Командир «Кара-Дагу» про Донеччину, піхоту та єдність

У цьому інтерв’ю говоримо про те, що змінилося в підрозділі після підпорядкування корпусу «Азов», чому піхота залишається ключовою на полі бою, якої взаємодії з суспільством потребує армія та як змінюється війна через розвиток дронів. Також — про повернення після важкого поранення, бої за Донеччину та майбутню осінньо-зимову кампанію.

«Я все одно пройшов би цей шлях»

— Як і коли ви потрапили в «Кара-Даг»?

— Я потрапив до полку¹Станом на 2011 рік це був 9 полк спеціального призначення Внутрішніх військ «Гепард». в 2011 році. Вирішив пов’язати своє життя зі спецназом. Я подивився відео на ютубі про еліту спецназу України, про крапові берети²Краповий берет — це головний убір темно-бордового (крапового) кольору, який слугував вищою формою відзнаки та символом елітних підрозділів спеціального призначення.. Саме так у 18 років я прийшов на службу за контрактом до 9 полку спеціального призначення «Гепард». І з тих пір до сьогодні проходжу службу.

— Згодом була Революція гідності на Майдані. Внутрішні війська⁵Колишнє спеціальне військове формування держави із правоохоронними функціями.2014 року їх повноваження перейшли до відновленої Національної гвардії України. стояли по іншу сторону. Що ви з того часу пам’ятаєте і які задачі ви мусили виконувати?

— Основна задача — це охорона громадського порядку під час проведення масових заходів. Ми виконували накази чинної тоді влади по охороні громадського порядку. Ніхто не давав нам наказів на незаконні дії. Але в момент, коли ситуація втратила контроль, фактично почалися протистояння…

— Якою була ваша позиція?

— Я був 21-річним сержантом. Моя позиція полягала в тому, щоб не отримати травм та вийти цілим і неушкодженим із тієї ситуації. Я не дуже у той час думав про політику. Тому ніякої агресії чи злості до мітингувальників, учасників Революції гідності я ні тоді не відчував, ні зараз. Після закінчення цих подій ми всі дійшли згоди і боронимо Україну з часів АТО і до сьогодні. Це був дуже важливий етап нашої історії, який тоді почав формувати нас як демократичну країну, а не країну силовиків та влади.

— Чи є рішення, про які ви шкодуєте?

— У мене немає. Машини часу, на жаль, не винайшли. Але думаю, якби навіть її винайшли, я все одно пройшов би цей шлях.

— Коли ви зрозуміли, що режим Януковича — не та влада, яку варто підтримувати?

— Безпосередньо в момент, коли почалися штурмові дії на Майдані. Особливо я, перебуваючи фактично в лінії бойових порядків, виконував безспосередньо завдання. Але коли побачив весь масштаб тих трагічних подій, коли почала застосовуватись вогнепальна зброя (на Майдані. — ред.), я зрозумів, що минулого життя вже, напевно, не буде. Мені здавалося, що ця ситуація поширилась на всю країну і всюди хаос.

Але після того, як президент і командувач Внутрішніх військ залишили територію України, наказів ніяких не надходило. І тоді керівництво МВС, яке перейняло управління, дало вказівку припинити протистояння і прибути до пунктів постійної дислокації (ППД). Коли ми виїжджали з урядового кварталу, я побачив, що життя в країні не сильно змінилося. Було видно, що країна живе. Жінки, діти, чоловіки виконують свої повсякденні обов’язки, навчаються. Цей контраст вплинув на мене. Тоді я зрозумів, що життя продовжується, потрібно зробити крок вперед і не повертатись до цього.

— Чи розуміли ви, за які цінності стоять люди?

— Так, розумів, що наш народ все життя був як волелюбний, так і направлений на європейські цінності. А тодішня влада якраз такі цінності ігнорувала. Нас штовхали у Євразійський союз⁷Геополітичний проєкт реставрації імперської гегемонії Росії після розпаду СРСР. Один із проявів — Євразійський економічний союз, створений 29 травня 2014 року., що нам пропонувала Росія. Але зараз ми боремось якраз-таки проти цього.

Фактично після прибуттю в ППД в березні 2014-го почалася антитерористична операція і не було часу думати, а потрібно було діяти, виконувати присягу і захищати нашу країну.

«Я тут за свою сім’ю, побратимів, життя»

— Коли у вас з’явилося усвідомлення того, що Росія — беззаперечний ворог?

— Коли по нас почали стріляти з усіх видів озброєння, я зрозумів, що вони аж ніяк не наші брати. Думаю, що такий висновок зробив кожен військовослужбовець, тому що на позиції в окопі, коли по тобі вже ведуть вогонь, щоб тебе вбити, знищити, немає часу для роздумів, брати́ вони тобі чи ні. Росіяни не йдуть з нами спілкуватись, нам допомагати, як це кажуть у своїх медіа. Вони йдуть із конкретною задачею — знищувати українців.

— Які епізоди з антитерористичної операції⁹Комплекс заходів українських силових структур, спрямований проти незаконних російських та проросійських збройних формувань у війні на сході України. Розпочата 2014 року. Із 2018-го була трансформована в Операцію об’єднаних сил. вам найбільше запам’яталися?

— Після подій Революції гідності я думав, що найгірше, що могло зі мною статися, сталося там, і буквально через декілька місяців по мені вже стріляли з усіх видів озброєння. Після цього знову так думав. На жаль, я помилявся, бо не знав, що нас очікує попереду.

Ми переважно виконували задачі на напрямку Маріуполя, тоді це був Сектор «М»¹⁰Сектор «М» — це район дій сил антитерористичної операції (АТО) на сході України навколо міста Маріуполь під час російсько-української війни, що існував з 2014 по 2015 рік.. Мене завжди дивували контрасти. Ти виїжджаєш до лінії бойового зіткнення (ЛБЗ), на позиції — і там як у фільмах про війну: страх, кров, смерть. А потім виїжджаєш якихось 15–20 кілометрів і бачиш магазини, нічні клуби, мирне життя.

Ці контрасти вибивали мене з колії, я не розумів, як так може бути. Потім, напевно, до цього звик. Зараз я менше на це реагую. Коли чуєш крики «200», «300»¹¹Умовне армійське позначення для загиблих і поранених бійців., «евакуація» і розумієш, що це вже не кіно — це також закарбувалося в моїй пам’яті.

— Що мотивує вас продовжувати захищати?

— Дух братерства. Усі мої друзі — військові. Я, як особистість, зріс у військовому колективі. Також моя сім’я. Я не хотів би, щоб ми різко стали росіянами.

І ще зробив собі межу — не рухатись у бік політики і не ставити питання: «А чому не депутати, не бізнесмени?» Я тут за свою сім’ю, побратимів, життя — це і є моя мотивація.

— Наскільки демотивуючими є новини про корупційні та політичні скандали?

— Як і для більшості українців, звичайно, це не дає нам більше сил чи наснаги для стримання ворога. Але чи можу я вплинути на цю ситуацію? Не можу. Тоді чи треба мені виділяти частину свого часу на неї? Думаю, ні.

Як громадянин, я, звичайно, обурений цією ситуацією. Як командир бригади, військовий — у мене немає часу в ній розбиратись. У мене є смуга відповідальності, яку я маю утримувати.

Є відповідні органи, які займатимуться цими питаннями і дійдуть до справедливого рішення.

«Якби столиця впала, війна би дійсно закінчилася за три дні»

— На якому напрямку ви зустріли початок повномасштабного вторгнення?

— За місяць до початку мій батальйон перебував на навчаннях у Київській області. За добу до повномасштабного вторгнення ми отримали наказ висунутися в пункт постійної дислокації. Нам у цілому ніхто нічого не пояснював. Ходили між нами такі чутки: імовірно, війна. Але у той момент ніхто не хотів у це вірити, не думав, що таке можливо.

23 лютого ми прибули в ППД у Запоріжжі, 24-го отримали бойову тривогу і зустріли повномасштабне вторгнення на рідному напрямку, оскільки особовий склад в основному був звідти. І там ми вступили у свій перший бій.

— Які епізоди були найважчими?

— Найважче було в Мелітополі. Противника зустріли саме під цим населеним пунктом, але, враховуючи його кількісну перевагу в озброєнні, ми не змогли його там втримати. Також не було чіткої взаємодії між підрозділами.

Перша втрата в батальйоні — Ілля Повшук, який з відділенням виїхав на бронемашині на прикриття одного з напрямків в’їзду в місто. Там вони вступили в бій з російською колоною, і ворожий танк поцілив у групу наших військовослужбовців. Потім потрібно було швидко зібратися докупи і будувати оборону. Ми почали перегруповуватись, адже не було часу оплакувати побратимів, складати руки — потрібно було зупиняти противника. І вже під Оріховим ми змогли це зробити.

— Чому ворог захопив цей регіон так стрімко?

— По-перше, підготовка противника. Це було не хаотичне дійство, а організація повномасштабної військової операції, яка включала в себе ряд заходів, як військових, так і політичних. Не виключаю, що працювали і спецслужби, які зробили все для того, щоб противник з Криму зміг швидко зайти в глибину нашої території.

По-друге, широкий фронт, яким рухався противник. Це наступ з півночі на столицю, тиск із боку кордону на Харків. Наші тоді наявні сили (без мобілізації) не могли стримувати ворога на всіх напрямках. Думаю, потрібно було оберігати столицю. Я також зробив би так, бо якби столиця впала, то війна би дійсно закінчилася за три дні.

«Наша задача — втримати прапор на Донеччині»

— Ваша бригада також була частиною «Гвардії наступу»¹⁵Формування з 2023 року нових штурмових бригад у складі Національної гвардії України, Національної поліції України та Прикордонної служби України., яка брала участь у контрнаступі 2023-го року?

— Ну, тоді вже була сформована бригада. Якщо брати історію нашого підрозділу, до 2014-го року ми були 9 полком спеціального призначення «Гепард» внутрішніх військ МВС України. У 2014 році після реформи ми стали 9 полком оперативного призначення Національної гвардії України.

Нас розширили, відповідно, ми отримали на озброєння важку техніку, збільшений штат. Нас готували як полк оперативного призначення для ведення бойових дій на сході. На нашій базі, а також на базі інших підрозділів Національної гвардії України, у 2023 році були сформовані бригади наступу.

— Тоді ви й отримали назву «Кара-Даг»¹⁶Гірський масив у Кримських горах. Назва в перекладі з кримськотатарської означає «Чорна гора».?

— Саме так.

— Як вам запам’ятався контрнаступ 2023-го року?

— Ми дуже багато готувалися до нього, у хлопців була дуже сильна мотивація. Також спостерігали за успіхами на харківському та херсонському напрямках. Більшість моїх побратимів були з півдня України, тому всім дуже хотілося повернути свої домівки, помститись противнику.

Я тоді командував батальйоном. Під час штурмових дій ми обороняли населений пункт Мала Токмачка і від нього перейшли в наступ у напрямку Роботиного та Вербового.

Це був дуже складний етап, тому що противник був підготовлений, умотивований утримувати ті території, дуже якісно замінований. Але та мотивація, яка була тоді у хлопців… У мене була двійка, яка взяла з собою мішок гранат і просто закидала позицію противника. З неї вибігло більше десяти військовослужбовців противника. Хлопців, на жаль, вже немає з нами.

Основні втрати були через мінування: ми не могли нормально підійти, під’їхати, провести евакуацію. FPV-дронів тоді ще не було в такій кількості, вони тільки з’являлися.

— Чому цей контрнаступ був невдалий?

— Кількість противника, а також його підготовка. Думаю, саме напрямок удару був вибраний неправильно. Можливо, там треба було провести відволікаючий маневр, а основні зусилля кинути в інше місце.

Кожна штурмова група має виснаження. Я це чітко бачив: людина не може штурмувати день за днем, їй треба відпочивати. А в нас не вистачало ресурсу, щоб заміняти людей.

Так, ми завдали їм втрат, було взято багато полонених, було затрофеєно багато техніки, озброєння. Але ж потім вони просто привезли свіжі сили.

І вже на наші виснажені підрозділи, які були в наступі, почали наступати відновлені, свіжі підрозділи росіян. І на цьому, я вважаю, контрнаступ наш і зупинився.

— Чи була потрібна інформаційна кампанія з того, що «ми от-от переможемо»?

— Ні, не потрібна. Я вважаю, перемога любить тишу. Можливо, це був певний стратегічний хід, я не готовий сказати. Але ми чомусь вирішили принизити ворога, зробити з нього такий образ «Ваньки-встаньки». Це дуже сильний противник, розумний, який швидко адаптується і має необмежені ресурси.

— У 2023 році бригада взяла гасло «Піднімемо прапор над Кримом». Наскільки актуальним воно є зараз?

— Я вважаю, що важливо не втратити те, що маємо. Треба утримуватися, працювати, якісно вести оборону. А там вже буде видно.

Бути популістами і видавати бажане за дійсне ми не будемо. Наша задача — втримати прапор на Донеччині.

«Долучайтесь до війська і будьте дотичними»

— Що би ви сказали людям без досвіду бойових дій про те, якою є війна?

— Неможливо пояснити людині, яка не проходила цей шлях. Якщо ніколи не пробував лимон, ти не знаєш, що таке «кислий». Єдине, що я завжди кажу хлопцям, яких мобілізовують: якщо вже так склалося, незалежно від того, чи тебе мобілізували, чи ти прийшов добровільно, хотів ти воювати чи ні — ми всі не хочемо воювати. Людина не народжується для війни. Людина не народжується вбивати. Це ненормально — вбивати. Ненормально радіти смерті, радіти війні.

Але коли ти вже опинився в окопі чи на позиції і до тебе йде противник — потрібно робити вибір. Ти маєш боротися, вести бій, щоб вижити. Це вже особисто твоя робота, а не командира.

Я, як командир, допоможу, направлю артилерію, авіацію, коригуватиму БпЛА. Але я не можу за кожного військовослужбовця взяти автомат і берегти його життя.

— Яке рекрутингове послання зараз було б найбільш ефективним у зверненні до людей, які ще не долучилися? 

— Піхота — це найскладніший рід військ. Я готовий стати перед ними на коліна, тому що робота піхотинців просто безцінна. Жоден дрон чи наземні роботизовані комплекси (НРК) не зроблять того, що може піхотинець. Але потрібні й дрони, НРК, інженери. Ті ж автотранспортні підрозділи, у нас брак водіїв. Приходьте вже зараз добровільно, не чекайте мобілізації. Якщо піхотинцю буде куди відступити на підготовлену позицію, укриття — це ж добре. Такі люди також потрібні.

Долучайтесь до війська і будьте дотичними. Тому що хлопці закінчуються. Коли закінчимось ми, що ви будете робити?

«Усе ж я думав, що помер»

— Ваше поранення могло стати причиною списатися? Чому ви цього не зробили?

— Із 18 років я проходжу службу і вважаю, що ще в змозі виконувати певні задачі. Може, не з автоматом в окопі. Але командири потрібні бойові, з окопів. А чи кращий я за якогось іншого командира, це особовий склад має вирішувати.  

Списатися, напевно, найлегше, що можна було б зробити. Але в цілому я ще відчуваю, що поки потрібний тут.

— Чи пам’ятаєте думки, які були у вас у момент поранення? Чи вплинуло це на переосмислення життя?

— Отримавши поранення, одразу усвідомив його тяжкість. Зрозумів, що в мене небагато часу, бо були перебиті артерії, кінцівка. Побратими допомогли накласти турнікет. Крові втратив багато, але хлопці зі мною розмовляли, щоб я не «відключався».

Також згадую відчуття спокою. Як командир у той момент я зрозумів, що випав зі строю, і тягар командування спав із моїх плечей. Не те, що я сам його скинув, що я покинув хлопців, але так склалася життєва ситуація. Якщо чесно, думав, що на цьому мій шлях закінчився. Я не дуже розраховував на те, що виживу. Потім втратив свідомість і прокинувся через дві доби і був дуже здивований. Усе ж я думав, що помер.

А потім уже почалась довга і тяжка робота з відновлення, реабілітації. Дуже багато болю. Був час подумати над усім, розкласти життя на «до» та «після». Якби я міг щось змінити, чи зробив би це? Ні. Я прихильник фатуму і вірю в те, що нам написано. Від цього не відійдеш.

— Що допомогло вам повернутися?

— Всі побратими, яких я знаю, до мене приїжджали в лікарню. Потім розказала дружина, що коли я ще лежав без свідомості в реанімації, до мене прийшло відвідати дуже багато людей. І лікарі думали, що я якийсь генерал. Всі за мене переживали і ніхто не казав: «Ти будеш списуватися?». Навпаки, всі чекали мого повернення. Тому це також давало мотивацію.

Я розумів, що в мене не було часу там бути. Уже на заключному етапі реабілітації я навчився ходити на протезі. Мені подзвонив командир і каже: «Що ти там, ще лікуєшся? Немає часу лікуватися, потрібно їхати на навчання».

— Враховуючи ваш особистий досвід, як би ви оцінили культуру взаємодії суспільства з людьми з ампутаціями в Україні?

— Загалом, якщо брати етапи лікування, реабілітації, протезування, у нас зараз це на дуже високому рівні. Я, як людина з інвалідністю, користуюся послугами центрів протезування. Знайомий фактично з усіма їхніми керівниками, багато де був. Дуже гарно все — і ставлення, і комплектація.

Що стосується комунікації, соціальної підтримки, вона також у реабілітаційних центрах організована на найвищому рівні. Всюди, де я був, тебе соціалізують, із тобою працюють. Головне — твоє особисте бажання.

А щодо цивільного простору, то наша країна не зовсім до цього готова. Буває, йдеш по місту, тикають пальцями. Одного разу до мене підходить чоловік, дає мені 200 гривень. Я спочатку чемно кажу: «Дякую, мені не потрібно». Людина потім каже: «Та бери». Це людне місце, парк, мені неприємно. І таких ситуацій багато. І це лише те, що я бачу на своєму прикладі.

Тому мені взагалі легше з військовими. Знаєте, в чому одна із причин повернення у військовий колектив? Військові тебе ніколи не пожаліють. Ти такий, як усі. Тобі не скажуть: «Ой, це ж нема ноги». Якщо сам попросиш, то допоможуть, звичайно. Але в цілому до тебе ставляться як до рівного. А в цивільному просторі оця жалість дуже принижує ветеранів насправді. Ти ветеран, ти зробив для країни все, що міг, віддав своє здоров’я. І замість того, щоб просто подякувати, тебе починають жаліти.

«Піхота перемагає у битвах, а логістика виграє війну»

— Якою зараз є смуга відповідальності підрозділу? Як би ви окреслили ситуацію, яка є зараз?

— Бригада виконує завдання на добропільському напрямку. Ситуація складна як була, так і залишається. Противник намагається інфільтруватися в глибину смуги оборони, зайняти певні позиції та накопичуватися.

— Що зараз є найбільшою проблемою?

— Перевага противника в піхоті та його дрони. Підрозділ «Рубікон»¹⁹Військова частина у складі збройних сил РФ, яку називаютьоднією із найбільш ефективних російських структур у сфері бойового застосування дронів. — дуже потужна російська військова структура, яка завдає багато проблем на фронті. З цим ми боремося, так як саме через це дуже погана логістика. Основні проблеми — з нею.

Піхота перемагає у битвах, а логістика виграє війну. Без неї не можна якісно виконувати задачі. Зараз як ми перебиваємо логістику противника, максимально завдаючи ударів у глибину, так і противник робить те саме.

Всі кажуть, що це війна дронів, технологічного прогресу. На оперативному рівні, думаю, це так і є. А саме на лінії бойового зіткнення, у цій кілзоні²¹Ділянка місцевості, що повністю прострілюється та контролюється вогнем або БпЛА., ми повертаємося назад (до старіших форм війни. — ред.). Там роль піхоти дуже важлива.

Логістики як такої немає, ніяка броньована техніка туди не доїжджає, засоби важкого озброєння туди фізично донести чи завести не можна. І так піхота, яка веде бої на позиціях, має утримувати свої рубежі.

— Яким ви бачите майбутнє традиційних засобів артилерії?

— Вони не втрачають свого значення. Коли гарна погода (немає вітру, дощу, снігу), ми можемо користуватися дронами. У такий момент здається, що роль артилерії або механізованих військ знизилася.

Але якщо завтра зʼявиться туман — нічого не буде видно, а противника треба стримувати, то всі згадають про артилерію. Також не забуваймо, що розвиваються засоби радіоелектронної боротьби. Не можна вважати, що якийсь рід військ втратив свою актуальність. Все залежить виключно від смуги оборони, ділянки місцевості, погодних умов, противника, який на тебе наступає, його спроможностей і засобів.

Ворог не відмовляється від артилерійських систем. Ми кожного дня виявляємо їхні гармати та знищуємо їх.

«Спочатку потрібно витримати натиск ворога»

— Чи бачите ви проблему з неправдивими доповідями і що може її вирішити?

— За час повномасштабного вторгнення наш підрозділ підпорядковувався різним військовим формуванням. Але зараз, після корпусної реформи²³Масштабний перехід ЗСУ на постійну корпусну структуру управління замість тимчасових оперативних угруповань військ з 2025 року., нас об’єднали у складі 1 корпусу «Азов» і такої проблеми в нас немає. Усе максимально чесно, людяно.

Я вважаю, що це насамперед заслуга бригадного генерала Дениса Прокопенка²⁴Український військовослужбовець, Герой України, бригадний генерал НГУ, командир 1 корпусу НГУ «Азов»., друга Редіса, який об’єднав нас у цьому. Ми почерпнули багато нового для себе з його стилю управління.

— Що змінилося в системі управління з часу підпорядкування корпусу «Азов»?

— Розуміння і спілкування на тому рівні, що від тебе не вимагають задач, які ти не можеш виконати. Командир тверезо оцінює твої спроможності, при тому що зараз — це один із найскладніших напрямків на лінії фронту. Противник кинув сюди всі ресурси, щоб вийти на кордони Донеччини. 

Зараз неправдивих доповідей і тому подібного в нашому з’єднанні немає. Не знаю, що в інших, я бачу все зі свого місця. Я командир бригади в 1 корпусі, на поточному етапі в нас повна взаємодія з командуванням корпусу, з сусідніми бригадами. Ти не відчуваєш себе чужим.

Особливо проблеми міжвідомчих відносин зрозуміють нацгвардійці. Коли бригади НГУ підпорядковувалися саме Збройним силам і корпусам, а до того — з’єднанням Збройних сил. Ти відчуваєш себе наче своїм, але наче й іншим. А зараз це саме корпус Національної гвардії і ти почуваєш себе у своїй сім’ї.

— Яким ви бачите майбутнє у цій великій битві за Донеччину?

— Думаю, що це буде тяжка зимова кампанія, але робитимемо все для того, щоб зірвати плани противника. За літню кампанію йому не вдалося зробити те, що вони собі поставили за мету — вийти на ті рубежі. 

— Чого нам як суспільству бракує або що ми маємо робити, щоб мати шанс встояти?

— Протягом усього існування нас як нації, від часів Русі й до сьогодні, українцям бракувало єдності. Під час монголо-татарських навал, замість того, щоб об’єднатися, князі роздробилися. Потім, під час епохи Гетьманщини, також. І навіть під час національно-визвольних рухів уже ХХ століття у нас також не було єдності. Багато українців боролися за українську державу, але чомусь окремо.

В інфопросторі не можна допускати розбрату, суспільних розбіжностей у думках. Нам спочатку потрібно витримати натиск ворога. Я вже не кажу вийти на кордони 1991 року — будьмо реалістами. Треба змусити нашого противника таки сісти за реальний стіл переговорів, відмовитися від свого бажання захопити Україну і ліквідувати її як державу.

Уже потім можемо революції піднімати, обирати владу, вирішувати внутрішні конфлікти, питання мови, віри і тому подібне. Але це вже будуть наші українські питання, і жоден зовнішній чинник не має впливати на це. 

— Якби у вас була можливість залишити лаконічне послання наступним поколінням українців, що б ви хотіли їм сказати?

— Будьте українцями і не цурайтеся цього.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.