Ізюм: пам’ять під антидронними сітками

Саме місто теж повсюдно в сітках, крізь які проглядаються пробоїни від танкових снарядів на поруйнованих будівлях, церкви, ліси, а також гора Кременець. Вона під час Другої світової була панівною висотою, крізь неї прорізана дорога на Донеччину, і місто називають одним із «воріт на Донбас».

За день до нашого приїзду в Ізюм прилетіло кілька КАБів, і сьогодні всі в місті про це говорять. Після того, що тут відбулося під час окупації у 2022-му, багато містян вважали, що пережили достатньо. Однак останнім часом і вони, і військові все більше думають про наближення фронту.

Футбол: діти

Скоро тут гратимуть військові. Але зараз — тренування в дітей. Біля футбольного поля стоять батьки й гучно вболівають.

— Єгор відкритий! — гукає один батько. — Давай, давай, давай, давай!
— Подавай, Захар! — кричить ще один. — Піддавлюй, піддавлюй!
— Діма, ну ти даєш: від тебе м’яч відлетів, а ти пішов! — горланить чоловік у формі поліцейського, який теж стежить за матчем.

Серед дітей — кілька дівчат.

— Дівчата з хлопцями разом грають, так? — питаю.
— Грають усі, — коментує перша мама. — Якщо діти не будуть ходити хоча б на такі заходи, то вони взагалі віддаляться від цивілізації. Діти хоч тут спілкуються між собою, а не онлайн.

Ця жінка вижила після удару «Іскандера», каже:

— Ось бачите — обличчя понівечене. Це вже пластика, але до того… — жартує про шрами: — там була така сороконіжка, що вже не знала, що там набити.
— Чи був хтось із дітей в окупації? — питаю.
— Моя, — гукає ще одна мама.
— І моя, — каже інша. — Вісім місяців ми жили в підвалі, в дитячому садочку. Там є бомбосховище. Вже були деокупувані, але ще продовжували жити в бомбосховищі, бо було стрьомно повертатися додому.

Питаю, чи турбує їх рух фронту:

— Ось щойно тільки балакали, — говорить перша мама. — Тут сусіднє село накрили РСЗВ о першій ночі — касетами. А в нас тут літають і «Ланцети», і «Молнії».
— Вже і ефпівішки літають, — додає чоловік.
— І у вас немає тривоги, що фронт підсувається?
— Та є, звісно, — каже друга мама. — Тільки ж тут робота, хата, батьки.

Гра загострюється, діти кричать: «Пас! Пас! Пас!». Собака хоче забігти на поле, але тренер його не пускає.

— Хто виїхав на початку — довго не чекали, щоб повернутися, — додає перша матір. — Всі хочуть додому.
— Ми не потрібні ніде нікому, — розказує друга.
— Як би там не казали, що всюди раді нас прийняти, але… — каже перша.
— Ну чого? Раді! — усміхається чоловік. — По пʼятнадцять-двадцять тисяч за оренду квартири — і живіть скільки завгодно.

Тренер Іван розбиває дітей на групи, які займаються на різних ділянках поля. Серед учнів — шестеро дівчат, двох «здають в оренду» — ті грають за клуб «Валькірії» на першість України.

І справді, серед дітей, що тут займаються, Таня і Леся вирізняються особливою вправністю. Матір однієї з них із нами оце розмовляла.

Іван каже, що зараз у нього тренується в чотири рази менше дітей, ніж до повномасштабного вторгнення. Однак поле не пустує.

Футбол: військові

Вдалині видно чоловіків, які сюди йдуть уже розминаючись — часу обмаль.

Всеволода побратими називають «зіркою світового футболу». Це він один із перших, хто почав тут грати. Військовий також долучився до організації турніру, на кілька команд, який відбувався восени.

Співорганізатор турніру Дмитро показує приз для переможців — копію кубка Чемпіонату світу з футболу.

— А чого ви так любите футбол? — питаю, зважаючи на те, що зараз зима, мороз і ніч.

— Після того, як хлопці приходять з позицій, для них це моральна підтримка. Перебуваючи тут стільки часу, всі бачать одне й те саме. Рік, два, три — і голова йде обертом, — каже Дмитро.
— Доки будете грати? При мінус пʼять будете?
— Залежить від стану поля, а не мінуса.

Валентин, родом із Запоріжжя, який пішов на війну у вісімнадцять років, готується вийти на поле.

— Що отримує та команда, яка виграє?
— Нічого. Взаємоповагу.

Теж показує на телефоні фото кубка, який його команді не дістався.

— Боротьба за цей кубок була, я вам так скажу… Граємо ми чисто для власного задоволення. Ну, це перші пʼять хвилин, — сміється. — Потім вже йде боротьба за перемогу.

Він виходить на поле. Чоловіки починають гру.

І справді, навіть зараз той, хто пропустив пас, отримує від товаришів по команді жорстке несхвалення, назвімо це так. Чоловіки грають затято. Складно уявити, як вони поводяться на полі бою, якщо тут усе так серйозно.

Військові теж не пускають собаку на поле. Тож пес бігає навколо, грається сам із собою.

— Це як віддушина, — скаже пізніше Микита. — У мене вдома в Києві на Оболоні був футбольний стадіон. І він такий був запилюжений. Я завжди повертався максимально брудним після того. Але це те, що було завжди зі мною.

Бойня номер 22

На квартирі в Микити Мазура є лише кілька книжок. Оскільки тут мало місця й доводиться час від часу переїжджати, він віддає вже прочитане до місцевої бібліотеки, яка була обстріляна на початку окупації і перевідкрилася восени 2022 року.

Микита — аналітик у медичному батальйоні. Зараз розпаковуватиме нову зброю, яку йому недавно видали.

Він пішов добровольцем влітку 2023-го, коли йому було двадцять три, перший бойовий досвід — у лютому 2024-го в Авдіївці, де служив у піхоті. Працював на гранатометі, потрапляв в оточення. Перед кожним виїздом Микиті телефонував батько. Той теж воював, але в іншому підрозділі, зараз демобілізований.

— Він отримав поранення біля Лисичанського нафтопереробного заводу. Батько собі в кишені напихав кабаноси і брав на позицію. Під час поранення йому дуже пошарпало ліве стегно. І чувак, який його евакуйовував, тягнучи батька, побачив, що ці кабаноси вивалюються, — сміється Микита. — І чувак втратив свідомість.

У Микити також воював хресний, він 2024-го загинув.

— До речі, на Оболоні досі стоїть його «течик». Ключі були тільки в нього. Вже колеса пробиті. Але він і досі стоїть. Це, можна сказати, такий пам’ятник хресному на Оболоні.

Підсумовуючи власний досвід, Микита вважає, що одна з найнеприємніших речей у сучасній війні — це ефпівішка, що не долетіла до бліндажа й упала поруч:

— Характерний звук: вона пікає, пікає, пікає — там система самодетонації стоїть. І ти розумієш, що нічого не можеш зробити в цій історії. Страх перед неминучістю вибуху. Ти максимально не належиш собі. І оце очікування — воно мені символізує всю сьогоденність.

— Чи можна сказати, що це ситуація теперішнього Ізюма?
— Якщо ми говоримо про цивільних, в Ізюмі, навпаки, ідеться про безвідповідальність. Купа дітей гуляють на дитячих майданчиках, і я не знаю, де вони живуть, бо тут багато будинків зруйновано. Ці панельки викликають сумніви, що тут можна нормально рухатися. Де ці діти ходять в дитячий садочок, чи вони ходять в дитячий садочок?

Питаю, що він читав відтоді, як мобілізувався — під час навчання на «Десні», в окопах Авдіївки і Луганщини, на териконах Добропілля. Називає «На Сваннову сторону» Пруста, есеї Прохаська, «Бунт речей» Сарамаго. Каже, на позиціях на Харківщині влітку 2024-го читав «Пастку 22» Хеллера.

— І нормально тобі читалося? — питаю, бо це абсурдистський роман про Другу світову, американських льотчиків в Італії, які не хочуть воювати, а також ідіотську бюрократію й солдатщину.
— Ні, але я дочитав. Книжка нагадувала досвід «Десни», але в жодному разі не мій тепершній підрозділ. Бо це не так, у нас такого не було. Але ці намети, цей спільний простір, ці неприємні побратими чокнуті… І обставини, в яких опинилися ці американські військові, — це насправді не їхня війна.

— А Воннеґут? — питаю про ще одного популярного автора, який воював у Другій світовій і був свідком бомбардування союзниками німецького Дрездена.
— Це теж не наша історія, але просто Воннеґут дуже смішний. У «Бійні 22…», — і ми сміємося, бо роман Воннеґута називається «Бойня номер 5».

Влітку 2024-го Микита гуляв містом. Зайшов у бібліотеку і спитав: «Чи вам потрібні книжки?». Відповіли ствердно. Тож на сьогодні тільки завдяки Микиті, який написав про це в соцмережах, до бібліотеки небайдужі надіслали десь шістсот-сімсот книжок.

Бібліотека

— Сьогодні біля двадцяти відвідувачів, — каже працівниця бібліотеки Людмила Мартовицька, коли ми заходимо після обіду.

— Чи вам не страшно з такими вікнами в Ізюмі?
— Перший час, коли тільки прибрали цю фанеру, якою були забиті вікна, трошки було незвично.

Із сусідньої кімнати заходить директорка Оксана Завгородня. Каже, віконне скло тут вилетіло майже одразу, оскільки обстріли Ізюма почалися тоді, коли й повномасштабне вторгнення.

— Перші дні тут було страхіття. Центр міста взагалі був розбитий. І коли я прийшла шостого березня сюди в центр (а я не могла не прийти!), для мене це був жах, тому що всі ці книжки лежали просто неба. Тут залишалися мої колеги, і ми зорганізувалися. З музею допомагав працівник. Мені навіть сусіди будинку, де ми живемо, допомагали.

Книжки склали в сусідню кімнату з міцними дверима, забили там вікна.

— І так вони простояли. І так ми їх врятували.

Матір Оксани — колишня бібліотекарка. Працювала в цьому закладі пʼятдесят років. Зараз їй сімдесят вісім, вона заслужена працівниця культури України. Жінка збирала книжки з усіма.

— Це ж справа її життя, — кажу.
— Вона дуже бурхливо реагувала. Спочатку казала: «Може ж, ми підемо щось зробимо?». Я ж відповідала: «Ми обов’язково підемо, трішки заспокоїться, ми обов’язково сходимо» — воно ж тут літало все. І вона як прийшла, як побачила це все, то аж плакала.

У бібліотечній системі Ізюма десять закладів, але зараз працює половина. Книгарень у місті немає взагалі. Із вересня 2022-го, одразу після деокупації, книгозбірні відновили роботу. Однак частина книжок була пошкоджена вологою, частину вкрали, а частину (україномовну) росіяни одразу «прибрали». В інтернеті пішов клич про ситуацію з книжками. І до них почали надходити посилки. Якісь — від місцевих громад по всій Україні, якісь — від приватних осіб.

— Я навіть не знаю, з якої частини України не приходили посилки, — каже Людмила. — Вони приходили кожного дня. І не по одній — а по дві, і по три, і по п’ять посилок з українською дорослою та дитячою літературою.

У бібліотеці є меморіальний куточок, присвячений убитому росіянами письменнику Володимиру Вакуленку, який жив тут неподалік. Він із сином-підлітком опинився в окупації, військові РФ проводили в нього обшуки, били, а потім викрали. Уже під час ексгумацій у лісі, де було виявлено 447 тіл убитих і закатованих українців, його знайшли з двома кулями від пістолета Макарова.

Людмила, чиї два сини зараз у ЗСУ, а чоловік теж служив, згадує:

— Я просто щось розказувала, показувала фотографії — а чоловік мій каже: «Так я його знаю, — у той час його позиції були біля Ізюма, — він разом із хлопцем приносив нам їжу».

Будинок на Першотравневій

Серед найстрашніших місць російсько-української війни кілька є в Ізюмі. Наприклад, уже згадане місце поховання понад 400 осіб, а також будинок на вулиці Першотравневій, де дев’ятого березня 2022 року внаслідок російського удару загинули близько пʼятдесяти людей.

Коли в бібліотеці ми говорили про ексгумацію в лісі, директорка сказала, що там захоронили її однокласника і всю його родину. Він загинув у будинку на Першотравневій разом із дружиною, тещею, дітьми і внуками.

— Зосталася його мама, з якою я сиділа в підвалі. І вона після девʼятого березня все телефонує, а він же ж не відповідає, не відповідає. Кажу їй: я на четвертому поверсі живу, може, піднімуся, там зловлю зв’язок. Ну, я думала, що він, може, встиг виїхати.

Біля самого будинку спілкуємося з Дмитром Кияном — ветераном, який зараз опікується пам’яттю пов’язаних з Ізюмом загиблих у війні. Ольга, матір Дмитра, була в час прильоту в підвалі. Вона досі ні з ким не готова про це говорити.

Тож Дмитро пішов у ТрО, а мама і вся родина залишилися в цьому будинку — у квартирі на першому поверсі. Ми заходимо: переважно порожні кімнати, де, на відміну від інших осель, частково прибрали сміття. У розбитому вікні видно церкву і футбольне поле.

Дружині з дітьми, її братові та племінникам вдалося виїхати шостого березня. Мама ж і батьки дружини вже з пʼятого березня почали жити в підвалі. Заходжу в той підвал. Він неглибокий. Стелажі з банками, дитяча іграшка, ящики, мішки, здається, із цементом, каструлі…

— Вони по факту ще пару тижнів на тілах жили, — каже Дмитро, натякаючи, що після удару ці пʼятдесят загиблих лежали під завалами поряд, а люди, яким вдалося вижити в підвалі, продовжували там перебувати. — Вони розповідали, що якусь жінку привалило, а вона була ще жива. Витягти її без спецтехніки було неможливо, тому людина за добу дійшла.

Дмитро в той час був біля ворожих позицій, він знав лише з новин, що сталося з будинком, однак ні до кого не міг додзвонитися.

Місця памʼяті

Дмитро показує місця в Ізюмі, які йому важливі як простори публічної памʼяті. Крім будинку, ми відвідуємо згадане місце ексгумації, також гору Кременець, де біля зруйнованої телевежі був приліт і загинуло кілька оборонців Ізюма. Дві третіх вежі досі височить над містом, а третина лежить поруч. Дмитро нас везе туди, де є стіна пам’яті хлопців, які намагалися підбити танк. Їх було троє, «спробували хлопнути танчик», коли росіяни заходили в місто, «думали, що це голова колони, а виявилося — середина». Машину хлопців розірвало на дві частини, двоє загинули. Їх пізніше похоронили в одній могилі, а третього взяли в полон і він «провів два роки в одиночці, на всіх зонах Сибіру».

Багато з цих пам’ятних табличок і банерів Дмитро виготовляв сам чи організовував їх встановлення.

— Ми розміщували банери з ізюмчанами або тими, хто дотичний до Ізюма, щоб люди бачили, яка цьому всьому реальна ціна. Певною мірою інформації щодо кількості загиблих так і немає. Ми приблизно здогадуємось: у нас близько ста сімдесяти осіб, на яких є повна інформація, близько тридцяти — лише прізвище, ім’я, по батькові і в кращому випадку, де загинули. І близько сотні зниклих безвісти.

Сам Дмитро на початку воював на Слобожанщині — Барвінкове, Велика Комишуваха тощо, під час харківського контрнаступу — Волохів Яр, Шевченкове, Куп’янськ, Новоселівське, у 2023-му поїхав на Андріївку та Кліщівку.

Біля Преображенського собору, однієї з найстарших кам’яних споруд Слобожанщини, 1682 року, на паркані розвішані плакати з портретами й іменами.

— Ви багатьох із них знали? — питаю.
— Дуже багатьох. З цим хлопчиною я працював у лісгоспі, ми з ним товаришували. З Антоном Сіненковим працював на підприємстві. З батьком Ігоря Миргородського працював в районній адміністрації. Вітя Бельський — це ще з АТО. З Віталієм Смоляровим товаришував. З Яншиним ми разом в тербат вийшли з 92-ї бригади, нас всіх виводив Смоляров… Дякуємо нашим дівчатам і хлопцям, які збирають інформацію, тому що розмовляти з мамами, з жінками — не моє, я сам не зможу цього зробити, розпитати все це…

Стоїмо з Дмитром у центрі Ізюма, де на місці пам’ятника Леніну зараз світловий фонтан. Хтось украв зарядний блок, тому світло хаотично блимає. На стіні вдалині встановлено цифровий меморіал — показують інформацію про загиблих захисників. Вдалині — гора Кременець.

— Сходи, що вели на гору, — каже Дмитро, — були спеціально погано засипані, щоб, піднімаючись зі смолоскипами на Девʼяте травня, відчували, як важко йти вгору. У мене дід, який воював, не святкував День перемоги. По чарці вони поминали, але свята як такого не було.

Стіни

Із Дмитровим колегою — директором організації «Ізюмський рубіж», ветераном і зараз учителем фізкультури Володимиром Похваленком — теж зустрічаємося біля цифрового меморіалу.

Сам він воював на Київщині, Миколаївщині, Харківщині, Донеччині. Володимир теж називає тих, кого знав, хто на екрані.

— Там є два мої учні. Азовець Руслан Живолуп, позивний Прес, 1997 року народження, зостався в Маріуполі. А другий — Діма Богданов, 1999 року народження, із 36-ї бригади. Русік шебутний був, а Діма — він музикант, він барабанщик, гітарист. Він дуже-дуже такий спокійний був. Якось Діма мені пише: «Васильович, я теж в двіженії…». Під Курським його накрило «Сонцепьоком».

Пізніше, як підемо до його розбомбленої школи, Володимир додасть, що загалом у нього на сьогодні загинули пʼять учнів. Тож він із колегами зараз організовують пошук інформації та вшанування, частково дбають про похорони.

— Місцева влада похоронку проплачує, а ми організовуємо кортеж. У нас було пʼять-шість автомобілів, прапори. Тепер у нас трохи більшенько. Тобто машин вісім, а у почесному караулі до десяти хлопців.

Володимир заводив нас також до рідної школи № 4, що розміщувалася в найстарішій просвітницькій установі Слобожанщини, 1882 року. Вона вкрай поруйнована внаслідок російських обстрілів на початку вторгнення.

— Оце був найзлобніший кабінет, — сміється. — До 2015-2016-х років тут була вчительська.
— Це восьмий, мамин кабінет, — показує на кімнату, де працювала мама й водночас його перша вчителька. — Скільки я себе пам’ятаю, стільки й пам’ятаю оцей восьмий кабінет.
— Мотори, мабуть, вже повиковирювали, — говорить про кабінет трудового навчання з іржавими розібраними станками. — Зверху був кабінет української мови та літератури.

— Оце найголовніше приміщення — їдальня. Оце двір. Оце роздягалка для хлопців. Оце для дівчат. А оце авіабомби лягли, — показує на вирви. — Ось мій спортзал. Він був одним із найкращих у місті.

На стінах школи видніються шари фарби — синя, жовта, червона… Як лише не білили ці стіни за стільки років.

Сітки

Дорогою зупиняємося біля кістяка птаха, що заплутався і загинув у антидронній сітці. Крізь неї видно місяць, хоч надворі день. А далеко в степу біжать два зайці. На швидкості летять машини. Ще три місяці тому в цих місцях дорогою на Словʼянськ тільки встановлювали опори для антидронних сіток, тепер вони хіба на окраїні Ізюма, у бік Харкова.

— Та це все до пізди: два стовпи збиваєш — і вся вулиця падає, — каже військовий, який проходить центром Ізюма.

Сітки встановлюють і військовослужбовці, і служби благоустрою. Військовий Роман сміється — недавно до нього жінка підійшла й каже:

— Це від яких дронів? Від шахедів?

Старша жінка, що йде до магазину жаліється:

— Мене це напрягає. Іду містом — сітки: моторошно. До війни тут було взагалі красиво. Невелике місто, але було красиво. І на кожному куті були магазини!

«Напрягає» — це слово щодо встановлення сіток ми почули кілька разів.

Зустрічаємо 64-річного Павла, який чіпляє сітки. Каже, ферму мав у Боровій (селище, приблизно за сорок кілометрів від фронту), але в листопаді 2023-го виїхав, бо почалися великі обстріли. Посікло машину, дружину поранило, бочки на зерно по двадцять пʼять тонн місткістю теж побило, дім понищило.

— Фермерував. Мав усе. Залишився там склад, залишилися два трактори, залишилася машина вантажна.
— Що вирощували?
— Пшеницю, ячмінь, кукурудзу, буряком займався, усім займався. А тепер безвихідне становище: пішов на роботу в благоустрій, ми дроти під сітки натягуємо. А господарство було сильне, сильне господарство, сильне.