Грузини України. Хто вони?

У Центрі культури та мистецтв Національного авіаційного університету в Києві гучно лунає грузинська музика. На сцені концертної зали танцюють діти у національних костюмах. Керує ними президентка грузинського центру «Іберіелі» Манана Сулаквелідзе. Зараз — генеральна репетиція, а за годину — звітний концерт, який тут уже традиційно дають на честь Дня незалежності Грузії — 26 травня.

Чимало грузинських традиційних свят супроводжуються народними танцями. Серед класичних, найбільш поширених — картулі (груз. ქართული), який виконує пара: чоловік та жінка; суто жіночий танець самайя (груз. სამაია) та чоловічі танці хорумі (груз. ხორუმი) і кінтаурі (груз. კინტაური).

Свято починається, коли учні та випускники центру «Іберіелі» з’являються на сцені у традиційних грузинських костюмах та протягом двох годин танцюють і співають.

Вони показують, чому навчилися за рік занять у центрі. Цей осередок Грузії в Україні заснувала грузинська хореографиня Манана Сулаквелідзе, аби зберегти грузинську культуру і передати знання про неї новим поколінням, народженим далеко від Батьківщини.

Танець. Манана Сулаквелідзе

Манана народилася у Тбілісі у родині педагогів. Її мама була філологинею та журналісткою, тато — хореографом. Саме у батька Манана брала перші уроки грузинського народного танцю, з яким і пов’язала своє життя.

До Києва Манана Сулаквелідзе переїхала 2000 року. Її чоловік тоді вчився у київському виші й вирішив забрати родину до столиці. У Києві сім’я шукала грузинську школу чи танцювальну студію для шестирічного сина, аби той перебував у рідному мовному середовищі. Однак грузинських центрів на той час у Києві не було, тому Манана вирішила його створити:

— Цим я би вирішила проблему свого сина і всіх грузинських дітей, які жили в Києві.

Тож протягом року Манана владнала всі юридичні й організаційні питання та відкрила грузинський культурно-освітній центр «Іберіелі». Назва не випадкова, адже саме так називалося стародавнє грузинське царство, яке виникло у III ст. до н.е. і проіснувало до VI ст. н.е.

— Я вважаю, що вони повинні знати мову і культуру своїх батьків, своїх предків. Ця робота стала сенсом мого життя.

У цьому центрі виросло вже чотири покоління дітей. Зараз в «Іберіелі» приблизно сто учнів.

Манана розповідає, що за роки життя в Україні знайшла багато спільного між українцями та грузинами:

— Грузинів і українців об’єднує те, що у них величезні історія, культура і традиції. Вони завжди боролися за свободу та незалежність. У них були одні й ті ж проблеми, одні і ті ж цілі. Дружба цих народів почалася не сьогодні — її корінь лежить в глибокій давнині.

Та все ж кожного літа родина Манани їздить до Грузії:

— Без цього не можемо. Грузія — Батьківщина, а Україна — друга Батьківщина.

Грузини в Україні

Про перші поселення грузинів в Україні відомо від 1720-х років, пише «Енциклопедія історії України». На українській території шукали прихистку політичні мігранти, сподіваючись залучитися підтримкою російського царя у боротьбі проти Османської та Іранської імперій. Російська імператриця Анна Іоанівна 1738 року сформувала Грузинський гусарський полк, який базувався на Полтавщині.

Імператриця Єкатєріна ІІ 1764 року надала грузинським дворянам маєтки на території тогочасної Новоросійської губернії (центр та південь сучасної України).

У ХІХ-ХХ століттях грузини на території України селилися переважно у містах та працювали на державній службі, у медицині й адвокатурі. У радянські часи кількість грузинів в Україні збільшилася майже у 18 разів.

Згідно з переписом 2001 року в Україні проживало 34199 грузинів, розселених здебільшого у південно-східних регіонах та у Києві. Понад половина з них рідною мовою називали російську, третина — грузинську.

Сьогодні в українських містах працює чимало грузинських культурних організацій: всеукраїнське суспільне об’єднання «Георгія» та асоціація грузинів України «Іберіелі» (Київ), національно-громадське об’єднання «Грузія» (Харків), культурний центр «Мзіурі» (Суми та Одеса), культурно-освітній центр «Іверія» (Одеса), товариство «Арагві» (Львів), культурний центр «Грузинська душа» (Дніпро), Центр українсько-грузинської дружби «Сакартвело» (Рівне).

Грузини з 2014 року беруть участь у російсько-українській війні, заснували Грузинський національний легіон на чолі з Мамукою Мамулашвілі. 2016 року підрозділ увійшов до складу Збройних сил України. Грузини стали першими іноземцями, офіційно зарахованими до лав ЗСУ.

Мова. Марина Донадзе

Марина Донадзе сидить у класі київської школи № 88, де проводить заняття центр «Іберіелі». Щойно закінчився урок грузинської мови, який вона вела. Марина — журналістка, пише для грузинських медіа та ось уже другий рік викладає грузинську мову та літературу в культурно-освітньому центрі:

— Бачите, що на дошці написано? «Мова — обдарування народу». Бо й справді, якщо втратиш мову, то й сам загубишся. А мова у нас дуже давня. Релігія і мова зберегли нас як народ. Мені дуже боляче, коли я бачу, що це втрачається.

Марина переїхала до Києва 2008 року з Тбілісі через роботу чоловіка. Син звик до тутешньої школи і вмовив батьків лишитися. Та Марина не полишає надії повернутися на Батьківщину:

— Грузини ніколи не любили покидати свою землю і пристосовуватися. Я не пам’ятаю, щоб у моєму дитинстві хтось виїжджав. Тиждень-два — і ми нудьгували та поверталися. Без Грузії не могли. Настане епоха, коли ми будемо потихеньку повертатися. До того часу треба не втратити мову, не втрачати культуру і цим тримати, так би мовити, наш дух.

Зберегти і передати дітям грузинську культуру Марина Донадзе намагається на своїх заняттях. Має декілька груп — веде уроки для геть маленьких п’ятирічок і для вже дорослих учнів. Викладає мову, культуру й історію Грузії. Кожен урок починається з гімну рідної країни.

У школі багато дітей від змішаних шлюбів, де найчастіше мати — українка, а тато — грузин, розповідає Марина:

— Є такі мами, які більше за тат зацікавлені. Вони весь час приходять, перевіряють зошити, самі щось питають. Якщо мама зацікавлена, то завжди все виходить.

Серед її учнів є родини абхазьких біженців, де не лише діти, а й батьки виросли в Україні:

— Ми теж, як ви, багато постраждали, але зберегли свою мову.

Марина просить батьків удома говорити з дітьми грузинською, а своїх вихованців — вчити кілька мов, але перш за все — рідну, грузинську:

— Коли ти забуваєш рідну мову — жодна з інших не знадобиться.

На думку Марини Донадзе, «Іберіелі» для учнів та їхніх батьків є місцем зосередження національного духу:

— Вони залишають школу грузинами. Мені здається, що таким чином ми зберігаємо наш осередок. Ми і так нечисельний народ. Якщо будемо губитися, то буде складно.

Друга Батьківщина. Нато Кварацхелія

«Грузинська дівчина закохалася в українського парубка» — так Нато Кварацхелія пояснює причину свого переїзду з абхазького міста Ґаґра до Києва.

Нато приїхала до України з іще мирної Абхазії за часів Радянського Союзу. У Києві закінчила юридичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка, отримала ліцензію і зараз працює приватним нотаріусом. Нато говорить літературною українською, яку за роки життя в Україні встигла добре опанувати:

— Коли в Україні 1992 року відкрили перше посольство Грузії, то для мене це було наче Петро І відкрив вікно в Європу. Я почала співпрацювати з посольством — допомагала громадянам грузинської національності з перекладами, працевлаштуванням та питаннями отримання посвідки на проживання.

Зараз, розповідає Нато, вона працює не для заробітку, а для душі, адже саме так, живуючи в Україні, вона може допомагати своїм співвітчизникам.

Адаптуватися в Україні, за словами Нато, їй вдалося досить швидко. Єдине, чого у 90-х не розуміли українці — що таке сучасна війна. Саме тоді, у 1992–1993 роках, на території грузинської Абхазії розгорнувся збройний конфлікт: підтримувані Росією сепаратисти проголосили «незалежність» регіону і воювали зі збройними силами Грузії. У результаті регіон був окупований Росією, Тбілісі досі його не контролює. Саме у цей період, а також 2008 року, коли розгорнулася російська-грузинська війна, грузини масово виїжджали з країни. Тоді Росія напала на Грузію через Цхінвальський регіон. Військові дії розгорталися в регіоні Шіда-Картлі, що біля кордону з Росією:

— Коли я розповідала про Абхазію, як ми все втратили, то не дуже мене розуміли в Україні. А зараз, коли це сталося з Кримом, мені кажуть: «Ми розуміємо, як це тяжко».

Грузини тоді виїжджали до сусідньої Росії, а хтось далі — до України. Нато вивозила людей з Абхазії. Багато хто знайшов свій дім на українській землі:

— Україна дала мені і кохання, і життя, і роботу. Я дуже задоволена своїм життям в Україні і дуже вдячна Україні та українському народу. Це моя друга Батьківщина.