Чи збережемо ми європейський вибір, коли мине емоція?

Впевнений вибір

Українці вражають своїм рівнем підтримки вступу до Євросоюзу. Попри коливання рівня підтримки, залежно від часу опитування та інституції, яка його проводить, можна впевнено говорити, що станом на сьогодні цей показник становить від 70 % до 83 %. Важливо, що незадоволення темпами євроінтеграції України не конвертується в незгоду щодо мети.

Це, звісно, гарні новини. Однак водночас із радістю за впевнений вибір ці дані викликають серйозне занепокоєння. Ми вже бачили, як висока підтримка може танути під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин. На початку 2000-х понад половина українців підтримувала вступ до ЄС, противників євроінтеграції тоді було менше 20 %. Із роками через внутрішній популізм і російський вплив кількість прихильників ЄС зменшилася, а кількість скептиків зросла. Революція гідності наче назавжди поставила крапку щодо зовнішнього курсу України, але після 2019 року активізувалися чинники, подібні до тих, що й наприкінці 2000-х. Рекордну ж підтримку членства в ЄС (90-92 % у 2022 та 2023 роках) зафіксували після початку повномасштабного вторгнення, тому нинішня соціологія тішить, але не заспокоює.

Три корені однієї емоції

Цифри кількісних досліджень фіксують передусім емоційне ставлення українців і до Європи, і до євроінтеграції. Базується воно на трьох головних чинниках.

По-перше, країни Євросоюзу були і залишаються нашими партнерами і друзями, які допомагають і зброєю, і фінансами, і санкційним тиском, а також прихистком і підтримкою наших людей, які тікали від війни.

По-друге, інтеграція до Євросоюзу (і НАТО) ще задовго до повномасштабного вторгнення сприймалася в ключі дискусій 1920-х років — «Геть від Москви!». Абсолютна більшість країн створює альянси, так чи так підтримуючи одне одного. Тож відколи «багатовекторність» Леоніда Кучми пішла з політичної сцени, Європа виявилася єдиним у світі союзом, до якого Україна, подібно до багатьох інших держав, прагне інтегруватися. Нам не по дорозі з Росією (із багатьох причин, які більшість населення зрозуміла, вірилося, ще 2014 року, але насправді лише після початку повномасштабного вторгнення). Тож природно дивитися в бік Європи.

І третій чинник: прагнення до євроінтеграції має у нашій державі свою історію — довгу, складну, навіть трагічну. Щоразу, коли Україна боролася із власною радянською спадщиною, свавіллям влади чи корупцією, це відбувалося під прапором Європи: Помаранчева революція, Революція гідності, війна на сході, відповідь на повномасштабну агресію. Для нас Європа була символом припинення безконтрольності влади, приборкання корупції і розкрадання бюджетів, можливості життя з повагою до гідності кожного, а не лише обраних, забезпечення справедливості, що називають верховенством права.

Тобто сприйняття євроінтеграції, емоційна оцінка Євросоюзу цілком зрозумілі: вони підсилюються в роки війни, стаючи синонімом надії на безпечне і краще життя, змушуючи постійно порівнювати цілісні образи: привабливий образ країн Заходу і непривабливий — Сходу, тобто Росії.

Проте сьогодні нам варто подумати: чи цієї емоції достатньо? Чи вона продуктивна? Чи враховує всі деталі й нюанси євроінтеграції? Чи не спіткає її стандартна доля колективних емоцій — спадати з максимальних значень так само швидко, як вона зʼявилася?

Водночас емоція — це не свідомий вибір. Без неї рух уперед неможливий, але її не достатньо для подолання проблем і барʼєрів, що постають на шляху. Кожен із них щоразу породжує або спокусу рішуче розрубати Гордіїв вузол¹Гордіїв вузол — вислів на позначення заплутаної, на перший погляд нерозв’язної проблеми; походить від легенди про фригійського царя Гордія, чий складний вузол, за переказом, розрубав мечем Александр Македонський., або розчарування з політичними наслідками.

До прикладу, на початку 2026 року ширилися новини про можливий «швидкий вступ», тобто набуття повноправного членства в ЄС уже незебаром, точно до 2030 року. Це обґрунтовували тим, що Україна воює з Росією за європейські цінності, тому її треба прийняти до ЄС — і що швидше, то краще.

Це емоційна позиція, яка має мало спільного з реальністю. Гупання кулаком у двері Євросоюзу просто не працює, адже ЄС — це обʼєднання націй, які відповідають певним критеріям і готові дотримуватися певних правила. Тому захищаючи європейські цінності, ми отримуємо додаткову повагу, довіру, людське співчуття, значну допомогу й навіть відчинені двері в ЄС, але це все одно не дає нам індульгенції та автоматичного квитка туди.

Інший приклад: спроба української влади влітку 2025 року знищити незалежність антикорупційних органів. Якби не реакція громадянського суспільства, опозиції, деяких людей (а таких одиниці), усередині владних інституцій і наших європейських партнерів, процес євроінтеграції міг би реально призупинитися, адже корупція — це червоний прапорець для відносин Євросоюзу і країн-кандидатів. У нашому випадку це був би ще й підрив довіри партнерів, здобутої ціною страшних жертв війни. І те, що останніми роками, хоч і зі складнощами, але завдяки спільним зусиллям громадянського суспільства, опозиції та влади (що змушена подекуди підпорядковуватися тиску обставин) вдається просувати Україну на цьому шляху, — це якраз і є свідомий вибір, який не ухиляється від викликів і барʼєрів.

Шлях до ЄС

Це лише два приклади з-поміж тих складнощів, що стоять на нашому шляху. Список можна продовжувати нескінченно, але зупинімося на демаршах сусідів — Польщі й Угорщини. Деякі їхні лідери неодноразово заявляли, що блокуватимуть просування України до Євросоюзу з тих чи тих причин, і це тема для окремої розмови. Емоційно дуже складно усвідомлювати, що євроінтеграція твоєї країни залежить від популістської риторики сусідніх країн і дедалі радикалізованіших настроїв, спровокованих ними.

Такі рішення, зрештою, знайдуться. Але питання в тому, чи витримає цей пошук рішень — іноді довгий і непублічний — колективна емоція?

Щоб зрозуміти, чому свідомий вибір євроінтеграції є критичним, варто подивитися на інші країни, які роками рухаються (чи буксують) на шляху до ЄС: не абстрактні уроки з підручника з європейської інтеграції, а живі суспільства, які колись переживали власну весну надії, свою мить, коли перспектива членства здавалася дуже близькою, — а тоді роками спостерігали, як ця перспектива тьмяніє, а разом із нею тускне і суспільна воля щось для неї робити.

Навіть офіційний статус кандидата в ЄС не рятує від сповільнення чи втрати курсу. Пропоную подивитися на шість конкретних історій.

Шість історій

Почнімо з історії успіху, у якої, втім, був не такий уже і гладкий фінал. Хорватія подала заявку 2003 року і вже 2013-го стала членкинею ЄС — це досить швидко. Але і цей шлях двічі різко просідав. Спершу старт переговорів, запланований на 2005-й, заблокували вимогою видати генерала Анте Готовіну³Анте Готовіна (нар. 1955) — хорватський генерал, командувач операції «Буря» (1995), що звільнила окуповані сербами території Хорватії. 2011 року Гаазький трибунал засудив його за воєнні злочини, але 2012-го апеляційна інстанція повністю виправдала. У Хорватії його вважають національним героєм. Гаазькому трибуналу — суспільство сприйняло це як шантаж і створило гасло «Хорватія не продається за Готовіну»⁴«Готовіна» (хорв. gotovina) означає «готівка», що й обіграно в гаслі «Хорватія не продається за Готовіну».. Перепону усунули того ж року, коли генерала зрештою заарештували в Іспанії. Але згодом переговори заблокувала вже Словенія — через прикордонну суперечку в Піранській затоці, яку довелося виносити в міжнародний арбітраж.

Сербія показує, як виглядає гойдалка, що зупинилася в нижній точці. За одинадцять років переговорів країна відкрила 22 глави для вступу в ЄС із 35 і закрила лише дві. Жодної нової за останні п’ять років. Президент Александр Вучич сам публічно називає причину: небажання Белграда приєднуватися до санкцій проти Росії та визнавати незалежність Косова⁵Косово — історична частина Сербії з переважно албанським населенням, проголосило незалежність 2008 року; Сербія та частина країн світу (зокрема РФ) її не визнають, тоді як більшість країн ЄС — визнають.. Тобто застій тут — не наслідок бюрократичної повільності Брюсселя, а підтримуваний роками свідомий політичний вибір сербських еліт. Унаслідок цього всередині країни накопичується інша напруга: майже півтора року студентських протестів і дострокові вибори, на яких Александр Вучич уперше за багато років може втратити впевнену більшість.

Ще складніша ситуація в Боснії та Герцеговині, яка формально отримала статус кандидата в ЄС 2022-го, а за два роки — рекомендацію почати переговори. Однак процес зупинився через фактичний сепаратизм відверто проросійського очільника Республіки Сербської — Мілорада Додіка, який 2025 року заборонив на своїй території загальнодержавну поліцію та суди.

Північна Македонія — це, мабуть, найвиснажливіший приклад, де гойдалку розгойдують сусіди по черзі. Заявку країна подала 2004-го, статус кандидата отримала вже 2005-го — і після цього роками чекала на старт переговорів. Лише 2018 року розв’язали суперечку з Грецією через назву держави, перейменувавши країну з Македонії на Північну Македонію (у контексті вступу до НАТО). Щойно ця перешкода зникла, зʼявилася нова: Болгарія заблокувала переговори вимогою конституційно визнати болгарську нацспільноту. Але новий консервативний уряд країни вимагає дзеркально протилежного кроку: спершу нехай Болгарія схвалить членство Північної Македонії, а вже потім буде зміна конституції.

Молдова — приклад того, як успіх може висіти на волосині. У жовтні 2024 року країна одночасно обирала президента й голосувала на референдумі про конституційне закріплення курсу на ЄС. Слідство встановило, що Росія через підставний банк і мережу втікача-олігарха Ілана Шора спрямувала гроші на підкуп виборців. У результаті лише 0,5 % голосів вирішили доленосне для країни питання. Попри це Молдова не зупинилася: у червні 2026 року відкрила перший переговорний кластер (одночасно з Україною).

І нарешті Сакартвело — сумний приклад успішного зовнішнього впливу і внутрішнього саботажу. Країна отримала кандидатський статус лише наприкінці 2023 року, а вже за рік правляча партія «Картвельська мрія» ухвалила закон про «іноземних агентів»⁹Закон, що зобов’язує організації, які отримують понад 20 % фінансування з-за кордону, реєструватися як «іноземні агенти» та проходити посилений контроль; за зразком аналогічного закону РФ використовується для тиску на незалежні медіа та громадянське суспільство. за російським зразком, провела вибори, які Європарламент відмовився визнати чесними, — і 28 листопада 2024 року премʼєр-міністр оголосив, що влада відмовляється від переговорів про вступ до 2028 року. У відповідь — місяці протестів зі сльозогінним газом і водометами, підпалена будівля парламенту, понад 90 співробітників МЗС, які публічно засудили рішення власного уряду. Ці протести тривають і досі, а за нинішнього курсу, за оцінкою самого Брюсселя, Сакартвело не стане членом ЄС у найближчій перспективі.

Отже, зовнішній тиск сусідів у Хорватії та Північній Македонії, свідомий політичний вибір влади в Сербії та Сакартвело, внутрішній сепаратизм у Боснії, зовнішнє втручання в Молдові. Але патерн один: щоразу, коли зникає стійка суспільна воля тримати курс щодня, а не лише в мить ейфорії, цим одразу користується хтось інший. І дуже часто цим іншим виявляється Росія, котра ніколи не є просто спостерігачкою, натомість активно протидіє європейській ідеї через медіа, продажних політиків, а в нашій частині континенту — ще й через церкву.

Ілюзія третього шляху

Україна — не виняток. У нас є свої особливості просування до Європи, але загрози подібні, ще й у рази підсилені війною. Брак свідомого вибору на тлі превалювання емоцій може плекати ілюзію «третього шляху».

Навряд чи хтось з українських політиків почне сьогодні чи завтра пропагувати «другий шлях», тобто співробітництво з Росією: після всього, що відбувалося під час повномасштабного вторгнення, це неможливо. А от «третій шлях» — обійтися без інтеграції, нічого в країні не змінюючи, і він ілюзорний

Хвороба суверенізму в сучасному світі не нова, на неї хворіють багато країн. Однак у нашому випадку це небезпечно, адже насправді «третього шляху» немає, бо він і є тим же «другим», який веде в пащу хижака. Росія неодмінно скористається найменшою нагодою та підігріватиме будь-які прояви суверенізму і заклики боротися із «зовнішнім управлінням».

Емоція піднімає рейтинги підтримки і так само швидко їх обвалює. Свідомий вибір натомість витримує роки компромісів і чужої, часом несправедливої, повільності або навіть маніпуляції, та найважливіше — власні невдачі, внутрішні розчарування й важку працю. Поки ми не навчимося говорити із власним суспільством дорослою мовою — про строки вступу в ЄС, ціну євроінтеграції, спротив партнерів щодо цього, середньо- й довгострокові переваги, але так само і про виклики й короткотермінові проблеми — цей вибір лишатиметься вразливим саме тоді, коли ціна помилки найвища.

Людський вимір євроінтеграції

Свідомий вибір неможливий без розуміння того, що євроінтеграція — не абстрактна геополітика, а конкретні зміни в житті людей. Євроінтеграцію легко перетворити на мову кластерів, глав acquis¹¹Acquis (фр. acquis communautaire, букв. «надбання спільноти») — сукупність спільних прав та обов’язків, які є обов’язковими для всіх держав-членів ЄС: законодавство, судова практика, декларації, резолюції, міжнародні угоди та інші акти, ухвалені інституціями Євросоюзу. Приєднання до ЄС передбачає повне ухвалення acquis країною-кандидатом. і переговорних раундів, у яких губиться людський вимір, заради якого все це й робиться.

Приміром, Польща, яка в 1990-х стартувала приблизно з тих самих позицій, що й Україна, зараз є шостою за розміром економікою в ЄС, обігнавши Бельгію чи Швецію, та 20-ю — у світі. Цьому стабільному зростанню безперечно сприяли реформи, які країна мала провести для членства в ЄС.

Від 2014 року ЄС спрямував на українські реформи понад 17 мільярдів євро грантами та кредитами. Ukraine Facility, який початково передбачав до 50 мільярдів євро на найближчі роки — це дороги, лікарні, очисні споруди в конкретних громадах, а не тільки у столиці. Зараз цей план збільшився завдяки 90-мільярдному кредитові, частина якого піде на оборону, частина — на пряму бюджетну підтримку, а частину спрямують через Ukraine Facility. Після вступу до цього додадуться структурні й аграрні фонди, бо повноправне членство — не пільговий доступ, а рівна участь у європейському ринку.

Реформи заради членства — це реформи, які роблять державу зручнішою для своїх громадян ще задовго до фактичного вступу.

Гідність — це також про харчову безпеку, стандарти праці, права споживача, тобто чи безпечний продукт на полиці, чи має роботодавець право не платити за понаднормову роботу, а найголовніше, чи може він роками уникати відповідальності за порушення трудового законодавства. І нарешті, безпековий вимір: членство в ЄС — не заміна НАТО, але це постійне місце за столом, де ухвалюють рішення, що стосуються нас, а не роль стороннього прохача, якому щоразу доводиться доводити своє право голосу.

Жоден із цих аргументів не працює окремо й не працює швидко. Усі вони розкриваються не за рік і не за два, а за покоління послідовної роботи. Саме тому, попри втому від повільного процесу, підтримка вступу серед українців залишається стабільно високою. Люди інтуїтивно відчувають: ідеться не про формальний статус у міжнародних документах, а про якість щоденного життя, яку цей статус здатен змінити. Критично важливо конвертувати це відчуття у свідоме розуміння.

Це відповідальність президента й уряду, які мають вести чесний діалог про реальний темп реформ, якісно й послідовно виконуючи складні євроінтеграційні завдання. Це відповідальність парламентарів, які мають пояснювати виборцям складність кожного переговорного розділу, а не лише звітувати про відкриття чергового кластера. Чіткий таймінг ухвалення євроінтеграційних законів і нульова толерантність до спроб ревізувати євроінтеграційний порядок денний — таке завдання має стати особистою місією для кожного притомного парламентаря, незалежно від політичних поглядів чи партійної приналежності.

Нарешті, це відповідальність громадянського суспільства.

Балкани показали, як виглядає застій. Сакартвело — як виглядає зрада вибору власного народу під тиском популізму. Польща і країни Балтії — чого можна досягти за одне-два покоління послідовної роботи. Молдова — як можна триматися курсу навіть під постійним тиском.

Євроінтеграція — це не подарунок, а щоденна робота, яку ми маємо обирати свідомо і виконувати щодня. Це не означає відмовитися від емоції — вона й далі даватиме нам сили, коли переговори будуть виснажливими, а прогрес непомітним. Це означає не дозволити емоції бути вирішальною.