Як це — бути релокованою громадою? Досвід містечка Василівка

Як жителі Василівки продовжують любити своє містечко та дбати про свою громаду — у цьому матеріалі.

50 кілометрів до дому

Приморське — невелике село на південь від Запоріжжя. Їдемо туди трасою М18 — міжнародною автомагістраллю, що тягнеться з півночі на південь, від Харкова аж до Ялти.

Сонячно, ясно, над нами високе синє небо лиш із кількома хмаринками. «Ідеальна погода для ворожих дронів-камікадзе», — жартують військові. Фронт усього за 15 кілометрів звідси, але сьогодні ворог незвично тихий.

Проїжджаємо повз спустошені господарства: місцями залишилися тільки каркаси будинків, зруйнованих російською артилерією й ракетами. Між цими руїнами — кілька вцілілих хат. У них досі живуть люди: пораються в садках, поливають квіти, щось майструють.

Проїхавши маленьку вуличку, зупиняємося на пагорбі. Перед нами — величезна порожня чаша колишнього Каховського водосховища. Колись воно було одним із найбільших у Європі. Тепер вода зникла, і на дні виросли трави й кущі — зелене море, що тягнеться аж до горизонту.

Сергій Каліман, мер Василівки, простягає руку, показуючи кудись вдалину, на південь — туди, де край цього зеленого моря переходить у небо. Там видно підвищення — смугу землі, що ледь вирізняється в мареві.

— Там починається наша громада, — каже він. — Звідти недалеко до міста.

Він довго стоїть мовчки, дивлячись туди. Якби не війна, 50 кілометрів до Василівки можна було б подолати автівкою за 45 хвилин. Але з 2022 року містечко перебуває під російською окупацією.

Релоковане місто

Зимовий ранок у Запоріжжі. На годиннику — о пів на восьму ранку. Одразу після завершення чергової повітряної тривоги Сергій Каліман заходить міської ради. Він — кремезний лисий чоловік із пишною бородою, віком трохи за п’ятдесят. Одягнутий в оливковий светр і чорні джинси. Вітається з присутніми, декого обіймає. Один за одним співробітники займають робочі місця.

Уже о восьмій Сергій скликає колег до переговорної кімнати. Одна з них роздає присутнім каву і трав’яний чай. Мер розповідає про плани на тиждень: вшанують пам’ять загиблих, збереться комісія з підтримки сімей полеглих воїнів, заплановано низку шкільних і молодіжних заходів. Насамкінець дякує присутнім. Говорить твердо й водночас тепло:

— Дякую вам за те, що ви тут. Дякую, що прийшли.

Що пережили василівчани з початку повномасштабної війни, можна відчути цього ранку у великій залі в центрі Запоріжжя — на глибині 20 метрів під землею. Це — великий підвал, переобладнаний в укриття, яке зокрема використовують для проведення різних подій.

Близько 300 людей зібралися вшанувати пам’ять загиблих і згадати тих, хто й далі боронить країну. Сергій вручає медалі. Розповідає про шок перших днів вторгнення, про опір окупації, про біженців, які рятувалися через Василівку. Каже, особисто знав багатьох загиблих, яких згадують цього дня. Час від часу він зупиняється, глибоко вдихає, опускає погляд, — вочевидь його зачіпає кожна така втрата.

До повномасштабної війни у Василівці мешкало близько 22 тисяч людей. Російські військові окупували місто на початку березня 2022-го. Тоді близько 80 % жителів виїхали на підконтрольну Україні територію.

Здебільшого василівчани, за словами Сергія, евакуювалися до Запоріжжя — всього за 60 кілометрів на північ. Там тримаються разом, навіть відновили роботу міста у релокації. Спочатку реєстрували евакуйованих мешканців, відновлювали документи, подавали заявки на державну допомогу, шукали контакти з гуманітарними організаціями. Поступово вдалося створити консультаційні та соціальні служби, відкрити громадський центр. Починали зі старого офісного приміщення, яке відремонтували власноруч.

Нині Василівка має регулярний бюджет і фінансове управління, освітні установи, медичні й соціальні служби, юристів і карʼєрних консультантів, центр розподілу гуманітарної допомоги, власний підрозділ поліції, спортивні клуби, скаутський осередок і жваве культурне життя.

Бути міським головою

Сергій родом із Роздолу — села біля від Василівки. Вивчав ветеринарну медицину, разом із братом 1995 року заснував фермерське господарство. Спочатку вирощували фрукти й овочі на 38 гектарах орендованої землі. До 2020-х господарство зросло до 8 000 гектарів, і брати були одними з найбільших агровиробників на південному сході України, каже Сергій:

— Ми досягли цього власними руками, без корупції. Завжди вчасно сплачували податки, прибуток реінвестували.

Він виймає смартфон і показує фото: яблуневі сади, поля з перцем і баклажанами, трактори та комбайни. Згадує смак своїх вишень. Згодом зітхає й відкладає телефон.

Сергія обрали міським головою Василівки восени 2020 року:

— Люди мені довіряли. Вважали, що я не корумпований. І я подумав: так, я хочу змін разом із ними.

Ставши мером, Сергій започаткував низку проєктів для міста: будівництво очисних споруд, модернізацію міської лікарні, облаштування міського парку. Мріяв збудувати у Василівці ІТ-технопарк і перетворити місто на зразковий екологічний центр регіону. Але настало 24 лютого 2022 року:

— Напередодні ввечері я був переконаний, що війни не буде. А вранці росіяни почали бомбардування.

Втечу Сергій не розглядав як варіант для себе. Вранці 24 лютого він, як завжди, прийшов до міськради. Разом із військовими організували оборону міста та створили кризову команду. Евакуювали мешканців, забезпечували людей продуктами.

Василівка: шанс на порятунок

До повномасштабної війни Василівка була важливим транспортним вузлом на південному сході України. Після 24 лютого місто перетворилося на вузьке горлечко для потоку людей із населених пунктів, що перебували в облозі або під окупацією, як-от Маріуполь і Мелітополь. Сотні тисяч людей пройшли через Василівку на підконтрольну Україні територію.

Сергія окупанти допитували, схиляли до співпраці, погрожували розстрілом. Але щодня він публікував відео у фейсбуці про поточну ситуацію й повторював як мантру:

— Ми разом. Все буде добре. З нами Бог.

Василівчани кажуть, що ці відео були для них щоденними променями надії — особливо в перші тижні повномасштабної війни. Коли вони сиділи в темних холодних підвалах під звуки вибухів, це було як послання: їх не залишили.

Окупанти дали містянам дозвіл на евакуацію. Сергій не знає, чому. Він залишив Василівку 17 квітня 2022 року після допиту — коли через відмову зняти європейські й українські прапори з будівлі міськради російські солдати приставили йому до скроні автомат і зімітували розстріл, Сергій знепритомнів. Прийшовши до тями, зрозумів, що мусить іти, якщо хоче вижити.

Під вигаданим приводом він сів за кермо. Їхав сам, з одним рюкзаком. На блокпості російські солдати його пропустили. У Василівці залишилось його аграрне господарство, яке давало роботу 300 працівникам.

Після евакуації в Запоріжжя Сергій потрапив до лікарні, довго лікувався. Щойно повернувшись, зібрав команду й оголосив: Василівка має відродитися, хай і, так би мовити, релокованою.

Бути громадою попри все

Про втрату свого майна Сергій говорить мало. Каже, найважливіше для нього — повага людей із його громади й відчуття, що він не зрадник. Згадує колег із міськради — як вони ризикували життям, як відмовилися стати колаборантами, як виїхали з Василівки й також втратили все.

Наприклад, Оксана Минакова, теперішня заступниця Сергія, раніше була директоркою школи в селі, від якого нині залишилися самі руїни. Цей навчальний заклад був її великим проєктом. Оксана показує відео на телефоні: прикрашені класи, діти, танці, спортивні змагання. А потім — бомби й ракети, що влучають у будівлю навесні 2022 року.

Ще одна василівчанка — Тамара Комлик, начальниця відділу освіти Василівської міської ради. Коли окупанти зайшли в місто, вони щодня принижували її, вимагаючи організовувати для них вшанувальні церемонії. Вона опиралася, зрештою потрапила до списку підозрюваних, яким заборонено виїжджати з міста. Тамарі вдалося втекти. Під її керівництвом школи в евакуації відродилися.

Одна з тих, хто реорганізував шкільну систему Василівки поза містом — Тетяна Мостова. На початку січня 2022 року жінка очолила одну зі шкіл міста. А вже за кілька тижнів розпочалася повномасштабна війна. Разом із чоловіком вона днями сиділа в підвалі. Коли більше не змогла витримати бездіяльності, записалася в кризову команду при мерії — забезпечувала людей медикаментами, допомагала вимушеним переселенцям.

Наприкінці квітня 2022 року разом із чоловіком Тетяна залишила місто в складі невеликої колони автомобілів. Їм довелося проїхати через 31 російський блокпост. «Щоразу солдати щось забирали — їжу, ліхтарик», — згадує Тетяна. Найстрашніше було на останньому блокпості: російські солдати провокували її чоловіка, пропонували йому приєднатися до їхньої армії.

Щоб підтримати василівчан на початку повномасштабного вторгнення, меру міста допомагала Анастасія Кузнєцова. Це вона знімала щоденні відеозвернення мера, евакуацію людей. Сьогодні працює в команді розвитку Василівської громади.
Організувала щотижневу телефонну приймальню міського голови. Мешканці можуть записатися в список, і їм телефонують, консультують у сімейних, медичних чи соціальних питаннях.

Раптом серед цієї оповіді про василівчан заходить військовий — приїхав у відпустку з фронту. Сергій міцно його обіймає. Він і сам колись мріяв стати військовим, але у 28 років йому видалили легеню через рак. Відтоді Сергій непридатний до служби.

Готуватися до відновлення

Одна з локацій, де гуртуються василівчани, — колишнє професійне училище, а тепер — Василівський громадський центр. Тут видають гумдопомогу, допомагають із пошуком роботи і житла, надають юридичні консультації, проводять курси для дітей і дорослих, є навіть лікар, який може надати базову медичну допомогу. У будівлі також облаштували навчальні класи, спортзал і кілька кімнат для медслужби. Особливою гордістю став інклюзивний ресурсний центр — соціальна служба для дітей з інвалідністю. Для наймолодших — творчі курси, де діти можуть висловити почуття через взаємодію з фарбами, глиною, словом.

На другому поверсі громадського центру в невеличкій кімнаті кілька вчительок проходять навчання. Психологиня Тетяна Мостова разом із колегою розповідають, як говорити з дітьми про повсякденне життя під час війни — про щоденні обстріли ракетами, керованими бомбами, дронами, про втрату близьких, про пережите в окупації.

Коли Сергій показував нам цей центр, по юридичну консультацію якраз прийшла Ірина Шовкопляс. 49-річна жінка працювала на пошті у Василівці, її чоловік — кадровий військовий у відставці. Все життя вони прожили у своєму місті. Коли у лютому 2022 року почалася нова фаза війни, її чоловік і двоє синів пішли добровольцями на фронт. Ірина залишилася вдома.

Каже, спершу боялася тікати — не знала куди. А згодом уже не було як. Лише наприкінці літа 2024 року вона наважилася виїхати. Ірина подолала понад три тисячі кілометрів окупованим півднем, Росією, Білоруссю, щоб дістатися до Запоріжжя. З собою мала тільки паспорт і кілька документів. Приїхавши до Запоріжжя, вступила до лав української армії — показує нам своє фото у військовій формі й з автоматом через плече.

— Війна розірвала мою сім’ю і забрала все, що я мала. Мій чоловік і сини воюють. Мені було б соромно не робити те саме.

Василівська громада, розкидана по Запоріжжю, усе ж тримається разом. Із підприємцями, багато з яких і далі платять податки в бюджет Василівки, міська рада розробила план відновлення рідного міста, зокрема окремих, особливо важливих для містян обʼєктів (як-от зруйнованої лікарні). Василівчани готуються до повернення й готові почати відбудову Василівки з першого ж дня.

І ось, стоячи на пагорбі, звідки Сергій показував рукою, де починається дім його громади, він ненадовго замовкає. А потім питає в мене:

— Ви, німці, були і є однією з найрозвиненіших країн світу, і почали війну. Чому? Росія — найбільша країна на планеті, з усіма можливими природними ресурсами. Чому їм потрібна ще наша країна? Я проста людина, пів життя працював фермером. Хотів би це зрозуміти. Але не можу. Чому?