було 187, стало 22; десь було 90, стало 6.
В Осколі до нової фази війни жили 2537 людей, після деокупації — 1662. Зараз — близько 200.
Попри евакуацію, людям, які залишилися або повернулися, потрібні світло, газ, гуманітарна допомога й корм для домашніх тварин, а комунальним та іншим службам доводиться постійно заїжджати в небезпечну зону.
Є й інший парадокс, про який згадує Геннадій: якщо будинок зруйнований повністю, власник може отримати сертифікат і переїхати, якщо ж його офіційно визнають придатним до ремонту, то людина не має права на такий сертифікат, навіть коли в селі вже не буде магазину, аптеки, лікарні чи транспортного сполучення.
Для Геннадія головна проблема майбутнього — це невизначеність: які села держава визнає перспективними, чи повернуться туди люди і чи буде сенс відновлювати інфраструктуру.
— Мені боляче дивитися на село. Ми багато зробили в селі. І зараз дивимося, як це все руйнується.
Футбольна команда
В Ізюмі Юрій із підопічними вже сидить на лавці біля футбольного поля. Він працює вчителем фізкультури в одній із тутешніх шкіл. Наталія попросила його опікуватися оскільськими дітьми і це вона дала нам його контакт. Спочатку Юрій їздив тренувати їх до Оскола. Навесні 2026 року, коли родини евакуювалися, почав збирати дітей за різними адресами в Ізюмі власною машиною.
Нещодавно за 30 метрів від його дому стався удар. Будинок постраждав, тому тренер дещо пригнічений.
На поле діти виходять в однаковій білій формі — тій, яку для команди допомогли пошити волонтери.
Тренування почалися в червні 2024-го. Були різні вікові групи, дівчата грали разом із хлопцями. Команда їздила на місцеві турніри й виборювала призові місця. Першого місця, жартують діти, ще не було — «дуже обідно».
Четверо хлопців, яким одинадцять-дванадцять років, живуть неподалік. Один хоче стати комбайнером, двоє — футболістами, ще один — ремонтувати машини.
Хлопці кажуть, що в Осколі їм подобалося більше. Але навчатимуться в іншій школі — в Ізюмі.
— А чого переводитеся?
— Тому що оскільська школа, може, закриється.
— А якщо не закриється?
— То будемо там.
На сусідній лавці — двоє дівчат із тієї ж команди. Кажуть, що почали грати у футбол випадково. До цього вони дружили з одним із майбутніх гравців команди. Коли той запропонував і їм записатися, то погодились і пішли разом. Спочатку дівчат було близько десяти, а загалом наразі всіх дітей-футболістів приблизно тридцять:
— Ну і так вийшло, що ми залишилися далі. Нам сподобалося.
Під час розмови прибігає старший хлопець і розповідає, як навесні біля школи в Осколі був приліт, коли вони тренувалися. Усі перелякалися, розбіглися. Старші хлопці потім розводили дітей по домівках. А невдовзі всі розʼїхалися з Оскола.
Наостанок питаю дітей:
— А яка у вас мрія?
— Щоб у нас закінчилася війна.
— І що ви будете робити, коли закінчиться війна?
— Додому поїдемо. У школі будемо допомагати прибирати.
*
Першого вересня ми зʼясували, що роботу Оскільської школи призупинили: учні переходять до інших закладів, а вчителі шукають нову роботу.
*
