21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи — річницю початку Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності 2013 року. Документальний фотограф Олександр Глядєлов знімав обидва Майдани: на Революції гідності він був в епіцентрі подій щодня, а додому заходив лише помитися, перевдягнутися та проявити плівки.
Олександр Глядєлов пригадав, що об’єднувало два протести, чому Помаранчевий Майдан приніс йому відчуття щастя, а Революція гідності — розуміння, що іншого шляху немає.
До речі, з Олександром Глядєловим восени 2025 року ми записали розлоге інтерв’ю, в якому він, окрім спогадів про фіксування подій Революції гідності, розмірковує про можливості документальної фотографії.
— Самоорганізація типова для українців. І в Помаранчевому Майдані була і Самооборона, і підтримували порядок. І медична допомога. Мій добрий друг із «Лікарі без кордонів» у той час працював в Женеві. Він узяв додатковий вихідний і приїхав на три дні в Київ, щоб розуміти, чи повинні вони тут щось робити, адже тисячі людей скупчилися в одному місці, та ще й зима. «Знімаю шапку, нам тут нічого робити, бо все самі люди зробили». Тобто це просто притаманно українцям, як народу — такий рівень самоорганізації. Це було і на Помаранчевому, і на наступному нашому Майдані.
Протестувальники співають гімн на майдані Незалежності. Київ, 2004 рік.
3 Польова кухня на Хрещатику під час протестів. Київ, 2004.webp Польова кухня на Хрещатику під час протестів. Київ, 2004 рік.
4 Український дім, захоплений протестувальниками. Київ, 2004.webp Будівля «Українського дому», яку захопили протестувальники. Київ, 2004 рік.
— Коли стався Помаранчевий Майдан, у мене було відчуття такого щастя, — я не очікував, що я доживу до такого рівня протесту вдома. А коли відбувався цей Майдан (Революція гідності. — ред.), то було зрозуміло, що аби врятуватися, треба це робити (виходити на площу. — ред.). Звісно, що пройшов час. Ми пам’ятали, що був Помаранчевий Майдан. І наприклад, ті, хто на ньому ще був дітьми, то на наступному вони вже боролися.
Це було вкрай необхідно, це було зрозуміло. Інакше б нас перетворили на Білорусь.
5 Барабани біля Кабміну. Київ, 2004.webp Барабани біля Кабміну. Київ, 2004 рік. 6 Протестувальники рухаються на вулиці Інститутській у бік урядового кварталу. Київ, 2004.webp
Протестувальники рухаються на вулиці Інститутській у бік урядового кварталу. Київ, 2004 рік.
— Я почав показувати на комп’ютері свою презентацію по Майдану, і один з них сказав: «О, мороз по шкірі». Я кажу: «Стоп, ви тільки що пройшли вуличні бої, справжня війна…». А він: «Все одно відчув, що в мене мороз по шкірі», — переповідає Олександр історію, коли він 2014 року, перебуваючи в дніпровській лікарні через поранення, спілкувався з добровольцями, які тоді боронили схід, а раніше теж були учасниками Революції гідності.
6Вогняна барикада на Майдані Незалежності. Київ, 19 лютого 2014 рік.webp Вогняна барикада на майдані Незалежності. Київ, 19 лютого 2014 року.
Самооборона Майдану рушає в напрямку Маріїнського парку (там розташовувався Антимайдан), щоб захистити протестувальників біля будівлі Верховної Ради України. Київ, 18 лютого 2014 року.
Протестувальниця котить шину на вулицю Грушевського після відступу міліції. Київ, 20 лютого 2014 року.
— Коли піднявся на Інститутську, то я був там, де колони Жовтневого палацу. Саме там я почув постріл. Але, що це був постріл — зрозумів не одразу. Відразу почув зі сцени Майдану, що треба лікарів, треба медиків, треба медиків… Відразу після цього — постріл.
— Був такий жарт у часи Майдану, може, пам’ятаєте: українському чоловікові потрібно два роки, щоб прибити полицю у ванній і п’ятнадцять — щоб побудувати барикаду.
9 Біля вогняної барикади на Майдані Незалежності. Київ, 19 лютого 2014 року .webp Біля вогняної барикади на майдані Незалежності. Київ, 19 лютого 2014 року.
10 Евакуація пораненого протестувальника. Київ, 2014.webp Евакуація пораненого протестувальника. Київ, 2014 рік.
Прожектори ППО, які силовики встановили на вулиці Грушевського, аби під час нічних сутичок засліпити протестувальників. Київ, 2014 рік.