Дарія Маттінглі про Голодомор і нищення спадщини

У цьому епізоді «Деколонізації» докторка історичних наук Дарія Маттінглі розповідає про роль Голодомору в ширшому контексті російського колоніалізму: чому всі голоди у ХХ столітті були штучними, як геноцид української нації став частиною боротьби проти капіталізму та як злочинцям вдалося стримувати розголос упродовж десятиліть.

Для чого в Радянському Союзі голод?

— Як коротко пояснити що таке Голодомор тому, хто ніколи про нього не чув або не до кінця розуміє деталі?

— Я часто з цим стикаюся, коли люди на Заході, навіть у британських академічних колах, дуже рідко чують про історію України до вторгнення 2022 року або анексії Криму. У найвужчому сенсі Голодомор означає період голоду 1932–1933 років в Україні, спричинений радянською владою. Однак водночас із масовим винищенням населення відбувалися переслідування української політичної еліти, інтелігенції та української церкви.

Мене часто запитують: «Як це могло статися в Європі у ХХ столітті, щоб у людей відібрали всю їжу?». Я пояснюю, що колективізація¹ Примусове перетворення одноосібних селянських господарств у великі колективні радянські господарства. створила механізм, який уможливив Голодомор. Спочатку були введені колгоспи, які вимагали від усіх українських селян працювати на них. Це гарантувало, що держава могла обліковувати та закупляти всю вироблену їжу. Те, що залишалося — овочі, соління або будь-які інші продукти харчування — забирали бригади, організовані на місцях, і повноважні представники, відряджені з районних центрів. Все було централізовано: зверху видавали наказ, що поширювався на районних та сільських чиновників, які контролювали виконання. Здебільшого приходили накази закуповувати все вироблене, оскільки державні квоти були абсолютно нереалістичними — їх тричі знижували, але все одно не виконали. Застосовували також різні каральні законодавчі акти до людей, які намагалися зрізати на полі кілька колосків пшениці тощо. Так коївся ретельно спланований штучний голод.

— Чи могли б ви детальніше розповісти про систему, яка підтримувала цей штучний голод?

— На відміну від більшості інших регіонів Радянського Союзу, українці були спеціально обраною мішенню. Адже існували заборони на те, щоб люди діставали їжу деінде. Не можна було піти на поля, щоби бодай зібрати залишки врожаю, через ухвалений 7 серпня 1932 року закон «Про п’ять колосків»³ Наказ ув’язнювати або розстрілювати усіх селян, хто зібрав на полі більше п’яти колосків.. Ба більше, за півроку, в січні 1933-го, спеціальним указом українцям заборонили залишати межі УРСР. Багато хто намагався потрапити до Румунії чи Польщі — більшість безуспішно, але деяким все ж вдалося втекти і вижити. Цей закон не діяв в інших регіонах Радянського Союзу, за винятком Нижнього Надволжя, де жили етнічні німці в автономній республіці (недовговічна адміністративна одиниця в СРСР, створена в 1924 році і розпущена в 1941 році. — ред.). Отже, ми бачимо, що певні групи в Радянському Союзі були навмисно обрані мішенню. Однак це не зупиняло селян від спроб втечі — упродовж чотирьох тижнів після цієї ухвали було затримано понад 200 000 українців. Деякі пройшли через фільтраційні табори і примусово повернулися в Україну.

До репресій також входили «чорні дошки». Цю тактику широко застосовували в Україні (раніше, ніж деінде) для покарання колгоспів, районів чи сіл за невиконання встановлених обсягів поставок збіжжя. Це було своєрідним державним податком, який селяни були змушені «виплачувати». Якщо норма не виконана, людей карали, записуючи на дошці, що означало конфіскацію всіх запасів — необхідних речей, як-от їжа, сірники, гас і сіль, а також усього, що було в сховищах або сільських крамницях. Іноді солдати оточували такі села, щоб ніхто не втік — це створювало несумісні з життям умови.

— Як і чому радянський режим навмисно націлився на українців?

— Сучасне повномасштабне вторгнення в Україну є наочним прикладом такого підходу. Українці, вочевидь, є мішенню, бо війна прийшла на їх землю. Так само колективізація зруйнувала сільське господарство в СРСР і всі народи певною мірою постраждали, однак з літа 1932 року квоти на закупівлю зерна абсолютно нереалістично зросли лише для України. У липні того ж року українське керівництво на з’їзді компартії в Харкові висловило занепокоєння про посилення голоду, але Сталін і далі наполягав. До серпня 1932 року близько 30 % українських місцевих чиновників відмовилися закуповувати зерно під час осінньої кампанії, а деякі навіть склали свої партійні квитки. Кілька урядовців саботували квоти, наслідком яких стали показові судові процеси.

Водночас переслідували духовенство, політичну еліту та інтелігенцію — всіх апологетів української незалежності та спротиву більшовикам. Однією з перших реакцій радянської влади був показовий суд над «Спілкою визволення України»⁵Фіктивна «контрреволюційна організація», що нібито існувала в УРСР з 1926 й об’єднувала інтелігенцію з антирадянськими настроями. у Харкові 1930-го. У подальші роки засудили десятки тисяч інтелігентів. Тож це було методичне переслідування всього українського, що робило Україну не радянською.

Нічого подібного не відбувалося в інших регіонах СРСР, за винятком Казахстану, де голод почався раніше, у 1931 році, і частково збігався з повсюдним радянським голодом. Ціллю був традиційний спосіб життя казахів, зокрема їхня практика кочувати, оскільки було запроваджено осілий спосіб життя. На додачу радянська влада встановила для них квоти на закупівлю зерна, хоча казахи навіть не вирощували його. Відтак їх змусили здати худобу, завдяки якій цей народ виживав. Алекс де Ваал⁶ Британський антрополог, дослідник гуманітарних питань, зокрема голоду. стверджує, що всі сучасні голоди, принаймні у ХХ столітті, є наслідком діяльності людини. Навіть якщо критична нестача продовольства була непередбаченою, її завжди можна було попередити чи бодай пом’якшити. У Радянському Союзі нічого подібного не зробили, тож усі голоди, пов’язані з колективізацією, включаючи Голодомор, були штучними.

— А що СРСР робив із відібраною в українців провізією?

— Голодомор стався під час Великої депресії⁹ Світова економічна криза 1929–1933 років, найпомітнішою була у США та Західній Європі. на Заході, тож американські чи канадські виробники зерна не могли багато заробити на своїй продукції. Через це дешевий експорт зерна з Радянського Союзу ще більше підривав іноземні економіки та міжнародну торгівлю. Однак всупереч поширеній думці, продаж провізії за низькими цінами врешті-решт не приносив великого прибутку для розвитку промисловості в СРСР. Так, це було, але частково.

Основним джерелом фінансування індустріалізації в СРСР у першій половині 1933 року був експорт золота. Проте його не видобували. Єдиним постачальником була «Торгзін»¹⁰ Державна фінансово-спекулятивна мережа, що продавала продукти за валюту або в обмін на золото., що під час голоду та колективізації купувала золото у населення за вкрай низькими цінами в обмін на їжу. В Україні навіть далеко від великих міст були представники цієї мережі, де селяни могли обміняти свої сережки, каблучки, сімейні реліквії, медалі чи історичні артефакти, як-от козацькі хрести або фрагменти православних ікон, церковне золото та срібло. Це був не лише геноцид українців, але й винищення їхньої культурної спадщини. Коли люди втратили все, що зберігало сімейні спогади та пов’язувало їх із предками, вони стали пересічними «радянськими колгоспниками». Адже їхня матеріальна культура — одяг, меблі, особисті речі — тепер нічим не відрізнялася від російської чи центральноазійської культури. На жаль, більшість українських селян відчули ці зміни.

Підкорити не можна знищити

— Рафал Лемкін¹³ Юрист, який увів термін «геноцид» та вплинув на формування Конвенції ООН про запобігання цього злочину. у зверненні до Організації Об’єднаних Націй 18 січня 1953 року назвав Голодомор класичним прикладом геноциду. Чому цю трагедію класифікували саме так?

— Таке тлумачення допомагає пояснити чому інтелектуали стали конкретною мішенню і чому було так важливо бодай частково знищити і змінити їхню ідентичність. Тому що коли більшовики захопили владу, вони мали незначну підтримку від українців, за винятком деяких партійних осередків у великих промислових містах, як-от Харків чи Київ. А вже в 1919 році по всій території України поширилися повстання селян¹⁴ Частина збройного руху українців у 1917–1921 роках, які відстоювали ідею суверенної української держави. проти диктатури більшовиків. Саме тому придушення цієї верстви було надзвичайно важливим для Сталіна, оскільки в його розумінні саме в селах плекався український націоналізм.

Однак не лише етнічні українці підтримували цю ідею. Наприклад, за уряду Симона Петлюри¹⁵ Голова Директорії УНР з 11 лютого 1919 року до 10 листопада 1920 року. подібні культурні зміни відбувалися в штетлах — невеликих містечках з єврейським населенням. На жаль, ці громади також зазнали репресій за вивчення івриту, релігійну діяльність та нерадянські єврейські сім’ї. Під час Голодомору єврейських вчених звинуватили в сіонізмі¹⁶ Націоналістичний єврейський рух за створення єврейської держави. та переслідували, оскільки не вважали їх радянськими громадянами, лояльними до режиму. Навіть тим, хто намагався врятуватися, вирушивши 1933 року до Біробіджану¹⁷ Місто в Росії, засноване в 1930-х роках як батьківщина радянських євреїв., не дозволили виїхати. СРСР систематично знищував усе, що не було радянським — усе, що могло сприяти формуванню України як нерадянської республіки.

Лемкін у своїх працях згадує, що голод в Україні, що настав після колективізації, можна описати терміном «геноцид». На це вказують непрямі докази, оскільки Сталін ніколи не заявляв про мету знищити українську націю. Проте показники смертності в українських селах були значно вищими, ніж у сусідніх російських агломераціях. Тому можна дійти висновку, що Голодомор був методом радянського терору, який крім того знищував українську церкву, культуру та інтелігенцію.

— Лемкін порівнював переслідування церкви з посяганням на душу України, репресії інтелігенції — на її розум, а мор селянства голодом — на національну ідею. Після того СРСР переселяв на українські землі інші етнічні групи, найчастіше росіян. Як це стосується знищення національної ідеї?

— Архівні документи свідчать, що після Голодомору багато сіл, особливо на Донеччині, були спустошені й потребували населення для роботи. Туди привезли не тільки росіян і білорусів, але й українців з інших регіонів, особливо з Чернігівської та Житомирської областей. Дехто згодом повернувся додому через відсутність допомоги з облаштуванням, дехто через непристосованість до клімату. Лише після Другої світової війни відбулася масова міграція з Росії до України, коли між 1940-ми і 1970-ми переселилося близько десяти мільйонів людей. Тому політика створення радянських громадян шляхом змішування етносів гарантувала, що нове населення не матиме жодного зв’язку з батьківщиною.

Фільм Олександра Довженка «Земля» зображує цю трагедію руйнування багатовікової традиції приватної власності під час колективізації. На відміну від росіян, лише 25 % українців практикували общини, в яких селяни ділили землю й ресурси, працюючи колективно. Довженко показав, наскільки цінною для українців була земля, і за це його розкритикувала радянська влада, яка не дбала про права людини та приватну власність.

Українці вели осілий спосіб життя, обробляли свою землю, навіть якщо її було дуже мало, й передавали дітям у спадщину. Тож коли землю відібрали, це було немислимо для українського суспільства й зруйнувало його. Так колективізація в Україні повністю змінила уявлення людей про себе, свою землю та свою власність.

Документування: два табори свідків

— Голодомор досі залишається глибоко особистою темою для багатьох українців. Як СРСР та сучасна Росія змогли так довго приховувати інформацію про цю трагедію?

— До кінця 1980-х тему голоду систематично замовчували навіть у радянській Україні. Деякі тогочасні письменники згадували про голод у творах через евфемізми або непряму мову. Адже відкрите обговорення було небезпечним, а записи навіть у приватних щоденниках загрожували суворим покаранням. Показовою стала справа української вчительки Олександри Радченко²³Освітянка з 1926 по 1945 роки вела щоденник спогадів про Голодомор, за який була засуджена на 10 років. Частину щоденників опублікували у 2007 році., яку ув’язнили в ГУЛАГу за знайдений щоденник. За межами СРСР ситуація була іншою — українські емігранти, як-от Віктор Кравченко ²⁴Віктор Кравченко у 1943-му попросив політичного притулку в США, де в 1946 вийшли друком його мемуари про радянські злочини «Я обираю волю». і Дмитро Гойченко ²⁵Український емігрант в США, який записував спогади та свідчення про радянську колективізацію та Голодомор. ділилися свідченнями, а іноземні журналісти, як-от Ґарет Джонс²⁶ Вельський репортер, який вперше написав про Голодомор у західній пресі. та Мендель Ошерович²⁷ Американський журналіст, який після подорожі до СРСР у 1933-му написав книжку «Як живеться люду в Радянській Росії». документували жахи та повідомляли про Голодомор, незважаючи на заперечення радянської влади. Світові уряди були добре поінформовані, але тільки деякі з них вжили заходів. Це підкріплює думку про те, що кожен сучасний голод спричинений діяльністю людини.

Були корисні ідіоти або люди, які отримували зарплату за поширення пропаганди за кордоном, що дуже схоже на практику сьогодення. Водночас чималих зусиль для протидії докладали українські емігрантські організації та іноземні журналісти, які привертали увагу до трагедії Голодомору. Однак для окремих держав національні інтереси були важливішими, як-от для США, які встановлювали дипломатичні відносини з СРСР після 1933-го. Геополітика та глобальний контекст впливають на такі рішення, адже з приходом Гітлера до влади країнам довелося обирати сторону — і Радянський Союз видався меншим злом. Тож події в Україні тоді проігнорували.

— Водночас деякі міжнародні журналісти відверто применшували значення голоду. Чи справді вони вірили в те, що писали, чи були під пильним контролем Москви?

— Справжні прихильники СРСР виправдовували голод та інші звірства як «побічні втрати» так званих великих перетворень. Крім того, українців вважали «іншими», відсталими селянами, які звикли до страждань заради вищого блага. Яскравим прикладом є Волтер Дюранті³³ Пулітцерівський лауреат, який стверджував, що в СРСР недоїдають, але голоду немає., який походив із бідної британської сім’ї, але в Москві вів розкішний спосіб життя завдяки радянській владі. Документи та особисті записи засвідчують його гедоністичні погляди, де власний комфорт превалював над етикою. Тому трагедія українців Дюранті не турбувала. Бернард Шоу³⁴ Ірландський драматург, симпатик СРСР, який назвав голод вигадкою капіталістичної пропаганди. й Едуард Ерріо³⁵ Французький прем’єр, радикал-соціаліст, який також заперечував Голодомор. також були байдужими, бо повірили в «потьомкінські села», які їм показали під час організованих візитів. Натомість інакодумці були вигнані з Радянського Союзу, зіткнулися з насмішками та цілеспрямованими спробами замовчати їхні свідчення.

— Вельський журналіст Ґарет Джонс, який присвятив свою кар’єру викриттю правди про Голодомор, найімовірніше був убитий КДБ за свої зусилля. Натомість близький друг Кремля Волтер Дюранті отримав Пулітцерівську премію за свої репортажі про СРСР. З академічної точки зору, чи вважаєте ви доцільними дискусії про те, що «це не було геноцидом» або «всі страждали»?

— Коли історики стверджують, що «всі голодували», це ставить під сумнів відмінність українського досвіду та інших регіонів СРСР. Проте важливо вивчити позицію тих, хто робить такі твердження. Адже якщо український історик, який відкинув культурну пам’ять про Голодомор, є нащадком більшовиків, стає зрозуміло, чому він послуговується колоніальними наративами та нівелює роль України. Це підсвічує ширшу потребу деколонізувати дослідження Голодомору та СРСР.

Колоніальні відносини між Кремлем і Радянською Україною необхідно ретельно дослідити, щоб зрозуміти, як виконавці та співучасники радянських злочинів виправдовували свої дії. Такий підхід кидає виклик західній науковій спільноті, яка упродовж більшої частини ХХ століття ігнорувала або трактувала історію України крізь призму нацистської окупації або колабораціонізму. Лише коли такі вчені, як-от Роберт Конквест³⁹ Британо-американський історик, відомий ґрунтовними дослідженнями злочинів Сталіна, зокрема працями «Жнива скорботи» та «Великий терор». опублікували свої роботи, ситуація почала змінюватися, і сучасна російсько-українська війна знову змусила переглянути довгу історію України в контексті колоніального гноблення. Ірландія під британським правлінням є корисним аналогом, бо Україну також вважали колонією, придушували її ідентичність, а окупацію називали «прогресом».

Переакцентувати історію

— Науковці різних галузей, зокрема славісти у дослідженнях досі зосереджуються переважно на Росії. Що ми можемо зробити, щоб деколонізувати вивчення Голодомору?

— Потрібно більше говорити про Україну на Заході, особливо в академічних колах. Що більше люди дізнаються про Україну, то легше буде знайти її на карті й зацікавитися. Наприклад, у Кембриджі студенти зазвичай їхали до Росії на рік навчання в рамках своєї програми. Багато хто повертався з глибокою симпатією до російських переконань, часто нехтуючи історією таких країн, як-от Киргизстан, Сакартвело чи Україна. Однак після анексії Криму все більше студентів їхали до неросійських республік через посилення репресій у Росії, зокрема проти західних науковців. Тоді їхні погляди почали змінюватись, адже вони вивчали місцеву мову, дізнавалися про гноблення цих народів та їхню боротьбу за незалежність.

На противагу студентам, попередні покоління британських вчених, які навчалися в Радянському Союзі під час Холодної війни⁴¹ Економічне та геополітичне протистояння між США та СРСР у другій половині XX ст., налагодили там особисті зв’язки, побудували стосунки та кар’єру. Тож тривала увага до Росії вплинула на їхнє сприйняття геополітичних питань стосовно колишніх радянських республік.

Щоб досягти деколонізації, необхідно надати пріоритет дослідженню України як невід’ємної частини академічного дискурсу. Крім того, варто протистояти тому, що Олеся Хромейчук⁴² Історикиня, письменниця, директорка Українського інституту в Лондоні. називає «втомою від України» у ЗМІ. Такі інституції, як Музей Голодомору й інші культурні організації в Україні та за її межами, відіграють ключову роль в обізнаності іноземців про Україну та її історію, особливо про Голодомор.

— За радянські злочини росіяни не відповіли, навпаки — з того часу вони кілька разів навіть отримали премію миру. Що могло б допомогти українцям закрити тему Голодомору з історичної точки зору?

— Росія повинна бути притягнута до відповідальності за геноцид українців, і я сподіваюся, що після перемоги України у війні так і станеться. Таке визнання символізуватиме верховенство права і майбутнє демократії. Ніхто не може виконувати злочинні накази й уникати справедливого покарання, незалежно від статусу та соціальних зв’язків. Багато чиновників під час Голодомору вірили, що їм це зійде з рук, і, на жаль, часто так і було. Для українців завершення цієї теми означало б відповідальну державу з дієвою системою стримувань і противаг, вільними й чесними виборами і верховенством права. Голодомор і сучасна війна підкреслюють те, чого потребує і на що заслуговує ця нація.