«Древо». Родинна хата, що стала музеєм

Едуард створив простір, який не тільки став сховищем для його колекції, а й місцем, де відвідувачі можуть відкрити для себе історію України крізь призму історії однієї родини. Він розповів, як вдалося реалізувати цю ідею, що робить музей живим, а також про людей, які дбають про українське.

Матеріал створено за підтримки партнерів експедиції: Defender, Work.ua, Sushko Philanthropy та Фундації Множина.

Відродження спадщини: столітня хата й садок

Історія будинку, де зараз розташований музей, почалася в 1921 році. Тоді прапрадідусь і прапрабабуся Едуарда Крутька побудували хату та заклали садок. Про перших господарів тут нагадують липи, старі груші й сторічна яблунька. Решта дерев або постраждали через хвороби та вік, або ж були вирубані в радянський період через оподаткування фруктових дерев, яке було тоді запроваджене.

Колекцію старовини Ед, як його називають друзі, почав збирати ще в дитинстві, тож згодом виникла потреба знайти для неї відповідне місце.

— Воно просто подобалося, навіть не було цієї [мети] — мати якусь колекцію, а просто врятувати те, що було в якомусь непорядку. Воно ж дуже часто все викидалося, рвалося, не цінувалося, тому що це отжите.

Тоді Едуард і згадав про родинну хату в селі. Тож його музей почався з однієї кімнати у старій хатині.

— Хата в нас на дві половини, і в одній половині мама магазин певний час тримала, а інша була пуста. І от я в цій пустій робив музей. І я почав переносити сюди оці речі і робити для себе якісь експозиції.

Музей у кімнаті почав привертати увагу місцевих мешканців, згадує чоловік:

— Приходять бабусі по хліб, а двері туди відкриті, я там рушники або щось просушую, вони заглядають [і кажуть]: «Оце в мене мамине таке осталося, прийдеш після обіду забереш». І отак одне по одному.

Тож експозиція музею постійно поповнюється: щось дарують люди, щось купують самі, а щось із дозволу власників забирають з покинутих помешкань.

Окрім хати, Едуард вирішив відновити й садок. У 2018 році він разом з однодумцями висадив молоді дерева:

— Ми заклали молодий Сад памʼяті та партнерства¹Едуард Крутько переміг у конкурсі на здобуття відзнаки імені Героя України Олександра Капіноса, який загинув на Євромайдані. Створення саду стало частиною реалізації цього конкурсу., така назва його офіційна. Із представниками українських музеїв, місцевої влади, родин Небесної Сотні ми оце посадили цей садок.

Хто робить музей живим

Едуард — лікар за фахом, був завідувачем Лубенської амбулаторії та сімейним лікарем. З Володимиром Поповим — партнером і колегою — познайомився під час інтернатури завдяки спільному знайомому, який помітив їхній інтерес до старовини.

Володимир — теж лікар, 2022-го року долучився до команди як фотограф, а згодом узяв на себе й інші обов’язки. Розповідає, що давно захоплювався етнофотографією, а знайомство з Едуардом стало можливістю реалізувати свої навички:

— Ед мені показує оцю свою «дитину», цю етнографічну збірку, і показує фестивалі, які з 2017 року тут проходять. І воно просто сталося в той момент, у який потрібно було статися.

За час співпраці партнери здійснили близько 200 етнографічних зйомок, проводять етноекспедиції, виставки. Під час експедицій зокрема спілкуються зі старшими людьми, збирають усні історії. Робота в музеї для Володимира важлива, оскільки стала не тільки можливістю реалізувати свої професійні навички, а й питанням національної ідентичності:

— Для багатьох оці зйомки дають першу сходинку твоєї ідентичності. Ти вдягаєш цей стрій — і вже на одну сходинку ближче до усвідомлення того, що ти українець.

Едуард згадує: коли підбирав назву для збірки, орієнтувався на схожі приватні колекції української старовини. Намагався уникати тавтології, але водночас зберегти основну ідею — відродження української культури. Назва «Древо» має особливе символічне значення, як і сам музей та його експонати. У ній закладено зв’язок з історією, культурою, предками:

— У мене на прапрабабусиній сорочці було на рукаві вишито таке деревце маленьке. І вирішив, що етнографічна збірка «Древо» буде доречно.

Володимир пояснює сакральну роль дерева в українській архаїці на прикладі рушників, які є частиною експозиції музею:

— Оце дерево життя — це дуже характерний елемент, символ роду, символ достатку. Часто він використовувався також на рушниках. І вони всі різні. Чому? Тому що жінка, як уявляла собі райські квіти, так і відшивала оте дерево життя.

Володимир теж має зв’язок з Полтавщиною, бо народився в Полтаві, звідси походить і його бабуся, яка народилася в селі Гоголеве — батьківщині письменника Миколи Гоголя. Дитинство провів у Яворові (Галичина), але у підлітковому віці повернувся до Полтави. Тут і почав цікавитись українською культурою. Згадує, як його, школяра, разом з однолітками водили в будинки культури, на шкільні заходи, туди, де показують «гарну» українську культуру:

— І я розумів, що це не справжнє. Тобто це щось, притягнуте за вуха.

На одній із вистав побачив, як може виглядати сучасна українська культура:

— У Полтаву приїжджала якась вистава з балетом, вона супроводжувалася піснями ДахаБраха. Я такий: «Ого! Так може бути?». Отак повинна виглядати українська культура, яка інтегрована у сучасність.

Батько Володимира — надазовський грек. Його мала батьківщина — Розівка, що на межі Подніпровʼя та Запоріжжя і Приазовʼя, — зараз в окупації:

— Кожне літо ми там проводили, і це було місце, де я мав відчуття дому. Починається повномасштабне вторгнення — я це втрачаю. У будинку, де я проводив своє дитинство, де купа реліквій, повʼязаних із моєю сімʼєю, зараз живуть російські військові. Навіть не розумію, що б мені відчувалось легше: якби його зруйнували, чи те, що зараз плюндрується памʼять мого дитинства.

Втрату дому Володимир переживає важко, хоча й на Полтавщині не відчуває себе чужим:

— Коли приїхав сюди, я розумів, що це єдине місце, де я маю відчуття дому. І наскільки мені люди, яких я віднайшов тут, стали близькі. І це така моя вже друга сімʼя.

За час роботи музею Едуард і його команда стикалися з різними викликами. У 2021 році, розповідає Володимир, музей пограбували. Каже, для Еда це стало глибокою травмою:

— Вкрали тільки частину експозиції, але з наводки. Вони знали, де стоїть найцінніше. Забрали коралі, прикраси, ікони деякі, і сорочок багато. Але ми швидко це знову поставили на ноги, доповнили колекцію новими речами.

Вкрали й родинні речі Едуарда, зокрема вишиту сорочку, додає Володимир:

— І вони зникли, завела поліція діло. Досі тривають пошуки цих злочинців.

Та музей продовжує працювати, каже він. З’являються нові експонати, проводять фотосесії:

— Тому музей такий живий, бо проходить ця краєзнавча робота.

Етнофестиваль

Ще одна візитівка етнозбірки у Козубівці — етнофестиваль. Для села, у якому масштабні заходи проводили рідко, фестиваль став новинкою. До того люди могли збиратися хіба що на святкування Дня села, розповідає Ед:

— Я вирішив зробити у селі якесь свято. Я не розбирався, як той фестиваль робити. Мені було на той час 20 років.

Надати фінансову підтримку зголосилася лубенська громадська організація «Твій світ», у якій він раніше волонтерив. Потім почалася підготовка до заходу, згадує Едуард:

— У дворі розчистили, бо тоді були і курники, клітки кролячі, отакі перекособочені, і скрізь бурʼяни, скрізь непорядки.

Перший фестиваль та офіційне відкриття музею відбулися у 2017 році. Фестиваль «Під дідовими липами», каже Володимир, є кульмінацією їхньої роботи. А після початку повномасштабного вторгнення він має й благодійну мету:

— Фестиваль створений щоб не тільки показати музей, а й обрамити це все в етноспів, робити різні лекції, майстер-класи. 2023–2024 роки проходили як благодійні фотовиставки. Минулого року ми закрили збір на шістдесят тисяч. Для локальної події це досить масштабно.

Сволоки та інші особливості української хати

У музеї вже є декілька зал, кожна з яких представляє певну частину життя українців: побут, одяг, кераміку. В одній із них змодельовано інтер’єр української хати кінця XIX — початку XX століть. Із найцікавішого тут, каже Володимир, сволок³Головна балка під стелею у дерев’яній споруді., дзеркало, мисник. Ці предмети мали особливе значення для наших предків:

— Сволок — це дуже важливий елемент у хаті. Навіть Ед мені розповідав, що клали пуповину, послід після пологів згори на [сволок], щоб дати силу хати, силу роду. І на сволок вішалась колиска.

Володимир розповідає: з нехарактерних для української хати речей тут — шафа та ліжко. Це ознака заможності, тому вони не були поширеними елементами побуту українських селян. Ліжками слугували столи, які вдень виконували свою звичайну функцію, а надвечір ставали місцем для сну. Шафу заміняла скриня, де жінка зберігала своє придане. Більшість речей у цій залі — панського виду, зокрема й дзеркало:

— Цікавий елемент, бо в хаті намагались його в стіну вмонтувати глиною. Бо це був цінний матеріал, а діти дуже любили дзеркалами гратись.

У музеї також є власна бібліотека. Її наповнення — подаровані, знайдені й придбані книги, додає Володимир:

— У нас є книжки з колекції американського колекціонера, він помер і [нащадки] знали про наш музей і передали нам частину книжок. Ми деякі з них передали людям, науковцям, які ними цікавилися.

Окрім традиційних для української хати предметів побуту, інтер’єр вирішили прикрасити давніми фото. Володимир розповідає:

— Традиція прикрашати свою хату світлинами в українців побутувала. Це була дуже недешева, до речі, послуга.

Складно уявити українську хату без ікон. В експозиції музею теж є декілька особливих образів. Дві ікони, які різні сім’ї купили в одній церкві, через 100 років зустрілися у  цьому просторі. Ще одна ікона пережила радянські часи, каже Володимир:

— Під час репресій нищились церкви. У кого вдома було щось на церковну, християнську тематику — це все намагалися знищити. І є ікона, яку виловили з води, і повністю вся оздоба, всі малюнки злізли, а образ Ісуса Христа залишився.

Також у музеї є зала, присвячена кераміці, зокрема опішнянській. Іншу залу прикрашає понад сторічна картина — зразок оригінального наївного мистецтва.  У музеї є власний мерч, створений на основі такого мистецтва, зокрема наївних рушників, які були вишиті у середині XX століття, розповідає Володимир:

— Жінки вишивали на них різні цитати. І це були цитати зі збереженням діалекту, там «Молоді літа — золоте время». Мій улюблений — це «З малих лет — щастя нет». І дуже багато цитат, які перегукуються з тим, що зараз у нас відбувається в країні. Ми навіть присвятили одну з цитат переселенцям — «Вийду на гору та й крикну: “Тут не родилась — скоро привикну”».

Пізнати історію через одяг

Найбільше українська культура постраждала у XX столітті внаслідок колективізацій, репресій, голодів, каже Володимир:

— Просто ті, хто вижив після Голодомору, після цих репресій, їм потрібно було, щоб дали спокій. І вони вже були згодні з чим завгодно. Але все одно з вуст в уста передавалась наша культура. Тому вона і не вимерла тут зовсім.

Ця культура живе й у віночках, які були частиною святкового дівочого вбрання. Крім звичних вінків із квітів, були поширеними й вінки-восковички⁵Деталі для таких вінків робили з паперу, тканини, фольги, бісеру, після чого їх занурювали в розплавлений віск або парафін.. Вони, каже Володимир, прийшли до нас із Європи:

— Навіть у моді у нас дівчата в селі дивились більше на європейську культуру. Коли королева Вікторія⁶Королева Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії з 20 червня 1837 року до своєї смерті в 1901 році. виходила заміж, у неї був віночок із квітів флердоранжу⁷Білі квіти помаранчевого дерева або штучні квіти, якими традиційно прикрашають весільний убір нареченої.. І дівчата надивились і вирішили робити щось подібне тут. І вони почали з воску робити оці віночки.

Протягом життя українці намагалися надбати якомога більше одягу. Хоча для створення однієї сорочки потрібні були час і матеріали, каже Володимир:

— Ед вивчав, що було у людини 50 сорочок. Це все вручну відшито. Треба зробити нитки, можна пофарбувати ці нитки. Бувало, що фарбували в дубовій корі, вони давали відтінок золота.

Відтінки вишивки відрізнялися територіально. На Полтавщині вишивали переважно нитками пастельних кольорів, зауважує Володимир:

— У Полтаві кажуть, що вишивають тільки білим по білому. Воно то да, але вишивка побутувала тут, її було багато. І також коричневим по білому і чорним по білому є.

Яскравість кольорів залежала від того, наскільки насиченою та різнобарвною була природа місцини:

— Наприклад, якщо взяти захід України — це буяння кольорів на вишивці. Чому? Тому, що їх оточувала така природа: гори, зміна клімату постійна. І це все відтворюється в одязі.

Український стрій теж переживав певні трансформації: елементи змінювалися іншими, набували нового вигляду:

— Більш архаїчний — це з плахтою¹¹Схожий на спідницю традиційний український жіночий одяг, який не зшивали повністю, а обгортали навколо талії.. Тобто йшла спочатку сорочка як натільний одяг, і на пояс уже вдягалась плахта, запаска. Потім плахти трошки відійшли вже, і почали використовувати спідниці. Але от прям традиційний — це з плахтою.

Володимир каже, що треба правильно називати елементи українського строю. До прикладу, вишиванка — не те саме, що вишита сорочка. Адже слово «вишиванка» — неологізм, який з’явився у XX столітті:

— Вишиванки — це те, що вже осучаснене. А вишита сорочка — відшита по всім правилам, по всім канонам.

В експозиції музею представлений полтавський костюм. Едуард пояснює: у широкому розумінні його складно назвати унікальним, адже увібрав у себе елементи інших костюмів, що пов’язано з особливостями розташування регіону, сусідством зі Слобожанщиною, Наддніпрянщиною тощо.

Стрій змінювався і за різних історичних епох. За спостереженнями Едуарда, значний вплив на формування полтавського строю мала доба Козаччини¹²Період в історії України приблизно від XV до XVIII століття, коли козацтво було головною військовою та політичною силою на українських землях.:

— Думаю, це зародження було саме тоді, бо барокова культура активно тут розвивалася. Дуже багато прослідковується мотивів, які притаманні бароковій культурі. Це багатошаровість, обʼємність, пишність така. Вона присутня й у нашому костюмі.

Стрій міг відрізнятися й у межах регіону. У кожного повіту був свій варіант костюму:

— Кожна отака одиниця має свої унікальні особливості. І це дуже круто, бо насправді не в кожному районі (далі по Україні) аж так це зберігається. Особливо відрізняється це по керсетах¹⁵Верхній жіночий одяг, безрукавка з кольорової тканини..

Едуард перераховує елементи традиційного строю. Вишита сорочка, плахта, яку згодом замінила спідниця, керсет, крайки, фартухи, очіпок, хустка, прикраси, за потреби кожух — таким був жіночий костюм. У чоловіків це штани, вишита сорочка, пояси, кобеняки¹⁶Найпоширеніший чоловічий верхній плечовий український одяг, досить широкий, щоб зимою одягати поверх кожуха., чоботи.

Одяг ділився на сільський і міський. Із часом елементи переходили з одного стану в інший. Чоловіки працювали на виробництвах, де мали уніфіковану форму одягу, служили в армії, де мали носити військову форму. Із жіночим строєм ситуація була інша. Увесь одяг дівчата й жінки робили власноруч, проявляли свої вміння в шитті, вишивці:

— У кожній хаті була і модельєрка, і закройщиця, і швачка, і дизайнерка. Бо це все їхніми руками було зроблено. Звичайно, це показує рівень їхньої культури, і величі цього народу.

Звички доношувати одяг за кимось не було, намагалися шити кілька речей для кожного члена сім’ї. Якщо, наприклад, якийсь елемент одягу зношувався — він переходив до буденних речей, а на свято шили чи брали інший.

— Доношування стало популярне, коли перестали шити. Не стало цих майстрів, не було такої матерії, коли вже радянські часи настали.

У сучасному світі, каже Едуард, теж знайдеться місце не тільки для вишитої сорочки, а й для інших елементів строю:

— Цих елементів багато, і кожен для себе має щось віднайти. Керсети можуть до ділового стилю підходити, вони досить прямокроєні, дивлячись із якої тканини, якого кольору пошиті. Не обовʼязково, щоб ми всі перейшли у традиційний одяг, але круто, коли ми згадуємо своє.

Едуард каже, це не просто одяг, а спосіб проявити свою належність до української культури, спосіб зберегти пам’ять поколінь:

— Не просто ти носиш річ, бо вона красива. За тим стоїть уже розуміння контексту, історії, розуміння того, що ти ідентифікуєш себе з Україною.

Інтегрувати елементи традиційного українського одягу треба грамотно, додає Володимир. Поєднувати сучасність і давнину потрібно обережно, щоб не зашкодити багаторічним пам’яткам: 

— Класно це все вивчати, знати підґрунтя, але інтегрувати теж треба з розумом. Бо коли вирізають сорочки і нашивають на кросівки і кажуть, що «я дала сорочці друге життя». Та ну яке ти друге життя дала сорочці, єсли ти порізала її? Ти в них відбігаєш і викинеш, а сорочку вже не повернеш.

Українське олд-мані

У своїй роботі Едуард і Володимир намагаються руйнувати закоренілі стереотипи про українців та Україну. Серед найпоширеніших — нібито українські селяни були бідними. Цей стереотип, пояснює Едуард, українцям нав’язали у XX столітті:

— Я от приходжу десь до бабусь в експедиції, говоримо, спілкуємося і [кажуть:] «Ми так бідно жили, нічого в нас не було, і одні чоботи на всю сімʼю, і мама була неграмотна», і в общем, печаль неутолімая, немає ніякого просвіту.

Утім, ці слова не обов’язково передають широту контексту українського селянства. Тоді Едуард дивиться фото, що збереглися з часів, про які розповідають співрозмовники:

— Дивимося фотографії, кажу: «Так у вас же ось мама і в дукачах, і коралів у неї скільки, і керсетки, і отака вишита сорочка».

«Old money», «успадковане багатство» — поняття, які не просто вказують на стиль життя  багатіїв, а й на зв’язок поколінь, який проявляється і в предметах побуту чи одягу. В українській історії ця традиція була перервана через голод, репресії та радянський вплив, каже Володимир:

— Немає оцієї основи, яка будувала б, мало спадку лишилось. І саме частину, яка збереглась, ми намагаємось зібрати, зберегти і показати, що в нас були оці «old money», але у 1930–1950 роки все це пішло прахом, на жаль.

Спадок у вигляді одягу, прикрас, інших дорогих речей буквально рятував життя у скрутні часи:

— Дуже багато селян за часів Голодомору вижили саме через свою заможність. Бо були речі, які вони могли поміняти на їжу. Ед розповідав історію, як ламали золоті ложки, виделки і міняли це на їжу. Те саме за прикраси.

Так у багатьох сімей не лишилося спадку, пам’яток, які могли б стати частиною родинної історії, каже Едуард:

— І так останні кілька поколінь уже росли на думці, що голі, босі, простоволосі, бідні, неграмотні, дурні. Мовляв, нічого не мали, не вміли робити. І отак сформувалася оця картина. Насправді люди були досить заможні, з високим рівнем розвитку, культурного сприйняття.

Статки українських родин вимірювалися не лише коштами, худобою чи землею, а й одягом, прикрасами, предметами побуту. Особливе значення мали прикраси, які були особистим майном жінки, частиною її приданого.

— Це фактично була частина такої незалежності жінки. І якщо вона чи розлучалась, чи щось ставалося з чоловіком, у неї було певне багатство.

Жінка накопичувала прикраси поступово: успадковувала, отримувала в подарунок, купувала самостійно. Особливо цінними були дукачі, їхня вартість могла оцінюватися у сотні, а то й тисячі тодішніх рублів, розповідає Володимир:

— Це ж просто гроші, які вішались як прикраса. Тобто в якусь скрутну годину дівчина спокійно могла зняти дукач і купити за це корову, наприклад.

Вплив шароварщини і радянщини

Експозиція однієї зали присвячена історії радянських репресій 1930–1950 років. Цю залу в музеї називають Чистилищем. Тут є фото й Едуардового прадідуся та його брата, які стали жертвами радянського режиму, розповідає Володимир:

— Це фотки з їхніх розстрільних справ. Вони в сорочках. Тобто їх коли забрали, вони були в сорочках.

Українська культура дуже постраждала за часів Радянського Союзу. Через відверту антиукраїнську політику совєтів було втрачено багато пам’яток і притуплено пориви до самоідентифікації українців, і через одяг також, розповідає Едуард:

— Тут два чинники. І загалом індустріалізація, яка ширилася Європою, і тоді вже в Союзі почала з’являтися, і Кремль. І не було коли, бо люди вигнані в колгосп, і не було куди цей одяг одягати. І багато в голод майстринь померло, і проявляти себе українцями вже не було так прийнято.

Елементи українського строю штучно викорінювалися. Радянський союз намагався стерти пам’ять поколінь, розповідає Едуард:

— Не можна було вішати ікони, релігія присікалася, а багато народних традицій пересікалося з цим. І так потроху обрубувалися нитки. Молодь вже не співала, не вчилася так співати, як старі люди співали.

Використання елементів культури, дотримання традицій суворо контролювалося. Унаслідок цього втрачалося багато особливостей традиційної культури.

— У радянські часи зʼявилося паралельне типу Міністерство культури. І тут уже [прижилося], що от костюм може бути такий, як на сцені. Елементи такі-то. Пісні дозволені співатися отакі-то. І вони прилизані, інтерпретовані більше до сценічного варіанту. І потім, коли радянські часи свої рамки на це все поставили, традиційна культура вмерла і зʼявилася оця формальна культура.

Наслідки впливу формалізованої культури ми відчуваємо й нині. Найбільш згубною є підміна понять, через яку стираються межі між справжнім і штучним, розповідає Едуард:

— Зʼявилася оця шароварна, клубна культура, а народ почав це сприймати, що має бути так. Воно яскраве, але неправдиве.

Танці, співи, звичаї — усе це зазнало спотворення, змін, які віддалили ці види мистецтва й обрядовості від українських джерел.

— Не танцювалося в народі так, що аж хто ногою вище підкресне, чи щоб аж отак ноги розтягувати, чи там ще щось. Музика традиційна — це так звана троїста музика. Бубон, скрипка, контрабас.

Своєю роботою Едуард із колегами намагаються показати, що українська культура може бути іншою, справжньою, хоча реалізувати це часом складно.

— Ми просто показуємо оцю іншу думку, намагаємося не ображать, бо ці люди свято вірять і бачать красу в цьому. Я просто не розумію, як виправити цю ситуацію, коли оця формалізована культура, що сформувалася за радянських часів, існує досі.

Сценічні костюми — найбільш виразний приклад стійкості формалізованої культури в українському мистецтві. Через неприродно яскраві кольори втрачається особливість українських костюмів, розповідає Едуард:

— В нас Україна настільки колоритна по районах і по областях, що можна дуже гарно показати оцю особливість. Ти навіть якби дивився виступ колективів, все одно міг би розуміти, звідки ці люди приїхали. А так вони всі під одну гребку: оці якісь розпащені плахти, спідниці, вишиті сорочки люрексами і паєтками.

Едуард готовий допомогти колективам, які хочуть відродити традиційний вигляд українського костюму, в якому можна було б виступати на сцені:

— Я готовий давати зразки одягу — пошийте. Ну, візьміть, у мене ж велика колекція. Чи зробимо якусь колаборацію, я зможу навіть якісь десь гроші знайти. Це ж усе комунікація. Просто давайте якось у цьому напрямку робити.

Як живе музей

Едуард і Володимир нині — військовослужбовці, тож часу на музей у них лишається небагато. Попри це, робота не зупиняється. У вільний час лікар Нацгвардії Володимир проводить екскурсії, зустрічає гостей, продовжує робити зйомки. Едуард — медик військової частини. Каже, нині за їхньої відсутності команда працює злагоджено:

— Звичайно, зі службою то дуже рідко, але моє командування розуміє, чим я займаюся, і відпускають на якісь важливі речі. Якщо раніше я був кожні вихідні вдома, після роботи приїздив, коли треба було, то зараз це дуже рідко. Але є команда, яка тримає.

Музей має бути не тільки осередком, де зберігаються артефакти, а й корисним для всіх охочих, переконаний Володимир:

— Все, що ми робимо, має послуговувати людям, науковцям, воно має закріпити момент ідентичності всередині людини, познайомити з нашою культурою. Я хочу це максимально показати людям, наскільки я можу.

Нині особливим попитом користуються етнографічні зйомки. Володимир організовує фотосесії, під час яких українці можуть зробити світлини у відтворених давніх образах. Чоловік хоче, щоб більше українців мали такі кадри, але підходили до них виважено:

— Коли приїжджають і хочуть вдягнутися просто «гарна українка я», це всегда відчувається. А коли приїжджають і розуміють важливість тієї події… Багато людей переживають, особливо коли бачать кінцевий результат, вони можуть розплакатись. І це для мене важливий момент, коли вони бачать оцей момент перетворення.

Одного разу з проханням етнографічної зйомки звернулися мати з донькою, їхні чоловіки загинули на війні. Жінки хотіли зберегти їхні образи. Володимир запропонував вшанувати їхню пам’ять на фото. Ця етнографічна зйомка — найскладніша і водночас найулюбленіша для нього:

— Моя пропозиція була: «А давайте я вам зроблю так, щоб було два чоловічих образи на зйомці». І ми ззаду просто повісили оці чоловічі строї, що уособлюють хлопців, які пішли. І от реально відчувалось, що частина їхньої сімʼї, яка пішла — вони зараз тут.

Нині, каже Едуард, музей має кілька напрямів роботи, і постійно розвивається спільними зусиллями команди:

— Музей — це заклад, який речі зберігає; вивчає, популяризує — це вже внутрішня музейна робота. В принципі, ми це все виконуємо, можливо, не такими темпами, як хотілося б, але збереженням займаємося, реставрацією мінімальною, оцифрування робимо, експедиції, записи матеріалів з етнографами, фольклористами.

Едуард має свій підхід до роботи в музеї, адже українську історію він демонструє через історію своєї родини:

— Мені не треба нічого видумувати. Я розказую те, що знаю, діди, баби що мені розказували. І оце найщиріше. Це те, що було, і кожен це знаходить у себе в сім’ї. І тому це гарно відгукується.