Чи можлива позитивна нормалізація війни?

Ми всі ще тут

Є кілька страхів у думках про майбутнє, висловлених уголос або письмово. Один із них — контекст поточного моменту. Часом ці поточні моменти виявляються настільки трагічними, неосяжно болісними або оголено підлими, зухвалішими навіть за смерть, що будь-яке майбутнє, де можна на щось сподіватися і щось планувати, перетворюється на заборонену розкіш або виглядає просто неможливим.

Водночас ми всі все ще тут. Усі — це не тільки живі, й а мертві. Вони також усе ще тут. Їхня навічна присутність уможливлює майбутнє. І це не про парадокс. Це про їхній внесок у наше завтра, це про «смертю смерть подолав».

Інший страх називається «зайвий біль». Якими б дорослими ми всі не були (або яких би досвідчених із себе не вдавали), від поганих новин хочеться втекти, а коли зробити це неможливо — просто затулити вуха та заплющити очі. Розмови-прогнози про те, що ця війна назавжди, лякають, дратують, здається, що крадуть останній ресурс, роблять боляче, а тому — краще б їх не було. Принаймні публічних, бо ми й так все розуміємо, то навіщо ятрити рану? Однак якщо до важливого «ми всі все ще тут» додати менш очевидне «ми ВЖЕ тут», то назовні виходить правда, яка може не ятрити, а зцілювати.

Ми всі потребуємо твердого ґрунту під ногами. Непередбачуваність, зайві ілюзії, режим очікування виснажують і послаблюють значно більше, ніж можемо собі дозволити.

Чи варто розгорнути на прикладах нормалізацію, що вже відбулася?

Я спробую коротко, анекдотом із мережі: «Мені байдуже, що воно буде — бомбардування, блекаут, навала інопланетян, комета, метеорит, відсутність води. Мені тільки треба, щоб усе це було за графіком». Можна ще про екофлоу, де тільки можна, генератори, інвертори й парковки, обладнані під укриття. Про школи та шпиталі під землею. Про заміну вікон — без трагедії, «хай провітриться трохи». Про кав’ярні, які відчиняються під звук «шахедів», про сміттєвози й поїзди, які приходять за розкладом.

Чи потрібно аргументувати, що як раніше вже ніколи не буде, зокрема тому, що ми самі не зможемо та не захочемо?

В Україні тепер немає ані людини, ані родини, яка б не зазнала втрат. Немає людей, які не ховали своїх близьких, не втрачали щось матеріальне, не знали страху. Усі втрати викарбувані в тілі й пам’яті, вони — частина суспільства, а значить — частина майбутнього. «Як раніше» — це відкинути та забути. А відкинути та забути те й тих, кого ми любили та любимо, неможливо.

Чому ми маємо усвідомити реальність, у якій живемо, та докласти зусиль до позитивної нормалізації війни?

Тому що РФ. У теперішньому вигляді вона буде для нас загрозою. Навіть найбажаніший вихід із війни, тобто повернення до кордонів 1991 року, цю загрозу не ліквідує. Збідніла, зголодніла, нещаслива РФ із центром у Кремлі діятиме за тими самими схемами, що й раніше. Тільки тепер зойк «це не ми, це місцеві трактористи» буде лунати тоді, коли вони запускатимуть нові дрони на наші будинки й виробництва. Гібридно, підступно, тому що «можуть повторити».

Допоки на місці РФ не постануть та не стабілізуються незалежні держави, Кремль вбачатиме в Україні «чарівну паличку», підкорення якої зможе вирішити всі проблеми.

За інших, менш оптимістичних варіантів на кшталт «нового переділу світу» загроза буде лише більшою та системнішою. РФ не залишить нас у спокої. За найгіршого, катастрофічного сценарію наша нормальна війна набуде партизанських рис. Щоправда, навички такої війни ми вже маємо. Генштаб ЗСУ якось написав у твітері: «У темряву вдивляйся як хижак, а не як жертва».

Якщо ми починаємо думати про нормалізацію війни — у максимально позитивному, а не негативному сенсі, — цей заклик міг би бути початком нової стратегії.

Кульгаві порівняння

Перед тим як християнство перетворилося на одну з провідних світових релігій, віра в Христа означала готовність до подвигу в боротьбі зі злом-гріхом-смертю, до повторення Його шляху. Перші християни ставали на захист віри та приймали муки. Гідність і стійкість у мучеництві та вірі робила їх святими.

Зло нікуди не зникло, однак із часом для боротьби з ним — назовні та всередині — виявилося достатньо сплачувати десятину, ходити на сповідь, бути частиною християнської громади й намагатися менше грішити. Нові практики нормалізували не тільки віру, а й майбутню — райську — безпеку, яку ця віра обіцяла.

Навряд чи хтось тоді називав це нормалізацією війни з дияволом, але усвідомлення факту, що ця війна буде вічною, не фруструвало спільноти. Для того, щоб так-сяк давати бій сатані, кожний і кожна мали долучитися до війська Христового, позначаючи це відповідними ритуалами та матеріальними витратами. Ба більше, тривалий час цей двобій надавав сенсу існуванням спільнот, осмислювався культурою, наукою та дав світові багато чого, що рухало його до прогресу.

Є місця, де це порівняння — вразливе й тріщить по швах. Якщо метафора нормалізації християнства не працює для всіх, можна спробувати Сару Коннор із фільму «Термінатор». Отже, Сара, мати Джона, людини, яка зможе врятувати світ від технологічного апокаліпсису. Жінка, яка не могла навести лад навіть у власному блокноті, стає воїнкою. Не схоже, щоби це було мрією її дитинства. Ніхто в здоровому глузді не обирає війну замість подорожей, вічну тривогу замість затишного будинку. Але їй випадає саме така доля.

Ми не обирали війну. Імперські судоми сусіда — сподіваюся, передсмертні — перетворилися на нашу долю. Нормалізація війни — це бути як Сара Коннор: плюнути на «глибоке занепокоєння» всіх навколо та навчитися стріляти, бігати, битися, знати, як вести бої в місті, використовувати комп’ютери, розробляти нову зброю та користуватися нею.

Не найкраще життя, так. Але варте того, щоби Джон був живий. Або ширше — того, щоби Джон був живий та врятував людство, яке не вірить, що його можна і треба рятувати.

Якщо Сара Коннор лякає, можна спробувати третій підхід.

Нормалізація вовка — це пес. Приручення собак не означало, що вовків після цього не буде. Воно означало лише те, що від них можна не тікати; що як є собака, то можна розраховувати на захист обійстя та худоби. А потім, коли питання з безпекою вирішили, приручені собаки відкрили багатенько інших можливостей: добре полювання, допомогу сліпим, пошукову роботу на завалах, ефективний митний контроль. Із зовсім неочікуваних соціальних надбань — любов та дружба.

Чи може позитивна нормалізація війни завести нас аж так далеко? Так. Ми вже тут, оскільки життя у війні навчило тому, що є справжньою любов’ю та чесною дружбою.

Слова, які тригерять або ні

Слова важливі. Тому я повсякчас наштовхуюся на внутрішнього критика, який криком кричить: «Не можна нормалізувати ненормальне! Не можна сприймати зло за норму!». Розмовляючи з ним, намагаюся відточити аргументи та спробувати на смак інші способи писання.

Тут ідеться про рівень системних реакцій, а не про згоду на розуміння життя як жаху. Враховувати війну — це будувати нові будинки з укриттям або готувати спеціалістів із біонічних протезів наступного й післянаступного покоління.

Можна говорити не про нормалізацію, а про рутинізацію війни, якщо пов’язане з нормою слово етично тригерить. Але, погодьмося, формулювання «війна на виснаження» чи «війна на покоління вперед» тригерять значно більше. Рутина не тригерить. Вона виглядає нудно й нецікаво. Однак необхідно. Ніхто й не сперечається з рутиною. Чистити зуби, заварювати каву, мити руки, підлогу, якщо вистачає сил, розчісувати волосся, «дресирувати пса Патрона».

Рутина тепер є нашою відповіддю на війну. Рутина нейтральна. Рутина доросла. Їй однаково, що ми про неї думаємо. Але в найгіркіші часи саме вона простягає нам руку, щоб витягнути із провалля.

Рутинізація війни — це чистити автомат. В принципі, наші старші саме це й заповідали. І практикували.

Ритуалізація — гідне слово, але означає лише частину стратегії, хоча втілення цієї частини — також у списку перемог. Не безболісно, але ми — як спільноти та суспільство — виробляємо набори символічних дій, які допомагають упорядкувати хаос і втрати, надати сенсу та структури у світі, де завершення впливу травм не передбачено. Його просто не буде. Варто лише пройтися Майданом, аби це зрозуміти.

Хвилина мовчання нормалізує війну позитивно: не в бік збільшення тривоги й відчаю, а в бік прийняття та взаємного переживання горя. Переживання спільнотою, а не помирання від болю наодинці. Це досвід гідності, якому ми вчимося як люди та спільноти: разом втрачати, розділяти біль, жити й допомагати жити далі.

Ще є приручення. Моя подруга, психологиня, каже, що «приручення» — не дуже добре слово для опису цілого процесу, але для психологічної його частини — може бути. Приручення — це внутрішній шлях навчання життю поруч із постійною небезпекою так, аби не втратити себе, свої вміння й навички, здатність творити. Це не примирення з війною. Це підкорення її впливу на психіку. Моїй подрузі більше до вподоби «упокорення». Я намагаюся потрактувати його так: упокорення — це коли суспільство й держава встановлюють контроль не лише над реальними, а й над потенційними наслідками війни, технологічно й інституційно обмежують її деструктивний потенціал. Не війна упокорює людей — люди упокорюють війну, приборкуючи хаос. Мені слово «упокорення» не подобається. Від нього віє неймовірною античною потугою. Здебільшого міфічною.

Ризики нормалізації

Коли слідувати настанові «будьте як діти», маємо визнати, що наші діти просто не знають іншого життя, ніж те, де нормою стала війна. Такий стан речей не є добрим чи бажаним, але він саме такий. Малі діти знають, що робити, коли лунає повітряна тривога. Трохи старші знають, що ранок після атаки може бути щасливою можливістю прогуляти перший урок. Майже дорослі, ті, яким у момент окупації Криму й Донеччини було десять, пам’ятають реальність «до війни» радше за спогадами дорослих, ніж за власними. І частина з них тепер — воїни та воїнки. Вони на фронті точно не за те, щоб «стало, як було раніше». Картонковий протест¹Народна назва мирних протестів у липні 2025 року, що відбувалися в низці великих українських міст, аби не допустити позбавлення незалежності таких інституцій як НАБУ (Національне антикорупційне бюро) та САП (Спеціалізована антикорупційна прокуратура). — це вчорашні діти, які знають, що таке війна, вони навчилися жити у війні, але не збираються жити так, щоб війна нормалізувала корупцію, крадіжки, владне лицемірство та брехню.

Письменниця і мати двох полеглих воїнів Світлана Поваляєва сказала, що під час війни вся Україна перетворилася на велику громадську організацію. Щоб рухатися далі, це надбання треба плекати й перетворювати Україну на велику державну організацію.

На заваді цього руху стоїть ризик корисливої нормалізації війни. У всі часи війна була товаром, простором поживи й побудови нездійсненних ілюзій. Вона була та залишається аргументом великих і малих політичних ігор, можливістю масштабного — державного й інтернаціонального — мародерства, джерелом людської підлості та слабкості. Питання не в тому, чи є ці ризики, а в тому, наскільки вони є очевидними та наскільки спільноти не будуть із ними миритися.

У нормалізації війни є безліч інших серйозних ризиків, включно з тими, що посилюють погане в людях, спільнотах і суспільстві в цілому. Письменник Артур Дронь у книзі «Гемінґвей нічого не знає» пише про це так: «Дуже зручно мати в країні трохи людей, яких завжди можна назвати героями і вірити собі в них. І хай розрулюють. Якщо вже пішли на війну, то хай вертаються або з перемогою, або так, щоб ми зустрічали їх на коліні й нагадували одне одному, що герої не вмирають».

У 2014-му і трохи пізніше це вже було: через згоду на сліпу нормалізацію склалася суспільна думка, що поїзд «Київ — Війна» йде лише в один бік. Реальність виявилася геть іншою. Сліпа нормалізація не впоралася й не впорається із викликами складності та відповідальності. Армія, яка дає всім можливість майбутнього, складається з людей, а не з машин, не з «витратного матеріалу», а тому вони не можуть бути на фронті все своє життя.

В усвідомленій нормалізації війни ми маємо визнавати проблему, а не знову замружуватися та чекати, поки вона зникне сама. Рутинізація війни — це пошук рішень. Коли буде закон про строки служби та демобілізацію? Яким має бути фінансове забезпечення воїнів і в який спосіб його збільшувати? Чи є нашим варіантом найманці? Через які механізми вони можуть масово стати на захист нашої країни? Хто буде за це платити? Чого вчити дітей: розбирати та збирати АК чи створювати роботів, які замінять і АК, і воїна там, де треба? Вчити їх не ходити замінованими лісами чи створювати механізми, здатні повідомляти про міни? Вчитися «кіберготовності»? Бути готовими до «минулої» війни чи до життя, де війна — його невід’ємна частина?

Рутинізація війни — це податки. Високі податки на виготовлення зброї та розробку технологій, на розвиток та утримання армії, готової не до вчорашньої війни на конях і танках, а до нової, де добрий дроновод важливіший, ніж генерал танкових військ.

Рутинізація війни — це загальні навички, обов’язкові загальні навички користування турнікетами, а можливо, і дронами.

Окрім корисливої та сліпої нормалізації, серйозною загрозою є ризик імітативної/пафосної нормалізації. Від неї нудить, як від будь-якого порожнього зухвальства. «Кава в Ялті», «пункти незламності», «фортеці», однострій, вдягнений тими, хто не має на нього права, урочисті фестивалі «проривів» і «відбудов» посилюють фрустрацію та недовіру. Реальність залишається геть іншою, такою, яка потребує рутини, доброї, технологічної, на роки. Відбудова — це не відновлення фасадів, а пошук і втілення рішень, які б підвищували рівень безпеки та знижували масштаби жертв і руйнацій.

Є ще ризик «простих людей», адже відповіді на питання, як — за нормалізації війни — жити простим людям, не існує. Не існує через те, що не існує «простих людей». Ця категорія — суто політична, вона з’являється під вибори, зачаровується, обирає шлунком і хоче й надалі залишатися «простими людьми». У реальності, в якій ми тепер, усі люди складні. Усі мають проблеми. Частину з них можна вирішити завдяки громадським зусиллям, іншу — завдяки міжнародній співпраці, іншу — завдяки державній політиці. Певний досвід перетворення простих людей на діяльнісних і відповідальних ми вже маємо, маємо й досвід у вирішенні проблем за допомогою громадського сектору. У нормалізації війни живуть і житимуть складні люди, які вміють і вчаться змінюватися й допомагати іншим, витримуючи себе та ситуацію навколо у складності.

Знову: ми вже тут

Якщо визнати цей очевидний факт, стає не так страшно рухатися далі. Ми вже змогли набагато більше, ніж могли про себе подумати. Навчилися та вчимося набагато швидше, ніж думали про нас інші — і наші друзі, і наші вороги. Ціна цьому — велике горе. Однак навички, отримані нами всіма, — це скарб: ініціатива, швидкість, вітальність, креативність, мужність, адаптивність, і так — технологічність.

Подивитися на себе чужими очима не можемо, але спробувати варто. Ми звикли до власної стійкості, якою не припиняємо дивувати світ. Ніхто з нас цього не обирав, але маємо: новітні підходи у психології, психіатрії, польовій медицині, хірургії, реабілітології, будівництві, протоколах рятування, врешті-решт, у відновленні геть усього… Після трьох крапок — інші приклади, які сьогодні ще не можуть стати публічними історіями. Однак у кожній галузі виробництва, логістики, відбудови, споживання, використання вони є: і вимушені рішення, і витвори мистецтва й технологій майбутнього, і сталі контакти з іноземними фірмами, і не лише солідарна допомога, а вже цілком пристойне спільне виробництво, де ідеї та ініціативи технологічних змін — наші.

Приручення війни — це зміна екосистеми безпеки. Ми сьогодні — на вістрі стрімкої мілітаризації інновацій і переходу до суспільств dual-use technologies (з англ. — технології подвійного призначення. — ред.).

Ми вже тут. А тому поводимося так, ніби цінності західної цивілізації мають силу. Однак нам здається, що ціннісний підхід більше не спрацьовує: вони — європейці — втомилися від милосердя та співчуття, налякані, не вірять, що ця війна — проти них. Приручена нами війна робить наших союзників слабшими.

У цій думці я несправедлива. Я сердита через розтрощені війною ілюзії щодо міцності та солідарності Європи. Правда в тому, що не всі європейці втомилися від «глибокої стурбованості». Вони, як і ми, — різні. Є прекрасні, послідовні, які з нами від 2014 року. А я гніваюся на тих, хто й досі «сильно стурбований».

Тож, можливо, саме з ними варто змінити спосіб говоріння. Через страх, байдужість, зверхність вони реально беззахисні перед усім, що готує їм Кремль. Нещодавно в РФ біснувалися й давали приблизний час прольоту «орєшніка» до Берліна, Варшави й Парижа — від восьми до дванадцяти хвилин. Не факт, що в них є той «орєшнік-бояришнік», але інші ракети точно є, і вони долетять. Ці розрахунки нагадують гасла «На Львів! На Київ!», написані на російських танках у Донецьку 2014 року. Це був не зухвалий жарт, а візуалізований план.

Я б говорила з байдужими європейцями саме про це: не про нас, не про війну, не про допомогу українцям, а про те, де їм варто ховатися, чи достатньо міцні в них стіни, чи спрацює метро як укриття, як працювати рятувальникам, як жити без світла, — про те, що в нас повно лайфхаків, якими можемо поділитися просто зараз. Вони відмовляються в це вірити, але хай хоча би позаписують, поки не пізно. Говорила би про це спочатку, а вже потім — про зброю, підтримку та міжнародне право, яке більше не працює.

Чи маю я на все це право?

Чи маю я право на позитивізацію невтішного й упокорення ненормального? Звідки моя «експертиза», моя «важлива експертна думка»?

На виправдання маю лише це: у 2014–2015 роках я міряла свою зарплату в целоксах, тобто в кількості кровоспинних пакетів, які можна на неї купити. Тепер міряю зарплату в запчастинах дронів і РЕБів. «Ми непогано просунулися».

Ті, хто опинився у війні 2014 року, прожили та проживають досвід нормалізації в різний спосіб. Усі ілюзії (а їх було багато) розбилися вщент. Однак ті, хто ще 2014-го пішов на фронт, воюють і дотепер. Багато хто — у війську святого Архангела Михаїла.

Зробити вибір нормалізації війни було нелегко, оскільки він стосувався всього одразу: загибелі друзів і рідних, біженства, пошуків роботи, зборів на допомогу армії, самотності серед людей, для яких нічого не сталося та нічого не змінилося. Ще складніше було чинити опір корисливому, сліпому й імітативному втіленню цього вибору. Але вибір, а особливо відповідальність за нього — це завжди складно.

Із досвіду війни, котрий на кілька років довший, ніж досвід повномасштабного вторгнення, краще видно лінію горизонту. Там усе ще РФ. А це означає — і не тільки для нас, для європейців також, — що «вітру немає, треба гребти руками». Це не прогноз: римляни, які склали це прислів’я, просто констатували факт. Неприємний, але переборний. Вони точно знали, що вітер буде. Просто так не буває, щоб вітер узагалі припинив своє існування.

Із гіркого — той світ, який ми знали та в який вірили, своє існування таки припинив. «Коли вам захочеться відпочити, розучуйте цікаву гру про війну», — написав Василь Стус. Але цей заклик вже не до нас. Наша приручена війна може та має зробити нас учителями цієї «цікавої гри».