М’яка глина ковзає між пальцями під ритмічне гудіння гончарного круга, набираючи то однієї, то іншої форми. Під сильними руками спочатку з’являється невеликий циліндр, за кілька секунд він уже набирає обрисів піали, врешті стаючи філіжанкою. Ветеран Антон Кузьо, котрий після обстрілу на фронті втратив зір, створив уже сотні таких виробів — неповторних, виліплених тільки на дотик. Сьогодні чоловік із легкістю робить те, що ще рік тому вважав нереальним.
У цьому матеріалі — історії ветеранів, які втративши зір через війну, віднайшли себе завдяки курсам гончарства та соціальної реабілітації у Вінниці.
«У глини свій настрій. Буває, що за годину вийде десять виробів, а є дні, коли на крузі все ламається і псується. Можливо, це дивно прозвучить, але глина ніби відчуває мій настрій. Коли я спокійний, то і вона слухняна», — розповідає Антон Кузьо. До того, як стати мінометником, працював зварювальником на «Запоріжсталі».
Антон Кузьо. Фото: Григорій Веприк.
Фото: Григорій Веприк.
Гончарство в житті колишнього військового з’явилося після найтемнішого періоду — поранення, двотижневої коми, надскладної операції трепанації черепа і цілковитої втрати зору. Ветеран пригадує:
— Перші два дні після коми були найскладнішими: я не розумів, що цілковита темрява — це відтепер моя щоденна реальність. Питав медсестру, лікарів, як мені з цим жити, що мені далі робити. Я був у стані шоку.
Початком відліку нової сторінки в житті Антона й дев’яти інших незрячих ветеранів став проєкт «Гончарство у темряві», започаткований за підтримки Програми розвитку ООН в Україні та уряду Швеції. У вінницькій майстерні «ЕтноЧари» чоловік разом з іншими учасниками вчився працювати з глиною. Півтора місяці навчання, чотири заняття на тиждень, години терпіння — і в результаті перший авторський виріб. Та головне — крок до нового життя. Антону подобається робити щось руками:
— Зараз, коли я гончарю, то відчуваю, що заспокоююся. Глина для мене як дівчина, вимагає ніжності та особливої уваги.
Серед тих, хто сьогодні творить у темряві — і Антон Богач, ветеран десантно-штурмових військ, який півтора роки служив водієм на передовій. У вересні 2023 року він отримав важке поранення, був у комі, після чого проходив довге лікування й реабілітацію:
— Після десяти днів коми я прийшов до тями, не міг говорити — усе тіло було в трубках, руки й ноги прив’язані до кушетки, але я їх відчув і подумав тоді «добре, що вони на місці». Темрява не зникала. Думав, що очі просто обпечені і з часом зір повернеться, а потім дружина сказала, що їх видалили, врятувати не змогли.
Антон Богач. Фото: Григорій Веприк.
Додає, що досить спокійно прийняв цей факт, навіть паніки не було. Запахів Антон теж не відчуває, залишився тільки слух — і той був під загрозою, бо після поранення обидві перепонки «вилетіли». На щастя, слух вдалося частково повернути через пів року, зробивши дві операції.
Після поранення до гончарства чоловік прийшов не одразу. Спочатку працював масажистом, шукав себе в сфері IT, але після знайомства з глиною зрозумів, що це єдина діяльність, яка приносила і радість, і перспективи. Сьогодні в доробку Антона десятки полиць власноруч створених гончарних виробів. До своєї нової роботи він залучає і дружину. Вона декорує посуд, кріпить ручки до чашок, допомагає зі збутом.
У подружжя багато планів. Антон із дружиною створюють у Кропивницькому власну гончарну майстерню і планують розробити бренд для продажу виробів, який зможе повністю фінансово забезпечувати їх. Чоловік глибоко переконаний, що все вдасться, якщо не впадати у відчай. Каже, що незалежно від обставин, з якими військові стикаються після повернення з фронту, шанс на гідне життя є у всіх, головне — бажання:
— Встаємо на ноги, беремо себе в руки і продовжуємо жити по-новому. Якщо тобі Бог дає шанс, якщо він не забрав тебе, то значить ти на цьому світі треба. Якщо не ми, то ніхто ж не підніме цю країну.
Антон Богач. Фото: Григорій Веприк.
Проєкт «Гончарство у темряві» — це не лише про віднайдення себе після важкого поранення і втрати зору. Це й про передачу досвіду, про тих, хто вже став опорою для інших. Серед таких — ветеран Іван Шостак, який дивився в очі війні ще з 2014 року: пройшов АТО, повернувся до цивільного життя, а з початком повномасштабного вторгнення знову став у стрій.
У березні 2023 Іван отримав важке поранення, через яке втратив зір, а разом із ним — звичну реальність, сім’ю та віру в майбутнє. Чоловік понад пів року провів у повній ізоляції, не маючи сил навіть пройти пів кілометра. Його побратим, який приїхав у коротку відпустку, переконав Івана звернутися по профільну допомогу. Так почалася тривала реабілітація у вінницькому Центрі комплексної реабілітації «Поділля», де чоловік навчався користуватися тростиною, смартфоном, орієнтуватися у просторі тощо. Утім, за словами Івана, справжній перелом у його житті стався під час екскурсії до артпростору «ЕтноЧари», де проходив майстер-клас із гончарства. Іван пригадує свої відчуття, коли засновниця простору, Вікторія Ніколаєва, запропонувала йому спробувати попрацювати з глиною:
— Спочатку глина здавалася просто шматком болота — холодним, мокрим, навіть неприємним, але в процесі роботи за гончарним кругом із того шматка землі в руках з’явився виріб, якась посудина. Форма, яку уявляєш, оживала під руками. Це щось магічне.
Тоді в нього вийшла чудова чашечка, тож засновниця простору запропонувала навчатися гончарству системно. Уже через чотири місяці занять гончар-початківець провів свою першу виставку, на якій продав усі власні вироби — їх було близько сотні.
Сьогодні Іван не лише гончар, а й інструктор для учасників проєкту «Гончарство в темряві». Завдяки проєкту він не тільки навчає інших незрячих ветеранів, а й допомагає їм повірити в себе, що, за його словами, часто дуже непросто.
— У кожного, хто приходить опановувати гончарство, своя історія, але в усіх одна мотивація — навчитися заново жити і бути потрібним. Я після поранення просидів вісім місяців вдома в чотирьох стінах, і не передати словами, наскільки це жахливо — ти відчуваєш себе забутим і покинутим. Це щастя, що є такі проєкти, де незряча людина знаходить завдяки праці спілкування, нових людей, нові сенси. Тоді розумієш, що не все так погано. Це ніби новий відлік життя: війна забрала в мене старе життя, і зараз мені здається, що я отримав значно більше. Ось це я намагаюся донести «новеньким» в першу чергу.
А ще Іван просить своїх підопічних працювати із глиною, будучи тільки в гарному настрої, бо вірить, що людина вкладає у виріб свою енергетику й емоції:
— Якщо людина випромінює світло, то хіба може в неї вийти щось погане?
Іван Шостак. Фото: Григорій Веприк.
Сергія Райляна спробувати попрацювати з глиною вмовила його дружина Валерія. Саме її ім’я було першим, що боєць десантно-штурмових військ сказав після 20-денної коми. Разом вони пройшли два роки важкої реабілітації. Сергій розповідає:
— Насправді для незрячих дуже звужений спектр діяльності. У мене, до того ж, ампутовані ноги нижче коліна. І не дуже хотілося йти на завод збирати прищепки чи складати бахіли. І тут раптом з’явилась можливість навчитись гончарити!
Сергій каже, що в його уяві почали зринати вироби різної форми, але втілити все на гончарному крузі виявилося не так і просто: руки не слухались, терпіння не вистачало, а глина не завжди піддавалася. Та після сотень невдалих спроб нафантазовані й такі довгоочікувані вироби все ж почали з’являтися:
— Я максималіст. Звик, що все з першого разу повинно виходити, але з глиною так не працює. Вона вимагає розслабленості, концентрації і внутрішнього спокою. Зараз робота за гончарним кругом для мене як терапія: вмикаю музику, абстрагуюся і не помічаю, як лине час.
Після поранення, як каже сам Сергій, він почав більше жартувати, любить приходити в людні місця в незвичних, креативних образах, наприклад, у піратських чи бардівських капелюхах або інших епатажних аксесуарах:
— Мої образи — це не просто стиль, а своєрідний спосіб показати іншим, що життя триває навіть після найгірших подій. Так, воно інше, але воно може бути прекрасним, все залежить тільки від нас.
Сергій Райлян з дружиною Валерією. Фото: Григорій Веприк.
Сьогодні учасники проєкту «Гончарство у темряві» — це не просто ветерани, які опанували нову професію після втрати зору. Це люди, котрі власним прикладом змогли довести собі й іншим, що в житті немає нічого неможливого. Хтось із них щоденно творить у майстерні автентичні вироби, дехто вже навчає гончарному ремеслу інших. І кожен, звісно, підтримує одне одного в цьому процесі, а також по-різному допомагає армії.
