День деруна з поліськими скрипками і шотландським техно

Для співзасновниці й кураторки «Смику» Лізи Стужук ця подія пов’язана з особистою історією. Вона виросла в Коростені й підліткою намагалася оминати День деруна, бо це свято видавалося їй шароварним. Тепер спробувала змінити його звучання.

Матеріали експедиції зняті за підтримки партнерів: Defender, Work.ua.

Яким був День деруна у 2000-х

Ліза Стужук родом із Коростеня. Тут провела дитинство й підліткові роки, а 17-річною переїхала до Києва вчитися. Останні два роки вона знову приїжджає в Коростень — до батьків відпочити. Для неї це місто спокою, де мало що змінюється навіть після 2022-го і де можна послухати тишу, якої так бракує в Києві.

— У Коростені, наприклад, з вікна моєї дитячої кімнати чути жаб, річку і сусідських собак. І я вважаю, що це прекрасно.

Ліза з дитинства пам’ятає і День деруна. Раніше свято займало весь центр Коростеня — від міської ради до парку.

— Виходиш на вулицю — і от він, День деруна — хочеш ти цього чи ні. Це свято, з якого я, напевно, всі мої підліткові роки крінжувала. Ну, бо це справжній кітч.

Давньою традицією дівчина це свято не вважає. На її думку, його придумали в нульових як міську поліську «картопляну» ідентичність, так само як у Житомирі з’явився «Вареник FEST». Дійсно, фестиваль уперше провели 2008 року, так він став щорічною традицією. 

Один спогад про свято закарбувався Лізі ще з дитинства:

— Парк весь був усіяний людьми з пледами. І в кожного був умовно свій такий стіл. Я пам’ятаю, як між цими всіма пледами і людьми бігало порося. І це мені здалося прям квінтесенцією цього дійства.

Найбільше в цьому святі Лізу відштовхувало те, чим вона згодом почала займатися професійно, — музика.

— Воно було дуже шароварним. Можливо, все можна стерпіти, але музика — це те, що мене завжди відштовхувало від цього. У моєму сприйнятті це було таке «гоп-гоп».

Шароварщину Ліза пояснює радянським спадком. Сценізуючи і спрощуючи традиційну культуру, зокрема українську, СРСР стирав зв’язок людей із нею, щоб вони не сприймали її як свою. Утім, те, що шароварщина подекуди тримається й досі, Ліза пояснює вже не політикою, а незнанням: люди не замислюються над регіональними особливостями і жанровим контекстом, бо ці знання, на її думку, часто недоступні.

Струнно-смичковий рейв

Змінювати ставлення до традиційної української музики Ліза почала в Києві: курувала тематичні вечірки в просторі «Спаська» на Подолі¹Одна з найдавніших історичних місцевостей Києва, розташована в низинній частині правого берега Дніпра.. Людей на них ставало дедалі більше, і зрештою знадобився формат, аби могти прийняти близько 400 учасників. Водночас тоді Ліза помітила, що не всі, хто приходить, уміють із цією музикою взаємодіяти.

— Дуже часто люди бачать, що більшість ком’юніті певним чином вдягаються (в традиційний стрій), певним чином рухаються, знають, як танцювати танці і знайомі між собою. І це обмежує, сковує нових людей, які приходять на ці всі тусовки. І багато кого це відштовхує.

Разом із друзями з капели «Збитень» Ліза знайшла вихід в електронній музиці. На рейвах бували майже всі з молодого покоління, а танцюють на таких вечірках переважно імпровізуючи. Так у лютому 2024 року з’явилася ідея «струнно-смичкового рейву», бо в традиційних капелах переважають струнно-смичкові інструменти. Згодом назву скоротили до «Смик». Перша подія «Смику» відбулася вже в березні 2024-го.

— Я думаю, що принесення цієї імпровізації і відчуття умовно присвоєння, а не сприйняття з дистанції новими людьми української традиції — це те, з чого почався «Смик».

Сьогодні в команді близько десяти людей, об’єднаних передусім ідеєю. «Смик» продовжує пошуки й експерименти: наприклад, відмовився від диджеїв і працює лише із музикантами, які грають наживо. А ще команда додала в програму обрядовий елемент.

— Обрядовий календар в чомусь мав оцю місію зробити життя людей не таким сумним, сірим і монотонним, а розділяв рік на певні періоди. І фактично в своєму програмінгу ми до цих періодів і прив’язуємося.

Так з’явився річний цикл: у січні — «Маланка» — народний карнавал у міському контексті, навесні — «Смик Весна» з ліричними і весняними піснями й експериментальною електронікою. У листопаді 2026 року команда провела першу подію, пов’язану не з календарною, а з родинною обрядовістю, — «Смик Весілля».

— Думаю, багато хто погодиться, що весілля — це теж свого роду рейв, тому від нас там небагато вже роботи.

За словами Лізи, авдиторія «Смику» — люди 20–40 років. У багатьох із них у родинах такої музики ніколи не звучало, але вони вважають її своєю. Утім, дівчина шкодує, що нових гуртів, які відтворюють музичну традицію, не більшає, а старі часом розпадаються.

Та все ж подій із традиційною музикою останніми роками в Україні стало значно більше, бо зросла кількість людей, які цікавляться нею. Ліза пов’язує це із впливом російської агресії.

— Ми всі усвідомили оцю вагу національної ідентичності і те, як вона нас захищає і об’єднує в складні часи. Коли буквально сусідня держава каже, що цієї національної ідентичності не існує, що ви не нація, у вас немає власної історії, і ми вас придумали пару десятків років тому.

День деруна без шароварщини

Поза Києвом «Смик» зазвичай виступає запрошеним куратором музичної частини програми на інших фестивалях. На цьогорічний День деруна команда потрапила завдяки грантовому конкурсу Британської Ради UK→Ukraine: Culture Sync. Логічно було привезти британського музиканта, хоча британський уряд через повномасштабну війну не рекомендує своїм громадянам їздити в більшість регіонів України, а Коростень, за словами Лізи, «прямо на межі». Заповнюючи заявку, дівчина особливо ні на що не розраховувала, але проєкт підтримали.

— Подавалась я насправді з одним простим тейком, що зробивши колаборацію з Днем деруна, ми можемо прибрати хоча б частину цієї шароварності локального і, насправді, феноменального в чомусь свята.

Феноменальним Ліза вважає передусім те, наскільки популярний цей фестиваль: її щиро дивує, як охоче люди збираються, аби святкувати локальні традиції. А ще вона хотіла показати культурним молодіжним ініціативам Коростеня, що свято не втрачене для них і що місто може приймати сучасні проєкти. Тож із виграним грантом команда звернулася до міської ради, але через безпекову ситуацію там до останнього вагалися. Після початку повномасштабного вторгнення День деруна проводили у скромнішому форматі з акцентом на благодійні збори. Зрештою, за тиждень до запланованої дати (12 вересня) свято таки скасували, адже тоді РФ посилила терористичні обстріли реактивними «Шахедами». 

— Я не можу засуджувати міську раду, звичайно, за це рішення, тому що вони керувалися саме безпековою ситуацією.

Міська рада запропонувала альтернативу — провести концерт на території садиби «Віола» — туристичній зоні з лавандовим полем у селі Сингаї під Коростенем. Грантодавець погодився. Але міська рада відмовилася від технічного забезпечення, яке мала надати, тож сцену й техніку Лізі з командою довелося шукати самотужки. Вона зазначає, що їхати з вуличною сценою за 150 кілометрів від Києва погодився лише п’ятий підрядник.

— Шкода, що це було за тиждень до того, як свято мало відбутись. Але я рада, що ми впоралися.

Акцент на музиці Полісся

Для Дня деруна Ліза задумала чотиригодинну програму: годину віддала гостю з Великої Британії, а решту часу порівну розподілила між виконавцями традиційної та електронної музики, спираючись на регіональний контекст Полісся. 

Подію відкривав київський дівочий гурт «Вільце» з ліричними поліськими піснями. Інструментальну традицію представляв гурт «Сільська музика», який понад 20 років діє при етнокультурному центрі в Рівному. Для Лізи це особливо цінно, бо інструментальних гуртів, що працюють з автентикою, в Україні мало. Електроніку привіз саунд-дизайнер, мультиінструменталіст Віталій Симоненко родом із Луганська, який давно живе в Києві. Він виступав із записами скрипок гурту «ДваТри», що теж грає поліську музику.

За словами Лізи, від колективів, які звучали на Дні деруна раніше, ці гурти відрізняє дослідницький підхід: їхні учасники слухають архівні записи, їздять в експедиції.

— Це не переосмислення, не інтерпретація. Це саме продовження того, як воно звучало, як ми можемо зараз виконувати цю музику, щоб продовжувати її чути і щоб вона продовжувала звучати на подіях.

Те саме стосується й електронної музики. Поєднувати її з традиційною, на думку Лізи, варто лише опираючись на експертизу науковців.

— Це не про те, що ми уявили собі, що ми експерти, мовляв, зараз візьмемо сопілку, додамо її в свій трек — і все буде добре. І це не про те, що після поліської пісні в треці йде якась сопілка з Галичини. Це про те, щоб бережно інтегрувати.

Гість із Глазго

Гостем із Великої Британії став Брендон Лі Вір — поет та музикант австралійського походження, який живе у Глазго та є резидентом незалежного DIY-клубу³У музичній субкультурі це незалежний простір, створений силами спільноти без залучення великих інвесторів чи комерційних спонсорів. й артпростору EXIT Glasgow. Про клуб Ліза дізналася, коли в січні 2026 року була в Глазго. Згодом вона обирала серед резидентів того, хто захоче поїхати в Україну. 

— Я писала просто про те, що буде фестиваль приблизно за 200 км на захід від Києва. Тому що пояснити, що таке День деруна, людям у Шотландії доволі складно.

Брендон із 14 років грав на гітарі й виріс на панк-року, а електронну музику довго вважав комерційною. Усе змінив клуб Sub Club у Глазго, де хлопець почув Дерріка Мея — легенду детройтського техно. Він відклав гітару, із 2021 року виступає як диджей, а останні рік-два пише власну музику. Рішення поїхати в Україну Брендон ухвалив швидко. Його рідні спершу запанікували, але зрештою підтримали. Брендон хотів показати солідарність: за його словами, у Великій Британії люди почуваються відстороненими навіть від війни «на задньому дворі Європи».

— Для людей тут життя триває. Попри повітряні тривоги, окупацію, війну і все інше, ви просто живете й витримуєте все це. Тож я подумав: якщо ви хочете, щоб я зіграв, то чим я особливий чи інакший? Чому б ні?

Мікшувати українську традиційну музику у свої сети Брендон не хоче: це не його спадщина. Натомість у власних композиціях поєднує давню кельтську культуру Шотландії та Британських островів із техно-футуризмом.

— Люди збираються на рейві чи в клубі, щоб ніби загубитися, увійти в гіпноз, у транс, танцювати, відпустити себе й виразити себе. Це часом буває катарсисом. І, думаю, тут є паралель із давніми культурами: всі ми як серце, що б’ється.

Української електроніки Брендон чув чимало, зокрема Poly Chain⁵Саша Закревська — електронна продюсерка та діджейка, лайв-артистка і дизайнерка. і Станіслава Толкачова⁶Електронний продюсер, діджей і фотограф.. А от традиційну українську музику він почув уперше саме тут.

— Я, чесно кажучи, мало не розплакався: мурашки по шкірі від цих звуків. Я не розумію слів, але чую музику й емоцію того, що вони співали. Це було дуже потужно.

Того дня лунали повітряні тривоги. Неподалік було укриття в підвалі школи, Ліза постійно стежила за ситуацією, а організатори попереджали публіку, як діяти в разі небезпеки. Для Брендона ці попередження стали поверненням у реальність. 

— Коли я почув, як казали: «Якщо прилетить, розбігатися, а не стояти купою», — це було майже як шок. Тебе накриває: «О ні, це реальна загроза». Це страшно, але водночас тут така єдність, люди пильнують одне одного так, як я зазвичай не бачу. І це прекрасно. 

Якої реакції чекати від публіки, Ліза не знала: під традиційну музику Полісся танцювати було звично, а от найбільшою загадкою був виступ Брендона.

— Як реагуватимуть на чисту електронну музику, було не ясно, бо, все-таки, це старша аудиторія, не з Києва. Навряд чи більшість відвідувачів були на рейвах до цього, але вони відреагували просто прекрасно.

Деруни, скрипки і тривоги

На «Віолі» з самого початку події стояла черга по деруни. Їх насмажила Зінаїда Чапур, яка народилася в цих краях і живе тут. Ще до повномасштабного вторгнення вона готувала деруни на відкритті садиби, а на фестиваль у Коростені їздила на виїзну торгівлю.

— Це наше місцеве свято, це наше Полісся рідне. І в нас оцей дерун споконвіку заведений був. Мої батьки їли, всі жарили ці деруни колись.

Серед гостей було й чимало киян. Наприклад, Дарина Вітер приїхала на запрошення подруги. На події «Смика» вона вже бувала, але на Дні деруна — вперше. Чи доречне техно на святі, вирішувати за тутешніх не береться:

— Мені здається, що це треба питати місцевих, як їм це, бо мені по кайфу. Мені здається, це дуже крутий обмін — від людей з великого міста до людей, які тут живуть.

Олекса Струк, студент Києво-Могилянської академії, вирішив поїхати на фестиваль спонтанно. Для нього приємною несподіванкою стало те, що підійшов місцевий автор книжки про історію Коростеня і подарував її «молодим киянам». Тривоги ж Олекса сприймав спокійніше, ніж удома.

— Як мінімум, це не балістика — і вже добре. Розумієш, що тут зібрались хороші люди, бачиш деяких військових, розумієш, що точно турнікет у когось знайдеться, значить мені вже спокійніше.

Свято, що звучить інакше

Такі музичні події Ліза сприймає як перше емоційне знайомство з українською традицією, після якого людина може захопитися й вивчати цю тему далі — на вечірки традиційної музики чи на курси танців. Гості київських подій «Смику» часто розповідають їй про відчуття єднання з усіма, хто танцює в залі. Сама Ліза каже, що продовжує опікуватися проєктом передусім із відповідальності — за те, що він органічно росте, і за команду. На Дні деруна «Смик» хотів показати, наскільки по-іншому може звучати локальне свято.

— Ми б хотіли донести, що насправді на Дні деруна може звучати нешароварна музика, люди будуть кайфувати і співвідносити себе з цим, напевно, навіть більше. І всі ці люди, які танцювали, мені здається, це доводять.

Ліза сподівається, що після цього досвіду гості події захочуть дізнатися більше про гурти, які виступали, і слухатимуть цю музику далі. Утім, повторювати співпрацю із Днем деруна наступного року команда, найімовірніше, не буде.

— У житті і так достатньо невизначеності. І не хотілося б ще один рік невизначеності, чи буде День деруна.

У вересневий день, коли «Смик» влаштовував своє музичне дійство, дощило, але для місцевих свято лишається своїм за будь-якої погоди. Зінаїда сподівається, що війна закінчиться і гості приїдуть на фестиваль уже до самого Коростеня — побачити міський парк та історичні місця.

— Хочемо, щоб люди до нас заїжджали, щоб відпочивали. Життя продовжується.