Як це — продовжувати жити в місті, яке щодня обстрілюють і навіть полюють на людей безпілотниками? Зібрали сім історій із Херсона з нагоди четвертої річниці деокупації міста.
Наприкінці жовтня 2026 року Херсон кілька днів жив у тиші: це стало можливим через локальне припинення вогню під час гуманітарної місії в Олешках. Люди сміливіше вийшли на вулиці, поїхали подивитися на свої домівки, взялися до справ, які відкладали через обстріли. Журналістка Дар’я Літовченко розпитала херсонців про те, як вони дбають про себе і місто та чому не спішать покидати його попри щоденні прицільні обстріли.
Наталя: «Два дрони кажуть “здрасьте”»
У дні режиму тиші пенсіонерка Наталя вибралася на площу Свободи.
— Люди вийшли сьогодні за багато-багато місяців. Так ми всі сиділи під деревами, під будинками, десь ще ховалися від цих дронів.
Наталя живе у приватному будинку між університетом і обласною дитячою лікарнею.
— Якщо я виходжу у двір десь о 6:20–6:30, у мене у дворі обов’язково два звука йдуть. Вони відрізняються за тоном. Це два дрона вже прийшли сказати «здрасьте!».
У її кварталі дуже багато пошкоджених будинків, а цілих дахів уже майже ні в кого немає. Свою покрівлю родина Наталі ремонтує.
— Щойно дрон пролітає — десь наші збивають чи він вибухає — по дахах іде «цок-цок-цок». Ми всі залишаємось без дахів. А попереду дощі, сніги, попереду зима.
Наталя має сподівання на режим тиші для гуманітарної місії в Олешках, адже знає, як важко жити в окупації.
— Дев’ять місяців Херсон жив під окупацією в 2022 році. Ми знаємо, що таке голод. Я знаю, що в Олешках дуже тяжко, що там діти залишись.
Ольга: троянди до перемоги
Ольга Чупікова працює в комунальному підприємстві «Парки Херсона». Вона вирішила використати режим тиші, щоб приділити більше уваги трояндам.
— Інколи процеси, які відбуваються в природі, треба вчасно впіймати. До того, на жаль, не було можливості особливо доглядати ці троянди. А зараз я, як почула про режим тиші, одразу запланувала, тому що я хочу, щоб вони доросли до перемоги.
Навесні Ольга планує нарізати з цих троянд живці й розсадити цей сорт по всьому Херсону.
— Бо я хочу, щоб ми бачили їх і пам’ятали, як тендітна рослинка, квіточка, пережила навалу, бомбування, пережила багато чого: посуху, спеку, недогляд. Пережила і живе далі. І буде навесні знову радувати нас квітами.
Мешканці, за її словами, часто дорікають працівникам, що в місті не прибирають.
— А люди, які прийдуть прибирати, — я маю їх змусити? Я не візьму на себе таку відповідальність. Нам люди потрібні і після війни.
А під час режиму тиші, за словами Ольги, комунальники «мобілізувалися», щоб попрацювати, поки це безпечно. Працівників суворо попередили, щоб вони пильнували вибухонебезпечні предмети.
— Ми три роки вже живемо так, під постійною небезпекою. Мабуть, уже трошки навчилися просто жити на війні, виживати і жити.
Ольга: «Вдихнемо хоча б ці дні»
Ольга — волонтерка громадської організації «Успішна жінка», яка допомагає постраждалим і евакуйованим людям. Сама вона проводить рекреаційні заходи. На довгострокові наслідки режиму тиші жінка не сподівається:
— Я думаю, буде все так же, але вдихнемо на повні груди хоча б ці чотири дні. Аби так було завжди. Так хочеться вільно рухатись по місту, доїхати до свого будинку на Східний… Якесь таке відчуття, аж плакати хочеться. Хочу, щоб так було завжди.
З Ольгою зустрілися біля будівлі університету в центрі міста. Вона згадує, що раніше тут було багато студентів, вирувало життя.
— Поруч парк, де гуляли з дітьми, з собаками, катались на велосипедах, на самокатах. Це було життя. А зараз це виглядає як місто-привид, примара.
Зазвичай жінка пересувається на машині, але сьогодні вона на електросамокаті — думає, так буде безпечніше добратися до свого будинку. Адже наслідки роботи ворожих дронів страшні — її колежанку сильно поранило уламками.
— У нас у Херсоні, напевно, трошечки притупилось відчуття самозбереження.
Олександра: «Хто триматиме місто?»
Підприємниця Олександра Щоткіна говорить про людей, які не можуть виїхати з міста попри небезпеку:
— Наша держава не дуже так дбає про таких людей, як ті бабусі у дворах. Вони кажуть «переїжджайте», а за рахунок чого? У мене бабуся живе, в неї 4 500 гривень пенсія. Скільки зараз коштує квартира в інших містах? Вона в змозі це оплатити, якщо вона одинока?
Інша мотивація тих, хто залишається — захищати житлові квартали від мародерів.
— Там, де живуть хоча б одна ця бабуся, яка може просто з палкою вийти постучати по забору, там вони лазять менше. Якщо на кварталі нікого нема — винесено все. Виламані двері, все більш-менш цінне виноситься. Тобто все, що нажито, як то кажуть, непосильним трудом, за все життя.
Олександра каже, що вже прилаштувалась до такого життя. Перше, що вона радить зробити в зоні інтенсивних атак — уважно стежити за звуками.
— Для цього в мене шапка не на вухах плотно, а трішечки вище, щоб я чула небо. Зазвичай дрон чутно, і є дві-три секунди, інколи п’ять, щоб просто сховатись. Зараз листя опаде, буде важче.
Павло: будні водія
Павло — водій тролейбуса. Кожного дня на його маршруті від 3-4 до 20-30 пасажирів.
— От коли оце тиждень був перемир’я, то було досить багато людей. Кожному треба було кудись поїхати, забрати свої речі, подивитись на свої хати.
На лінії чоловік стежить не лише за дорогою.
— Да, ще вправо-вліво, на дорогу, щоб не було «пелюстків» цих, мін. Ще на небо дивимося. Оптоволокно1Ідеться про FPV-дрон, яким керують через оптоволоконний кабель. у нас аналізатор не показує.
Сам Павло під удар поки не потрапляв, але ворожі снаряди й дрони падали поруч із тролейбусом.
— Пару років тому, десь у 2023 році, коли ми ще їздили по першому маршруту, то біля стадіону «Кристал» «Градами» стріляли. Довелось падати в траву, щоб не зачепило.
Більше половини вікон у салоні вже забиті фанерою.
— У цих (росіян. — ред.) немає нічого святого. Бачать — тролейбус. Це ж не воєнна техніка. Вони вважають, що ми в тролейбусах возимо дуже багато ракет для «Петріотів».
Сміючись додає: «Ще два танка у нас в тролейбусі може поміститись».
Фото: Дарʼя Літовченко
Тетяна: прийдеться починати з нуля
Чотири роки тому Тетяна з родиною виїхала з Херсона. Її будинок розташований у селищі Кіндійка на східній околиці міста. Тепер вона, користуючись режимом тиші, приїхала, щоб спробувати потрапити додому.
— Це мій рідний район, я тут народилась і виросла. Нічого не залишилось, бо був приліт у будинок. Там одні руїни. Знайшла фотографії — це найголовніше, це пам’ять.
До цього жінка була тут два роки тому, лише на 15 хвилин, бо вже літали дрони. Тоді тут ще лишався її батько, який довго не міг залишити дім, адже сам тут виріс.
— І от коли наступного разу я побачу свій дім, свій район? Там школа, в яку я ходила, в яку ходила моя донька.
Від дому, за її словами, лишилися тільки стіни.
— Ну нічого, дай Бог буде здоров’я, сили… якось восстановим. Може допоможе нам держава. Прийдеться починати все з нуля.
Мирослава: «Очерет — моя сила»
Мирославу Мельникову зустріли на набережній Арестанка, що біля парку Слави. За чотири роки жінка жодного разу не була тут, адже місце небезпечне, біля самого Дніпра. Під час режиму тиші вона прийшла сюди випити кави, а ще зібрати місцеву рослинність.
— Ми спеціально приїхали набрати листочки, йолочку, полинь, і саме основне — це очерет. Це моя сила, це моя любов.
Під ногами, за її словами, багато небезпечного, тож треба зберігати пильність.
— Страшно, що вони зробили з нашим містом. Я тут народилася, я тут живу весь час і не виїжджала ні на секунду, і не збираюсь виїжджати взагалі.
Жінка вдячна всім захисникам і херсонцям, які залишилися в місті.
— Нам потрібна перемога. Ми повинні тут, на нашій стеллі, на нашій Арестанці зустріти нашу перемогу.
