Ліпити і мріяти про Крим

Тетяна Болгарова виїхала з рідного Криму у 2014 році разом із сином. Вдома, у Сімферополі, залишилися її батьки. Спершу Тетяна знайшла помешкання на Волині, де вони прожили близько року. Та через вологий клімат вирішили перебратися ближче до дому з надією, що переїзд тимчасовий, і зовсім скоро вийде повернутися до Криму.

— Син саме мав піти в школу, в перший клас, і просто не хотілося, щоб дитина виросла в брехні.

Ще рік вони жили в Голій Пристані, де Тетяна й спробувала гончарувати в історико-розважальному комплексі «Зелені хутори Таврії». Ремесло стало для жінки своєрідною терапією:

— Було дуже важко, коли ми були в Голій Пристані, переживали цей переїзд. Треба було починати життя спочатку, емоційно і психологічно дуже було важко. Мене врятувала глина. Від депресії, від відчуття, що ти не знаєш, що тобі робити. Глина дуже допомогла: знайшлися сили, знайшла себе.

Херсон. Гончарна майстерня

Згодом Тетяна переїхала у Херсон, де мешкає та працює й досі. Влаштувалася на роботу до художньої школи і паралельно займалася розробкою сайту, адже за фахом вона програмістка. Продовжувала працювати з глиною, вивчати нові техніки.

— Спочатку добре, що [взагалі] виходило, а зараз я вже бачу форму, розміри, і можу це зробити. Це так класно: я бачу готовий виріб, бачу результат того, що намріяла. Коли працюєш з кругом, спокій приходить такий. Відходить роздратованість, якісь там нервові моменти.

Пічку довелося орендувати, бо до того везти вироби на випал доводилося в інший кінець міста. Багато виробів билося дорогою. Але ці випробування майстриню лиш загартували.

— Так пішло діло, навчилася і потім зрозуміла, що я вже без цього не зможу. Гончарного кола не було, нічого свого не було, але вже я не могла без гончарства. Це як така хвороба в гарному сенсі. Мені здається, що всі керамісти, вони просто закохані. Бо і важко, і ти не тільки крутиш глину, ти ще й монтажником працюєш, і електриком, бо якщо з пічкою щось там сталося, то ти маєш розбиратися в цьому. Програмувати легше: є ноутбук і ти можеш працювати де хочеш. Поїхати на природу і сісти там працювати. З гончарством так не вийде, але це така закоханість.

Згодом Тетяна виграла грант від Міжнародної організації з міграції у Великій Британії і придбала гончарний круг. Зараз жінка орендує майстерню, де працює сама і проводить майстер-класи для охочих навчитися гончарувати. Каже, що діти приходять ліпити часто, адже вони завжди готові спробувати щось нове. Натомість дорослі довго вагаються, та щойно наважуються — процес стає дуже особливим:

— У дорослих вже є така установка — має вийти, але не вийде. Тому я не сяду, не буду нічого робити, воно ж не вийде. Дорослі більше вагаються, більше думають. Потім все ж таки вони пробують і розуміють, що це не страшно. Ніхто тебе не оцінює, ніхто тобі не каже вийшло чи не вийшло. Тобто людина робить творчу роботу, вкладає душу. І розкривається в процесі. Хвилин 10‒15 дорослі бояться, а потім забувають, що вони на майстер-класі, і вже виходить класний виріб.

Особливо майстриня цінує те, що до готового виробу можна доторкнутися. На противагу програмуванню, гончарство пропонує матеріальний результат. І вона охоче спостерігає за радістю учнів, коли їм вдається завершити роботу.

Тетяна навчає гончарства дітей з аутизмом і мріє зробити виставку з їхніми роботами. Про те, як глина лікує і допомагає віднайти баланс, майстриня знає з власного досвіду.

— Глина дуже чуттєва до нашого душевного стану. Перевірено. Спочатку я бачила на інших людях, потім на собі відчула. Коли немає спокою в душі, коли роздратований — нічого не вийде. Спочатку заспокойся, залиш усі проблеми і працюй. Починаєш працювати, і заспокоюєшся ще більше. Забуваєш про все поки ти в процесі роботи. Це дуже важливо. Це заспокоює. І людині легше. Ми поспішаємо, у нас дуже швидке життя, і ми не встигаємо вирішити якісь душевні питання. А тут можна зазирнути в себе за цей час, можна зупинитися.

Терапія глиною

Глину для своїх виробів Тетяна купує вже готову. Найбільше любить працювати із фарфором.

— Вона м’яка дуже, дуже така зручна. Це не зовсім глина, це правильно називається керамічна маса. Вона дуже м’якенька, особливо якщо проводити майстер-класи для діток, для їхніх ручок це дуже приємно. Вони завжди очікують, що глина буде більш жорстка, торкаються і дивуються, що вона м’якенька така, дуже приємна.

Спершу на кругу робиться відцентровка заготовки для майбутнього виробу, тобто глину потрібно вирівняти по центру круга і надійно «приклеїти» до нього. Потім формують денце і стінки виробу. Перед тим, як зняти виріб з гончарного круга, його потрібно підсушити, щоб не пошкодити. Далі підсушений виріб випалюють, розфарбовують поливою і знову відправляють у піч. Кераміка обов’язково проходить два випали: перший — десятигодинний при температурі понад 1000 градусів, другий — за тієї ж температури ще близько дев’яти годин. Після другого випалу виріб вже готовий до використання.

Майстрині подобається пробувати нові прийоми в гончарстві. Зараз, наприклад, вона багато свого посуду прикрашає різьбленням.

— Ти постійно вчишся. Просто в якийсь момент починаєш відчувати що тобі треба робити. Зливаєшся з глиною, і все. Усе відчуєш, і пішло. Головне не відволікатися, зосередитися на процесі.

Тетяна також працює в техніках сграфіто та молочіння. Родзинкою майстерні Болгарової є вироби з візерунком херсонських кавунів: чашки, стаканчики, тарілки. На них, каже майстриня, великий попит в Україні та за кордоном.

— Кавуни херсонські — це дуже проста техніка. Ми робимо сам виріб, випалюємо, потім пігментами розмальовуємо, і зверху наносимо прозору поливу. Із кольором завжди є простір для фантазії. Кому на майстер-класах подобається малювати, то тут можна втілювати будь-які свої фантазії.

Виїхати в пошуках дому

У 2019 році на материковій частині України було зареєстровано понад 40 тисяч переселенців з Криму. Більшість із них мають схожі потреби, опиняючи далеко від дому: інтегруватися в досі незнайоме середовище, побороти фінансові та бюрократичні труднощі та врешті облаштуватися на новому місці. Тетяні за чотири роки в Херсоні вдалося трохи налагодити своє і синове життя, але, за її словами, було б набагато важче, якби їй на шляху тоді не траплялися добрі люди, готові допомогти.

— Підтримка людей дуже така тепла. Тому для нас Херсон — тепле місто. Ми помічаємо більше гарного, ніж поганого тут. Всяке буває, люди різні. Є й такі, хто налаштований проти: «В Криму ж гарно, чого ви не живете в Криму? Що ви тут робите? Взагалі ви не переселенці». Та люди дуже різні. Гарних людей більше.

Синові Тетяни Тимуру 13 років. Він чудово розмовляє українською, допомагає мамі у майстерні, пише книгу про лицарів Середньовіччя. Хлопець сумує за Кримом, за своїми дитинством там, але жити хоче в Україні. У майбутньому за прикладом матері хоче стати програмістом:

— Я йому кажу: «Програмування давай, а глину ще встигнеш». Тим паче, що йому легко, це мені було складно з програмуванням, а глина для мене — це було дуже складно. А дітям ні, вони ж постійно щось ручками роблять, це для них норма. Це вже потім ми дорослішаємо і забуваємо, як працювати руками.

Програмуванням Тетяна зараз вже практично не займається, адже вдається заробляти у майстерні. Вироби майстрині можна придбати на її сайті та закордонних платформах, звідки її чашки, тарілки, горщики розлітаються по цілому світу. Понад усе жінка цінує душевність свого ремесла і мріє, щоб українці почали більше цінувати своє, рідне.

— Є відчуття, що люди повертаються вже, починають розуміти, що ручна робота цінніша, коли майстер вкладає туди часточку своєї душі. Навіть от я приношу коли свої вироби додому, це відчуття тепла є. Такого не буде від посуду фабричного ніколи. А в нас коли з’явилися от свої вироби, я принесла, і син відчув, і ти береш — теплий посуд, ну теплий просто. Тому ручна робота — вона для мене важлива і має бути десь, як хоча б одна там якась мисочка або горнятко має бути. У будинку тепліше стає.

Уже шостий рік Тетяна Болгарова із сином мріє повернутися до Криму. Каже, що люди часто думають ніби повернутися їм хочеться суто з матеріальних міркувань. Але, зізнається, що бракує не власного будинку чи статків, що були в Криму, а відчуття дому, де можна вільно дихати і думати. Себе жінка бачить виключно в Україні, більше жити ніде б не змогла:

— Відчуття дому не вистачає, і я вже зрозуміла, що й не вистачить. Я думала, що ми вирішили вже тут жити в Херсоні. Та все одно залишається оце відчуття вимушеності. Може, часу треба ще більше, не знаю, але ми шість років чекаємо, щось не з’являється відчуття дому. Дім там. Україна для мене — все. Це свобода, це можливість робити те, що ти хочеш і все. Ну просто все.