Ця історія — про одного з найвідоміших українських художників сучасності Івана Марчука, який створив тисячі творів мистецтва та винайшов власну техніку — пльонтанізм. За радянських часів через постійні переслідування з боку КДБ художник був вимушений тимчасово емігрувати за кордон і повернувся в Україну в 2011 році. Саме він став єдиним українцем, що потрапив до рейтингу «100 геніїв сучасності» британської газети Telegraph у 2007 році.
Іван Марчук — один із найяскравіших представників когорти українських художників, які за радянських часів мали сміливість заперечувати канони соцреалізму, нав’язувані митцям владою.
Становлення Марчука як художника — процес тривалий і досі не завершений. Він тягнеться від намагань знайти своє місце в радянській системі до поневірянь світом задля невпинного навчання і вдосконалення техніки малювання.
Народившись у 1936 році у селі Москалівка на Галичині у родині ткача, Іван Марчук із часом вийшов за межі не лише рідного села, ставши відомим у світі, а й за рамки більшості художніх стилів і канонів.
Марчук почав малювати ще у дитинстві, розвинувши свій талант у підлітковому віці. Саме тоді він чітко зрозумів, що хоче стати художником.
— Вперше усвідомив себе [митцем] вже серйозно в 7-му класі. До того я бавився, як і всі діти. Правда, не було чим малювати: олівців нема, акварелі нема, нічого не було. Були квіти. Якщо щось кольорове намалювати, то тими квітами малюєш, пелюстками.
Ще у школі Марчук вирішив, що хоче здобути художню освіту. Спершу він навчався на відділі декоративного розпису у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша, згодом — на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/1-3.jpg)
Поява художника
Про період навчання в інституті Марчук згадує як про світоглядно переломний. Тоді завдяки прогресивним викладачам, які зналися на світовому мистецтві і мислили значно ширше за соцреалістичні канони, він вийшов за рамки передвижницького сприйняття мистецтва.
Соціалістичний реалізм
Художній метод та стиль радянського мистецтва та літератури, поширений з 1930-х років та єдиний офіційно дозволений аж до розпаду Радянського Союзу. Соцреалізм був радянським варіантом монументалізму, стилю, притаманного й іншим тоталітарним державам.Марчук входив у підпільну школу, створену його викладачем художником Карлом Звіринським, який знайомив молодь із досягненнями світової культури та замовчуваними сторінками історії України. Зібрання молодих митців школи Звіринського почалися у 1959-му і проіснували у такому форматі майже десять років. У школі, крім живопису, композиції та історії, вивчали світову літературу, музику, релігію.
— В інституті мене направляв і дуже критикував Карло Звіринський. Він мав групу людей своїх, що ми ходили до нього додому навіть, кілька хлопців, то потім мені сказав, що навіть пожалів, що все життя віддав вихованню і шо мало малював.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/2-3.jpg)
У ранніх роботах Іван Марчук звертався до наївних мотивів, але, познайомившись із доробками авангарду та модернізму, знайшов початок «власного шляху у мистецтві».
— Я був старший за своїх колєгів, то вони навіть в тому часі модерному мене випереджали, а мені треба було ж з передвижника зробитися сучасним художником. Який то вал, то був шалений вал, який треба було подолати і вийти зовсім на іншу сторону.
Після навчання, у другій половині 1960-х, Марчук переїхав зі Львова до Києва. Влаштувався художником в Інститут надтвердих матеріалів НАН України, потім працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва, де панувала ідеологія радянської мистецької одноманітності і куди західні технології не доходили узагалі, або ж були відфільтрованими. Швидко виконуючи виробничі замовлення, Марчук паралельно малював те, що його справді цікавило, те, що йшло від душі. У той період він відійшов від графічних рисунків і серйозно взявся за роботу з тушшю та темперою. Як він сам каже, працював безперестанку під гаслом «Я єсмь».
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/3-3.jpg)
Під забороною
Те, що Іван Марчук працював на два фронти — офіційної та підпільної діяльності — було притаманно більшості тогочасних художників. За словами дослідників українського мистецтва, така роздвоєність, коли художники існували наче в двох вимірах, була зумовлена особливістю структури радянського мистецького життя. Усе, що не входило в канон соцреалізму, називалося ідеологічно шкідливим. Таким вважалося все фігуративне й абстрактне, сюжетне та настроєве, будь-який пошук вільної форми.
Оскільки Марчук своєю творчістю заперечував канон конвенційного соцреалістичного мистецтва, радянська влада прагнула знищити його як мистецьку одиницю не лише ігноруванням і замовчуванням, а й прямими утисками і погрозами з боку КДБ. Це тривало роками, досягши свого піку у 1970-х, а взагалі творчість митця була під негласною забороною понад 17 років.
— Я 17 чи 18 років був за бортом. Із 75-го року я вже мріяв, як з того пекла вирватися. Це було пекло. Шо я, розумієте, із-за того, що я приїхав зі Львова, це вже націоналіст. А саме страшне, що я втрутився в святая святих — в соцреалізм — і почав його руйнувати. У всій своїй творчості.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/4-3.jpg)
Для того щоб виживати в радянській системі, митцеві доводилося малювати простенькі ілюстрації до радянських журналів «Україна», «Вітчизна», «Київ». Утім, ця нехитра робота непогано оплачувалася: за малюнок, на який Марчук витрачав приблизно 10 хвилин часу, платили близько тридцяти карбованців тоді, коли квиток на літак Тернопіль — Львів коштував п’ятнадцять.
Нереалізованість художника в умовах радянського тоталітаризму і постійні переслідування органами КДБ сформували у нього бажання втекти з СРСР якнайдалі. Марчук виїхав із Радянського Союзу в кінці 1980-х. З того часу митець встиг пожити у Австралії, Канаді й США, звідки вже остаточно повернувся до України у 2011 році.
На відміну від багатьох митців-емігрантів з СРСР, які змушені були займатися за кордоном не своєю справою, Марчук не лише не полишив малювання, а й здобув на чужині визнання. Численні виставки свідчили про шану до митця, якої йому бракувало вдома, як і іншим йому подібним художникам того часу. Отже, Марчуку в екзилі вдалося неймовірне: реалізуватися і голосно заявити про себе. Довести, що «Ванька з Москалівки» може забратися так високо.
— Моє ім’я розійшлося по світу. Я мріяв про це.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/5-3-768x512.jpg)
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/6-3-768x512.jpg)
слайдшоу
Пльонтанізм
Кожна, навіть маленька, життєва подія мала значний вплив на те, ким Марчук як митець є сьогодні. Постійна зміна місця проживання суттєво вплинула на формування творчого методу. Наприклад, приїхавши зі США, митець став застосовувати густі, як паста, американські фарби: вони й тривкіші, і час їхнього висихання довший. А от картини, які художник створював радянськими фарбами, досі зберігають мікрорельєф завдяки особливій техніці, що буквально оживлює пейзажі. У останніх художник гіперреалістичний, хоча й не любить затискати свою творчість у чітко визначені стильові межі.
— Чим би я не займався, яким «модерном», як-от зараз той останній погляд без меж і субабстрактний, сюрреалізм буквально, але коли десь виїжджаю на землю тиху українську — ну на кожному кавальчику бачу чудо. Ну, от що значить: люди дивляться, а художник бачить.
Творчу генезу Марчука і справді не можна відшукати в якомусь канонічному мистецькому напрямі. Його метод — наскрізь синкретичний і в тому його цінність. Митець зазначає, що може і любить працювати інтуїтивно і підсвідомо: такою є, наприклад, перша серія «Голос моєї душі», де ще зовсім юний як митець Марчук експериментував зі своїм методом, якого критик не може звести до імпресіонізму чи експресіонізму.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/7-3.jpg)
Художник зізнається, що з кожною роботою у нього йде «війна», і бувають полотна, які він не спроможний «подолати». Ще одна війна — уже на фронті того, як назвати роботу. Автор згадує, що в юності бавився словами, писав вірші, та все ж для нього намалювати — справа куди легша, ніж назвати відтворене на полотні.
Іван Марчук працює у власній унікальній техніці пльонтанізму: це дрібні переплетені (запльонтані) лінії, які зливаються в неймовірно деталізовані, окреслені образи. Марчук творить з майже дитячою допитливістю до світу і його картини гіпердеталізовані, «дотикові». Часто на полотнах створюється ілюзія додаткового освітлення, особливо у нічних пейзажах, де головна увага митця — на образі Місяця. Такий підхід, дещо схожий на техніку Архипа Куїнджі, став ще однією Марчуковою візитівкою.
У доробку митця понад чотири тисячі робіт, половина з яких зараз є за межами України як подарунки та мистецькі візитівки (у радянські часи митець часто створював маленькі картини, щоб їх можна було сховати і передати за кордон). Не всі з решти робіт вже й вміщаються в затишній майстерні, хоч Марчук і мріє лише про великі формати.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/8-6-768x512.jpg)
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/9-3-768x512.jpg)
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/10-3-768x512.jpg)
слайдшоу
Філософія дому
Будучи людиною світу, прив’язаний Марчук, як сам вважає, до України насамперед як до землі, а не держави. Звідси й гіперреалізм, за словами митця, у кожній зображеній ним грудці ґрунту, у чіткій анатомії дерева чи у будь-якому іншому пейзажному елементі. Це особливе відчуття рідного ландшафту, тілесна пам’ять землі, де народився, і спонукала Івана Марчука свого часу повернутися в Україну.
— Там де була хата, коли була родина, оце й був дім. Моє село, — то була найближча моя маленька батьківщина. Потім, коли я розширював свої горизонти, то оця земля ставала моєю батьківщиною, — не держава, а земля.
У поважному віці художник досі мріє і творить, а також стежить за мистецькими новинами й новинками. Захоплюється творчістю сучасників, зокрема Любомира Медвідя, покійних Олега Мінька, Бориса Плаксія та Михайла Дмитренка.
Іван Марчук вважає, що Україна, втілена в його картинах, має чим дивувати. І справді, його численні виставки за кордоном свідчать про цікавість до України та й до митця зокрема. Марчука добре знають не лише в США. Протягом останніх років полотна митця експонувалися в різних країнах: у Литві, Німеччині, Польщі, Бельгії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Туреччині, Люксембурзі, Таїланді, Тунісі.
— Кожен хоче нового меню, щось побачити, чого ще не бачив. Ну, я дав можливість людству подивитися, полюбуватися. Тайланд не бачив, Турція не бачила снігу. У Йорданію я привіз стільки снігу, що на виставках любувалися.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/11-3.jpg)
Мистецький меседж
Чи не найважливішим елементом будь-якої творчої діяльності є усвідомлення того, що ти чиниш і що приносиш у світ. У цьому сенсі творчість Івана Марчука є на диво наповненою сенсами та архетипами. До того ж він чітко усвідомлює свою роль як митця:
— Бути художником — це значить бути людиною. Вона, людина, є для того, щоб залишити слід за собою. Якщо ти справді обдарований художник, то залишаєш дуже багато. Бо життя коротке, а мистецтво вічне, кажуть.
Побутовий аскетизм, працелюбність вкупі з ідеєю сродної праці загалом притаманні художникам, але Марчук довів це до філософської максими. Митець певен, що міг би вижити за межами країни, без друзів, без мови, тільки з пензлем у руках.
— Я хотів колись Сковородою бути, як вчився. Я кажу: «Піду з паличкою, як Сковорода, буду по світу от вчити, навчати людей добру». Слава богу, відмовили, відмовився так від того. Потім думаю: «Ага, може, поїду після училища вчитися в Ленінград на мистецтвознавця», ну, слава богу, і по цій лінії не пішов. Якась доля вела мене. Бо я кажу, хто кого веде: я долю свою чи вона мене. Та, думаю, що вона мене веде.
Марчук зізнається, що останнім часом працює дедалі менше. Втім, попри вік досі веде доволі активне життя: багато ходить пішки, грає в шахи, любить поплавати у Дніпрі. Донедавна пан Іван часто експериментував із різними фізичними та духовними практиками, досить довго займався йогою та медитаціями, мав чіткий режим сну та харчування.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/12-3-768x512.jpg)
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/13-2-768x512.jpg)
слайдшоу
Марчук каже, що завжди любив експерименти й має бунтівну, нонконформістську вдачу. Водночас митець має сентимент до жінок і котів, але не може собі дозволити ні сім’ї, ні домашніх тварин, бо по життю є «волоцюгою, який хати тримається тяжко», тобто вільним художником.
— Я з дитинства дуже бунтарна людина, дуже. Я люблю понад усе свободу, волю.
Свою любов до тварин Марчук виявляє у турботі за бездомними котами і вуличними ручними круками.
— Це моя найбільша втіха, коли я зранку йду, покормлю ворон і получаю велику енергетику, позитивну дуже. А коли приходжу і по дорозі купую газету — суцільний негатив. Тоді іду до мольберта, всьо це з голови стараюся вивітрити. Ну коли як концентрація, то воно само вилітає, розумієте, все. Тому що це вже сконцентрувалось, так хочеш і втягуєшся, от і вже й картина пішла на конвеєр і от.
Майстерня художника стала його малим світом, звідки він майже не виходить. Навіть праця на пленері не так приваблює Марчука — всі пейзажі з певними погодними умовами художник здебільшого малює з пам’яті, чи то радше змальовує зі свідомості так, як ці явища у ній закарбовані.
— У хаті в мене нема картин, жодної, тому що там я відпочиваю, а майстерня — то є особливе місце. Хто не прийде сюди, каже: «Аура, яка дивовижна аура!». В хаті я рідко їм, навіть снідаю тут завжди. З 1982-го року ця майстерня в мене.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2020/04/14-2.jpg)
Так Іван Марчук творить свій світ, свою альтернативну реальність, якою охоче ділиться з глядачем:
— Я, як писали, «вічний мандрівник, прикутий до мольберта», ото я такий. Так все життя прожив. Я не міг відпочивати, направду, не міг. Поки ще є очі, є руки, в тілі — бачиш — малюють. Така звичка, такий режим, і тому я багато зробив. Я ж не жив, я ще не жив, я працював.