Харків: балет, ППО, стриптиз та інше

Харків — одне з найбільших міст України, близьке до найгарячіших точок, і сюди після бліндажів у Куп’янську й Вовчанську, після окопів у Костянтинівці і Дружківці на відпочинок приїжджають військові. А ще тут живе понад мільйон харків’ян і переселенців. Дехто каже: алея зі світлових скульптур жирафів у повний зріст між зоопарком і Держпромом — це вже занадто, а хтось — це саме те, чого місто в цей час потребує.

Жізель

Акомпаніаторка час від часу встає з-за роялю і розтирає руки, бо мерзнуть. Репетиція балету відбувається нагорі, хоча саме дійство буде в укритті. Частина артистів балету розминаються, решта вже починають репетицію.

23 лютого 2022 року в Харківському національному академічному театрі опери та балету ввечері грали «Жізель». Антоніна Радієвська — художня керівниця — була в залі:

— Якось ми всі дуже довго після вистави не йшли. Таке внутрішнє тремтіння. Хтось попрощався зі своєю гримеркою. Я декілька разів поверталася у гримерку: мені здавалося, ніби щось забула. І якесь таке дуже-дуже дивне відчуття, що ми не скоро сюди повернемося.
— І як вони зіграли?
— Все добре. Деякі журналісти називають мене «Снігова королева». Ну, але іншим не може бути керівник. Я їх дуже люблю і дуже за них переживаю. І, напевно, тому я дуже вимоглива. Ну, я не можу їх гладити по голівці, бо вони зовсім розклеються.
— А з дочкою?
— О, це найкраще, що я взагалі змогла зробити в своєму житті.

Дочка-підлітка Мирослава сидить зараз в Антоніни в кабінеті — у неї онлайн-уроки: через сильні обстріли в них удома зникло світло, хоч у Харкові це стається не так часто, як в інших регіонах України. Тому жінка усміхається, що загалом дивується зникненню світла.

На початку повномасштабного вторгнення вона з дочкою, чоловіком і театральною трупою переїхала до Литви. Через місяць їх перевезли до містечка у Словаччині. Однак умови для дитини, на думку Антоніни, були незадовільні. Тому вона вирішила відправити її до Словенії.

— О, вона в такому красивому місті жила, місто Камнік! І я коли приїжджала, завжди говорила їй: «Міро, дивись!». А їй нічого не подобалося.

Дитина хотіла бути з мамою, яка працювала з театром, хоч і у значно гірших умовах.

— Під час війни в багатьох людей були погані стосунки з іншою половинкою. А в мене зовсім драма-драма. Тому не хотіла, щоб вона взагалі бачила все це. Але вона все одно побачила, коли я спіймала свого чоловіка на черговій зраді. І він просто мене побив.

Треба повертатися додому — одного дня зрозуміла Антоніна. Також вона зрозуміла, що тепер буде більше любити себе і життя, творити культуру рідного міста й країни.

— Люди просто не розуміють, коли я кажу, що я приїхала до Харкова і виспалася.

Наразі Антоніна займається тим, що відновлює спектаклі, адаптовує їх до нової сцени й до нового часу. 26 лютого 2026-го — відновлена «Жізель».

Антоніна цього разу буде ще й виконавицею головної ролі.

— Важливо, що така класика повертається до людей, бо це неймовірно драматична вистава. Моя найулюбленіша. І танцюю я її дуже добре. Там про кохання, про зраду, про смерть, про відданість. Взагалі мені є що сказати у цій виставі.

Спускаємося в укриття театру: зала на 400 осіб, сцена невеличка. Однак під час концерту тут сьогодні буде і хор, і гопак із балету «Гаяне», і ще багато чого.

— Бувалі театралки приходять з маленькими сумочками, де в них маленька плоска пляшечка і маленькі стопочки, — розказує працівниця театру. — Вони по трішечки для настрою випивають. Усе ж тоді по-іншому сприймається!

У залі — головна балетмейстерка — 85-річна Світлана Коливанова, легендарна балерина, символ міста. Вона ходить на всі вистави, її ми зустрічали в репитиційних залах, де та строго стежила за кожним па молодих балерин.

Світлана не виїжджала з Харкова й повернулася до роботи одразу, як це стало можливим.

— Що ви найбільше любите в Харкові?
— Свій театр. Це головне.
— Що найбільше любите в цьому театрі?
— Спектаклі. Зараз ми вже не можемо такі спектаклі ставити, як на великій сцені. Але все одно робота йде.

Світлана була й на «Жізелі», каже, що напередодні тієї постановки заклинило завісу і це був справді поганий знак.

Однак зараз в укритті триває концерт. За кулісами одні артисти готуються виходити, інші вже відпочивають. Скрипалька дивиться у дзеркало, поправляє макіяж. Чути оплески із зали.

Вовки і Зайці

Зала театру, де давно нічого не грали, яка на 1500 осіб, — велика, велична й холодна.

Попереду залізна завіса. За нею на сцені, одній із найбільших у Європі, — відбуваються репетиції. Однак сцена для постановок сьогодні за площею менша разів у десять.

Артисти зробили тут вигородку, окреслили простір і репетирують, щоб бути готовими до відповідних розмірів. Балерини кажуть, що раніше, поки добігали із задньої куліси на свою точку, то вже стомлювалися, а зараз — рукою махнути.

Частина репетицій нагорі — на сьомому поверсі, тому артист балету Роман Таратенко біжить сценою, біжить повз арфу, литаври, біжить до виходу і сходів. Питаю, як він зустрів повномасштабне вторгнення, що робив у перші місяці без балету. Каже, розвозив гуманітарну допомогу, а потім повернувся до ММА — згадував молодість, коли займався рукопашними боями.

— У яких спектаклях зараз граєте?
— Майже в усіх.

Директор театру Ігор Тулузов розповідає:

— Наприклад, коли ми ставили «Спартак», у нас було одночасно двадцять-тридцять чоловіків на сцені. Зараз частина людей працюють в інших театрах, частина в перші часи війни покинули Україну і зараз за кордоном.

Тобто було близько сорока, а зараз близько десяти. Перед цим мені розказали, що в дитячій виставі «Три мішки хитрощів» за Іваном Франком деякі артисти балету змушені були грати водночас кілька ролей.

— Ми з Олександром, — Роман розказує про колегу, з яким вони тут працюють найдовше і з яким повернулися до театру одними з перших, — були і Вовками, і Зайцями. Наші костюми зроблені так, що в Зайців була курточка з капюшоном, вуха, білі тапочки. А на Вовків ми швиденько-швиденько переодягалися у сірий комбінезон, одягали хвости — і вже за кілька секунд були готові.

Роман біжить на сьомий поверх. Ми на третьому спілкуємося з директором. Тут, у театрі, Ігор протягом перших півтора року повномасштабного вторгнення жив. Дружину, яка мала важку хворобу, відправив за кордон, а сам із кішкою переїхав в одну з кімнат театру.

— Харків — місто масштабів, — кажу директорові. — У вас найбільший театр, найбільша площа і так далі. І артисти змушені переходити на сцену, яка менша за попередню в кілька разів. Як це їм?

— Проблема в тому, що в нас немає виходу. Але також у нас великий досвід закордонних поїздок, і там теж різне буває. Вони навчилися прилаштовуватися до різних майданчиків. Розуміємо, що якщо в «Корсарі» є потужні стрибки, то неможливо все вкласти у цю сцену. Для балету це дуже важливо, для опери теж — втиснути наш величезний хор на сцену теж не дуже просто. Але все ж таки можна більше підлаштовуватися суто художніми прийомами, якими користуються наші режисери, сценографи. Але тут і є родзинки, бо ця сцена має свої творчі можливості.
— «Енеїду» маєте на увазі? — ідеться про те, що в частині сцени для цієї опери глядацький зал використано як подіум.
— І «Енеїду». І колеги виходять в залу більш активно.

Ідемо в цехи — до тих, хто шиє костюми для всіх вистав, зокрема й до «Енеїди».

У деяких приміщеннях зовсім нові вікна — замінили нарешті фанеру, встановлену після прильотів. Одна з ракет влучила просто в дах. Нас повели туди — заледве знайшли її уламки через сніг. Але корпус ракети й досі лежить. Художник Гамлет Зіньківський домалював цій циліндричній формі ребра й написав: «Олівець страшної реальності».

Тож — цехи. У кімнаті з кількома швейними машинками працюють закрійниці. Одна з них, Ольга Отченашко, яка працює тут уже 35 років, показує костюм Афіни з «Енеїди»:

— «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак» — гарна річ!
— Що це за костюм? — показую на один на тремпелі.
— По-моєму, це Лисичка. А, ні, Білосніжка! А ось і Лисичка, — показує на інший.
— Лисичка — це для якої вистави?
— «Три мішки…». Це для діточок. Вже рік тому почали його робити, досі висить — на примірку не приходять. Зайняті. А ми потім в останній день, в останній момент шиємо як ненормальні!
— Та в неї ж є костюм — вона в нім виходить, — каже інша працівниця, натякаючи, що поки артистці цей костюм неактуальний.

Навколо на стінах різні календарі — котики, коні, квіти, дерева, «Порву за Україну» з Юлею Тимошенко.

У розкрійників у кабінеті неподалік — дорога тканина з лелітками, шматки різних костюмів, стелажі з купою ниток. Тут працюють Тетяна Лепецька і Валерій Куліченко. Розробляють зараз костюми до «Енеїди».

— Що найкраще у вашій професії? — питаю в Тетяни.
— Творчість. Кожна вистава дуже цікава, тому що включаєш фантазію.
— А не складно працювати з примхливими балеринами?
— По-різному буває. У кожної балерини є свій характер. Під неї треба підлаштуватися. Треба вислухати.
— Чоловіки бувають капризніші за балерин, — сміється Валерій, який працює тут 36 років.
— А вам що найбільше подобається в професії?
— Все!

Без рамок

24-річна Ангеліна, 29-річна Єва, 22-річна Євгенія, 25-річна Віолетта, а також жінка, яка не схотіла називатися, — з ними спілкуватимемось у стрип-клубі.

Охорона, барна стійка, зала з пілонами й диванами, а поряд кімнати для приватних танців.

— У нас відпочивали хлопці військові, — каже жінка, яка відмовились назватися, але ймовірно тут керує. — Вони вночі не змогли поїхати — поспали на диванах, а вранці сонні кажуть: «А як же нам працювати?». І ми їм виносимо два ящики Red Bull’а з собою. А вони потім фотки з позицій висилають: «Гуманітарка зі стрипухи».

Дівчата кажуть, що військові приходять до них «за спогадом минулого життя». Тут вони намагаються абстрагуватися від новин, чи принаймні дівчата пробують їх відволікти:

— Ми намагаємося, — каже Ангеліна, — навіть якщо він згадує щось, переводити на інші теми: про природу, про погоду, щоб він прийшов сюди просто відпочив. Тобто ми намагаємося дати відпочинок, дати місце, щоб вони про все забули хоча б на мить.

Велика частина відвідувачів — дуже самотні люди:

— Хтось пішов на війну, того дружина кинула, поїхала за кордон, — продовжує Ангеліна. — У нього відпустка, він повертається додому, а дім пустий. Вони тут хочуть просто, щоб гарна дівчина, як пташка, щебетала їм щось на вушко, і все.

Єва, яка тут хостес, додає:

— Я цікавлюся психологією, тому розумію, де не потрібно про щось розмовляти, де треба зупинитися, а де, навпаки, підтримувати.
— Вас це не виснажує?
— Ні, не виснажує: я сюди прийшла, щоб спілкуватися.

Минула робота Єви була теж пов’язана з комунікацією. Вона п’ять років керувала автосалоном у Кременчуці. Постійна офісна робота з документами спонукала її шукати себе в іншій сфері. Каже, більше любить жіночий колектив, ніж чоловічий: «там діловий формат, а тут я більш відкрита», а ще «чоловіки не люблять жінок-керівниць».

Останнім часом серед відвідувачів вона чує багато складних історій, наприклад, коли після розлучення дружина з дитиною виїжджає за кордон, а чоловік не має можливості побачити дитину навіть у своїй відпустці.

— І він звертається до мене як до жінки, чому так трапилось. А я теж була одружена і маю дитину, тому розумію його як ніхто. Але не шукаю правильні відповіді, а кажу так, як відчуваю. Я намагаюся його підтримати, але не давати рекомендацій.

Синові Єви зараз одинадцять, він живе в Харкові. Коли вона на роботі, за ним дивляться батьки, однак жінка каже, що перш ніж піти на роботу, встигає перевірити його домашні завдання, а зранку приготувати сніданок.

— У половини дівчат хлопці військові, — каже старша.

Мовчазна Віолетта нарешті починає розказувати: у неї хлопець військовий, зараз у частині на Слобожанщині. Познайомилися пів року тому, бачаться раз у місяць.

Розуміючи, що наша бесіда не дуже відповідає атмосфері клубу, старша уточнює:

— До нас не всі приходять за вільними вухами: хочуть нити — ми сидимо з ними, хочуть веселитися — ми з ними веселимося.
— Деякі кажуть, що сюди як додому заходять, — сміється Євгенія, у якої велике кольорове тату на стегні.
— У нас є люди, які на порозі роззуваються і заходять, — сміється старша.
— А приходять хлопці одразу після позицій, брудні? — питаю.
— Спочатку, — розповідає про початок повномасштабного вторгнення, коли в Харкові було набагато напруженіше, — ох, як вони пахли своєю солярою, гумою! Це було щось. Вони казали: «Дівчата, ну посидьте з нами». А дівчата такі сидять: «Йомайо, що ж мені робити?».

Тоді клуб закупив партію шортів і футболок, які видавали відвідувачам, котрі не мали в що переодягтися.

Головна, а також деякі дівчата, у кого повиїжджали сім’ї або хто банально боявся бути вдома сам, на початку повномасштабки жили тут. Каже, консультувалася з еменесниками, і ті сказали, що найбезпечніше місце в клубі — між третьою і четвертою колонами.

— Коли гучно, ми всі збігаємося на ті диванчики і сидимо, як мишки.

Євгенія розказує, що на початку повномасштабного вторгнення виїжджала за кордон, але її «надовго не вистачило», бо «любить Харків».

Ангеліна ж каже:

— Я ось виїжджала за кордон під час війни три рази, і моя найбільша мрія була побачити феєрверк.

Коли дівчата розходяться до відвідувачів, у кімнаті, де на всю стіну фотошпалери леопарда, а в кутку пілон, Ангеліна розповідає більше про функціонування клубу, оскільки вона тут ще й артменеджерка.

— Насправді це одне з небагатьох місць зараз в Харкові, де просто можна відпочити без рамок. У Харкові мало розважальної сфери, тому зробити так, щоб на сцену вийшли дві дівчини одночасно під музику, одночасно якісь рухи поробили — це вже вау.

Тому вона проглядає пабліки українських та іноземних стрип-клубів і готує шоу. Ангеліна за освітою викладачка французької, дуже любить кабаре. На основі власних уподобань і потреб публіки готує номер:

— Це буде типу лесбі-шоу: вони, як кицьки, щось пороблять біля пілона.

Щодо колективу, то тепер у них працює десь півтора десятка дівчат, середній вік — 18-20 років.

— Зараз це дівчатка з окупованих містечок, з області. Є дівчатка, які пережили окупацію.

Щодо заробітку — «сьогодні дівчина може прийти і 300 гривень отримати, а завтра 10 тисяч».

Запевняє, що ніяких сексуальних послуг вони не надають і жорстко за цим стежать. Питаю, що Ангеліна робить в інший час доби. Каже, що працює екскурсоводкою в контактному зоопарку — водить дітей і військових, які на реабілітації, до тигренят.

— Дуже класно: у мене така робота, що і тут, і там бачу, як військові приходять похмурі, а виходять задоволені.

Шилка

— Як вам Харків? — у бліндажі за містом питаю у військовослужбовця «Хартії» Олександра з Дніпропетровської області — командира екіпажу зенітної самохідної установки «Шилка».

— Гарне, красиве місто. Шкода, звичайно, що так його розбивають. Оці будинки на Салтівці…
— А часто вдається просто погуляти по Харкову?
— Це ти про що? — сміється Микола, який дезінфектором намагається розпалити буржуйку.
— Та нема кому нас міняти, — каже командир.
— Коли сім’ю востаннє бачили? — питаю.
— А що таке сім’я? — усміхається Микола. — Сім’ю бачимо в телефоні кожен день. Але ми вже це як кінофільм дивимося. От включив, подивився: серія номер два «Вечірній дзвінок».

Миколі 53 роки, він із Кривого Рогу. Має дочку і внучку, які живуть у Словаччині.

— Як почали бомбити — у внучки почалася депресія.
— Депресія в дитини?
— Почала ховатися по шкафах. Дитині вісім років — краще не псувати їй психіку. Хоч вона і проситься додому.

Раптом військовий, який стежить за планшетом, каже, що от щойно біля нас вилетіли ракети з нашої РСЗВ.

— Чотири ракети полетіли. Зараз сюди почне залітати.

Після цього зазвичай прилітає відповідь.

Пізніше виходимо на двір, у поле. У капонірі — «Шилка». Екіпаж працює на ній лише чотири місяці. Олександр зокрема до цього був піхотинцем — гранатометником.

— Збивали щось із неї?
— П’ять зірок, — показують намальовані на «Шилці» пять значків «шахедів».

Надворі холодрига страшна.

— Я кажу: після війни людям будуть квартири, — сміється Микола.

Буржуйка дає все більше й більше тепла, стає аж надто спекотно.

— Тут тепло, — каже Микола. — Водичку возять, є що їсти.
— Ми зараз тут краще живемо, ніж деякі люди вдома, — коментує командир.
— Я на навчання поїхав у Київ, — продовжує Микола. — Зняли хостел на пʼятому поверсі. Першу ніч лежу, а ці «шахеди» летять. Думаю: там не грохнули за чотири роки, а тут грохнуть!
— Ви стежите за новинами? — цікавлюся.
— Та вже не дуже. Ці переговори всі набридли, — кажуть.

Питаю — невже немає хоч якихось очікувань.

— Очікування було у 2022-му, коли казали, що нас на три місяці призвали, — іронізує Микола.
— Хіба для загальної інформації дивимося, — додає командир.
— Не треба дурним голову забивати. — сміється Микола. — Задумаєшся, а тоді мислі дурні в голову лізуть.

Виснаження

Влітку 1995-го в Харкові на очисних спорудах сталася аварія, тому в місті протягом кількох тижнів не було води. Із цим епізодом деякі мистецтвознавці повʼязують виникнення однієї з найвідоміших робіт сучасного українського мистецтва — інсталяції Павла Макова «Фонтан виснаження», що складалася з розташованих у формі піраміди мідних лійок із роздвоєним кінцем, по яких стікала вода. Ця робота представляла Україну на Венеційській бієнале в 2022-му.

— Це сталося через рік, після того, як «Фонтан…» був зроблений. Прямого стосунку воно не має, — Павло Маков одразу уточнює найпоширенішу інтерпретацію.

У нього в майстерні поблизу будинку «Слово» на столах недороблені роботи, інструменти, а на одній із шаф — лієчка від «Фонтану…».

«Фонтан…» зʼявився як відгук на те, що в місті не працювали інші фонтани. Павло цією роботою показує виснаження західної культури, людини, всіх ресурсів.

— «Фонтан…» — це ж старий проєкт. Як на гріх, він продовжує бути актуальним. Як будь-який митець, з погляду егоїстичного, я, звісно, задоволений, що я так… вгадав. А з погляду просто людського — що ж хорошого? Я сьогодні зранку прокинувся чомусь о шостій, спати не міг, і послухав промову цього канадського прем’єра, — тут він має на увазі виступ Марка Карні 20 січня в Давосі, де той наголосив, що зараз «вирішальний момент для всього світу», «кінець приємної вигадки минулого і початок суворої реальності», тож художник продовжує: — Він сказав, що ми не в стані переходу, ми в стані розриву. Я з ним повністю погоджуюсь. Чітко відчув у десятих роках, що виснаження стосуються вже не стільки України, а цього так званого демократичного світу, що вони якісь, ну… кволі.

У графічних роботах Павло частково застосовує технологію гравюри. Показує величезний прилад, що займає велику частину майстерні:

— Це голландський прес, який я купив собі на пʼятдесятиріччя. Їх у вільному продажу нема. Це досить така рідкісна річ.

Зараз Павло готує велику ретроспективну виставку за останні десять років, її влаштують у Львові. Тому збирає робити з інших виставок, колекцій. Однак показує книжку із власними напрацюваннями за 1992-2005-ті. Вона називається «Utopia».

— Тут все про Харків, про місце, про саму ідею місця, про взаємозалежність місця і людей, що там живуть, як ми впливаємо на місце. Наша офіційна українська абревіатура — UA — збігається з першою і останньою літерою слова «Утопія». Я просив мені писати листи і не вказувати Україну, тобто писати адресу і писати «UA, Utopia». Листи доходили. Утопія — це єдине, що в нас є: відсутність місця. Утопія в дослівному перекладі — відсутність місця. І коли я робив цю книжку, моя головна ідея — що нас немає в світі. Ну, ви ще були дуже молоді. А я розумів, що України немає. І в мене всередині звучав такий текст: «Я хочу довести, що ми тут жили».

— А тепер як ваше відчуття міста? Чи змінилося?
— По-перше, ми вже відомі. Я можу сказати в Європі, що я з Харкова — і всі знають, де цей Харків. До 2014-го року, навіть до 2022-го, про Харків ніхто нічого не знав. Треба було пояснювати: якийсь там північний схід України. А зараз це змінилося, але, на жаль, через війну. Не через нашу культурну присутність, не через нас як культурний етнос, не через присутність нас як культурної спільноти. Нам до Росії… вони вкладають такі гроші! Шевельов, — бере зі столу книжку харківʼянина, знакового есеїста ХХ століття Юрія Шевельова, — дуже добре пише про те, як Росія стала часткою європейської культурної спільноти. Наприклад, досить тоталітарна Катерина, коли Вольтеру не дали гроші й заборонили друкувати його «Енциклопедію» у Франції, пише: «Вольтере, дружбан, приїжджай у Росію, ми надрукуємо все». Шевельов чітко пише, що потрібно, аби увійти в цю спільноту: особисті контакти, многомовність і гроші. Нічого ж не вирішується деклараціями. От сидить куратор «МоМи», — тобто Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку. — У нього в «МоМи», наприклад, є Малевич. І от йому українці пишуть: «Замініть, будь ласка, таблички під Малевичем на те, що він український, а не російський». «Ну, напевно, так», — думає куратор. Але наступного дня в Нью-Йорку він зустрічається з якимось російським, геть підкованим чуваком. Такий теж займається культурою. Куратор же не знає, чим там ще займаються ці росіяни. Але вони дружбанять, вони ходять в одні ресторани, бухають одне вино. Вони говорять декількома мовами. І той йому каже: «Та то хохли вигадали все. Кого ти слухаєш?». А з нашого боку такого вже рівня людей дуже мало.

Павло каже, що коли виїжджає за межі України, то на нього дивляться не тільки як на митця, а й як на українця. Навіть на дорогах за кордоном він поводиться краще, аби, дивлячись на його номери, не казали, мовляв, он українці що виробляють.

— От закінчиться війна: що ми можемо покласти на стіл? Чим ми можемо бути цікаві? Тільки тим, що ми виробляємо. Ми не можемо зацікавити своєю економікою. Тільки культурою, більше нічим.

Єдиний мешканець

У центрі Харкова на замерзлій річці діти зробили ковзанку й катаються, галасують.

Удалині — круглий льодовий майданчик, де на ковзанах їздить викладачка англійської Тетяна:

— Я в ломбард зайшла — а там ковзани. Купила — було дуже дешево, — сміється.

На окраїнах Харкова атмосфера менш яскрава. Північна Салтівка хоч і не виглядає так похмуро, як у 2022-му, все ж, зважаючи на масштаби руйнувань, досі не отямилася.

На вулиці Наталії Ужвій тоді було найстрашніше. Кілька будівель уже знесли під нуль. Григорій, якому наступного року буде 80 років, мешкає в шістнадцятиповерхівці, де останні три поверхи прорешечені. Крім нього тут постійно не живе ніхто. А ще він із цього будинку взагалі ні на день не виїжджав.

Коли демонтовували сусідню будівлю, каменюка залетіла на третій поверх його будинку, розбила скло і двері на балконі. Сусідка, яка там мешкала, попросила Григорія винести каменюку, але це було для нього занадто важко.

Самого Григорія зустрічаємо під будинком — він прямує через двори, через яр до місця роздачі безплатних гарячих обідів — до школи, яка теж постраждала, але місцями відремонтована. Люди старшого віку стоять у черзі по суп, кашу і сосиски.

— Наступний, — каже жінка біля віконечка. — Як справи?
— Все нормально. Живі-здорові, — відповідає якийсь старший чоловік.

Черга приходить і до Григорія, і поки поряд попередній чоловік годує голубів, він забирає свою порцію.

Повертаємося назад, піднімаємося на девʼятий поверх. І справді — більше тут нікого. Двері в його квартиру не зачинені — нема кого боятися.

На початку повномасштабного вторгнення дочка Григорія продавала тремпелі в Росії. Однак щойно все почалося — переїхала в Нідерланди. Григорій із дружиною перші місяці був тут. Іноді спускалися в підвал, однак здебільшого сиділи в цій квартирі. Потім він провів дружину на автобус і вона поїхала до дочки.

— Дочка вам дзвонить?
— Та їй не хочеться дзвонити. Вона в такому зараз стані, що сама не знає, що їй хочеться.
— Чому?
— Коли жінка поїхала, то її там інфаркт побив. Забрали в лікарню, кілька місяців лежала. Ну, відійшла вона, але дитячий розум залишився.

У квартирі немає ні центрального опалення, ні води, тільки електрика. У кожній кімнаті Григорій має термометр. У деяких приміщеннях вісім градусів, у деяких девʼять. Але падало й іще нижче, бо перед цим три дні світла не було.

У кожній кімнаті вазони. Кактус, що біля вікна, висотою під два метри, за час повномасштабної війни виріс на двадцять сантиметрів. Непогано себе почуває китайська троянда. Але частина рослин зівʼянули через холод.

— Бачите, скільки тремпелів, — показує на стіл, де поміж скляних фігурок плічки. — Це ж дочка ними торгувала. Вам не треба? Беріть.

Ідемо на інші поверхи — ті, що зруйновані. Величезні пробоїни у стінах, гар, щілини у з’єднаннях панелей — атмосфера зловісна.

Дивимося з даху:

— Ось цей будинок завалили, навели порядочок трохи, — показує вдалину. Ось тобі зупинка автобусна. Отам раніше магазин був. Поламали, побили все. Нічого не залишилося.

Ходимо поверхами, кімнатами з мертвими вазонами й розкиданими бібліотеками, перевернутими ваннами й диванами. Григорій стоїть біля скла:

— Раніше ввечері глянеш у вікно — все світиться, — гасне блиск в очах старого. — А тепер — пару віконечок.