Херсон: пелюстки троянд і пелюстки мін

Вʼїзд

Про що б не була розмова з херсонцями, на другій-третій хвилині вона зведеться до однієї з трьох ключових подій сучасної історії міста. Перша — 11 листопада 2022-го: звільнення. Друга — 6 червня 2023-го: підрив росіянами греблі Каховської ГЕС і затоплення. Третя — нечітка, вона ділиться на час до і після появи дронів: спочатку росіяни почали обстрілювати місто з артилерії, а з середини 2024-го цілеспрямовано полюють на людей безпілотниками.

Дорога до Херсона постійно під ворожим вогнем: це видно за численними спаленими машинами на узбіччі. Військові радять їхати на максимальній швидкості та обовʼязково мати детектор дронів. Дорога пролягає повз смугу, на якій уже встановлюють антидронні сітки. Попереду місто, що здавалося знелюдненим і підвальним. Однак у цьому одному з найвразливіших міст України наразі живе близько шістдесяти тисяч осіб. Вони купують овочі на закрутки, лікують зуби, катаються на велосипедах — в окремих районах, на окремих захищених сітками вулицях, у підвалах, звісно, теж.

За кілька вулиць від Дніпра починається так звана кілзона — територія, що прострілюється ворогом з окупованого лівого берега. Річка, як і під час підтоплення, знову вбиває. Вбиває і земля, на якій розсіяні протипіхотні міни, що в народі називаються «пелюстками» через специфічну форму.

Чакра

— Чакра! Чакра! — біля спаленої машини літня жінка гукає алабая.

Роззирається біля прорешеченої осколками брами, понівечених дерев і знову кричить. У волоссі — попіл, на долонях — сажа.

— Сіли в машину, — каже, задихавшись, — і ото як по них лупанули! Дочка встигла витягнути дітей, але обидва поранені, — роззирається. — Дві берези знесло…

— Я була на кухні, — згадує. — Почула бахи. Почула крики. Вискочила.

Вигоріла машина, схожа на тіло тварини після лісової пожежі, тхне гаром. Удалині збираються люди з довколишніх будинків. Три бабусі спостерігають за всім збоку.

— Я сиділа і дивилася тікток, — каже перша. — А воно як: бабах!
— Штори в мене попадали, — говорить друга.
— Я швидко у хаті закрилася, в ковдру загорнулася, — додає перша. — І почула, що діти кричать: «Мамо, мамо!».
— Ноги, кості було видно в хлопчика, — говорить друга. — Молодшого.
— В обох, — вривається до розмови сусід і швидко йде далі.

Третя, яка чемно мовчала, мовить другій:

Щодо постраждалих, то, як стало відомо пізніше, у молодшого хлопця — ампутація, він у реанімації. Старший теж отримав ушкодження ніг, а в мами контузія і поранення обличчя.

— Чакра! — знову кричить жінка в брамі.

Поліцейський хоче заспокоїти: сьогодні він багато їздитиме — може, десь і побачить її собаку.

Під землею

За кілька кварталів від місця влучання — велике укриття. Його побудували після Другої світової. Тепер використовують за призначенням — сюди, у центр Херсона, щовечора на ночівлю приходить із десяток людей. Як сказав охоронець, переважно це «старенькі, маленькі» бабусі. Іноді, коли тут обстріли, забігають і перехожі.

Ось — гавкіт, що охоронцеві знайомий. Щоразу, коли чути вибухи, сюди забігає дворняга кольору кави з молоком — Лінда.

Дві жінки — середнього віку дочка та її літня матір — прийшли сьогодні швидше, о сімнадцятій, оскільки було багато обстрілів, а отже, можуть бути ще. Вони навідуються сюди щовечора вже три роки. Жінки вмощуються на ліжках. Лінда теж лягає біля однієї з них. Собака сьогодні зникла, коли вдень почалися обстріли. Але невдовзі її знайшли тут.

До укриття приходить ще одна жінка, їй за вісімдесят. Каже, що коли залишається на ніч сама, то їй стає погано, а тут — і телевізор, і тепло, і компанія. Лінда виривається з-під ковдри й біжить до дверей, але не гавкає — нікого чужого: до бункера заходить ще одна літня жінка. Тут, унизу, тихо, це наче інший світ. Нагорі ж триває війна.

Через дорогу від укриття підлітки Віктор і Ангеліна, тримаючись за руки, сидять на лавці. Згадують, що раніше любили гуляти біля Річкового порту, але тепер обмежуються центром. У Ангеліни свіжий манікюр, зроблений неподалік у салоні — 900 гривень:

— Тут просто завищені ціни, бо це небезпечний район.

На початку повномасштабного вторгнення Віктор виїжджав до Польщі, Ангеліна ж провела весь час у Херсоні. Каже, що малювала синьо-жовті прапори по місту, коли тут ходили росіяни. Її брат минулого року загинув на бахмутському напрямку.

Вечоріє, і Віктору скоро треба йти додому. Недавно він їхав велосипедом у себе на районі й почув дрон. Хлопець кинув велосипед на дорозі, а сам застрибнув у кущі. Безпілотник полетів далі й невдовзі десь бахнув.

Тож ми готуємося прощатися. Вдалині йдуть дві дівчини, яких Ангеліна знає зі школи. Вони курять і голосно сміються. Пахне димом, кавою й осінню. Коли дівчата підходять ближче, бачать, що привернули увагу, кажуть: «Ой!» і швидко йдуть далі, сміючись.

Навіщо троянди?

Треба випити кави. Найкращу в Херсоні варить Олексій у «Просторі». Це місце в центрі міста вже досить небезпечне, однак вирішуємо йти. Проте на півдорозі зустрічаємо дев’ятнадцятирічну баристу Ксеню, яка сидить надворі за столиком кафе. Розповідає, що виїхала б із Херсона, та не має грошей. Ксеня мріє про те, щоб купити парфуми, які кілька разів почула в різних людей — Dolce & Gabbana Light Blue. Однак її зарплату можна виміряти хіба в двох бажаних флаконах. Людей на вулицях одиниці.

— Коли роботу закінчуєте?
— О третій.
— Чого так рано?
— Після третьої вже нікого нема.

Однак невдовзі ми таки потрапили до Олексія. Вечоріло, і він уже збирався зачиняти «Простір» . У червні 2023-го, коли Херсон затопило, серед того всього хаосу, що творився, тут можна було випити чудове еспресо чи колдбрю. Тепер Олексій щодня їде через усе місто на роботу в кавʼярню, яка вже потрапляла під обстріли.

Каже, що до повномасштабної війни за день було 200–300 замовлень. Місяць тому приходили в середньому біля двадцяти людей, тепер — десять. Сьогодні ж — зранку був знайомий айтішник, який вигулював собаку, потім — Ірина, волонтерка, далі — двоє військових. І оце ми — пʼяті.

— Буває таке, що нікого немає?
— У мене ще не було жодного разу.
— Чому ти досі працюєш? Вважаєш, що це має якесь символічне значення?
— Я народився не просто в Херсоні, а в пологовому відділенні біля кавʼярні.

За кілька кварталів, ближче до центру — ринок. Продавчиня Руфіна пропонує свинину: лапи, ноги, вирізку, сало.

— Вухо треба варити рівно п’ятдесят хвилин.
— А якщо більше?
— Вже все, херня буде. Це я вам чесно кажу.

Руфіна живе у Дніпровському районі — і на «пелюстки» наїжджала, і під обстріл потрапляла.

— Ми постаріли під час війни, — зітхає.

Порівнює: торік людей на базарі було значно більше — багато виїхало, бо з середини осені минулоріч зросла кількість дронів. Однак говорить, що завжди думає про 1941-й, 1945-й роки: «Тоді було страшніше», але — не було безпілотників:

Біля підземного переходу — два відра з трояндами. Багряні, кремові, рожеві, велетенські, дрібненькі, як стиснута долоня, схожі на екзотичних пташок.

— Війна іде, а рози купують, — каже продавчиня.

Тут не тільки зрізані рослини, а й кореневища. Ірина, яка придбала три кущі, пояснює, що прикрасить свій двір біля багатоквартирного будинку. Колись вона мала дачу і сама вирощувала троянди. Але її дача — на окупованому боці Дніпра.

Вибух. Люди мляво озираються й повертаються до своїх справ.

— Щоб нас зрозуміти, треба тут жити, — каже ще одна продавчиня.

На ринку зʼявляється Надія, якій скоро дев’яносто. У неї червона сорочка, нашийна хустинка в горошок і розшитий срібною ниткою джинсовий піджак. Помада, дбайливо укладене сиве волосся.

Виходить на двір щодня, молиться за армію, за Україну і за себе, просить пережити день і повернутися додому, бере в кишеню часник. Виходить із дому з сікатором і де бачить недоглянуті кущі троянд — обрізає їх.

— А чому ви так любите троянди?

— Взагалі люблю всі квіти. І так хочу, щоб Херсон цвів. І як буде перемога — щоб одні квіти були кругом!

Викручування

У багато місць, де цвіли квіти, вився виноград, достигали яблука — влучання. І краса стала гротескною, краса зникла. Слідчо-оперативна група з Херсона їде в Чорнобаївку через обстріл з РСЗВ. Прилетіло кілька ракет. Ось один із дворів, де видно кратер і де завалений цегляний паркан.

— Що це прилетіло?
— За першими ознаками, згідно з калібром і наслідками, це РСЗВ «Ураган», — обережно говорить слідчий, який не хоче називати імені, оскільки має родичів на окупованому березі. — Фронт тут менше ніж за два кілометри. Кожні 10-15 хвилин — обстріли. Плюс балістика прилетіла.

Ми й справді щойно проїжджали повз місце недавнього влучання ракети — дим і руїни.
Їдемо далі. Уже здалеку видно: на дротах висить шматок бляхи. Тут була невелика автомайстерня і дім. Бетонні плити паркану — розметані й потрощені.

— Бачите, а десь із цих плит будують бліндажі…

Серед згарища жінка збирає розсипані сотні, тисячі головок часнику.

— Не знаю, як ми живі залишилися, — зітхає чоловік. — Бачте, — показує на тріщини у стінах, — хату викрутило. Дивіться, як викрутило хату!

І справді, враження, наче хату скрутили, мов пластикову пляшку.

У домі вибиті вікна, веранда зруйнована, усе розтрощено. Кілька спалених автомобілів:

— Що я скажу власникам?

Потім скрикує:

— Після такого удару залишитися живим! — і далі уже в іншій інтонації: — Херсона не буде. Втікайте, хлопці, поки можете.

На кухні за накритим столом сидить дружина військового Оля і її чотирирічний син Міша.

Що сталося? Вони спали, чоловік встав збиратися на службу, почув пристрілочний. Збудив дружину, але та сказала, що хоче спати, сподіваючись, що по них не битиме. Та невдовзі почався обстріл, близько. Вони швидко, у халатах, побігли до сусідів, у яких є укриття.

На столі домашні вареники й пельмені, які Оля розморозила для людей, які допомагають їм із прибиранням, а також наварена кукурудза. Малий плаче, вона бере його на коліна. Згадує, що під час обстрілів син прикривав вуха й говорив: «Мам, скажи дядям, щоб не робили так голосно» або «Зроби, будь ласка, тихіше».

Останні півтора року вони живуть тут, поряд із чоловіком.

— У сина затримка мовного розвитку, тому його лікували в Херсонській обласній лікарні. За останні сім місяців він розговорився.

Потім додає:

— Малий хотів тата.
— Він насправді дуже проти, щоб ми залишалися. Він нас… — говорить уже про чоловіка.
— Кожен день проганяю, — з іншої кімнати вигукує чоловік ніби жартома.
— Я його розумію, — кажу.
— І я його розумію, але… Мені здається, що якщо з ним щось станеться і я буду тут, то я ж, звісно, швидше розрулю. Плюс у малого спеціалісти тут, і мені вже не дуже хочеться це міняти. Насправді всюди страшно. Просто якщо вже виїжджати, то виїжджати геть з України. Без нього я не поїду. Сімʼя на відстані — це вже не сімʼя.

Гра

У підвалі одного з будинків Херсона — діти. Сюди вони ходять на гуртки: малювання, шиття, самбо тощо. Діти тут переважно з району. Питаю у волонтера Ігоря, завдяки якому цей центр і відкрився, чи не вважає він, що такі ініціативи заохочують людей залишатися в Херсоні. Заперечує: тоді діти просто ходитимуть незахищені на вулицях і не матимуть можливостей розвиватися, соціалізуватися. Бо є малі, які і в чотири, і в шість років просто не розмовляють.

Спеціалістка з дефектології Ірина Глушенко, яка тут працює, каже, що в Україні дітям після пандемії та через навчання онлайн часто шукають логопедів, дефектологів, фахівців, які займаються проблемами розвитку. Я показую фото хлопчика з Чорнобаївки — і вона вигукує:

— Мішка!

Виявляється, Ірина і є тією спеціалісткою, до якої возили малого із затримкою в розвитку мовлення. Вважає, що ця робота дає помітний результат.

Учителька шиття Катерина каже, що завдяки заняттям у дитячому центрі малята стали значно відкритішими порівняно з тим, якими були. А вчителька малювання Ірина додає:

— Я бачу, що діти були замкнуті. А зараз вони розкриваються, знаєте, як клітка: вона на твоїх очах так раз — і розкрилася.

Директорка цього дитячого центру Олена Бородіна, яка отримала поранення після обстрілу тут у дворі, розказує, що зараз вони шукають тренера з боксу. Ігор же каже: складно було переконати іноземних донорів, що дітям потрібен бокс: ті наполягали, ніби це заняття — передусім про насилля. Частину інвентарю вже передали зі спортивної школи, яку затопило після підриву греблі Каховської ГЕС.

Тренерка з художньої гімнастики Галина же згадує, як вони ввімкнули дітям безневинний мультик «Капітошка». І одна дівчинка сказала: «Я боюся». Щоб не завдавати дитині стресу, мультик вимкнули:

— Хоча там був лише Капітошка — бульбашка, яка просто стрибала і показувала, що вона подружилася з Вовком.

Час від часу заходить хтось дорослий із дитиною за руку. Малих стає все більше й більше, серед тих, хто зараз тут, вік десь пʼять-десять років.
Малу Мирославу приводить мама. І та не встигає піти, як дівчинка вже в залі вигукує:

— Свобода! Свобода!

Мирослава бере обруч і починає шалено крутити. Потім біжить у сусідню кімнату, де на матраці лежить манекен для занять із самбо. Діти його називають Степаном. Мирослава підпирає Степана під стіну й вистрибує йому «на руки».

Приходить однолітка — пʼятирічна Соня. Коли Мирослава зістрибнула, щоб підбігти до когось із дітей і шарпнути, Соня стягує Степана на землю. Зʼявляється ще одна дівчинка їхнього віку, яка намагається забрати манекен собі. Починається бійка. Але третя мала відступає, бо на горизонті зʼявляється Мирослава в боксерських рукавицях. Соня тримає Степана, а подруга його лупашить. Ось Степан уже на землі. До побиття приєднується третя дівчинка.

Паралельно тягає гімнастичні мати Андрій. Він роки на чотири старший за дівчат, будує з підручних предметів дім, стежить, щоб малий Денис його не зруйнував.

Коли дівчата возилися зі Степаном, Андрій пропонував їм гру «тягнемо пораненого солдата». Вітчим хлопчика — військовий. Коли Степана знову будуть волокти, він скаже: «Артилерія! Треба прикрити».

Потім Андрій таки побудує дім, де «ховатиметься від дронів». Але прийде малий Денис, зруйнує дім і закінчить гру.

Художник

— Який ваш позивний? — питаю у військового Андрія Андрющенка, який воює тут у полях біля Херсона.
— Художник.

Під час окупації він робив патріотичні написи на стінах. Згадує: якось, узявши банку синьої і жовтої фарби, намагався таємно залишити на стінах відбитки долонь, але до нього долучилося двоє дітей. На щастя, їх не зловили.

У перший день повномасштабного вторгнення Андрій зідзвонився зі знайомим і долучився до народної дружини, яка збиралася в одному з місцевих клубів, де він колись працював ведучим. Памʼятає, що прийшло близько трьохсот людей — хто з ножем, хто з електрошокером. Скооперувалися, розвозили нужденним їжу і ліки, чергували. У клубі були іграшкові автомати, які раніше використовували для PJ-шоу, і росіяни навідалися в клуб, побили кількох хлопців і зняли їх з автоматами на фоні прапора України, заявивши, що вони «накрили гніздо бандеризму».

Тож на початку серпня, коли Андрій сидів у кафе, по нього прийшли. Завели в окрему кімнату й почали бити стільчиком, шахтою від кальяна, молотком. Потім кинули в одну з херсонських катівень. Там проводили «дзвінок Зеленському»:

— Це коли береться старий польовий телефонний апарат зі струмом, який прикріплюють до геніталій. І тобі ставлять питання. Ти кажеш: «Я не знаю», вони крутять ручкою, ти втрачаєш свідомість від дикого болю, тебе поливають водою. Але нуль ефекту: я реально не знав, що від мене хочуть. Мене катували кожного дня. Це вже були не допити, а просто катування. Навіть вивозили на розстріл. Змушували ховатися в якійсь ямці і стріляли над головою.

— А навіщо це їм — із прагматичної точки зору?
— Я відчував, що їм це приносить велике задоволення, якийсь нелюдський кайф.

Через певний час в Андрія змінився слідчий. Новий — абсолютно нічого не знав про справу херсонця. Тому, як розповідає Андрій, він «впав на дурня»: сказав, що один раз написав «Слава Україні» за обіцяні українськими політиками гроші, однак ті його кинули, самі втекли, а він оце мусить віддуватися, і так далі.

Проходимо з Андрієм повз його рідну школу, повз льодовий палац. Згадує, як там сміялися діти, як серйозні дяді на ковзанах падали. Навесні по льодовій арені прилетіла керована авіабомба й повністю її знищила. Тепер це місце нагадує потрощену при транспортуванні капусту — бляха розлізлася в різні сторони, стирчить арматура, всередині чорно і гнило.

Неподалік підлітки гасають на мопедах — шістнадцятирічна Мілена, тринадцятирічний Ярік, Єгор, якому шістнадцять, і вісімнадцятирічний Саша.

— Що робите, як у вас проходять дні в Херсоні?
— Та вроді нормально, катаємося, — каже Ярік.

Саша розганяється і стає на заднє колесо. Робить коло і знову стає на мопеді сторч. Хлопці купили собі кожен по мопеду недавно, ціна — 16–17 тисяч. Андрій розглядає мопеди в розмислах, чи нормальна це ціна.

Підлітки й далі газують, а Андрій завершує історію — його таки випустили:

— Іду і бачу дівчинку, з якою ми давно були в теплих дружніх стосунках, добре знайомі вже багато років. Я до неї підходжу, а вона мене не впізнає. Звертаюся на імʼя, а вона мене не впізнає. Ну, бомжара якийсь — бородатий, смердючий, забитий, весь у фінгалах, ребра відбиті.

Коли Андрій назвав її на дитяче прізвисько, дівчина кинулася його обіймати.

Полювання

Андрію, можна сказати, пощастило. І цим підліткам, і багатьом із перелічених. Однак у декого ситуація складніша.

Двір лікарні завішаний антидронними сітками. У кількох місцях будівлі є руйнування. Річка — зовсім поруч.

Коли стріляють, пацієнтів виводять із палат. Є й укриття, що може працювати як лікарня.

— Було таке, що ми людину з однієї операційної під час операції переносили в другу операційну, тому що був артобстріл.

І зараз через вікна, закладені мішками з піском, чути вибухи вдалині. Як правило, поліція передає лікарні інформацію, що до них везуть поранених. І ось — на початку весни, наприклад, повідомляють про удар по маршрутці.

— За кілька хвилин водій привозить своїх пасажирів. Всіх. На жаль, загиблих теж.

Кількох госпіталізували, одна жінка померла, у водія незначне поранення.

— Ну що, він не бачить, що це маршрутка? — хірург має на увазі російського оператора безпілотника. — Що там люди на зупинці заходять, виходить, що це не військові?

Кілька днів тому в центрі Херсона росіяни знову поцілили в маршрутку. У тому місці не прибрано — автомобільні деталі, розлите чорне мастило, потрощені гілки платанів і каштанів. Ми довго там не стояли, бо почули стрілецьку зброю.

— Коли пікова ситуація, в мене п’ятдесят ліжко-місць у відділенні. Так от, мінно-вибухові поранення у тридцяти п’яти людей. Таких підступних, таких множинних поранень, як зараз, ми раніше не бачили.

Виходимо з кабінету лікаря. В окремій кімнаті бачимо пацієнтів, які обідають — їх видно через привідчинені двері. Іншим санітарка сама розносить їжу. На коридорі біля дверей — медична сестра Ольга, яка живе неподалік і яка зранку потрапила під «Гради». Спочатку жінка почула їх, коли була ще вдома, а потім знову опинилася під обстрілом, ідучи на роботу через парк.

Заходимо в палати, де лежать люди з ампутаціями і в апаратах Ілізарова. Ось працівник комунальних служб Сергій, якому відірвало частину пʼятки, але довелося зробити ампутацію; ліву ногу ж просто пошкодило. А ось водійка тролейбуса Ольга. Каже, що ця професія — її покликання, що любить їздити містом, де багато людей і автомобілів, любить працювати з людьми. Вона усміхається, коли говорить про це. Раніше Ольга була на маршруті, який закрили, бо це перша лінія обстрілу. Донедавна працювала на маршрутах № 8, 9 і 12.

Вона після зміни поверталася додому й уже на своїй вулиці потрапила під атаку дрона. Ольга залишила пакети на дорозі та сховалася під дерево. Безпілотник кружляв, зрештою замовк — видивлявся, де вона. Потім був скид. Від вибухової хвилі жінка впала, а потім побачила кров з обох ніг, — її вполювали.

Під ногами

«Дивіться в небо і на землю», — кажуть нам усі.

На землю — бо там можуть бути «пелюстки». На вулицях багато людей на милицях — така міна часто відриває пʼяту.

Ми йдемо з лікарні пішки, неподалік місце нашої наступної зустрічі. Листя опало, і там, де воно збилося, може ховатися «пелюстка». Тут треба ходити під деревами, щоб не побачив дрон, але під деревами — нападало.

Між будинків, під високими деревами, на милицях іде жінка, усміхається здалеку.

Олена — староста села Садове, що тут неподалік, за Антонівкою. За її словами, там досі живуть двадцять три людини, переважно старші. Через поля мопедом час від часу їм привозять хліб.

Майже рік тому Олена наступила на «пелюстку», їй відірвало частину пʼяти.

— У голові там така каша була, що… Думала: боже, як я буду вчити свого сина? Він тільки школу закінчив, а у мене не буде роботи, бо я ж буду інвалід. Якщо ти один годувальник у сімʼї…

Привезли її до цієї лікарні, де ми щойно були, — це найближчий до села доступний медичний заклад.

— Протез у мене є, але він незручний, сильно мені натер. Зараз не можу ним користуватися. От перші чотири місяці було таке враження, що тебе постійно бʼють струмом. Були моменти, що навіть хотілося вистрибнути з балкона. Пʼєш, пʼєш ліки — і нічого не допомагає.

Олена йде до перукарні, щоб завершити фарбування волосся. Зараз вона працює у волонтерському центрі, далі займається проблемами села, живе в однокласниці на квартирі. Син із мамою виїхали в Німеччину.

Ми прощаємося, проходимо ще один квартал. Ось вулиця, вкрита сітками. Тут людей більше — ринок, кафе. Дівчинка катається на самокаті, бігають собаки. На терасі чаюють двоє старих чоловіків, розмовляють про шахи — один із них купив собі сьогодні дошку й фігури.

Неподалік сидять мама й дочка. Двадцятичотирирічна військова Анжеліка приїхала у відпустку на кілька днів до рідного міста. Вона воює біля Краматорська.

— Як ви порівняли б ситуацію в Краматорську і в Херсоні?
— У Херсоні небезпечніше.

Мама Анжеліки жила біля річки, але тепер переселилася вище. Жінка щаслива бачити дочку, але вже за мить — сльози: завтра та повертається на службу, сьогодні ж планує піти до шкільної вчительки в гості. Каже: «Бережіть себе, дивіться під ноги».

На десятиліття вперед

Поліція Херсона працює в підвалі. Очільник поліції області Роман Козьяков, коментуючи недавні російські злочини — приліт по мосту на острів, удар по маршрутці тощо — вважає, що, зрештою, завдяки поліції та органам державної влади життя в Херсоні таки триває.

Роман знайомить зі своїми заступниками, а ті коротко описують, чим займаються, і рекомендують, з ким із їхніх підлеглих варто поспілкуватися.

Біля автовокзалу зустрічаємося з працівником управління карного розшуку Євгеном (імʼя змінене з міркувань безпеки).

Каже, ці вісім місяців, що окупанти були в Херсоні й області, вони масово обкрадали, катували, ґвалтували й убивали людей, тому йому й колегам іще багато років (а то й десятиліть) буде чим зайнятися.

— Людина, наприклад, виїхала за кордон. А потім, вже осмислюючи, що відбулося, звертається до нас. Лише в Херсоні, за нашими підрахунками, більш ніж пів тисячі людей піддавалися тортурам.

Найбільше Євгена вражає цинізм і жорстокість ворога при вбивствах цивільних людей. Наприклад, три дні тому в одному з сіл на окупованій території російські військові прийшли до місцевого мешканця, якому за шістдесят, і з автоматичної зброї прострелили йому ногу. А потім ще й розстріляли сусідів, які намагалися допомогти.

Інформацію поліцейські отримують із відкритих джерел, але передусім — від очевидців. Або, наприклад, так: в одній катівні кожному щодня давали їсти по ложці каші й по вареному яйцю. І вʼязні почули фразу «139 яєць».

Ще з одним поліцейським Дмитром (імʼя теж змінене), зустрічаємося за сто метрів від площі Свободи. Підпорядкований йому підрозділ шукає злочинців і безвісти зниклих. Каже, що часто місцеві підказують, де можуть бути закопані вбиті росіянами люди. Але знаходити вдається далеко не всіх. Розказує, що тут неподалік, на лівому березі, у часи Другої світової тривали тяжкі бої.

— Навіть зараз, а вже вісімдесят років пройшло, ти на відкритому піску можеш побачити білі кістки.

Над нами щільне гілля платанів, лапате листя падає на тротуар, Дмитро попиває каву. І тут раптом чути гудіння дрона. Воно триває недовго — вибух неподалік, просто на куті площі Свободи. Дмитро вже взагалі не реагує й далі розказує, як вони розшукують зниклих людей.

Якось вони знайшли людські рештки біля підірваного БТРа — частину фаланги пальця. За ДНК-аналізом усе збіглося — це був фрагмент тіла безвісти зниклого.
— Потім починаємо розбиратися — а хлопець живий!

Просто він раніше числився безвісти зниклим. А так — пальця тільки втратив.

Крім такої роботи, у поліцейських багато і «старих» справ — побутових.

Ось виноград лежить на землі, виноград гниє на гілках, виноград усохлий і хворий: ми заходимо в двір до «проблемної сімʼї».

Поліцейський офіцер громади Ярослав Масло каже, що тут живуть матір і двоє дітей, матір пʼє, а діти хворі. У домі гучно грає телевізор. Тринадцятирічний Вася, у синіх колготах із Міккі-Маусами, лежить і, здається, не дихає. У нього епілепсія, і він такий після недавнього приступу.

Його брат, двадцятишестирічний Руслан, пішов у магазин. А матір Тетяна сидить на ліжку, узявшись за голову. Плаче, що їй треба в Миколаїв до лікарів — пухлина мозку:

— Мені важко. Я умираю, хлопці.

Телевізор грає так гучно, що вже взагалі не чути, хто що каже. Приходить із магазину старший син. Він поводиться, як дитина.

Стіни міста

Щоб місто стояло, стіни треба підпирати.

У Херсоні зараз перебуває близько двадцяти учасників спільноти Свідомості Крішни. Заходимо у звичайний херсонський двір приватного будинку. Їжу для нужденних тут варять у недобудованому басейні — у котлі, який привезли з фестивалю. Під час війни ця спільнота заснувала програму «Їжа життя». Приготовлене залишають на певний час, щоб «бог спробував», а потім розвозять по семи точках Херсона — коли міст був цілий, то возили навіть на острів.

Тож у звичайному житловому будинку починаються співи й танці. Хтось підходить і просить нас сховати машину — вона стоїть біля брами в такому місці, що приваблює дрони.

Один із членів спільноти — Кирило — розповідає про їхній храм на околиці Херсона, з боку Антонівки. Каже: там чудова панорама на Дніпро, вони багато вклали в це приміщення, але зараз туди немає доступу. Під час окупації там були сильні бойові дії. Вівтарна й кухня — святі для спільноти приміщення, а туди заселилися росіяни й усе осквернили.

Кирила недавно поранило, коли той молився (поруч іще була собака). Прилетів дрон — стіна впала. Згадує, що на вівтарнику нічого не рухнулося, тільки присипалося пилом. Він із собакою отримав легкі поранення.

У Херсоні багато розвалених будинків, але не так, як у Костянтинівці чи Покровську. Тут досить прибрано, хоча в місцях біля річки вже видно, що там давно не ступала нога людини. Але ці стіни хтось тримає. Хтось — лікує, годує, прибирає, вивозить із тих місць, де стіни вже не тримаються.

Волонтер Ростислав Кулик збирається їхати на евакуацію в Антонівку. Цей двір у Херсоні з перебитим посередині платаном, де база фонду «Сильні, бо вільні», неодноразово обстрілювався, однак те місце, куди він збирається, — одне з найнебезпечніших. Їхня броньована машина посічена уламками, скло тріснуте. По ній уже неодноразово прилітало, вони неодноразово наїжджали на «пелюстки».

Серед найскладніших евакуацій, які згадує Ростислав, — наприклад, вивезення чотирнадцятирічного хлопчика, який важив 120 кілограмів і майже не міг сам пересуватися. Або двох віслюків, яких було непросто завантажити: люди не мали чим їх годувати, тож попросили вивезти до Миколаєва.

Поки Ростислав іде уточнювати деталі щодо евакуації, приходить згаданий волонтер Ігор, який повідомляє про обстріли Чорнобаївки з РСЗВ. Каже, що надійшов запит звідти переселити людей.

— Це часта відповідь, що люди не хочуть звідси виїжджати, бо не мають за що, — пояснює Ігор. — Вони не знають, хто їм винайме житло. Ну добре, поселять їх в школу, в садочок, ще якесь тимчасово. А якщо вони з дітьми? А якщо в них є маломобільні? Або якщо тварини є? З іншими областями та регіонами немає якоїсь домовленості, щоб люди могли далі евакуюватись з подальшим розміщенням.

На очах Ігоря один чоловік прийшов подивитися на своє зруйноване житло: зрозумів, що нічого не залишилось, упав від інфаркту й помер.

У двір заїжджає машина з іноземними номерами. Виходить Олег — громадянин Великої Британії, за національністю росіянин, говорить українською. У Росії, каже, не був уже двадцять років і зовсім не асоціює себе з цією країною. З Ігорем познайомилися у квітні на заправці. Того дня в нього був день народження, однак його попросили евакуювати з Антонівки жінку, яка стікала кровʼю. І от після того, як передав її в лікарню, Ігор приїхав попити каву, і його познайомили з Олегом. А той у цей день привіз машину «швидкої» для однієї з бригад. На сьогодні, за словами Олега, він передав 41 машину на потреби ЗСУ і три для волонтерів. Волонтерити почав із перших днів повномасштабного вторгнення. Питаю, де він так непогано вивчив українську.

— Ми учні війни.

Повернення

Тут, у дворі з волонтерами, ми домовилися про зустріч із тридцятип’ятирічним Денисом Бордаком. Попри ампутовану частину стопи, його хода тверда й упевнена.
2023 року Денис воював на Донеччині, отримав мінно-вибухове поранення. Лікувався девʼять місяців, але, як каже, «необхідний функціонал не виконував» — не міг бігати, осколки в нозі. Вирішив повернутися до Херсона, продовжувати працювати в поліції.

У Дениса три дочки — Софія, Ліля і Крістіна, яким шістнадцять, одинадцять і п’ять років. Молодший на рік брат Володимир, військовий, зник безвісти в червні 2025-го, а нещодавно дані ДНК збіглися. Володимир у деокупованій Білозерці вішав прапор України. Він був одним із перших, хто до обіду одинадцятого листопада вже був у Херсоні.

Кілька днів тому Володимира поховали.

Питаю, чого не шукав роботи деінде, на що він каже: «В Херсоні — батьки».

— Усе як на Донеччині, але тут я вдихнув на повні груди, я повернувся додому. Мої рани швидше почали заживати, — додає.

Від фронту його відмовляли і дружина, і брат, і сусіди.

— Але коли сидів у окупації, я сам собі дав обіцянку, що коли нас звільнять, піду служити.

Спеціально їздив через блокпости, щоб отримати повістку.

Перед пораненням дружина з дітьми приїхали до Дениса в Краматорськ на день народження. Коли його переправили до Харкова, побратими привезли туди й дружину з дітьми.

— Ноги — перебинтовані, руки — перебинтовані. Старша і середня дочки підійшли і обійняли, а молодша боялася, що я на мумію схожий.

Дружина ж плакала, але й раділа, що чоловік більше не служитиме й повернеться до родини.

Футуризм

Коли говорять про життя в цьому місті, то часто кажуть: сюрреалізм. Але це твердження хочеться заперечити.

Місцевість, де тепер Херсонщина, Геродот іменував Гілеєю. Так само в 1910-х роках назвав своє авангардне угруповання Давид Бурлюк — один із найголовніших європейських футуристів, який провів на Херсонщині велику частину життя. Тут він формувався, і звідси, із місцевого музею, вже у XXI столітті росіяни, втікаючи, викрали його картину.

Бурлюк напише маніфест «Ляпас громадському смаку» про розрив із попередньою культурною традицією і потребою нової естетики. Футуристи пробували знайти красу там, де її досі не шукали, намагалися шукати поезію в місцях, де в обивателя переважно були протилежні асоціації.

Херсон сьогодні — це життя там, де життя зазвичай не буває. Це цвітіння троянд поряд із розкиданими «пелюстками», що відривають людям ноги, відривають це місто від нашого узвичаєного розуміння того, чим місто є.

На виїзді з Херсона зупиняємося, щоб купити кавун. Позаду стоїть жінка — каже, що в Одесі кавуни по п’ятнадцять гривень за кіло. Відповідаю, що в Києві по сорок. Тут — по вісім. Далі — звична розмова з усіма навколо: про окупацію, підтоплення й обстріли. Продавець кидає фразу, що коли росіяни були тут, то його били.

— За що? — питаю.

Різко відповідає: