Відродження Маланки в Іспасі

Маланка — народна назва святкування нового року. Гучне карнавальне дійство, що має розвеселити людей, принести у двір щастя й радість, побажання здоровʼя і врожаю у прийдешньому році. Корінням ця традиція сягає ще дохристиянських часів. Після переходу на новоюліанський календар свято Маланки припадає на 31 грудня. Увечері родина збирається за святковим столом, на якому серед дванадцяти пісних страв обов’язково має бути щедра кутя й узвар. Після вечері молодь іде колядувати, вітаючи господарів із Новим роком.

Під час масштабної зимової експедиції (з 2021 на 2022 рік) наші знімальні команди відвідали низку сіл і міст, щоб зафіксувати, як українці в різних регіонах відзначають Різдво та Маланку. Ці напрацювання стали циклом мультимедійних історій «Зимові свята».

Матеріали з поїздок також зібрані в книзі «Різдво та Маланка». Це видання розповідає про тривкість та відродження давніх традицій і наразі є найповнішим дослідженням автентичних українських святкувань.

У межах тієї ж експедиції одна з команд зафіксувала маланкування в буковинському селі Іспасі. Зйомки лягли в основу документального короткометражного фільму «Маланка. Зберегти дім». Головним героєм стрічки став Дмитро Мазуряк, який відродив свято в рідному селі й із року в рік повертається туди, щоб підтримувати традицію й набиратися наснаги на подальше життя в місті.

Щорічно в Іспасі люди ретельно готуються до масштабного зимового дійства: самостійно шиють костюми, створюють маски, складають маршрути маланкування й розробляють сюжети вистав. Дмитро вважає, що завдяки Маланці всі можуть долучитися до мистецтва:

— Це такий дуже побутовий варіант театру, коли люди самі для себе створюють свято з того, шо вони мають: з підручних матеріалів, сіна, соломи, шкіри, тканин. Вони створюють óбрази.

Герої буковинської Маланки

Ключовими учасниками дійства повсякчас є Маланка, Василь, Дід і Баба. Їх Дмитро називає стартовим набором персонажів. За словами чоловіка, усяка роль — імпровізаційна й залежить від настрою того, хто її грає, а також від актуальних подій в селі:

— Кожна людина підбирає персонаж під себе і так, як їй зручно, але є основні укладені рамки діяльності її персонажа.

Маланкарські герої різняться навіть у межах одного регіону. На це впливають історичні періоди, суспільні процеси, національний склад населення тощо. Дмитро поділився, як виглядають і що символізують персонажі в Іспасі.

Маланка — наречена Василя, яка втілює сільську молодь і стосунки закоханих. Василь сватається до неї, а та не звертає на нього уваги, бо має кращого залицяльника. Маланку завжди грає хлопець у дівочому вбранні, в перуці з довгим волоссям, а часто ще й вусами, щоб додати комічності.

Василь — наречений Маланки. Уособлює молодих людей, які залишилися жити в селі, продовжують рід, таким чином підтримуючи село і зберігаючи давні традиції. Персонаж носить шапку, а на піджаку має бутоньєрку (квітку або букетик квітів, який приколюють до вбрання).

Коза — це символ плодючості. Як і Маланку, її грає хлопець. Козу водить селом Василь із Маланкою або Дід, заходячи з нею до кожної хати. У господарів рогата істота бігає та скаче, щоб у новому році вони мали хороший урожай. Під час маланкування Коза помирає, а інші персонажі беруться всіляко її оживляти, зокрема залучаючи до цього жителів оселі, де розігрується дійство. Така сцена символізує відхід старого року і прихід нового. Проте на Буковині, за словами Дмитра, обряд водіння і лікування Кози не настільки поширений, як в інших регіонах.

Дід — це уособлення працьовитого селянина, старшої, мудрої людини. Персонаж зазвичай убраний у кожух, маску з бородою, капелюх, під яким волосся з льону, а в руках — костур, з яким він ходить. Основна роль Діда — віншувати, тобто вітати господарів із Новим роком, Різдвом та іншими зимовими святами. Також цей персонаж може засівати, ходити з батогом, водити Козу.

Баба — персонаж, який має безліч варіацій обігрування ролі. Вона може носити в руках немовля, зображуючи так тему заробітчанства, коли батьки виїжджають за кордон і дитина залишається з дідом і бабою. Буває, що замість немовляти в Баби — віник, яким вимітає з двору негаразди та хвороби, а часом навіть може жартома бити ним господаря двору за те, що він нібито її зрадив або пообіцяв одружитися, але не дотримав слова.

Чорти — це персонажі з потойбіччя, які всіляко бешкетують і веселять людей. А ще нагадують про гріхи, хоч і прийшли пожартувати. Найчастіше ходять із вилами, якими штурхають господарів або піднімають різні речі, носячи їх двором. У когось, скажімо, можуть шапку вкрасти, начепити на вила й понести в сусідній двір, де її й залишать.

Смерть — ще один потойбічний герой, який нагадує, що ніщо не вічне. Одягнена в біле вбрання, носить маску, схожу на людський череп. Зазвичай Смерть підходить до старших людей у дворі й каже, що вони давно не бачилися, а від неї не сховаєшся. Ті віджартовуються, пропонують відкупитися.

Дмитро розповідає, що до цих традиційних персонажів у їхній Маланці з часом додалися й інші.

Ведмідь — герой, який сповіщає про прихід маланкарів. Для цього в нього на грудях через плече закріплений ремінь із дзвониками. Персонаж обовʼязково має бути в кошлатому кожусі. Його грає найдужчий хлопець у гурті, адже коли дві компанії маланкарів зустрічаються в одному дворі, їхні Ведмеді борються між собою. Раніше такий двобій вирішував, хто зможе маланкувати наступного року, а хто ні. Зараз гурти знають маршрути одне одного, тому не перетинаються.

Ци́ган — популярний персонаж у селі, який може носити маску або вимастити сажею обличчя й руки. На голові в нього — кýчма (висока конусоподібна шапка з баранячого хутра), а в руках — батіг, яким підганяє Ведмедя.

Циганка — героїня, яка гадає господарям, намагається їх обдурити, виманити гроші. Носить чорну перуку, яскраву (здебільшого червону) блузку й довгу спідницю (такого ж кольору). На всьому вбранні має позолочені монетки.

Калфá — це міхоноша. Він має бéсáги (подвійну торбу) або мішок, в який маланкарі збирають смаколики від господарів, а після святкування розділяють їх між усіма учасниками або пригощаються під час застіль. Калфа може носити сердáк (верхній короткий сукняний одяг із рукавами) чи кептáр (верхній хутряний одяг без рукавів). Також роль міхоноші можуть виконувати інші персонажі, наприклад, Ведмідь.

Паня і Пан — персонажі, які раніше були одними з традиційних, але з плином історії втратили актуальність. Уособлювали елітарне суспільство. Чоловік одягався в костюм і носив циліндр, а його дружина зображала розкуту жінку, яка вела розгульне життя.

Дмитро з’ясував, що в 1980-х роках у маланкарському дійстві почали зʼявлятися держслужбовці, міліціонери, лікарі та ін. Були й представники духовенства, військові, а також ті, хто чимось відзначився в селі. На думку музиканта, таке різноманіття персонажів дозволяє висвітлювати актуальні події в році й усіляко комедійно їх обігрувати:

— Усі ці персонажі якось взаємодіють з господарями, з їхніми дітьми або з їхніми гостями. Бо вони є центром всієї події і все націлено на то, аби розвеселити їх, потішити, привітати.

Шандар — іще один персонаж, без якого в Іспасі, за словами Дмитра, не буває святкування. Музикант називає його тайм-менеджером Маланки. З року в рік Дмитро перевтілюється в цього героя. Шандар — колишній військовослужбовець, який грає командира і провадить маланкарський гурт селом. Він знає, до якої хати йти, коли завершити колядування чи частування. Має дзвоники на поясі та музичний інструмент, яким сигналізує про те, коли маланкарям потрібно рухатися далі, а ще батіг — ним бʼє в повітрі, щоб звуком привернути увагу гурту, або вибиває ритм під музику:

— Загалом вся ця компанія іде дуже голосно, гучно, з музикою, з трембітами, з рогами, які сповіщають господарів про прихід маланкарів.

Ті, хто перевтілюється в персонажів Маланки, відкривають іншу сторону себе, приміряють новий образ. Завдяки масці ці люди змінюються: інакше рухаються, говорять, стають розкутішими, комічними. Дмитро помічає, що іноді вони не стільки прагнуть помаланкувати, як відчути себе в ролі іншого:

— У суспільстві людям притаманно носити маски. І це не тому, що був CoViD-19. Саме такі події як Маланка дозволяють людям одягнувши маску на лице, зняти маску з душі.

Як відновлювали свято

Дмитро пригадує, що змалку колядував із сестрою, але не переодягаючись у персонажів Маланки. Пізніше, 2008 року, він почав маланкувати зі своїм другом Андрієм:

— Ми не ставили перед собою мети такої культурно-просвітньої, шо ми будем відроджувати цю традицію. У нас було бажання просто заробити трохи грошей, шоб купити собі «Денді» компʼютор, бо ми хотіли побавитись в приставку.

2008 року хлопці обрали перевтілитися в героїв фільму «12 стільців» — Остапа Бендера й Іполита Воробʼянінова. Товариші не ходили від хати до хати — завітали тільки до рідних і знайомих в Іспасі. Наступного разу до них доєднався брат Дмитра, поступово їхній гурт розростався. Одного року вони були в образі учасників американського музичного гурту Slipknot, а наступного — як герої американських фільмів жахів. Зрозумівши, що такі персонажі швидкоплинні, маланкарі звернулися до українських традицій:

— Для Маланки ці персонажі не підходять, тому шо вони не є настільки резонансними як для того, шоби всі їх впізнавали. Умовно, якась Марія поняття не має, шо ти Фредді Крюгер. Узагалі вона не знає, хто це і чому. Саме [через] отаке непорозуміння людей виникло бажання робити старих персонажів, таких, яких точно всі знають і так, як вони були.

Після цього хлопці почали шукати вбрання для зимового дійства: просили в родичів й односельчан старі речі, щось купували на базарах. Із кожним роком охочих маланкувати ставало все більше. Дійшло до того, що в їхньому гурті було понад 50 людей. Цьому сприяло й те, що Дмитро поїхав навчатися в Київ і з 2014 року почав запрошувати друзів і знайомих на свято в Іспас, проводячи, як він каже, культурну експансію:

— Зараз якраз приблизно вирівнялась кількість запрошених на Маланці і кількість місцевих. І чого я це роблю? Для того, щоб люди, які були на Маланці у нас цього року, чи в минулі роки, побачили, як це відбувається, і понесли це далі в свій регіон. Таким чином це їх зацікавить. Ви приїдьте, подивіться як у нас, поїдьте додому, подивіться, як було у вас, і почніть робити так само. Нате вам маланкарську методичку.

Раніше в різних регіонах України маланкувати ходили лише хлопці, бо існувало повір’я, що якщо це робитимуть дівчата, то рік буде неврожайним. Із часом це змінилося, зокрема в Іспасі:

— У нас немає гендерних обмежень. У нас всі йдут в Маланку. Одного року ми навіть [справжню] козу брали, тому ми максимально відкрита Маланка.

Дмитро каже, що ставлення до Маланки в українців змінилося з 2014 року, адже після Революції гідності всі більше зацікавилися своєю культурою, традиціями, і поставили собі питання: хто ми є? Натоді Дмитровий гурт маланкарів став одним із наймасовіших у селі, і все більше господарів чекало їх у своїх оселях:

— [Маланка] — це подія для людей. Ти розумієш, шо треба йти, бо люди чекают. І [треба] для них зробити свято, шо власне і є одною з функцій Маланки.

Маланка крізь покоління

Попри те, що у часи СРСР забороняли святкувати Різдво та Маланку, маланкувала свого часу й Дмитрова бабуся Фрозина у її рідному селі Мигово на Буковині. Вона розповідала онукові, що в ті часи міліція ловила колядників як порушників, були учителі й викладачі, які на учасників дійства писали доноси. На думку Дмитра, одна з причин, чому молодь попри всі ці ризики охоче маланкувала, — передусім щоб показати так свій протест, йти усупереч системі:

— Радянський Союз зіпсував багато традиційних речей, але Маланку зіпсувати йому не вдалось.

Дмитро зауважує, що в покоління тих, кого виховали в СРСР, змінилося уявлення про українські традиції. Він помітив, що навіть там, де постійно водили Маланку, старші люди не завжди можуть пояснити значення звичаїв, бо Радянський Союз забрав у людей культурну обізнаність:

— Моя мама памʼятає Маланку, памʼятає, як вони тікали від викладачів, які писали доноси, але багато таких є речей, які вона просто не знає. А от уже моя баба може розказати, шо, [мовляв], от так було, от так ми робили. І тому дуже зараз цінно нам [тримати] контакт з оцим поколінням, яке було або тіки на початках Союзу (яке памʼятає ще отой час дорадянський, [представників] якого, на жаль, дуже мало) або з людьми, які саме в період виховання в Радянському Союзі трималися за оцю традиційність всіма правдами і неправдами.

Коли Дмитро почав відроджувати давні традиції маланкування у своєму селі, він звернувся за порадами до своєї бабусі. Та розповіла, що раніше вони робили маски з тіста, зі шкіри, зуби до них пришивали із білої квасолі, а волосся й вуса виготовляли з льону. Чоловік прагнув відтворити автентичні образи зі спогадів старшого покоління:

— Коли я зробив таку маску, то баба подивилася і сказала: «О, оце я одобряю. Оце от приблизно так воно було». Баба була таким цензором образів.

Підказувала бабуся і традиційні кольори в одязі персонажів, згадувала колядки й мелодії до них. Крім цього, допомагала готувати костюми:

— У баби були проблеми зі здоровʼям, [тому] вона весь час лежала. І вона каже: «Дай мені якусь роботу». І я замовив. Кажу: «Зробіть мені 50 китичок таких різнокольорових». Приніс їй старий одяг, свої старі футболки. Вона сиділа і ото порола, вʼязала, робила. І принесла цілий пакет. Ми потім все використали.

Дмитро каже, що люди, які приїжджають до нього на Маланку, не лише гості. Кожен із них стає на якийсь час частиною сім’ї: дівчата допомагають його мамі на кухні, бабусі — із костюмами, хлопці — батьку, який відповідає за транспорт. У Дмитра — роль організатора:

— Я всі ці костюми збираю, шукаю, приміряю персонажів на різних людей. Також я часто даю людям тих персонажів, до яких або вони схожі, або зовсім протилежні, шоб вони відкрили для себе ще й цю грань своєї особистості.

Звʼязок поколінь Дмитро вважає ключовим задля збереження памʼяті:

— Ми є дотів народом, поки ми маєм свою культуру, свою мову, свої традиції, свій одяг, пісні, і так далі. А дізнатися це ми можемо якраз у людей, які або не застали Радянського Союзу і в них можна питати, які ми є, або [в] людей, які йшли дуже сильно проти системи, яких, на жаль, не так багато [лишилося в живих].

Зберегти свій дім

Маланка об’єднує і тих, кого бачиш щодня, і тих, із ким можеш набутися лише на свята. Дмитро каже, на час різдвяний час в Іспасі стає на 500 людей більше, бо місцеві приїжджають додому з-за кордону, з інших українських міст чи сіл, відвідують друзів і повертаються до рідної оселі, до сімʼї. Бо потім чекає повернення до роботи, до інших місць, але ці спогади й емоції, які вони отримують під час свята, живитимуть цілий рік.

На інші свята впродовж року Дмитро намагається навідуватися в Іспас, допомагати батькам. Та все ж більшість часу він працює в різних містах України й за кордоном, тому не може часто бувати в селі. Чоловік відчуває, що коли довго не буває вдома, він втрачає звʼязок із громадою. Тому намагається зробити маланкування максимально насиченим:

— Це є моє джерело натхнення на працю, то що я є от звідти. І мені важливо бути там своєю людиною, скажімо так. І от як раз відсутність оцього контакту — воно дуже мене гризе. Це одна з наймасовіших подій в селі — Маланка. Цим [святом] я компенсую трошки оту відсутність в селі весь рік. Я потім цими емоціями харчуюсь.

Додає, що селяни переїжджають у великі міста, де можуть втратити звʼязок зі своїми регіональними традиціями, бо в мегаполісах перемішуються люди звідусіль:

— Не бачу в цьому нічого поганого, коли деякі культури, деякі традиції певного регіону стають традиційними повербанками, коли люди, які або не знають традицій, або втратили їх, набувають нових.

Водночас варто не забувати про своє. Дмитро переконаний, що хай де мешкає людина, вона завжди може бути амбасадором своїх локальних традицій, усе залежить тільки від її відкритості, умотивованості й бажання розповідати про особливості своєї ідентичності. Каже, можна або повертатися в рідні села й відтворювати традиції там, або в густонаселеному місті відрізнятися власною культурою і гідно її представляти:

— Якщо в тебе в селі робили квадратну паску, то ти робиш в місті квадратну паску. Тобто [треба] не покидати ті традиції. Не вестись на глобальні традиції міста. Вони є, і вони притаманні цьому регіону, але якщо ти з іншого регіону, то відтворюй свої традиції, памʼятай їх, бо там, звідки ти приїхав, може бути так, що воно або пропаде, або менше буде відтворюватись.

В українців є спільна мета — перемогти ворога. На думку Дмитра, це згуртовує суспільство і вимагає докладати більше зусиль, аби врешті позбутися будь-яких впливів Росії, зокрема радянських кліше:

— На кожному з нас стоїть відповідальність за те, яким буде наступне покоління, і [треба] максимально очистити зараз його для наших дітей, для наших онуків від радянського шлаку і отого всього лихого, пустого, що нам навʼязано, де там нам набрехали, а ми повірили. Ми зараз маємо відкопати оцю істину українську задля перемоги, задля подальшого нашого існування, щоб не повторилося це через кілька поколінь.

2023 року через повномасштабну фазу війни була одна з найменш людних Маланок в Іспасі. Попри це одним із найприємніших моментів для Дмитра стало те, що він почув іще один гурт маланкарів:

— Я подивився, а це школярі. Це хлопці з музичної школи, малі діти, які продовжують цю Маланку. Можливо, вони десь не так зібрані, вони не в масках, але це все питання часу. Але це продовжується, це пішло далі, і це йде. Бо воно вже йде от в такому масштабі — не просто там двоє-троє дітей пішли до родини або там дві-три сім’ї пішли до своїх друзів, а це в кожну хату масово йде Маланка. І ти чуєш, що вона йде: з трубами, з бубнами, з усім.

Дмитро каже, що старші люди в селі мають приймати Маланку, а молодші — робити свято. Чоловіка радує, що цього року молодь брала в нього костюми й несла свято в кожну хату:

— Впевнений, що після перемоги ще більше буде Маланок. Тому боремось, помогаєм, кожен що може робе, і наближуємо перемогу, бо наступна Маланка через рік, треба успіти.