Командир «Азову» Пугач: «Поки можеш, треба битися»

Богдан обороняв Маріуполь у 2022-му, брав участь в боях за «Азовсталь» та пережив теракт в Оленівській колонії, де росіяни підірвали барак з українськими військовополоненими. В інтервʼю розповідає про початок повномасштабної війни, досвід російського полону та цінності, які здобув на фронті.

Лютий 2022-го: «Я не очікував, що буде таке вторгнення»

Богдан родом зі Словʼянська. Закінчивши місцеву школу, навчався у Словʼянському авіаційному коледжі, а потім у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.

— Я бачив, як це все (російська агресія. — ред.) відбувалося вживу. Коли звільняли місто (Слов’янськ. — ред.), туди заходили хлопці, якщо я не помиляюся, десантники. Але мені на той момент було 20 чи 21 [рік], а їм було 18–19 [років]. І мені якось стало дуже ніяково і погано, чому ми не йдемо захищати свою державу.

Тому Богдан вирішив стати військовослужбовцем. Обрав «Азов» завдяки рекомендації колишнього однокласника, який натоді там уже служив. У 2015-му, коли Богдан приєднався до підрозділу, більшості його побратимів було менше 25 років:

— Це були мотивовані люди молодого віку, котрі хотіли звільняти свою землю, хотіли знищувати ворога, хотіли навчатися. Багато хто казав, що ми не підконтрольні, чи ще щось. Але коли в нашого командира була вказівка щось зробити, все робилося чітко, без зайвих запитань і проблем. Усе було добре.

Із усмішкою Богдан ділиться, що від початку служби в «Азові» жодного разу не шкодував про свій вибір. Період служби від липня 2015-го до лютого 2022-го називає навчанням до повномасштабної війни.

За словами Богдана, для 3 роти 1 батальйону «Азову», де він служив, широкомасштабне вторгнення Росії почалося раніше — у ніч на 20 лютого. Бійців підняли по тривозі і дали завдання: забезпечити протидесантну оборону на великій ділянці узбережжя в Маріуполі:

— Ми висувалися вже вночі, в бойових порядках. Я був командиром ротної групи. Потім нас змінив 2 батальйон (десь трішки більше ніж за добу). І до повномасштабного вторгнення, до ранку, у нас було півтори–дві доби. І за цей час ми проводили вже рекогностування по місцевості. Визначили райони для кожної роти. Місто було поділене на сектори. І ми вже літали — це в прямому смислі слова — по всім балкам, районам. Проробляли плани, як буде вестися оборона.

Попри підготовку, Богдан до останнього думав, що повномасштабного вторгнення не буде. І хоч все підготували до оборони міста, події розгорталися не за планом:

— 23 [лютого 2022-го] ввечері приїхав о першій чи другій годині ночі додому. Я так втомився — тільки розувся, і в ліжко. І зранку дзвінок по тривозі. Я на той момент не очікував, що буде таке вторгнення. Прокинувся, пішов зуби почистив, попив каву, поїхав на базу. Коли заїжджав вже до розташування, то почалися вибухи. Я в той момент зрозумів, що, мабуть, я помилився. І повномасштабне вторгнення почалося. 

У перші години російського нападу, розповідає Богдан, вони з побратимами зіткнулися з проблемою:

— Ми не могли виїхати своєю технікою на райони, тому що техніка не була заправлена. А не була заправлена, тому що не можна було завчасно заправляти техніку. Це зараз смішно, тоді це було не смішно. Усе в ручному управлінні. Ми самі не розуміли, що воно і як відбувається.

Почали розміщувати бійців у заздалегідь визначені райони. Богдан відповідав за позиції в мікрорайоні Східний та селищі Калинівка, що поблизу нього:

— Перше, що найжахливіше я побачив, це там, де [окупанти] обстрілювали Східний в 2015 році, то і в 2022-му налупили. Там люди з вікон пригали. І це верхні поверхи були. Це були перші обстріли Східного.

Згодом почалися ближні бої з російськими окупаційними військами:

— Це стрілкові бої, це було для мене вперше. Але у нас була гарна теоретична база, заняття на полігоні, злагодження і тому подібне. Якщо б не це, я не знаю, як би ми вивезли. У критичній ситуації ти не думаєш головою, тобі не треба думати, в тебе мʼязи все роблять. Ти знаєш, що тобі треба бігти, стріляти, що треба підготувати то-то-то.

Богдан згадує, як добре вдавалося співпрацювати з побратимами, попри складність ситуації:

— Командиру відділення не треба було пояснювати, що йому треба взяти і що зробити. Йому треба було показати точку на карті, і все. І він все робить, і робить ідеально.

Тоді, на початку повномасштабної війни, Богдан отримував багато порад, що допомагали йому як командирові роти в критичних ситуаціях:

— Не можна бути упьортим, [мовляв] «Я самий умний». Так воно не працює. Якщо так люди роблять, то вони роблять помилки. І потім ці помилки — це чиїсь життя. Життя та здоровʼя твоє або твого особового складу.

Під час оборони Маріуполя саме втрати побратимів для Богдана були найболючішими:

— Є погані дні, а є критично погані дні. Критично поганих днів я можу для себе, як для командира роти, як для людини, відмітити, коли були великі втрати особового складу одним днем. Один, два, три дні… Це свого особового складу, коли дуже близькі люди, дуже кваліфіковані люди, дуже сильні люди, і котрих ти особисто знав. Ми ж жили всі в одній располазі, ми спілкувалися, ми сімʼями дружили. Це було тоді дуже складно. Ну, все було складно, але це було найскладніше, як на мене.

Захист «Азовсталі»: «Це історичний епізод»

На територію «Азовсталі» Богдан із ротою зайшли у квітні 2022-го. Розповідає, що темп боротьби з російськими військовими на території заводу відрізнявся від міських сутичок:

— Інтенсивність боїв спала. Можна було поспати. Просто всі бої в місті — це ти дивишся кожен раз на годинник. Це я кажу тільки за свій напрямок, бо деякі батальйони і роти могли воювати з іншими підрозділами «ДНР» і Російської Федерації. У мене було, що сонце сідає — все, тиша. І тільки [російська] авіація, артилерія [працювала]. Стрілкових боїв немає. І ми, коли ще були сили, користувалися нагодою і вночі знищували ворога. І виходили з оточення теж тільки вночі. І за ніч треба було сформувати нову лінію оборони, виставити нові позиції, десь знайти їжу, десь підвезти боєпостачання, а ще й відпочити. Був дуже високий темп. А коли наша рота зайшла на завод, то темп трішки, але спав. Могли відпочивати.

Проте на території заводу значно складніше стало утримувати морально-психологічний стан, ділиться Богдан:

— Коли бої в місті, ти розумієш, що в тебе є, що ти можеш ще робити, маневри якісь, перекатитися, обійти, відійти і тому подібне. А на заводі… А вже все. Немає місця для маневру. 

У складні часи, згадує Богдан, підтримували новини про те, що відвоювали території на Поліссі та Слобожанщині, а також допомога, яку отримували бійці, які перебували в оточенні:

— «Точка-У» (тактичний ракетний комплекс. — ред.), гелікоптери, [винищувачі] Су-шки; додавали і фізичної сили — фахівців, крутих фахівців, котрі вже відкатали Київ, хтось відкатав Харків. Це звʼязок, котрий був на командних пунктах. Це міни 120-ті, це протитанкові засоби. Сто відсотків це продовжувало змогу битися далі. Але, як на мене і ще на деяких людей, це була більш психологічна допомога, ніж фізична. Бо воно піднімало бойовий дух.

Адже оточення, за словами Богдана, це як полон. Такий досвід не можна передати словами людям, котрі цього не пережили:

— Можна розказати багато всього із поганого, як там страшно або важко, але до людей все одно не дійде. Хтось [скаже]: «Ой, як погано». Але він не розуміє, про що ти говориш. Проблема в тому, що ти просто ізольований. Це найважливіша і найжорсткіша проблема, котра була.

Азовець вважає, що сучасники й наступні покоління мають памʼятати оборону Маріуполя:

— Я вважаю, що це історичний епізод. Я не військовий фахівець і не маю права судити, чи відтягнули ми щось. Я вважаю, що на маріупольському напрямку ворог багато втратив своїх сил. Багато [знищили] техніки і військ, саме бойових підрозділів.

А ще хотів би, щоб згадуючи «Азовсталь», українці пам’ятали, яку жертву принесли захисники Маріуполя: 

— Там просто йшли [російські] танки, «Гради», автобуси з людьми, військовими, не знаю з ким. Просто колона. Вона їде, а ти нічого не можеш зробити. Саме жертовність солдатів, командирів… Люди розуміли, що це вже повне оточення. Ти можеш або битися, або не битися. Але не битися не можна. Не тому, що сказали «не можна», а тому що нащо? Люди вмирали і в бою, і в бункерах. Ти ніяк не можеш себе застрахувати від цього. Коли на позиції, люди плакали, але йшли. Був один хлопець — він не міг третій раз вийти на позицію. Він у полоні зараз, живий. Не плаче, у нього просто сльози виділяються, і він каже: «Я не можу, не можу». І він йшов, і займав [позицію], і дійшов. 

Полон: «Суспільство має бути на стороні військового»

У травні 2022 року українські військовики за наказом вищого командування вийшли з заводу «Азовсталь» у полон. Богдан розповідає, що перед виходом обговорювали з командуванням, як і коли обмінюватимуть полонених. Тоді він не вірив в обіцяні етапи обміну:

— Строки там були, я не дуже памʼятаю, але три чи чотири місяці — перша партія повинна була йти на обмін. Але ні. Ну і казали, що будуть ставитися як до воїнів в полоні… Ніколи не був у полоні, я не знав, до чого себе там готувати. Було просто дуже страшно, як воно буде.

Зрештою, обміни відбувалися не так, як про це говорили спочатку. Богдан розповідає, що в липні 2022-го обміняли важкопоранених (не всіх). Потім був наступний обмін у вересні того ж року, коли двох командирів «Азову» вивезли в Туреччину. Тоді ж до України внаслідок великого обміну полоненими повернулися 215 людей, у тому числі 108 азовців — серед них і Богдан.

Станом на березень 2025-го року близько 800 бійців «Азову» досі перебувають у російському полоні.

Щоб сприяти поверненню захисників додому, цивільні мають щонайменше не забувати про них, каже Богдан:

— Суспільство має бути на стороні військового. Воно повинно хвилюватися. Люди повинні розуміти, що зараз відбувається взагалі в країні. Де йдуть бойові дії. Шістнадцятирічний хлопець повинен знати, що ДШВ — круті. Тому що вони в Курській області. Про важливу, круту операцію.

Теракт в Оленівці: «Це найвища ступінь страху»

У полоні Богданові довелося пережити теракт, який російські військовики вчинили в Оленівській колонії, підірвавши барак з українськими військовополоненими в ніч на 29 липня 2022 року: 

— Я був в Оленівці. Нас у бараці підірвали. Там, де було 193 військовослужбовця «Азову», без мобілізованих, без строковиків. Саме контрактники з «Азову». 

До теракту росіяни готувалися, розказує Богдан: 

— Нас перевели в цей барак, там був токарний цех по залізу. Двісті людей. Нащо? Сказали: будуть ремонтувати бараки. Ну це цирк. Для полонених ремонтувати бараки. Нас спочатку було двісті ровно людей. Потім в день, коли був саме теракт, то прийшли і забрали мобілізованих — сім людей. Там є барак і є територія по контуру, де можна ходити, там вбиральня, ми там душ собі який-ніякий зробили, умивальники. І ввечері нас загнали всіх у барак, закрили двері. Типу світло по території повинні були встановити і тому подібне. Що вони там робили? [Не бачив], я був ізнутрі. По криші ходили, стукали, грюкали. 

Та найдивніше було те, що насипи російських окопів були в бік бараку, де перебували українські військовики, каже Богдан:

— Ми ж полонені. У нас ні зброї, нічого взагалі немає. Що ми можемо зробити? Крім того, що спати, коли можна. То нащо це було рити? 

Полонені заснули, а потім вночі почули звуки вибухів. Богдан згадує, що це найстрашніший момент полону:

— Було два вибухи. Я на другому тільки прокинувся. Було дуже-дуже-дуже страшно. Люди горять — ти нічого не можеш зробити. Нічого. Яким би ти там хірургом не був, як ти переламану голову пластирем замотаєш? І це найвища ступінь страху, котру я знаю. І це підло. Дуже підло. Вони могли просто зайти, розстріляти. А взривати вночі, коли люди сплять…

Поранених українських бійців росіяни розвозили по лікарнях у КАМАЗах:

— Людей, котрі помирають, в КАМАЗи сувати… Таке собі. В лікарнях там багатьом поробили операції. Мені зробили. Не могли зробити ліпше, бо не було чим. І не було багато яких медикаментів. Але ти коли в полоні дивишся, що тебе годують так же, як і їхніх військових, то настрій підіймається.

Після теракту Богдана етапували. Порівняно з тим, що пережили його побратими після розподілу по колоніях в Росії та на непідконтрольних територіях сходу України, йому пощастило, каже Богдан:

— Мене не рухали за той час, що я був у полоні. А люди, котрі після Оленівки, їх же порозподіляли по колоніям — там набагато гірші справи. Це різні полони. А зараз, то я собі уявити не можу, що у людей в голові. Коли ти понад два роки під психологічним пресингом. Сподіваюсь, що все нормально. Дуже сподіваюсь.

Богдан повернувся з російського полону 21 вересня 2022 року. Розповідає, як змінилося його життя:

— У моральному [стані] я ліг спати в 2022 році, 24-го числа, о першій ночі. А прокинувся 21 вересня. Проміжок часу такий непоганий — все змінилося. А фізично: я скинув 40 кілограмів.

Попри це, Богдан каже, що для нього полон минув стерпно:

— Мене не рухали… Ну там пару лящей і угрози, і все. Більше нічого. У інших, хто вийшов зі мною, було по-іншому. У солдат, у офіцерів — немає різниці, якщо чесно, теж було не окей. У мене окей. Нормально. Могло бути в рази гірше.

Реабілітуватися після полону Богдану найбільше допомогли дружина та побратими, яких звільнили разом із ним. А тоді він повернувся до служби в «Азові»:

— Ми пролікувалися скільки треба було. Встали в строй, і все. І почали формувати підрозділ.

Бути командиром в «Азові»: «Треба іти назустріч»

Богдан впевнений: щоб стати військовослужбовцем, людині перш за все потрібне бажання. Вважає, що навіть якщо мотивація слабка чи взагалі відсутня, кожному можна створити умови, за яких хочеться виконувати роботу:

— До кожної людини можна знайти підхід, можна знайти посаду, можна зробити так, щоб він сам хотів це робити, і давати йому все для цього.

Також важливою є системна підготовка бійців. Хоча в умовах повномасштабної війни вона значно ускладнилася, адже замість тривалого процесу навчання тепер є лише кілька тижнів перед виходом на поле бою:

— У нас командир відділення ставав за перший контракт. Це три роки. Він повністю прокачаний. А зараз є три тижні. І в ці три тижні треба вкластися. Ми намагаємось. І держава, до речі, що не може не радувати, загалом теж зараз більше ставить увагу на підготовці. Майже з кожної людини, в котрої є бажання, можна зробити кваліфікованого солдата.

На його думку, командир має допомогти новому бійцю знайти своє місце в підрозділі і спрямувати його здібності у правильне русло:

— Треба бути менеджером. Треба знаходити там, де нічого немає. Я не знаю, як пояснити. Але треба з людьми працювати. Треба іти назустріч. Більш відповідально до цього відноситися. Більш якісно. І контролювати більше.

Щоб боєць був готовим воювати і знищувати окупанта, каже Богдан, його потрібно мотивувати:

— Я, як командир, маю забезпечити, щоб солдата прикривали безпілотники, прикривала артилерія, щоб за нього подумали все-все-все наперед, тисячу варіантів собитій. Продумали, що може статися. Хвилювалися за нього не тільки на словах, а й на ділі. Щоб з ним було все гаразд, і він виконав своє подальше завдання.

Із досвіду та спостережень Богдана, мотивацію піхоти підіймає наступ. Від цього покращується морально-психологічний стан бійців:

— Вони потім готові робити далі, вони ще більш змотивовані. Якщо вступає в стрілковий бій з противником, то ще більше. А так ми намагаємося, щоб піхота менше стріляла зі своєї зброї. Завжди могла якісно це зробити, але щоб до піхоти противник не доходив. Знищувати артилерією, скидами з БпЛА, всім чим завгодно. Бо солдат — це найцінніше, що є зараз в нашій країні. А мотивований солдат, і котрий хоче щось робити, — вони є. Але для нашої ситуації, в якій ми зараз живемо — це дуже мало, на жаль. Було б більше — було б все по-іншому, а як воно буде — невідомо.

Говорячи про піхоту, Богдан також каже, що найліпший працівник штабу — той, хто був піхотинцем:

— Він тоді хвилюється, він розуміє, що там відбувається, і він більш якісно буде робити свою роботу.

Саме штабні посади пропонують бійцям, які отримали поранення і не можуть повернутися у піхоту чи вогневий розрахунок. До прикладу, розповідає Богдан, коли люди мають проблеми з мобільністю чи ампутовані кінцівки, їм намагаються знайти небойові посади:

— Людину, котра отримала бойовий досвід і втратила частково своє здоровʼя, якщо з нею правильно працювати, то вона на виході дасть високий результат. Бо він буде більше мотивований, буде відповідально відноситись до своєї роботи. Це стосується як кадрової служби, так і секції забезпечення, роботи з особовим складом. Це правильно, я вважаю, що людей, котрі травмувалися і не можуть далі [виконувати бойові завдання] або панічно бояться — [переводити]. Бояться всі, але є такі, що панічно бояться, треба їх налаштовувати, забирати на небойові посади.

Цінності та мотивація: «Робити все для перемоги»

Особливу роль у єдності бійців, на думку командира, відіграють традиції і символіка. Тому той, хто носить шеврон «Азову», каже Богдан, представляє всю бригаду і має поводитися гідно:

— У нас є бригадні традиції. Всі ці символи — це психологічно на людей впливає. Я себе, наприклад, відчуваю частиною сімʼї, котра за тебе піклується завжди. І це важливо, тому люди роблять собі патчі взводів, рот, батарей мінометних. Воно повинно бути в один стиль, повинно нести за собою якусь ідею. Ти якщо вдягаєш шеврон бригади, ти і є бригадою. Якщо ти щось робиш погане, це не ти робиш, це робить погано бригада. Якщо ти щось робиш добре, то це робить бригада.

Богдан також згадує про особливо цінний для нього український прапор, який мала його 3 рота протягом усієї Маріупольської кампанії. Зберігає його таким, яким він був у травні 2022-го:

— Після полону побачив його (прапор. — ред.) в Україні. Це реліквія. Це велике духовне значення цього прапору і людей, котрі загинули, і які зараз воюють. Він складений, лежить охайно в коробочці, його не прали, там маріупольська пилюка на ньому. Він там буде жити, поки всі не вийдуть, а потім вирішимо, що з ним робити.

Мотивацією продовжувати боротьбу для Богдана є відповідальність і усвідомлення того, що володіє знаннями та вміннями, які допоможуть дати відсіч загарбникам:

— Поки ти можеш, треба битися. Робити все для перемоги. У мене є, наприклад, не всі пальці, але руки, ноги на місці. Голова поки працює. Я, наприклад, знаю більше, ніж офіцер, який виходить лейтенантом з академії. Ну а що я буду робити? Що я скажу пацанам, котрі в полоні? Або батькам тих, хто загинув? Совість не дозволяє. Треба робити, треба знищувати ворога, усюди, де тільки можна. Всіма наявними методами, засобами, всім.

На питання, що для Богдана значить Україна, відповідає: 

— Сім’я. Держава. Цінності, котрі я підтримую. Батьківщина. Ми зараз живемо в історичну епоху, де ми з вами її зараз робимо, пишемо. І треба ламать рускіх. І все. Щоб себе відчувати людиною.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.