Генрі Томас Марш: «Якщо не діяти, нікого не врятувати»

У цьому інтерв’ю він розповідає зокрема про те, як архітектура лікарень впливає на одужання пацієнтів, чи справді стан розвитку медичної системи країни свідчить про рівень розвитку суспільства та що його вражає в українцях.

— У своїй книжці «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» ви описуєте, як уперше відвідали Україну. Чи навмисне там вирішили підкреслити, як деякі британці сприймають Україну?

— Не зовсім. Це було більше про те, щоб показати, наскільки життя формується випадковими подіями та збігом обставин. Якби я тоді не поїхав до Києва, моє життя склалося би зовсім інакше. Це було за рік після здобуття Україною незалежності. Економіка була в жахливому стані через розпад Радянського Союзу. Я знав, що радянська медицина значно відставала від західної, але не усвідомлював, наскільки — вона виявилася застарілою приблизно на років п’ятдесят. Лікарні здебільшого пустували, у них нічого не відбувалося. Заводи не працювали, із вікна мого готелю я бачив димарі, з яких не здіймався дим. Здавалося, що все зупинилося.

Коли я відвідав знаменитий Інститут нейрохірургії (зараз — Інститут нейрохірургії імені академіка А. Ромоданова Національної академії медичних наук України. — ред.), де читав лекції, там усе ще панувала стара радянська ментальність: «Ми не гірші за Захід». Професори, яких там зустрів, з гордістю розповідали мені про свої відділення, наголошуючи, що це найвідоміша в Європі спеціалізована нейрохірургічна лікарня. Утім, побачив зовсім інше — порожній, самотній заклад.

Досліджуючи Радянський Союз, я мав справу з дезінформацією, або, як сказав би Дональд Трамп, «неправдивими фактами». Брехня й недоброчесність були вкорінені в радянській системі, і мені це виглядало досить іронічно.

Коли мене запитали, чи хочу ще щось побачити, я відповів, що хотів би подивитися, як лікують травми, бо, схоже, там не проводили рутинних хірургічних операцій. У радянській системі рутинна планова робота й робота в екстрених випадках були розділені (і так триває дотепер), на відміну від Європи, де лікарні виконують і те, і інше. Мене відвезли до лікарні швидкої допомоги на Троєщині (північний район Києва на лівому березі Дніпра. — ред.), де умови були ще гіршими. Там я познайомився з дуже натхненним молодим хірургом — єдиною людиною під час того візиту, яка відкрито зізналася: «Тут все жахливо». Словом, цей молодий хірург отримав дозвіл академіка Андрія Ромоданова приїхати до Лондона й учитися в мене. Він пробув у нас три місяці.

З огляду на це, я вирішив відмовитися від відпустки з сім’єю і почав їздити до Києва один-два рази на рік, щоб якось допомогти.

Неодноразово навіть возив із Лондона до Києва вживане операційне обладнання, зокрема мікроскопи, які мають фундаментальне значення для нейрохірургії, але яких там не було. Так тривало роками.

Україна поступово розвивалася, економіка ставала кращою, як і медицина в цілому.

— Ви також описуєте у своїй книжці інтер’єри й екстер’єри радянських лікарень. Можете детальніше розповісти про радянську систему охорони здоров’я та її архітектуру? Як вважаєте, дизайн таких споруд був свідомим вибором?

— Так. У СРСР лікарні були спроєктовані таким чином, щоб виглядати великими і вражаючими, як заводи на Заході, але часто їм не вистачало функційності. Такий підхід відображав менталітет «потьомкінського села» — створювати фасад, аби вдавати, що справи йдуть краще, ніж насправді. Це була частина диктаторського наративу про рай для робітників, що маскував реальність. Крім того, існує культурна тенденція, описана як російська гігантоманія — будувати масивні структури, щоб підкреслити рівність із Заходом або перевагу над ним, незважаючи на їх глибинні недоліки. Причиною цього є міцно вкорінений психологічний конфлікт і заперечення власної неповноцінності на противагу Заходу.

— Чи впливає похмурий і депресивний дизайн таких лікарень на пацієнтів і персонал, який там працює?

— Є кілька досліджень, але і здоровий глузд підказує, що природне світло, вид на дерева й тиха, затишна атмосфера йдуть на користь пацієнтам і персоналу. Багато лікарень позбавлені цього через недосконале проєктування.

Ключ до успішного будівництва — поінформований клієнт, але у сфері охорони здоров’я пацієнти не мають впливу, лікарі зосереджені виключно на лікуванні хвороб, а керівникам бракує розуміння. Як наслідок, архітектори часто проєктують лікарні як суто функційні будівлі, із довгими коридорами й мінімальною увагою до створення сприятливого для людини середовища. Медзаклади слід проєктувати з думкою про благополуччя пацієнта, поєднуючи світло, зелень і заспокійливу атмосферу, щоб сприяти одужанню.

За благодійні кошти я перетворив порожній балкон, що на даху, на сад для пацієнтів моєї лондонської лікарні. Хоч не можу науково виміряти його вплив, він надзвичайно популярний серед пацієнтів і персоналу.

Однак такі функції потрібно планувати з самого початку, бо переобладнати готові будівлі складно. На жаль, пацієнти часто залишаються поза увагою під час проєктування лікарень, а медицину все ще розглядають як суто технічну вправу, безвідносно до того, як почуваються пацієнти. Цей застарілий підхід не ставить на перше місце людський аспект охорони здоров’я.

— Ви згадали про російську одержимість гігантською архітектурою. Багато істориків та дослідників епохи тоталітарної архітектури кажуть, що це було зроблено навмисно, аби люди відчували себе маленькими.

— Так, держава — це масивна монолітна структура. Але, звичайно, це також номенклатура, і ці люди при владі зайняті тим, що хапають усе підряд і придушують всіх інших. Знову ж таки, у СРСР робили чудові ракети і зброю, але охорона здоров’я була низьким пріоритетом — за винятком тих, хто був на вершині системи і мав доступ до кращих лікарень.

— У СРСР існувала майже непроникна залізна завіса — не було можливості подорожувати, обмінюватися ідеями й досвідом. Як це вплинуло на знання, зокрема в медсистемі?

— У перші роки (перебування в Україні. — ред.) я бачив випадки, коли молодих українських нейрохірургів звільняли, коли ті поверталися з навчання в Англії, бо їхні сучасні знання загрожували керівництву. Це свідчить про те, що медичні системи віддзеркалюють структури суспільства, а ієрархічність СРСР глибоко вплинула на його практики лікування.

Хоча ситуація змінюється, потрібні суттєві реформи, особливо у сфері післядипломної освіти, яка залишається хаотичною і надто залежною від окремих професорів. На відміну від США та Європи, в Україні немає стандартизованої системи, що дозволяє декому позиціювати себе як експертів без належної підготовки.

Війна хоч і жахливе явище, але часто стає каталізатором змін. Історикиня Марґарет Макміллан, відома своїми працями про Першу світову війну та книгою «Війна. Як конфлікти формували нас», підкреслює, як військові конфлікти змінюють суспільства. Війна в Україні — справжній кошмар, але вона стала рушійною силою позитивних змін, як-от зниження рівня корупції.

— Які покращення бачите в українській медичній системі та суспільстві?

— Мене завжди вражала розвинена здатність українців до самодопомоги, родинних зв’язків і дружби. Люди покладаються одне на одного, коли держава не може допомогти. Війна об’єднала Україну, всупереч планам Путіна. Корупції стало менше, хоча її все ще занадто багато, і олігархічний контроль над економікою потребує змін. Нерівність (фінансова. — ред.) залишається великою проблемою в Україні, як і в США та Великій Британії.

— В одному з інтерв’ю ви згадали, що є прихильником Уляни Супрун, колишньої очільниці Міністерства охорони здоров’я України, та реформ, які вона впроваджувала. Чому вони вам так зрезонували?

— Основою будь-якої ефективної системи охорони здоров’я є первинна медична допомога, а особливо лікар загальної практики. Такі країни, як Норвегія, мають якісну медсистему, де сімейний лікар — перший гарант її ефективності.

Результати дослідження, проведеного в Норвегії, показали: люди, які відвідували одного й того ж лікаря більше року, на 25 % рідше помирали, рідше госпіталізувалися й рідше потребували викликати швидку допомогу. Такий підхід робить галузь охорони здоров’я більш доступною та ефективною.

Уляна Супрун фокусувалася на зміцненні первинної медичної допомоги в Україні, і це було правильним підходом. Я не спілкувався з нею та іншими фахівцями детально, але припускаю, що медики можуть негативно сприймати реформи Уляни, адже так мають обмежену кількість пацієнтів, що впливає на їхній дохід. Пацієнти також можуть скаржитися, бажаючи мати швидший контакт із фахівцями.

Багато українців в Англії невдоволені тим, що там складно потрапити на прийом до лікаря, натомість в Україні вони можуть швидко отримати кілька різних консультацій. Однак, думка лікаря в Англії часто є більш достовірною.

— Як змінилася роль медиків під час війни?

— Психологічно лікарям завжди доводиться балансувати між співчуттям і відстороненістю. У військово-польовій хірургії вони допомагають молодим людям із жахливими травмами, спричиненими людською жорстокістю, а не невдачею. У таких умовах підтримувати емоційну рівновагу складніше, тож це може призвести до емоційного вигорання або втоми від співчуття.

— Чи змінюється, на ваш погляд, поняття відповідальності під час війни навіть для лікарів, які працюють у цивільних умовах?

— Часто говорю про важливість комунікації між лікарем і пацієнтом. Медики мають більше повноважень, і в Україні повинно бути більше засобів правового захисту пацієнтів, якщо щось піде не так. Наприклад, країни на кшталт Нової Зеландії та Швеції пропонують автоматичну компенсацію за лікарські помилки, уникаючи судових баталій.

Я заохочую студентів-медиків спробувати зрозуміти, що таке бути пацієнтом. Коли ти молодий і здоровий, важко уявити собі страх, біль і вразливість, пов’язані із хворобою. Доброзичливість і повага сприяє ще кращому результату для обох сторін.

Невеличкі вчинки, як-от допомогти пацієнтові зняти пальто чи потримати його за руку, можуть мати величезний вплив. Вони не завжди очікують від вас доброти, але вона зміцнює довіру й покращує стосунки. Однак, що більше ви піклуєтесь, то болючіше, коли щось йде не так, і виникає дисбаланс.

— Як оцінюєте реакцію міжнародної медспільноти на повномасштабне вторгнення в Україну?

— Чув історії про те, що багатьох поранених українських солдатів лікують у західних клініках, але чи існує якась координація, я не впевнений. Припускаю, що все це лише індивідуальні ініціативи лікарень та лікарів. Ми повинні допомагати Україні, наскільки це можливо. Нещодавно я купив повнопривідний джип для друзів-військових. Приїхавши в Україну рятувати життя, я тепер допомагаю армії спорядженням.

— Було багато розмов про те, що організації як-от Міжнародний комітет Червоного Хреста, намагаються зберігати нейтралітет і не вирішують реальних проблем в Україні.

— Це складна ситуація. Під час Другої світової війни МКЧХ був змушений співпрацювати з нацистами і дбати про полонених союзників, попри те, що російські й українські військовополонені часто голодували. Щодо нейтралітету, то я вважаю, що медики повинні допомагати всім, незалежно від того, на чиєму вони боці. Наприклад, якщо російський або північнокорейський солдат поранений, його треба лікувати. Дуже важливо добре поводитися з полоненими, адже багатьом російським солдатам кажуть (їхнє керівництво. — ред.), що в полоні їх катуватимуть. Українська армія повинна дотримуватися Женевської конвенції і ставитися до військовополонених гуманно.

— У своїй книжці ви згадуєте про технології і про те, як вони змінюють нейрохірургію. Яким бачите майбутнє?

— Парадоксально, але технологічний прогрес у нейрохірургії означає менше операцій. Зараз існують кращі методи лікування, ніж відкриті хірургічні втручання. Одна з найбільших проблем — гліобластома — первинна пухлина головного мозку, яка майже завжди призводить до смерті попри лікування. Це складно вирішити хірургійно, але нові форми імунотерапії обнадіюють. Проводять багато досліджень цієї хвороби, однак прогрес повільний. Мозкові імплантати від Neuralink Ілона Маска перспективні у функціональній нейрохірургії (галузь нейрохірургії, у межах якої корегують функції нервової системи методом впливу на її структури. — ред.).

Згадуючи про ампутовані кінцівки та травми хребта на війні, я сподіваюся на подальший прогрес у під’єднанні електричних дротів до мозку, щоб обійти травми спинного мозку, або у електричному з’єднанні протезів рук з м’язами. У цьому напрямі є значний прогрес, але це дорого.

Я відвідав Центр Superhumans у Винниках під Львовом, і це було фантастично. Там можна отримати найсучасніші протези. В Україні з’явиться ціле покоління поранених чоловіків і жінок, які потребуватимуть допомоги ще довгі роки. Крім того, країні доведеться вирішувати проблему широко розповсюджених посттравматичних стресових розладів, як це було з ветеранами американських воєн у В’єтнамі, Іраку й Афганістані.

— Ви згадали про систему охорони здоров’я у Великій Британії та свій досвід роботи там. Як гадаєте, до 2022 року Велика Британія повністю усвідомлювала загрозу з боку Росії?

— Ні, це не так. Російські олігархи оселилися в Лондоні, здебільшого в Челсі, і відмивали гроші за допомогою місцевих юристів. Британці обирали закривати очі на це, частково через те, що уряд консерваторів мав корумповані відносини з Росією, яка їх фінансувала. За нового уряду це змінилося, але, незважаючи на Брекзит (вихід Великої Британії з ЄС. — ред.), Британія завжди була сильною в ЄС у протистоянні з Росією. Підтримувати слабших — це частина британської традиції. Ми не любимо хуліганів.

У Лондоні є хороша організація під назвою Український інститут, яку я підтримую і яка докладає всіх зусиль, щоб Україна залишалася в полі зору громадськості. Але ситуація в Ізраїлі не сприяє цьому, і є відчуття втоми від України. Зараз потрібно багато смертей, щоб повернутися в заголовки. Звучить цинічно, гротескно, жахливо й дуже сумно. Однак я не бачу жодних ознак послаблення підтримки України в Англії.

— Чи помічаєте, щоб Росією захоплювалися з культурної точки зору?

— У програмі класичної музики BBC (британська телерадіомовна корпорація. — ред.) досі звучить російська музика, і це мене розчаровує. Багато хто думає, що видатні письменники XIX століття не мають нічого спільного з тим, що відбувається зараз, але це не зовсім так.

Цікаво, що коли нові покоління іммігрантських сімей в Англії досягають дорослого віку, зростає також усвідомлення зла колоніалізму. З’являється все більше книжок, які не ставлять запитання про те, чи була Британська імперія доброю чи поганою, а розповідають про її жахливі аспекти.

Росія — остання з великих колоніальних імперій XIX століття, і при Путіні вона все ще зберігає цей менталітет — те, чого ми переважно позбулися в Британії.

— Відчуваєте зараз вплив російської дезінформації та пропаганди у Великій Британії?

— Ходять чутки, що Росія частково фінансувала Брекзит. Хоча неясно, чи мала значний вплив російська дезінформація, але Брекзит, безумовно, був в інтересах Путіна. Як і у випадку з американськими виборами, стверджують, що втручання російських ботів усе ж не мало великого значення. Однак Росія, безсумнівно, доклала зусиль. Нещодавно голова британської служби внутрішньої безпеки МІ5 (Кен Маккаллум. — ред.) дав інтерв’ю, в якому заявив, що Росія веде активну кампанію з дезорганізації життя в Британії.

— Який підхід використовуєте, коли пишете статті про Україну?

— Я пишу про себе й розповідаю історії про те, що бачу. Коли ми з Рейчел (Рейчел Кларк, британська лікарка паліативної допомоги та письменниця. — ред.) були тут два роки тому, то перебували в цілковитій безпеці. Але як тільки приїхали на центральний залізничний вокзал, пролунали потужні вибухи. Рейчел, яка до того як стати лікарем працювала журналісткою, вміло скористалася ситуацією і дала інтерв’ю у прямому ефірі кільком британським медіа. Ми виглядали як сміливі англійські лікарі під російськими бомбардуваннями, і це набуло великого розголосу. Ось такі історії працюють.

— Що б ви відповіли, якщо хтось запитає, чому обрали свою справу і залишилися віддані їй в Україні?

— Я роблю це, тому що це неймовірно важливо. Йдеться про європейські цінності, і відчуваю, що зраджу своїх друзів, якщо перестану приїжджати. Хоча моїй родині це не подобається, вони змирилися з таким вибором. Я можу бути корисним, читаючи лекції та викладаючи, і, сподіваюся, це допомагає. Студентам подобаються мої лекції, і це тішить.

— Ви багато говорите про цивілізовані цінності й демократію. І ми почали цю розмову з обговорення системи охорони здоров’я. Яка її роль у розбудові демократії?

— Медицина має бути універсальною і безкоштовною, а не комерційною. Невеликий бізнесовий сектор може існувати, але необхідна надійна державна система, де всі отримують однакову меддопомогу, незалежно від статків чи соціального статусу. Це і є мета. На ділі втілити це повністю неможливо, але це те, до чого ми повинні прагнути.

— Які загалом ваші сподівання щодо України та світу?

— Складно уявити, як Україна може повернути окуповані території без значної військової допомоги від Заходу, яка, думаю, не надійде. На відміну від Будапештської угоди, Україні потрібні гарантії того, що після встановлення кордонів її території будуть у безпеці й Росія не зможе вторгнутися знову. Це, найімовірніше, означає вступ до НАТО. Масштаб альянсу може стримати Путіна.

Але НАТО вагається. Багато хто з них — боягузи, які не хочуть ризикувати. Усе пов’язане з ризиком, як у хірургії — якщо не діяти, нікого не врятувати. Без НАТО мир із Путіним небезпечний. Ця війна не за землю, а за можливість існування путінського режиму. Незалежна, демократична Україна є загрозою для його влади. Якщо Україна може стати вільною, то чому не може Росія?

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.