Індонезія — найбільша країна Південно-Східної Азії, один із з ключових гравців Азійсько-Тихоокеанського регіону. У держави, що більш як за 9 тисяч км від України, є багато знайомих українцям історичних подій та викликів: боротьба з колоніалізмом та за незалежність, життя під диктатурою, а також труднощі зі змінами усталеної системи. До 80-річниці незалежності Індонезії розповідаємо про цю далеку країну, що складається з понад 17 тисяч островів.
Написала
Позаштатна редакторка Ukraїner International, журналістка, співзасновниця ГО PR Army
Цьогоріч 17 серпня Індонезія відсвяткувала 80-й День незалежності від нідерландської колонізації, яка проіснувала там більше 350 років. Сучасна Індонезія бере початок у 1945 році. Тоді безліч островів (понад 17 тисяч) із різними мовами, культурами, релігіями та етнічностями обʼєдналися в одну державу. Зараз в Індонезії проживає понад 280 млн людей, тобто це четверта країна у світі за кількістю населення.
Розповідаємо про сучасну Індонезію, її звʼязок з Україною та бачення нашої з РФ війни.
Як обʼєдналися понад 17 тисяч індонезійських островів?
Коли під час Другої світової Індонезію окупували японці, лідер індонезійського національного руху Сукарно співпрацював з окупаційною владою, аби використати момент та послабити вплив Нідерландів. Те, що він та частина індонезійців бачили як звільнення від західного імперіалізму, перетворилося на жорстоку окупацію. Проте після поразки Японії у Другій світовій Нідерландам не вдалося повноцінно закріпити своє панування над Індонезією.
«Конгрес [США] відмовився виділяти кошти за голландським планом Маршалла, якщо Нідерланди не нададуть нам незалежності. Тоді Нідерланди погодилися, але за умови, що Індонезія виплатить суму, еквівалентну коштам за планом Маршалла. Після війни ми голодували, але ми виплатили ці гроші. І закінчили виплати в 1970 році. На це пішло аж стільки часу», — розповідає експертка зі спадщини та культури Індонезії Тамалія Алішахбана.
Тамалія Алішахбана. Фото: Ardiansyah Arsha.
Утім, за її словами, найважливіша подія в історії Індонезії — не проголошення незалежності (це друга за важливістю подія), а Молодіжна декларація 1928 року, коли молодь із різних островів зібралася в Джакарті: «Вони провели конференцію і дали обіцянку: “Ми — один народ, індонезійський народ. Ми — одна нація, індонезійська нація”. Спершу народився дух народу, а через 17 років — Індонезія як держава».
Саме на одному з Молодіжних конгресів індонезійці обрали єдину мову, навколо якої планували обʼєднати сотні етнічностей і лінгвістичних груп. Нею стала малайська — мова міжетнічного спілкування островів регіону. Сутан Такдір Алішахбана, батько Тамалії, написав першу граматику індонезійської мови, а потім разом із командою створив словник нової термінології, оскільки малайська мала лексику XVII століття.
Маючи політичний вектор руху та мову, що об’єднувала, Індонезія проголосила незалежність від нідерландського колоніального правління 17 серпня 1945 року. Головними ідейними натхненниками цього були перший президент Індонезії — Сукарно та перший віце-президент — Мухаммед Хатта. Нідерланди визнали незалежність Індонезії чотири роки по тому, 1949-го.
Президент Сукарно зачитує Декларацію незалежності Індонезії. Фото: Frans Mendur/Department of Information.
30 років диктатури та перехідна демократія
Індонезійці досі вважають першого президента Індонезії Сукарно національним героєм та часто ідеалізують його як символ свободи й демократії. Все ще точаться дискусії щодо його справжніх переконань, адже в політичній карʼєрі він поєднував націоналізм, авторитаризм у вигляді «керованої демократії», а також співпрацю з комуністами. Проте саме він розробив П’ять принципів (націоналізм, інтернаціоналізм, демократія, соціальний добробут і віра в Бога), які досі є незмінною державною доктриною Індонезії.
30 вересня 1965 року група військових, відомих як «Рух 30 вересня», викрали й убили шістьох генералів, звинувативши їх у підготовці держперевороту проти Сукарно. Упродовж приблизно півтора року після цього генерал Сухарто, командувач стратегічного резерву армії, поступово перехоплював владу (1968-го офіційно стає президентом), і звинуватив у заколоті комуністів. Почалися масові кампанії проти комунізму та інших лівих політичних сил, які переросли в масові вбивства, зокрема цивільних, у 1965-1966 роках.
Британський журналіст Річард Ллойд Паррі у книжці «У часи божевілля: Індонезія на межі хаосу» пише: «Де б вони не відбувалися, масові вбивства мали місцевий характер; крім прагнення знищити комуністів, вони стали засобом виплеску давньої політичної, релігійної та етнічної ненависті. На східних островах, де проживало багато католиків і протестантів, мусульмани вбивали християн. На Балі вбивцями були індуїсти, а в Західному Калімантані — даяки, які полювали на китайців».
Інший дослідник Індонезії Жоффрей Б. Робінсон у своїй книзі «Сезон вбивств» описує ці події як «досконалий геноцид», підкреслюючи системний і організований характер насильства: «Наявні конфлікти сприяли формуванню та підживленню насильства різними способами, але це не відбувалося спонтанно. Без керівництва армії, без допомоги потужних держав та сприятливих міжнародних умов ці конфлікти ніколи не призвели б до насильства такого надзвичайного масштабу та інтенсивності».
Індонезійські військові допитують чоловіка після заколоту «Руху 30 вересня» (1965-1968). Фото: автор невідомий, Public Domain. Об’єкт з приватної колекції антикварної крамниці.
Усе це відбувалося на тлі Холодної війни. Як показують розсекречені архіви ЦРУ, США надавали тутешнім військовим списки комуністичних лідерів і знали про масові вбивства, проте знищення найбільшої комуністичної партії поза СРСР та Китаєм було пріоритетом. Говорять також про участь Великої Британії у підтримці антикомуністичних пропагандистських кампаній Індонезії, які слугували закликами до масових злочинів.
Кількість жертв приблизно оцінюють від кількасот тисяч до мільйона, ще сотні тисяч були увʼязнені без суду і слідства. Професор національного університету Джакарти Анді Акдіан розповідає, що в індонезійських школах злочини давністю 65-66 років не вивчають зовсім. Шанс дізнатися про них є лише в університетах. Жителі селищ, звісно, мають певні спогади в колі родини, проте вони часто заплутані й несистемні.
Професор Національного університету Джакарти Анді Акдіан пригадує: «Мій дідусь був дуже вірним Сукарно. Він не був комуністом, проте інші хотіли зайняти його місце, і він опинився у вʼязниці. Моїй бабусі було дуже важко. Адже люди вважали її комуністкою, уникали її. У той час всі дуже боялися».
Авторитарний режим генерала Сухарто проіснував із 1967 до 1998 року й особливо відзначився забороною свободи слова, а також масовою клептократією, наслідки якої очевидні в Індонезії і досі, адже оточення експрезидента має статки від неправомірного збагачення. Також під час правління Сухарто Індонезія вторглася у Східний Тимор у 1975 році, що призвело до тривалої війни та окупації цієї країни аж до 1999-го.
1998 року проти режиму Сухарто стали протестувати. Спершу — студенти. Після того як чотирьох із них розстріляла поліція, столиця Індонезії опинилася в хаосі — масові протести, пограбування, підпалювання споруд місцевих бізнесів та звичайних будинків. Особливо постраждали індонезійці китайського походження: проти них вчиняли погроми, масово гвалтували й убивали. Комбінація расизму, історичних та політичних маніпуляцій зробила саме китайців Індонезії цапами-відбувайлами за всі негаразди.
Сутички студентів Університету Трісакті з поліцією, травень 1998 року. Джерело: Wikimedia Commons / Міністерство оборони Республіки Індонезія (Public Domain).
Після падіння режиму Сухарто в Індонезії почався новий період. Країна вважається демократичною, інколи її називають державою перехідної демократії, адже вона має вибори, багатопартійну систему й децентралізовану владу. Проте тут досі є випадки цензурування історії, дискримінації прав жінок і нацспільнот.
Як Індонезія ставиться до російсько-української війни?
Свою міжнародну політику Індонезія визначає як free and active, тобто вільна й активна. Вони співпрацюють з усіма, втім, не пристають на чиюсь сторону. Приміром, Індонезія офіційно визнає територіальну цілісність України та голосує у нашу підтримку на засіданнях ООН, проте продовжує співпрацювати з Росією.
В Індонезії РФ часто асоціюється з їхньою боротьбою за незалежність, тому її вважають другом. Зокрема, там досі побутує думка, що саме Росія підштовхнула ООН визнати Індонезію як незалежну країну, та насправді це був СРСР, а саме — українська делегація на чолі з тогочасним міністром закордонних справ УРСР Дмитром Мануїльським. Хоч мотиви радянської влади складно назвати щирими, проте цей факт в Індонезії щораз більше згадують, він гарно досліджений, зокрема у книзі Мойсеса М. де Гусмана «Індонезійське питання у Раді Безпеки 1946–1949».
Колишній посол України в Індонезії (2021–2024) Василь Гамянін каже: «Ми знаємо, що саме українська делегація порушила питання про місце Індонезії як рівної серед рівних в ООН 1946 року. Вулицями Індонезії 1946-го босонога дітвора та дорослі несли плакати з написом: “Дякую, Україно! Дякую, Мануїльський1Дмитро Мануїльський – міністр закордонних справ УРСР (1944—1952).!”».
Індонезія, 1946 р. Демонстрація вдячності за підтримку від України. Фото: IPPHOS.
Активна присутність нашого ворога в Індонезії існує з часів СРСР. Радянська влада підтримувала антиколоніальну боротьбу окремих народів в межах Холодної війни — усе, аби перевершити Захід. Приміром, в Індонезії памʼятають про будівництво стадіону Gelora Bung Karno в Джакарті за участі інженерів та позик із СРСР. Усе це вважають вкладом Росії, хоча з якої країни СРСР ті інженери й ті позики насправді були — індонезійці сказати не можуть.
Індонезія — світська держава, і за конституцією визнає всі основні релігії, окрім юдаїзму. Більш ніж 85 % населення — мусульмани. Попри секулярність, релігія тут усе ж має суттєву роль, тому тема воєн у мусульманських країнах тут привертає значно більше уваги. Коли РФ вторглася в Сирію, біля російського посольства в Джакарті були протести, але росіянам вдалося через пропаганду перекрутити все на свій лад.
Радітіо Дхармапутра — професор, дослідник, голова Центру європейських та євразійських досліджень Університету Аірланга в індонезійському місті Сурабая. Він спостерігає: «У 2015–2016 роках Росія почала більше придивлятися до Індонезії як до країни з мусульманською більшістю. Тож вони почали використовувати [пропагандистський проєкт] «Russia Beyond the Headlines». Через публічну дипломатію та свої медіа намагалися вплинути на погляди індонезійців, особливо мусульман. Антизахідні настрої вже існували — їм не потрібно було нічого робити, просто обрати той же наратив».
Відколи РФ розпочала нову фазу війни в Україні, Індонезія займає «нейтральну позицію». На засіданнях ООН і в публічних виступах представники країни підтримують територіальну цілісність України, при цьому не називають агресора й не вживають слово «вторгнення». Хоч експрезидент Індонезії Джоко Відодо (у 2014–2024 роках) і був першим азійським лідером, який відвідав Україну з початку великої війни (у червні 2022-го). Але тоді ж мав візит і в Москву.
Зустріч Президента України Володимира Зеленського та Президента Республіки Індонезії Джоко Відодо в Києві 29 червня 2022 року. Фото: president.gov.ua.
Радітіо Дхармапутра зазначає: «Сприйняття України та Росії таке, що ви — [брати], як Малайзія та Індонезія. Бо Росія використовувала цю риторику: «Брати сваряться, але завжди можна обговорити». І я думаю, що це насправді показує, що багато людей в індонезійському уряді не дуже розуміють корінь цього конфлікту та війни».
Професор Радітіо наголошує на існуванні антизахідних настроїв в Індонезії, які тільки наростають, зокрема завдяки підтримці Росії. Часто Україну показують лише як пішака між США та Китаєм, Заходом та РФ. Росіяни і в Індонезії успішно просувають уже знайомий наратив про загрозу НАТО, опираючись на постколоніальні й націоналістичні сентименти в цій державі: «У заяві 2014 року, коли відбулася анексія Криму, уряд [Індонезії] дуже чітко заявив, що не визнає цю анексію, що вона незаконна. Але потім вони сказали: “Так, але Україна теж [винна]. Ця революція на Майдані не була народною, вона відбулася під впливом Заходу”. Тож усі ці наративи існували, і, звісно, їх поширювала Росія».
Утім, через особливу увагу індонезійців саме до мусульманських спільнот, їх цікавить Крим і кримські татари. Тамалія Алішахбана, яка в перші місяці повномасштабного вторгнення організувала протест біля посольства РФ у Джакарті, наголошує на важливості історії кримських татар для того, аби розуміти сучасну війну, яку РФ почала в Україні: «Я почала дізнаватися про Крим від посольства України в Індонезії. А потім приїхав голова Меджлісу Криму — Рефат Чубаров. Він розповів, що його матір депортували, коли їй було 8 років, у вагонах для перевезення худоби. Потім їх викинули на поля без даху над головою, без одягу, без їжі. Вона вижила і змогла повернутися тільки після «перебудови». Потім був мир лише 24 роки, а потім росіяни знову повернулися».
