Майстерня деревʼяних різдвяних звізд

Юлію Гризлюк із міста Дубляни, що на Галичині, називають дослідницею різдвяних звізд. Утім їй більше подобається, коли кажуть звіздарка, адже не має відповідної освіти, не пише наукових статей. Нею керує цікавість: вона їздить музеями, шукає фотографії, спілкується з людьми з усієї України, проводить лекції та бере участь у тематичних заходах. Результатом усіх цих пошуків стають звізди, які відтворює її тато Михайло Швець у родинній майстерні — Майстерні звізд.

Як з’явилася перша зірка?

Зацікавленість почалася з фотографії із родинного альбому. Прабабуся Юлії з села Мацьковичі на Надсянні, це територія сучасної Польщі. Родина переселилася в Дубляни через операцію «Вісла»¹Операція «Вісла» 1947 року — депортація всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі до її північно-західних земель.. Велике щастя, що це фото вціліло, адже тоді люди думали, що рано чи пізно повернуться додому й, переживаючи, що найцінніші речі (вишиті сорочки й фотографії) можуть загубитися по дорозі, вони закопували їх у землю на своїх садибах. Час зробив своє, і ці закопані скарби назавжди втрачені. А родина Юлії забрала фотоальбом із собою.

— Фотографія — живий свідок, який нам розповідає, як вони ходили колядувати.

Михайла, батька Юлії, надсянську зірку навчив робити майстер Богдан Новак. Саме з неї почалася ця майстерня звізд. Річ у тім, що Юлія навчає дітей Святого Письма при церкві, тому попросила тата зробити звізду, щоб вони пішли з нею колядувати. Він зробив, це вдало доповнило їхній святковий образ. Того року їхній ляльковий вертеп почали запрошувати у львівські церкви, різні спільноти, в Український католицький університет і навіть міську раду.

— Я побачила, що коли ти робиш справжню зірку, діти гарно вдягаються, то люди відчувають дух свята, що ти несеш Різдво, що ти до того готуєшся, що в тих елементах, в тій зірці — все важливе.

Це був 2007 рік, відтоді Михайло почав робити надсянські зірки, але з часом захотів спробувати й інші: тепер створює авторські й відтворює зразки зі старих фотографій.

— Із моєю допомогою, із татовими золотими руками ми створили вже десь 50 видів звізд.

Уже 20 років Юлія належить до львівської спільноти звіздарів. До речі, колись створити зірку й ходити з нею колядувати було суто чоловічою справою. Дівчата ж могли долучитися хіба до прикрашання. Зараз цим займаються і чоловіки, і жінки.

— Тепер зовсім інша ситуація. Дівчата, жінки взяли це в свої руки і почали відроджувати, популяризувати.

Ця спільнота щороку бере участь у Ході звіздарів у Львові, видає книжки, друкує листівки, марки, пише статті, закликає дарувати зірки дітям на Миколая та всіляко популяризує цей елемент різдвяної традиції.

— Ми стараємося, щоб про це не забувалося, щоб воно відродилося, стало не диковинкою, а нашим життям.

Як і з чого роблять звізди?

Можна використовувати обидва слова: «зірка» і «звізда», бо вони синонімічні. Утім, на думку Юлії, між ними є певна різниця:

— Слово «звізда» притаманне не тільки заходу, і в Харкові говорили «звіздувати» — колядувати. «Звізда» є в давніх колядах. І ще сам факт, що звіздарі хочуть відрізнятися, щоб було зрозуміло, що говоримо про різдвяну зірку, з якою ходять колядники, а не небесне світило.

Того, хто несе звізду, називають звіздарем. Він один із перших заходить на подвірʼя чи в хату, часто є ватажком усього вертепу й одним із незмінних персонажів більшості українських вертепів.

— Несе звізду, тобто світло, звістку про народження Бога, вітає родину, і тоді вже починається вся ця вистава.

У Святому Письмі йдеться про те, що під час народження Ісуса на небі засяяла не схожа на інші зірка, яка палахкотіла особливо яскраво, щоб вказати дорогу трьом волхвам (їх іще називають мудрецями або царями), які принесли дитяті дари.

Теперішні зірки роблять із різноманітних матеріалів: від дерева (найчастіше це фанера) й гофрованого паперу до металу. Юлія памʼятає зірки, де в основі обичайка — кругла деревʼяна частина сита.

— Колись це було тільки дерево: гілки, прутики, лоза, прикрашали сосновими гілочками. Робили звізди з таких порід як дуб, сосна, ясен, тобто тих, які ростуть в Україні.

Сосну частіше використовували на промені, а дуб, оскільки він має хорошу властивість гнутися, — на коло. Для цього його ошпарювали кипʼятком.

Звізди різні не тільки за матеріалами, а й за формою та розміром, трапляються симетричні й асиметричні.

— Були на чотири ріжки, на шість, вісім, бувала парна й непарна кількість. Нараховували й 54 ріжки, уявляєте? Звізди могли бути людського зросту й більше двох метрів.

Можна відстежити певну різноманітність залежно від регіону. Наприклад, на Закарпатті це зазвичай обичайка й невеликі ріжки, а в надсянської — величезні довгі промені.

— Але ми не можемо так свідчити за звізду, як за вишиту сорочку. На сорочку можемо сказати, чи це гуцульська, чи це полтавська, вони відрізняються кольором, ниткою, взором, технікою вишивки. А зірку міг зробити підліток, включалася його фантазія.

Юлія друкує старовинні фотографії зі звіздами, показує їх татові, а він — майструє.

— По фотографії видно, чи вона обʼємна чи плоска, скільки там ріжків. Треба фотографії добре дослідити, щоб відродити таке, як змайстрували на початку XX століття.

Одне з таких фото — Марка Залізняка³Марко Залізняк — фотоаматор з хутора Романівка на Донеччині. Він відомий тим, що фотографував трагедію українського села під час Голодомору. з Донеччини, воно датується 1905 роком.

Дивлячись на ці світлини, можна простежити, як звізди змінилися за останні 100 років.

— Тепер звізди плоскенькі, їх ріжуть лазером на фанері. Колись це був об’єм. Зараз звізди беруть орнаментами, кольорами.

Колись мало хто фотографував зірки, бо це було дорого. А ще їх вважали ужитковою річчю, могли спалити і наступного року робити нову. Утім, фото — не єдине джерело, з якого можна дізнатися, як виглядали зірки колись.

— Мені можуть розказати, яка була зірка. Тоді я її замальовую на папері, мені поправляють. І робимо навіть із розповідей людей.

Тато Юлії, Михайло, списав уже кілька товстих зошитів із розрахунками, як робити ту чи ту зірку. Вона розуміє, яка це цінність, тож почала ці зошити належно зберігати.

— Деколи сама дивуєшся, як це люди прості, без якихось освіт, мали таке гарне математичне вирішення цих всіх… Це ж треба прорахувати кожен діаметр зірки, кожну довжину ріжка.

Спершу Михайло прописує розміри дубових планок, які йому потрібні, потім Юлія замовляє їх у столярних майстернях. Тоді він у великих мисках кипʼятить воду й поволі занурює туди деревину. Мокрі планки розкладає по всій майстерні й починає гнути. Коли ж вони висохнуть, скріплює їх. Далі робить хрестовину, яка триматиметься на палці, ріжки. Після того звізду прикрашають.

Якщо ж звізда надсянська, то її робити довше, бо вона має «животик», тобто випукла.

Наразі Михайло не має кому передати свої знання. Юлія припускає, що це тому, що ця справа не надто прибуткова й часозатратна. Утім, традиція ніколи повністю не переривалася, її таємно підтримували навіть за Радянського Союзу, коли коляда й вертеп були заборонені.

— Мій тато робить звізди, але він ніколи не ходив зі звіздою колядувати, бо жив у такій системі, яка йому не давала. Потайки до своєї цьоці бігав, щоб їй засіяти на Новий рік. Коляда була по домівках із закритими вікнами, і хто змайстрував звізду, то показав своїм дітям, внукам, поколядував по рідних. Знаю свідчення, що люди розбирали ріжки, ховали їх у торбину, а коли приходили до рідних колядувати, на ґанках складали звізди докупи і вже заходили в хату зі звіздою.

Більше зірок — більше світла

Юлія вже багато років розповідає охочим про звізди. Це почалося з роботи з дітьми, а тепер її розповіді слухають і дорослі.

— Свого часу тато майстрував зірки дітям, а через дітей я достукувалась до їхніх батьків. Коли дитинка приходить додому і каже: «Тату, мамо, там звізду ми майстрували, давай прикрашати!». Я їх запрошувала потім на коляду і ми робились такими живими спільнотами, де не тільки дитина прийшла до церкви, а і привела своїх батьків.

Після повномасштабного вторгнення стався сплеск зацікавлення українськими традиціями, це не оминуло й різдвяні звізди:

— Я коли людям розказую, то бачу, що вони спраглі того. Перші питання: «А ви маєте зірку з Поділля? А маєте з Полтавщини?». Їх цікавить те, що з рідної землі.

Якщо спершу зірки замовляли знайомі, то тепер ними цікавляться люди з усієї України.

— Даруємо хлопцям на війну зірки, конструюємо, коли хтось просить, по фотографії. Висилають їх і пишуть: «Оце мені колись зробив дідусь, але вона втратилася. Чи можете повторити?». І тато відроджує ту зірку.

Коли Юлія тільки почала вести соцмережі, то її підписниками були переважно люди з заходу, а зараз пишуть і харківʼяни, дніпряни, донеччани.

— Я тепер маю таку гарну авдиторію з цілої України. Висилають фотографії, де їм зірку робив дідусь у 1970-х роках. Це було заборонено, але він робив. І я можу свідчити, що це тоді відбувалось, бо маю докази.

Традиційна Хода звіздарів у Львові з року в рік стає люднішою, грає жива музика і звучать колядки.

— Наша хода рушає від Домініканського собору, де священник нас благословляє на коляду. Мені це дуже подобається, що не тільки в своїх домівках колядуємо, а цілий Львів виходить. Усе завершується біля ялинки. Колись там була сцена, тепер, із війною, самі знаєте… Але кількість зірок щороку зростає. Колись я ходила здивувати своїми зірками, а тепер — подивитися, що люди творять, бо це направду краса кольору, краса задумів.

Радимо

Як зберігаються традиції в домівках та на площах міста читайте у нашому матеріалі про Різдво у Львові.

Хода звіздарів у Львові цьогоріч

28 грудня у Львові відбулася двадцята, ювілейна Хода звіздарів, де можна було побачити зокрема й зірки із майстерні Михайла Швеця. Саме цього дня пішов із життя його вчитель — легендарний звіздар Богдан Новак. Він присвятив різдвяній звізді понад пів століття і залишив по собі неоціненний спадок. Традиція створення об’ємної сферичної різдвяної звізди села Мацьковичі, яку він повернув до життя, з 2022-го року визнана національним надбанням України. Його мистецтво залишається з нами у кожній зірці — символі неперервності традицій.