Маргарита Бурковська: від акторства до служби в 3 ОШБр

Рита Бурковська — акторка, відома зокрема за головною роллю у фільмі «Бачення метелика» режисера Максима Наконечного. У ньому Маргарита зіграла аеророзвідницю, за що отримала нагороду Septimius Awards у номінації «Краща європейська акторка». Після двох років роботи фіксеркою і співпраці з іноземними журналістами, 2024 року Маргарита долучилася до медичної служби 3 ОШБр, щоб розбудовувати її медійну складову. 

В інтерв’ю з Маргаритою говоримо про те, що надихнуло її вступити до армії, чому народитися людиною — дар, яку оптику нам краще використовувати у кіно майбутнього і чому свого часу акторка обрала кар’єру в Україні. 

Проявляти себе у війську

— Ви розповідали, що на вступ до армії вас надихнуло інтерв’ю Вікторії Ковач, керівниці медслужби 3 штурмової бригади. Що саме в ньому вас мотивувало?

— Її персона. Вона була дуже потужною, розбиралася в предметі, про який розповідала. Розповідала вона про медичну службу 3 окремої штурмової, про, здається, стабпункт, як у них все влаштовано, про переливання крові.

Мені дуже запам’яталася її системність, і, як я називаю це, державотворність. Тобто я в ній побачила таку стратегію. І було таке відчуття «О! От з цією людиною я готова стати і служити».

Я попросила нашу спільну знайому дати мені контакт [Вікторії]. Трошки переживала, тому що не маю медичної освіти. Написала, що вмію, на що здатна, не здатна, свою мотивацію. І вона сказала «Давай вип’ємо кави». Я подумала: «Ого, нічого собі! Ну, це класна комунікація».

А потім випадково зустріла [Вікторію]. Здається, був блекаут. Я вийшла на вулицю і побачила людину наче знайому. Я їй кажу: «Ви Вікторія? Ковач?» Вона каже: «Так».

Так абсолютно випадково зустрілися і Вікторія сказала, що їй потрібен медійник. Отак от, власне, я сюди попала.

— Що було останнім рушієм, щоб долучитися до війська? 

— Коли я займалася фіксерством (хоча я завжди називала це продюсерством, мені так приємніше звучало), то було відчуття, що ми робимо щось важливе, особливо на початку вторгнення. Це допомагає світу дізнатися про війну. Але коли рік пройшов, півтора, в мене були якісь сумніви. Плюс, коли ти їздиш на фронт, до військових, ти не можеш не ставити себе на їх місце, якщо в тебе є емпатія.

Якось ми знімали документальний фільм і приїхали на стабпункт 3 штурмової. Й у мене закралася велика підозра, що нас військові не дуже то й поважають. Я поважаю людей, які працюють в медіа, но в мене мій світ внутрішній перевернувся.

— Як почався ваш досвід у бригаді?

— Коли зв’язалася з командиром, з кадровиком, мені сказали, які треба підготувати документи. Далі в мене з’явилася людина від бригади, військовий, який мене постійно супроводжував в ТЦК. У мене було це досить швидко, дуже приємна комунікація, він постійно був на зв’язку.

Потім у нас була відправка на КМБ (курс молодого бійця. — ред.). Вона проходила не на базі третьої штурмової, це був, скажімо так, учбовий центр державний. В принципі, це досить нормальний досвід, коли ти в колективі. Навчаєшся тому, що ти ніколи і не знала, і не вміла.

Я думаю, що КМБ — це хороша історія, але дивлячись яку посаду ти будеш займати. Якби я займала посаду піхотинця, то, напевно, дуже переживала, чи правильно все вмію робити, чи правильно все розумію. В мене трошки інша посада, то я виконувала те, що від мене потребують. У нас були непогані сержанти, які з нами займалися. Вони розуміли, що люди, які до них прийшли, молоді, вмотивовані. Я думаю, що ми були не супер класні по дисципліні, но ми були супер класні в плані духа. Прикольно було. Щось гарно, щось більш-менш, но прям очікувань в мене не було, тобто заїхали, витерпіли, виїхали. Отак. Задача така.

— А що в цінностях 3 ОШБр найбільше вам відгукується? 

— По-перше, свідомість, що ти береш участь у здобуванні української держави. Розуміння того, що є виклик, є боротьба і в ній треба просто взяти участь. І можна взяти участь якось сумно, печально, а можна нормально.

Але також ініціативність. Якщо в тебе є ініціатива, проєкт, задача, ти кажеш: «Я готова виконати, пропоную зробити оце, готова взяти на себе отакі обов’язки». Стаєш в команду і починаєш працювати. У тебе багато може бути службових обов’язків паралельно, але також ти можеш реалізовувати свою управлінську складову. Ти не жертва процесу, ти можеш щось робити.

Тут не дуже цікавить звання, а все-таки твої вміння, якості.

— Яке в бригаді ставлення до вас як до жінки, до посестри? 

— У мене є розуміння, куди я йду. Я не на роботу влаштовуюсь. Я приходжу в армію, в ієрархічну систему, де наді мною стоїть командир. Це основне, що треба розуміти, коли ти йдеш в армію, мені здається.

З чим я стикаюсь? Просто виконую свою службу. Мені ок з маскулінною, скажімо так, культурою. Я розумію, що хтось може ставитися до мене певним чином. Але своїм ставленням і роботою ти маєш заслуговувати ставлення до себе. І це стосується як чоловіків, так і жінок. Якщо ти хочеш поваги, зроби щось.

Якщо хтось із жінок здатний проявляти себе на бойових позиціях, піхоти і так далі — будь ласка, не проблема. В нашій бригаді це так і відбувається. І дівчата займають різні посади за своїм бажанням і устремлінням. Ми їм раді, відкриті до них. У нас багато жінок займають абсолютно різні позиції: і кадровики, і лікарки в нас, і на медеваках, і бойові є медикині. Рівно всі виконують свої обов’язки в зоні, скажімо так, прифронтовій. КАБу (керованій авіаційній бомбі. — ред.) все рівно, до кого він летить.

— Що входить до ваших обов’язків?

— Командир хоче, щоб я розбудовувала медійну службу медслужби. Чому це важливо? Тому що це окремий підрозділ в екосистемі бригади. Ми відрізняємося в плані того, що це медики.

Наш один з основних наративів, що медслужба — це не про турнікет. Медслужба — це такий огромний ланцюг різних зусиль. Тобто з поля бою, де бойовий медик, і закінчуючи патронатною службою.

Медицина не стоїть [на місці], війна також дає можливість розвиватися, як би це странно не звучало. Командир вважає, що ми маємо про це комунікувати.

— У чому особливість медслужби 3 ОШБр?

— Ми унікальні, власне, тим, що в нас багато фахівців різного профілю. У нас є, наприклад, стоматолог. Ми дуже цим пишаємося, тому що, на жаль, зуби — це чутлива історія, і виконувати свій бойовий обов’язок, маючи біль, просто нереально. Є офтальмолог. Я не знаю, щоб у когось ще був офтальмолог при фронті, це просто якісь надзвичайні речі. Ми сміємося, що ми такий маленький «Добробут».

Наша медслужба ще потужна тим, що в нас є історія управлінська. Перед тим, як, наприклад, отримати якесь обладнання, ми маємо зрозуміти, а для чого воно нам, чи дійсно воно нам потрібне і хто може на ньому працювати.

Ми забезпечені досить потужно для того, щоб стабілізувати бійця і відправити на наступний етап евакуації. Це і є наша сила. Звичайно, що в нас є і УЗД, і гемоаналізатори (приклад для визначення кількості, обсягу клітин крові. — ред.), і бельмонт-система (обладнання для переливання крові. — ред.), і багато-багато потужних речей для діагностики в тому числі, щоб це було інформативно.

Але перш за все це людиноцентричність. Тому що боєць — це людина. У нас що солдат, що підполковник отримує абсолютно однаково необхідну йому допомогу. Бійців не кидають, про них будуть дбати, знаходити, допомагати в лікуванні, в діагностиці, в протезуванні і так далі.

«Ми по своїй суті переможці»

— Ми зараз маємо потребу в людях, які б долучалися до війська, підтримували його. Потужним інструментом є кіно — пафосне, патріотичне, мотивуюче. Чи маємо ми зараз працювати з такими формами теж?

— Не знаю. От у моїх задачах якось розказати лікарям, що їм треба прийти і служити країні, людям, які воюють. Якщо хтось зніме кіно про медика, який врятує якусь прекрасну людину, і це змотивує лікарів прийти служити, то я буду дуже-дуже щаслива. Мені байдуже, яка якість цього кіно. Хай воно буде просто талановите, меседж хай буде донесений і люди щось відчують, з’єднаються з цим кіно. А як воно буде зроблено…

Яка тенденція мене лякає в моїх колегах — це коли навколо несеться така історична заруба, знімати про якісь абсолютно маленькі речі. От мене завжди цікавила історія про дух, як людина змогла. Наприклад, коли ти бачиш, як людина воювала, втратила кінцівку, але поводить себе максимально достойно, знаходить себе, виглядає прекрасно, качається, служить, якось прєвозмогла і змогла, мені такі героїчні більше історії напевно зараз хочеться дивитися.

Мені все-таки подобається вивчати світ через такий закон, я би так сказала. Ми колись у Карпатах в бурю стояли і дивилися на гори. І от лежить дерево, таке гарне, молоде. Воно зламалося і лежить. Але якесь інше стоїть. Мені здається, в природі багато оцих законів буття прописано.

Народитися людиною — це теж великий дар, тому що ти можеш творити на землі, тому що ти поєднуєш небо і землю. Багато людей займається рівнем виживання. Дуже мішає оця головоломка «Можу-не можу». Та ти бери і роби, в тебе енергії більше буде додаватися.

— Медійна служба у бригадах теж займається і документуванням, і промоцією. Це дуже схоже на цивільну роботу. Але що вирізняє цей фах у війську?

— Я можу говорити за себе як за акторку. Який мій удєл на даний момент? Ходити на кастинг, правильно? Я маю брати телефон і записувати: «Привіт, мене звати…» англійською, французькою, польською. Мені вишлють сцену, я її пограю. Мені пропонували деякі ролі, але мене не вражає те, що мені пересилають.

Тобто мій удєл як акторки — зараз оце робити. Але я не думаю, що це зараз важливо. Ну да, важливо нам мати кіно, виходити на якісь міжнародні майданчики і так далі. Але, напевно, це не супер на часі. Можна свою навичку віддати на щось інше.

Є багато вузьконаправлених спеціальностей, в тому числі оператор, монтажер, дизайнер. Ну, де вони і де війна, да? Де акторка і де війна? Але ми можемо мати якісь скіли, щоб віддати в службу. Якщо насправді багато операторів, які класно знімають рекламу, монтують, знімають док (документальне кіно. — ред.) і так далі, долучалися би до війська, був би шанс побудувати потужні медійки, висвітлювати війну, закривати якісь потреби підрозділів.

Кожен може знайти своє місце в армії. Питання в тому, чи шукаєш.

— У той же час на премії «Оскар» 2025 року перемагає «Анора» з російськими акторами, росіяни просувають свою «багату» культуру, фінансують це. Наші ж митці, які могли б створювати контент на противагу російському, позбавлені такої можливості, бо воюють. Чи бачите ви тут якесь рішення, компроміс?

— Світ жорстокий. Якщо подивитися на реальність, цю війну, окрім нас, ніхто не буде воювати. Нам треба виграти державу, тупо фізично її вибороти. Варіантів немає.

Я чогось згадую Українських січових стрільців у такі моменти. Мене це дуже бадьорить. Або, наприклад, УНР (Українську Народну Республіку. — ред.). От які були професії у людей, чим вони займалися, ким були? У тих, хто був у війську, хто приймав бій за Україну. По факту ми продовжуємо рух, який до нас хтось торував. Це, можливо, були кращі лікарі, літературознавці, ще хтось. Більшість — це були люди освічені, які мали освіту навіть з-за кордону, але вони стали в цю боротьбу.

До речі, я подивилася «Анору». Це класна вправа була. Я подивилася, що вони зробили, який концепт продають, якими інструментами як кіношники вони цього досягали. Я тепер розумію, яке б кіно робила далі і для чого. Я би хотіла насправді розказати про те, хто ми є. Власне, те, що зробила «Анора». Вони розказали, хто вони є. І зробили це успішно.

Я думаю, що нам теж треба трошки поміняти оптику і почати просто робити цю роботу. І дуже багато що залежить від продюсера. Тому що наші продюсери, мені здається, орієнтуються на те, щоб отримати гроші на кіно. Але от вони їх отримують, реалізують проєкт, він доходить до фестивалю класу А (престижного фестивалю. — ред.). Все, це десяточка, ми молодці. А далі це кіно не розповсюджується.

Було би прикольно одразу розуміти, про що і для кого ми робимо кіно. Трошки  по-іншому до цього підійти, не так артово. Ми ніде не розказуємо, хто ми є. Ми даже не розуміємо, хто ми є. В першу чергу.

Люди в нас роблять просто нереальні речі. Чого вартує, що люди на гелікоптерах могли на супернизькій висоті залітати і передавати те, що потрібно людям, які в надзвичайних умовах тримають оборону в місті. Даже взяти південь України. Там все заміновано. А люди орють, пахають. Ця ментальність, дух, якась така щедрість, сердечність, відкритість — це все присутнє у нас. І було б непогано теж про це щось робити. Ми по своїй суті переможці і багато що можемо зробити. 

— На вашу думку, якого кіна бракує зараз? 

— Що для мене таке кіно? Це коли ти здатний чи здатна розказувати якусь історію своєю мовою. Це може бути проста історія. Колись мені дуже подобався фільм німецький, знятий одним кадром. Називається він «Вікторія». Боже, для мене це був такий потужний фільм, хоча, якщо вдуматися, це проста історія. Просто дівчина в барі, в Берліні, прости Господи, закохалась у хлопця, а він виявився бандитом і загинув у кінці. Ну що це за історія? Да ні про що. Але вона так потужно розказана і вона багато що в тобі розкриває.

От нещодавно Оля Журба, одна з кращих документалісток, я вважаю, у світі, надзвичайно талановита людина і дуже хоробра, зняла потрясаючий фільм про війну («Пісні землі, що повільно горить». — ред.). Їй дистанція для цього [не потрібна]. Нема такого протоколу, що пройде десять років і в нас буде 152 офігенних фільмів. Ця математика так не працює.

Я не знаю, яке має бути кіно. У кого на що хватає сили і таланту. Є такий митець, Шарунас Бартас, литовський режисер. В нього є така фраза: «Кіно не показує, що ти знаєш, воно показує, що ти вмієш».

Мені не вистачає, напевно, якогось кіно чесного. Як не дивно, не вистачає кіно про війну, з бойовими діями.

— Чи може кіно впливати на сприйняття війни? 

— Мені колись один дуже класний режисер Філіп Сотниченко сказав: «Ти любиш оцього режисера, значить в тебе є якийсь внутрішній світ». В тебе має бути щось, бо ти ж цю кіномову маєш розуміти. Дивлячись що в тебе там проростає всередині і відгукується. Жодна книга ще, на жаль, не зупинила війну, не дала свідомості.

Якщо з цього всього космосу повернутися на землю, нам треба все рівно зробити класну кіношколу в країні, реорганізувати наші університети. У нас фантастичні талановиті люди, нові покоління. Нам цим треба займатись, і це мають бути систематичні кроки.

Нам абсолютно точно потрібен інститут критиків, тому що критик — це як вовк у лісі. Він має давати орієнтир. Люди думають, що критики — це ті, хто хейтять чи критикують. Це професія, це людина, яка дає направлення. І, до речі, я дуже часто стикаюся з тим, що виходить кіно якесь, я читаю критику і розумію, що людина взагалі не дуже розуміє про акторську гру. Ні про існування в кадрі, чи володіє актор цим чи ні, як партитура ролі побудована. Це мене теж дуже-дуже смущає.

Але цим треба просто систематично займатися. Все починається з навчання.

— Після показу «Бачення метелика» в багатьох інтерв’ю ви говорили, що європейці зацікавлені нашою ситуацією. В той же час досі ніхто не хоче кенселити російську культуру. Чому? 

— Тому що ці країни живуть в іншій парадигмі. Вони можуть розслабитись, будувати своє життя, займатися своїм комфортом. І вони в цьому втонули.

Але так само росіяни дуже багато чого вкладають туди. І це часто про гроші. Я пам’ятаю, як ми з Максом [Наконечним] (режисером фільму «Бачення метелика» — ред.) думали, як комунікувати з журналістами. Ми попросили казати не кенселити, а поставити на паузу. Я пам’ятаю, що одна італійська журналістка аж така: «Що? Ти мені пропонуєш, мені, вільній людині, в демократичній країні, ти мені диктуєш, що я маю щось там нє хотєть?» Ми в різних світах живемо в принципі.

І я не думаю, що ми доб’ємося якогось розуміння. Це позиція жертви, на жаль. Треба щось своє нав’язати. Зробити класний продукт і нав’язувати поступово. Перестати чекати, що хтось щось зрозуміє, оклигає, одумається. Допоки, на жаль, до тебе не летить ракета, ти досить розслаблений.

— Чому бракувало проєктів  про те, ким ми є?

— Я не думаю, що бракувало. Оцей [кіно]сектор насправді зробив дуже багато і дуже потужну роботу. Я би сконцентрувалась на плюсах.

Після 2014 року, по-перше, відкрилася можливість пітчингу, тобто коли ти на відкритому конкурсі отримуєш кошти на фільм. Друге — завдяки фінансуванню від держави з’явилося багато насправді класних фільмів, на які почали ходити люди.

Нам дуже потрібна культура обговорення кіно. Це такий важливий інструмент, вона вчить нас емпатувати, розуміти, що там відбувається в іншому світі навпроти мене, висловлювати свою думку і слухати чужу думку, тобто бути в діалозі. Досить така культурна непогана опція.

У нас ніколи не було багато грошей від Держкіно, багаті люди не супер зацікавлені у вкладанні коштів у кіно. Але за весь цей час не було даже року, щоб у нас не поїхало якесь кіно на потужний фестиваль, як ми любимо казати, класу А. Це обов’язково Венеція, це Канни, почало там з’являтися кіно. Це завжди Карлові Вари, це завжди Варшава, вже декілька разів це «Санденс». «Оскар», напевно, тому що Мстислав [Чернов] працює з Associated Press і все-таки в них вся продюсерська частина — це Америка. Будемо чесними і зробимо собі на майбутнє думку: якщо ми хочемо з’являтися на «Оскарі», значить нам партнер потрібен звідки? З США.

Тому, мені здається, кіношники роблять в цьому плані досить непогану роботу. Єдине, я вважаю, що ми маємо розповсюджувати це, в кінотеатри це має йти. А ситуація така, що інколи твоє кіно показують о дев’ятій ранку. Ну, бо о сьомій вечора будуть показувати американський блокбастер. І це не тільки в Україні проблема. У нас така країна, яка не має довіри до свого кіно. Є почуття якоїсь меншовартості, що своє не може бути якісним.

От є такі країни, їм що не покажи, в них розвинута ця культура кіно, культура ходіння в кінотеатр. А в нас це відсутнє. І я думаю, що 100% ми знайдемо ключ [цьому] в Радянському Союзі. Тому що знищили митців, знищили школу.

Теж цікавий важливий момент, коли ти вчишся на актора, ти вчиш систему Станіславського, це обов’язково. Обов’язково вчити Михайла Чехова, обов’язково знати, хто такий Гротовський (російські театральні діячі. — ред.). Ну, тобто хто-угодна, але не Лесь Курбас. А у нього є 1500 сторінок записів. Є таке видання, яке зібрала канадійська діаспора про Леся Курбаса. А ти [як актор] дізнаєшся, що він народився тоді-то, робив щось, і потім його вбили. І на екзамені ти розказуєш, повторюєш, тобі кажуть: «Молодець, оце так і було, супер».

Тому наша задача — знову згадувати себе, відкривати себе, офігівати, скільки в нас всього є потужного, хто ми є взагалі.

Внутрішнє відчуття правди

— На час Революції гідності ви вже якийсь час перебували в Москві, орієнтувалися на російську акторську школу. Як відбувався процес усвідомлення своєї ідентичності?

— Я з Києва, відповідно, коли я була дитиною, говорити українською було соромно. Я пам’ятаю цей момент. І гімназія в мене була російськомовна. Далі в театральному університеті я навчалася у [Миколи] Рушковського (радянського й українського актора театру та кіно. — ред.) Він з МХАТа (Московського художнього театру. — ред.), і це така цитадель по факту Російської Федерації в [університеті] Карпенка-Карого. Тобто ми ходили в Росзарубежцентр, дивилися якісь російські вистави. Я грала російською і російську літературу. Ми мали їздити двічі на рік або в Пітер, або в Москву. Типу обмін досвідом.

[Після випуску] я поїхала в Москву і була в Школі драматичного мистецтва в лабораторії [Ігоря] Лисова. Я саме в цей театр хотіла, було досить складно туди потрапити. Власне, тут і відбулося моє становлення. Коли ти приїжджаєш в Москву, коли люди тебе називають «хахлушка» і ти їм пояснюєш, що я українка.

Був один вечір, коли після якоїсь вистави ми спілкувалися. Мій художній керівник чомусь вирішив під кінець нашої зустрічі загальної розказати, що Львів — це не Україна, Крим — це не Україна і так далі. Я йому починаю пояснювати, [що це не так]. І в кінці нашої супербесіди він мені сказав: «Чого ви такі агресивні, українці?». У мене до цього ніколи не було, а тоді навіть загострилося відчуття, що за мною стоїть моя країна. Я не можу ні в розмові, ні ще десь давати слабину.

Власне, коли почався Майдан, я просто зібрала речі і приїхали сюди.

Україна для мене — це щось таке живе. У моїх бабусі з дідусем був будинок в селі, типу як дача, в Черкаській області. І це потужний такий момент, коли ти зростаєш серед природи. У тебе нема тєліка, ти граєш в бадмінтон, тусуєшся в саду. Ми з братом постійно мали щось вигадувати. Я думаю, що це для мене і дало відчуття України.

Нічого так не змогло мене змінити: ні гімназія російськомовна, ні театральний університет, ні життя в Москві. Україна була важливим моментом.

— Коли повернулись до України, на що спиралися?

— На якесь внутрішнє відчуття правди.

Я не можу сказати, що повернулась в якісь суперумови. Майдан, потім війна почалася. Але я почала чомусь новому вчитися. Багато потім зробила коротких метрів, тому що я хотіла вже займатися кіно. Це була класна школа, коли ти починаєш з такого маленького майданчика. Тому що актор на майданчику — це дуже одинока людина, яка ще має себе перед камерами відкривати. Наша задача — бути оголеними в душевному сенсі, відкривати якісь світи. Це ж така метафізична історія. А коли ти починаєш працювати з людьми, які тебе люблять або приймають твою природу, це тебе зрощує. Ти починаєш довіряти собі, відповідно тобі легше реалізовувати себе.

Потім почали знімати «СУК», Сучасне українське кіно (громадська організація, яка з 2014 знімає і популяризує українське кіно. — ред.), всі якось дружили один з одним, багато що робили. Ще познайомилася з литовцем, документалістом Мантасом Кведаравічюсом. Це така потужна персона насправді. І, власне, з ним почали робити кіно, об’їздили дуже багато країн і він багато чому навчив.

«Який наш сенс?»

— Коли ви зрозуміли, що акторство — це ваша сродна праця? 

— Коли була дитиною, знала, що це те, що я хотіла б робити. Потім було дуже модно бути телеведучою. І я десь у десятому класі пішла на курси телеведучих, тому що вирішила, що це моя історія. Пам’ятаю, там викладач сказав: «У нас будуть теж типу акторські курси, але не такі, як для акторів». Я тоді подумала «Ні-ні, мені надо для акторів». Потім вступила в університет і так далі, і так далі.

[Зараз] цікаво, чи повернемося ми до кіно, що будемо робити, як ми будемо грати і все таке. Я думаю, це буде непросто. Коли тобі [як актору] будуть постійно пропонувати історії, котрі ти не хочеш робити, треба ставати продюсером, знаходити людей. Надо помінять систему. Вийти з кола, що актор сидить і чекає, що йому щось запропонують. Стати продюсером, знайти людей, які напишуть, які знімуть, робити якусь таку ідею.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили, що акторство для вас — це спосіб мислення, світогляд. Як він трансформувався протягом війни? 

— Базово ніяк, але в плані форми я би поміняла дещо. Тобто вже б по-іншому робила, інші би вибирала історії.

Я би собі мету якусь поставила, тому що зазвичай акторів вчать, що мистецтво є саме по собі є метою. Є така одна з теорій. Ну, це уже хибна думка. Я б уже від неї відмовилась.

На щастя і на жаль, війна або якісь такі потужні події розкривають те, що в тобі було. Я притримуюся думки, що люди не міняються. У мене є теорія (вона дуже груба), що люди від війни ахуєлі, но не змінились. Комфорт порушений, плани на майбутнє неможливі, у когось трагічні історії. Але базово я не бачу якихось змін, якщо чесно.

Тому я думаю, що в мене як вектор був заданий колись, він просто розкривається чи чуть-чуть повертає. Але деякі речі я би здала як цінності. Тобто якщо вона вже не актуальна, я би вже так хоб — і поміняла би щось.

У мене є теорія, що, можливо, митці, які не можуть піти служити в ту ж медійну службу, вони, напевно, дуже тримаються за якісь свої сталі образи чогось, себе в чомусь. Це непогано тоже інколи здавати. І, можливо, це теж би давало щось нове.

— Чого найбільше бракує нашому суспільству?

— Ой, я така буду старорежимна, олдскульна, но я счітаю, що совісті. Маємо свободу: що одягти, з ким спілкуватися, що говорити, куди піти, де працювати, куди поїхати і так далі. Але як ми розпоряджаємося свободою?

Якоїсь волі в тому числі. Тобто людей постійно нада повертати до чогось. У нас якась подія [трапилася], ми так оп — і згадуємо щось, роздупляємося.

Консолідованості в тому числі. Нещодавно була лекція [одна], і я подумала: «А яку Україну ми бачимо в майбутньому?» Яка в нас взагалі стратегія? До чого ми йдемо? Окей, ми закінчили війну, все супер, повернули всі області. Але народ, нація — це ж не просто кількість людей на якійсь території. Це щось більше. А навколо чого ми консолідуємося? Який наш сенс?

— Якби у вас була можливість звернутись до наступного покоління українців, яке послання ви б хотіли передати? 

— Фразу: «Корабель не може рухатися по падаючим зіркам». Треба мати якийсь орієнтир. Для чогось ми живемо, щось ми робимо. Ми не знаємо, чим закінчиться наш шлях. Але якщо ми будемо вірні тому, для чого ми тут, це і є, власне, перемога для мене.

Деякі погляди героїні можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.