Навіщо нам інтелектуальне волонтерство

Війна та старіння педагогічної професії проріджують колективи освітян, а молодь знову успадковує країну, сповнену викликів. У цій ситуації особливо важливим стає інтелектуальне волонтерство — підтримка дітей знаннями, часом і увагою. Молоді люди без педагогічної освіти, студенти й різнопрофільні фахівці можуть незалежно від свого місця проживання допомагати школярам надолужувати знання, повертати інтерес до навчання і чи не найголовніше — відчуття власної спроможності.

Освітні втрати: що показують дослідження 

Улітку 2025 року ГО «Навчай для України» ініціювала дослідження «Самопочуття та навчання підлітків в умовах війни». Виявилося, кожен п’ятий підліток із 3 400 опитаних (21 %) має ознаки психологічного неблагополуччя, а більшість (79 %) демонструє стійкість і здатність адаптуватися. 

Та реальна картина трохи складніша. Якісна частина дослідження (фокус-групові дискусії з підлітками) показала, що ця стійкість часто маскує внутрішні труднощі: школярі блокують емоції, притуплюють тривогу і стрес, повертаються до більш «дитячих» моделей поведінки, намагаючись віднайти безпеку. Тобто діти адаптовуються, але не осмислюють пережите. Так цей досвід залишається в їхньому житті, формуючи труднощі в навчанні та сприйнятті себе, а тоді, зрештою, негативно впливає на їхній потенціал. 

Цей психологічний стан нашаровується на перебої у навчанні й переходи на дистанційні (або гібридні) формати, через що діти не встигають опановувати шкільну програму, втрачають навички самостійного навчання та внутрішню впевненість. Усе це разом формує освітні втрати –– прогалини у знаннях та вміннях, які вимірюються роками навчання.

Освітні втрати — це не лише пропущені теми з математики чи фізики. Це викривлене самоусвідомлення, занижена самооцінка дитини, відсутність амбіцій, бар’єри у спілкуванні з однолітками, які ускладнюють її подальшу освіту, успіх у дорослому професійному й особистому житті. Від освітніх втрат залежить не тільки майбутнє окремої дитини, а й розвиток економіки, соціальна стійкість та культурна зрілість українського суспільства упродовж наступних десятиліть.

Інше дослідження, яке ГО «Навчай для України» провела спільно зі Світовим банком у 2023–2024 роках, показало: освітні втрати мають довгостроковий негативний вплив на економіку країни. Воно також підтверджує, що інвестиції в людський капітал повинні залишатися пріоритетом навіть під час війни: економічна вигода від програм надолуження знань у десятки разів перевищує їхню вартість. Дослідники також оцінили середнє зростання доходів учасників завдяки позитивному ефекту програми — у півтора рази впродовж життя.

Якщо відкладати надолуження освітніх втрат до кінця воєнних дій, це може лише поглибити освітню нерівність в Україні і пригальмувати відновлення. До прикладу, дослідження The Price of Inaction свідчить: якщо не долати кризу навчання, світ втрачатиме до 10 трлн доларів щороку до 2030 року. Звісно, економічні показники — лише один із аспектів впливу, але варто пам’ятати і про решту, виміряти які не завжди буває досить легко.

Інтелектуальне волонтерство як рішення

Коли з погляду дітей навчання втрачає сенс, їм важливо мати приклад дорослого, який інтегрує знання в життя. Тобто бачити, як ці зусилля впливають не в теорії, а на практиці. Таку роль беруть на себе, зокрема, інтелектуальні волонтери — люди, які діляться своїми знаннями, навичками й досвідом із тими, хто цього потребує.

Так учасники програми СтудМентор від ГО «Навчай для України» допомагають школярам знаходити зв’язок між навчанням і життям, підтримують у формуванні внутрішньої мотивації та створюють міжособистісний простір, де діти можуть поступово осмислювати пережите й відновлювати впевненість у власних силах. Щоб стати студменторами, молоді люди — здебільшого без педагогічної освіти чи досвіду вчителювання — проходять відбір та 26-годинне онлайн-навчання з менторингу. А тоді під супроводом супервізора працюють з учнями середньої та старшої школи у форматі онлайн-занять за шкільною програмою.

Загалом з початку 2024-го року студментори вже допомогли майже 5 тисячам дітей, тоді як усі програми надолуження знань від ГО «Навчай для України» з 2022-го року охопили понад 47 000 дітей.

Діана та її «Бубочки»

Коли 18-річна Діана Козуб подавала заявку на СтудМентор, вона навчалась за програмою обміну у Великій Британії. Дівчина виїхала туди на певний час із Миколаєва — опинилася в безпеці, але з гострим відчуттям «підвішеного стану», знайомим багатьом українцям за кордоном. Тож постійно шукала способи трансформувати свою енергію в реальну допомогу — у форматі волонтерства, яке можна було поєднати з навчанням чи роботою.

Посилання на СтудМентор з’явилося в її студентському чаті вчасно:

— Я обрала цю волонтерську програму через її доступність. Зазвичай проєкти просять CV, мотиваційні листи англійською… Це часто провокує прокрастинацію. А тут — чатбот, проста інформація про себе і щире бажання. Це дозволило мені натиснути «старт» без вагань.

Для викладання Діана обрала англійську — інструмент, який уже допоміг їй відкрити світ і яким вона володіла найупевненіше. Наважитись працювати з дітьми її підштовхнув досвід навчання у Великій Британії:

— Наша викладачка корейської мови провела одне особливе заняття, щоб показати, що насправді, навіть якщо діти зовсім не знають мови, нею все одно можна навчати. Вона влаштувала ціле заняття корейською мовою, якої ми не знали. Але ми навіть зрозуміли слова й дещо запам’ятали.

Для Діани волонтерство стало способом підтримати українських дітей із прифронтових територій, а ще можливістю спробувати навчати інших — із менторським супроводом та без зобов’язання обирати цю професію в подальшому. Їй було важливо не лише допомагати іншим, а й мати спільноту — людей, які так само роблять перші кроки, сумніваються, помиляються й навчаться разом. У світі, де від молодих фахівців часто очікують бездоганності вже з першого робочого дня, спільнота інтелектуальних волонтерів запропонувала інший досвід: простір, де помилятися нормально:

— Ти опиняєшся у спільноті таких самих початківців, які не мали досвіду викладання. Це максимально позитивна атмосфера, де не страшно зробити щось не так. Я відчувала, що я в соціумі, в організації, де мене ведуть за руку.

Свою групу шестикласників Діана лагідно назвала «Бубочками». І до цього звикла не лише вона, а й батьки дівчини, які цікавилися її успіхами в інтелектуальному волонтерстві.

Перші зустрічі, як пригадує Діана, були викликом: діти іноді були скутими:

— Один хлопчик ні разу не вмикав камеру, хоча він працював, просто був дуже сором’язливий. У дітей були трохи різні рівні мови, але це насправді не відчувалося, тому що всі були залучені й ніхто на це не зважав. На нашому останньому занятті я попросила ввімкнути камеру, щоб ми зробили загальне фото на пам’ять. Цей хлопчик увімкнув камеру. Я його вперше тоді побачила.

Важливо, що інтелектуальне менторство — те, що дає позитивні зміни всім залученим у процес. Адже постійно вчаться не тільки діти, а й ті, хто ділиться з ними знаннями. Так одним із найцінніших досвідів для Діани став візит суперменторки на її заняття. Дівчина каже, що для багатьох початківців як вона така перевірка — стрес, але насправді це важливий компонент, який підтримує молодих людей на початку шляху:

— Дуже складно об’єктивно зрозуміти, чи добре проходить твій урок. Мені було цінно, що суперменторка не просто сказала «ти молодець, продовжуй», а дала конкретні нотатки. Зокрема порадила додавати більше практики, бо я часто затягувала пояснення, і навчила стежити за таймінгом.

На старті інтелектуального волонтерства молодим людям часто бракує не мотивації, а практичних інструментів — того, з чим можна працювати тут і тепер. Освітні програми не завжди встигають за реальним темпом змін у школі: цифровими сервісами, онлайн-форматами, новими способами взаємодії з дітьми. Тому можливість отримати готові матеріали й живий супровід стає особливо цінною.

Після участі у СтудМенторі Діана продовжила працювати з дітьми: сьогодні вона вже професійна репетиторка, також продовжує здобувати фах філолога в рідному Миколаєві. Каже, що завдяки досвіду, здобутому під час інтелектуального волонтерства в межах програми СтудМентор, навчилася ставитися до дітей як до рівних, як до особистостей:

— Дивлюся у вікно — і бачу, як діти під час блекауту виходять на майданчики. Вони адаптуються миттєво. Знаходять вихід там, де ми бачимо глухий кут. Це покоління Альфа¹Умовна назва покоління, народженого після 2010 року. Характерні його риси — життя в умовах глобальної цифровізації, мультикультурність, соціальна свідомість і орієнтованість на візуальний контент. — вони дуже сильні, попри хибне переконання більшості у зворотному. Вчитися в них стійкості — теж частина нашої роботи.

Ірина. Побачити дитину в дитині

Програма СтудМентор об’єднує людей із різним життєвим досвідом. Поруч зі студентами тут працюють і досвідчені фахівці, як-от Ірина Ковалінська — вчителька Нетішинської гімназії «Ерудит». Маючи значний педагогічний стаж, жінка обрала шлях студменторки і пройшла його вже п’ять разів. Для неї інтелектуальне волонтерство стало можливістю повернути собі відчуття цінності блиску в очах дітей як результату навчання.

— Від уроків у школі менторство відрізняється роботою з вірою у власні сили. Це простір, де ти нарешті прибираєш «завісу незнання». У школі ми часто помилково трактуємо освітні втрати як лінощі: «не вивчив — значить, не хотів». Але насправді дитина просто не вірить у себе. Менторство ж працює у психоемоційному полі: «ти можеш, ти зможеш, якщо постараєшся». І коли незнання відходить, приходить велике бажання йти далі.

Досвід інтелектуального волонтерства Ірини — це історія про те, як підлітки обростають амбіціями:

— У мене була учениця — дев’ятикласниця з Дніпра, яка спочатку зовсім не любила й не розуміла українську мову. Але коли ми розпочали заняття, вона їх дуже чекала, а тоді — відвідала усі від початку й до кінця. Багато дітей люблять «гратися» (використовувати додатки для навчання. — ред.) — Kahoot, Wordwall. А тут я бачила системне бажання пізнавати саме мовознавчий аспект. На завершення занять моя учениця сказала, що точно складе НМТ³Національний мультипредметний тест, який із 2022 року проходять охочі вступити в університет на освітній рівень бакалавра (введений замість ЗНО — зовнішнього незалежного оцінювання)., бо нарешті побачила, що їй це під силу.

Для самої Ірини СтудМентор став зустріччю з людьми, які поділяють її головний принцип — бачити дитину в дитині. Вчителька каже, що ця програма — не тільки про допомогу дітям:

— Це, мабуть, і про допомогу мені як вчителю. Весь свій професійний шлях я йшла до того, аби відчути: до мене приходять не за оцінкою, а заради розмови. Поговорити про мову чи літературу або ж просто виговорити ті болі й тривоги, які зараз носить у собі кожен і кожна. Проєкт допомагає мені не стати «статистичною вчителькою», яка лише ставить оцінки й отримує зарплату. Це те, що відчиняє двері у глибший світ — світ пізнання сутності людської душі, дитячої душі і великої любові до справи, яку робиш. Бо ідея сродної праці Григорія Сковороди не зникла і донині. «Якщо я хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».

Валерія та її заняття з біології в Харкові

Освітні втрати не завжди проявляються як відставання від програми. Іноді — як обірвані соціальні зв’язки, втрата відчуття безпеки та можливостей розкрити свій потенціал. Саме в такі моменти уроки можуть стати простором, де дитина поступово повертатиме собі інтерес і впевненість.

12-річна Валерія, яка впродовж восьми тижнів вивчала біологію на додаткових заняттях від ГО «Навчай для України», живе в Харкові разом із мамою, бабусею та кішкою Мусею.

Дівчинка займається повітряною гімнастикою на кільці, ліпить із глини анатомічно точні серця та волонтерить аніматоркою для маленьких дітей у церкві. Каже, сміючись, що не страждає через відсутність офлайн-навчання:

— Вставати рано не треба, по морозу йти кудись теж. Іноді виходимо в школу, але дуже іноді. От це останній раз було зимою, то ми за цукерками на свято ходили.

Але мама Валерії бачить інше. Харків уже тривалий час живе в режимі підвищеної небезпеки, тож школи здебільшого працюють онлайн. Для дітей це означає обмежений соціальний контакт і труднощі з концентруванням уваги на вивченні предметів, а ще — брак відчуття присутності однолітків й залученості, яких потребують підлітки.

З часом із життя Валерії зникла звична взаємодія з соціумом: друзі виїхали, спільні прогулянки й поїздки на річку залишилися спогадами. Коли Юлія, мама дівчинки, побачила оголошення про «Освітній Суп» — програму, в якій діти можуть надолужувати навчальний матеріал разом із вчителями-тьюторами або студменторами, — вона вирішила запропонувати доньці взяти участь.

Валерія обрала біологію. Каже, що цікаво було вчити щось про людину, а не про цифри чи букви.

Перше заняття для дівчинки було викликом: вона очікувала групу, а опинилася наодинці зі своєю студменторкою. Але, каже, швидко розговорилися і змогли знайти спільну мову.

— Я помітила, що моя менторка проводила заняття на заправці. У неї зовсім не було світла, та наші заняття все одно відбувались.

Єлизавета — менторка Валерії — не скасовувала уроки, коли були проблеми з енергопостачанням. Вона брала ноутбук, подовжувач і йшла на найближчу заправку, де був Wi-Fi:

— Працівники АЗС спершу дивилися з подивом. А я жартувала: «Сьогодні у вас бонус — можливість безкоштовно поринути у світ біології». Згодом вони вже впізнавали мене: «О, вчителька прийшла, зараз будемо вчитися!». Мене мотивувало відчуття відповідальності. Для дитини в такий час стабільність і підтримка мають колосальну цінність. Місце не мало значення: заправка чи кабінет — головним був наш контакт і взаємна довіра.

Валерія згадує, що улюбленими моментами на заняттях для неї стали тести:

— У нас було разом вісім тижнів, шістнадцять занять. На одному із них менторка показувала відео як горять спори папороті. Я тільки тоді дізналася, що з них роблять феєрверки. Це було круто!

Мама Валерії помітила, як її донька підтягнула предмет. Дівчинка чекала на ці заняття, наче на зустріч із другом: проявляла цікавість, читала, обмінювалася з менторкою різними відео з експериментами.

Діти продовжують залишатися дітьми

Попри досі поширене переконання, що нинішня молодь не зацікавлена в навчанні, досвід студменторів показує протилежне. Про готовність навчатися свідчить і вже згадане дослідження — майже половина підлітків із 3 400 опитаних (46 %) зберігає високий рівень мотивації, сприймаючи навчання як важливий особистісний ресурс і шлях до майбутнього.

Наприклад, Діана так підсумовує свій шлях інтелектуальної волонтерки:

— У якийсь момент я усвідомила, що працюю з дітьми не через те, що батьки так захотіли і змусили їх займатися. Я працюю з дітьми, які справді хочуть навчатися, просто в них нема можливості.

Кожна дитина має право на розвиток, успіх і відчуття власної спроможності. І кожна дитина — це потенціал для змін не тільки на особистому рівні, а й на рівні країни. Саме тому навіть найменші кроки сьогодні, кожне зусилля на підтримку української освіти мають значення, бо вони формують фундамент майбутнього. Попри те, що війна частково чи повністю змінює дитинство українців, вони все одно залишаються дітьми, навіть коли частиною їхньої рутини стають зовсім недитячі обставини.

Можливість дітей вчитися й розвиватися — один із факторів, які визначають те, чи впорається Україна з демографічною прірвою. За словами директорки Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елли Лібанової, ця прірва є сукупним ефектом високої смертності, ненароджених через війну дітей, масового переміщення та окупації.

Інтелектуальне волонтерство — це спосіб екологічно втримати талановитих дітей в українському контексті та дати їм інструменти для розвитку. Від того, чи зможуть вони реалізуватися тут, залежить те, хто розбудовуватиме країну в майбутньому й боронитиме державність надалі.

Наше майбутнє починається зокрема з особистої впевненості кожної дитини у власних силах, із можливості планувати своє життя, відчувати приналежність до України та мріяти. Маленька Валерія, скажімо, зараз має цілком конкретні бажання:

— Я мрію повісити вдома кільце, щоб можна було займатись повітряною гімнастикою.

Питання лише в тому, чи буде у Валерії достатньо дорослих поруч, щоб ця мрія мала шанс здійснитися.