Фото: Юрій Стефаняк.

Переосмислити меморіали Другої світової війни

Share this...
Facebook
Twitter

Переосмислення українських пам’ятників Другої світової війни нарешті на часі, адже починаємо розуміти, чому вони не завжди відображають цінності українського суспільства, а несуть насаджені росіянами сенси та були створені для пропаганди інтересів імперії. У межах проєкту «Деколонізація» розбираємося з тим, які існують пам’ятники цього періоду, як змінити їх, щоб вони дійсно відображали повагу до учасників і жертв війни без імперських наративів, яка нормативна база є для цього, а також розповідаємо про вдалі приклади роботи з такими об’єктами в нашій та інших європейських країнах. 

Дискусія щодо пам’ятників періоду СРСР, зокрема присвяченим темі Другої світової війни, точиться в країнах, що мають спільне радянське минуле, вже давно. Так у Польщі їх почали демонтувати одразу після розпаду Радянського Союзу, однак цей процес не був швидким і триває досі. У 2017 році польська влада внесла зміни до закону про заборону пропаганди комунізму, який дозволяє знесення об’єктів, що прославляють тоталітарний режим і не мають практичного застосування. У Литві дискусії набули гострішого характеру на фоні вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Україна також почала активніше займатись питанням монументів радянського періоду, яке стало важливою частиною процесу деколонізації.

У Казахстані, як і більшості інших країн, що входили до складу СРСР, спостерігається відхід від акценту на пам’яті про так звану Велику Вітчизняну війну, яку росіяни вигадали, щоб утвердити одноосібну перемогу над нацизмом, на користь коректного терміну — Другої світової війни. Начальниця відділу аналізу тоталітарних режимів Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Вікторія Яременко зауважує:

«Велика Вітчизняна війна»
Термін із радянської історіографії для окреслення німецько-радянського фронту 1941–1945 років у межах Другої світової війни.

— Наразі Росія використовує одноосібну перемогу як індульгенцію, чинячи злочини. [Мовляв], якщо вони були на стороні світла, як вони це назвали, то значить вони продовжують боротись зі злом і зараз.

Радянський Союз маркував за допомогою пам’ятників не тільки територію сходу Європи:

— Коли почалось повномасштабне вторгнення, то питання стосовно меморіалів постало й у Фінляндії, Німеччині. Почалось розуміння, що Росія успадкувала та розвинула не тільки ідеологію, а й імперські амбіції та злочинні дії від СРСР.

Що не так із радянськими пам’ятниками?

Попри те, що головною роллю пам’ятників є увіковічення пам’яті про важливі події та особистостей, що вплинули на життя суспільства, часто вони можуть містити в собі явні елементи пропаганди та приховані сенси. Встановлюючи пам’ятник, держава ілюструє, що ця постать або подія є важливою для кожного громадянина. Але крім вибору теми, на сприйняття впливає і візуальне рішення пам’ятника, смислові акценти у написах тощо. Щоб зрозуміти масштаби та складнощі переосмислення пам’ятників Другої світової війни, варто згадати, яке місце займали монументи часів СРСР, особливо ті, що стосуються «Великої Вітчизняної війни», серед інших пам’яток на території України до моменту отримання незалежності.

Фото: Софія Соляр.

День перемоги святкували лише перші кілька років після завершення війни, потім майже два десятиліття пишних парадів не проводили. Можливо, це пов’язано з тим, що люди ще добре пам’ятали жахи війни. Крім того, ветерани з інвалідністю не вписувалися у гарну картинку для радянської пропаганди. Разом із впровадженням урочистостей у 1965 році в СРСР почали масово встановлювати монументи солдатам радянської армії, які загинули під час Другої світової війни. Так вони з’явились практично в кожному населеному пункті.

Дослідники Інституту культурології Національної академії мистецтв України вказують на те, що у 1950-х — 1960-х роках до реєстрів нерухомої історико-культурної спадщини, яка охоронялась державою, додали 47,2 тисячі пам’яток, при цьому 80 % із них становили могили радянських воїнів, партизанів та жертв нацизму.

Поява цих пам’ятників в таких кількостях мала виключно ідеологічну мету. Як зазначає представниця УІНП Вікторія Яременко:

— Це була одна зі складових побудови міфу про перемогу, навколо якого була побудована ідентичність радянської людини.

Так штучно формувалось суспільство, яке має спільні радянські ідеали та героїв. Визначним є саме колективність, а не національна приналежність, тобто внесок і трагедія кожного окремого народу. Крім того, з’явились нові традиції навколо новостворених місць пам’яті — покладання квітів і вінків, проведення мітингів та парадів.

Зазвичай ці меморіальні комплекси містять чимало радянської символіки, зокрема орденів з зображенням серпа і молота, кремля, Леніна, червоних радянських прапорів і зірок тощо. Також вони прикрашені написами про вигадану радянську батьківщину та буржуазний націоналізм, містять некоректні терміни — «Велика Вітчизняна війна» замість Другої світової війни, датування — 1941 рік замість 1939 року та применшену кількість жертв.

Фото: Юрій Стефаняк.

Таким чином СРСР викривляв історію та підміняв поняття, насаджував використання фактично чужої символіки країнам, які були насильно приєднані до так званого союзу. Прізвища загиблих людей, яких і мали б увіковічувати цими монументами, просто загубилися серед символів радянської пропаганди. Люди кожного року примусово відвідували паради та урочистості до Дня перемоги, хоча доречність такого формату «святкувань» була сумнівною, адже війна принесла втрати майже в кожну сім’ю. Так, щоб віддати честь полеглим у війні фактично треба було ушанувати й радянську символіку та цілий культ тоталітаризму.

Як змінюються закони про радянську спадщину?

Тема Другої світової війни є однією з найболючіших у нашій історії, тому політики часто бояться зачіпати її та пропонувати реформи. Це призвело до того, що навіть після 1991 року більшість об’єктів, які містили радянську символіку, залишилися недоторканими. У містах і селах все ще можна було знайти радянські зірки, серпи й молоти та написи російською.

Поштовх до позбавлення радянських маркерів у нашому просторі дала Революція гідності. Так у 2015 році з’явився Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного режимів». Він заборонив символіку СРСР та нацистського режиму, однак не стосувався об’єктів, які були встановлені на честь учасників Другої світової війни. Історик, очільник УІНП у 2014 – 2019 роках, народний депутат Володимир В’ятрович пояснює причини так:

— Цього не було зроблено після початку декомунізації, тому що очевидно, що був певний перехідний період. Я вважаю, що ми мали рухатись поетапно до цього переосмислення Другої світової війни.

У 2017 році до сторіччя Жовтневої революції за ініціативою Київської міської ради мали відкрити Музей монументальної пропаганди СРСР в Києві. Очікувалось, що цей музей отримає статус національного та буде займатись збереженням, документуванням і вивченням об’єктів пропагандистського мистецтва радянського періоду, зокрема й пам’ятників Другої світової війни. Однак цей проєкт поки не був реалізований. Натомість вдалий приклад такої інституції зі схожою тематикою існує з 2020 року в Шепетівці на Волині. Там музей, що був присвячений радянському письменнику, перетворили на Музей пропаганди.

Фото: Софія Соляр.

На думку завідувача відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України Георгія Касьянова, УІНП почав вести ефективний діалог з населенням щодо пам’ятників з 2019 року. Прикладом такої комунікації є історія з відомим пам’ятником у Каховці на Таврії — «Легендарною тачанкою», встановленою на честь кінних військ Червоної армії. Мер отримав лист щодо необхідності демонтажу від УІНП, однак був проти та збирався за нього боротися. На місце виїхала група експертів інституту, яким вдалось донести до людей недоцільність цього монументу. Вони провели дискусію «Креативна декомунізація: можливості для громад», залучили представників місцевої влади, жителів міста, журналістів й експертів, які працюють з тоталітарною спадщиною. Однак пам’ятник не встигли демонтувати: обласна адміністрація пояснювала це відсутністю необхідних коштів і охоронним статусом, який ще потрібно знімати. З весни 2022 року Каховка окупована, а росіяни заявили, що будуть відновлювати «Тачанку», оскільки Україна давно не проводила її реконструкцій.

Пам'ятник «Легендарна тачанка» на в'їзді до Каховки. Джерело: uinp.gov.ua.

У березні 2023 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Згідно з ним український простір треба позбавити від символів, зображень і пам’ятників, що пов’язані з російською імперською політикою. Спочатку планували заборонити тільки назви географічних об’єктів, які пов’язані з РФ, однак згодом документ розширили.

Новий закон передбачає вилучення пам’ятників і пам’ятних знаків, які є символами російської імперської політики в Україні, зокрема й тих, що стосуються вшанування учасників Другої світової війни, з реєстрів нерухомої історико-культурної спадщини, яка охороняється державою. Потім їх можна перемістити чи демонтувати. Однак на деяких пам’ятниках можуть прибрати лише ті символи, які асоціюються з СРСР.

Володимир В’ятрович оцінює цей закон так:

— Це крок, який має закінчитися приведенням у відповідність тих памʼятників, які присвячені Другій світовій війні.

Види пам’ятників Другої світової війни

Перш ніж ухвалювати рішення про долю пам’ятників Другої світової війни, важливо докладно проаналізувати їхню історичну, культурну та символічну цінність. Адже в радянський час були як унікальні роботи українських скульпторів і архітекторів, які творили в умовах фактично окупації, так і тиражовані зразки соцреалізму. Ось що про принцип роботи з меморіалами розповідає Вікторія Яременко:

— Є реєстр памʼяток національного значення в Міністерстві культури. Вони зараз активно його переглядають, надсилають до УІНП і ми даємо їм свої висновки стосовно різних памʼяток. Це рекомендації, ми не маємо повноважень примусового характеру.

Соціальний реалізм
Художній стиль, що панував у СРСР з 1930-х до кінця 1980-х років, мав на меті зображення процвітання та здобутків радянського суспільства, часто перебільшених чи невідповідних дійсності.

«Вічний вогонь» — меморіал пам’яті жертв німецько-радянської війни «Кладовище радянських воїнів» в м. Дрогобич, Галичина. Скульптура авторства Володимира Борисенка, 1974р. Джерело фото: droginfo.com.ua.

Пам’ятники можна класифікувати за кількістю осіб — одній людині чи групі. Крім того, варто звернути увагу, чи цей пам’ятник присвячений конкретним особам, чи абстрактним. У першому випадку потрібно детально вивчити біографію цих людей, адже у радянські часи легко міг з’явитися монумент тому, хто взагалі не має ніякого стосунку до України або й взагалі підриває ідею українства як такого. 

Місце розташування таких пам’ятників теж може бути різним — у межах міста, села чи в окремій меморіальній зоні. У першому випадку треба розглядати, наскільки доцільно розміщувати монумент у самому серці населеного пункту. У часи радянської окупації поховання та пам’ятники часто розміщували в центральній частині міста, адже такі скульптурні композиції мали постійно нагадувати про могутність СРСР. Демонтаж пам’ятників не означатиме відмову від вкладу українців у перемогу над нацизмом, але допоможе протистояти радянському ідеологізованому баченню Другої світової та не ширитиме це далі.

Існують інші варіанти поділу пам’ятників. Так публіцист і журналіст Сергій Грабовський пропонує ділити їх на дві категорії — звичайні монументи та ті, які були збудовані над похованнями. Перші, на його думку, варто зносити, оскільки вони вшановують не полеглих, а тоталітаризм. Другі варто зберегти, але обов’язково добре обдумати текст, який буде їх супроводжувати, щоб він не містив некоректних термінів та викривлених фактів. Звісно, об’єктні пам’ятники у вигляді радянської зірки, танків тощо — перші потрапляють у категорію вшанування тоталітаризму. А монументи, що втілюють людську фігуру, — не завжди. У деяких випадках вони можуть вшановувати українців, які віддали своє життя в боротьбі з нацизмом. Якщо позбутись радянських прикрас, то основна мета цього пам’ятника залишиться незмінною — підтримати пам’ять про людину. 

Тож, перед здійсненням змін чи демонтажем пам’ятників, що пов’язані з темою Другої світової війни, бажано залучити компетентну групу експертів з Українського інституту національної пам’яті, Національної академії наук, мистецьких і архітектурних спілок. Саме вони зможуть розробити потрібну класифікацію і врахувати контекст виникнення цих пам’ятників. Також можна попросити підтримки у фахівців із деколонізації з інших країн, щоб досягти більшої об’єктивності. Такий підхід допоможе створити уніфіковані схеми для роботи з монументами. Все ж унікальні випадки варто розглядати окремо — схема підійде не всюди. Але зважена робота і дослідження дадуть змогу зберегти історичну спадщину та врахувати потреби сучасного суспільства.

Перепоховання загиблих з меморіалів

Часто пам’ятники, що вшановують загиблих у Другій світовій війні, встановлювали над груповими захороненнями. Їх розміщували в середмісті, а це не дуже доречно. Кожен українець, який пожертвував своїм життям у протистоянні нацизму, заслуговує мати власну могилу. Саме тому перепоховання загиблих — важливе питання. Представниця УІНП Вікторія Яременко наголошує:

— Ми не можемо плюндрувати могили. Все це повинно відбуватись в правовому полі. Місцева влада повинна активно долучатись і вирішувати це питання, якщо це стосується памʼяток не національного значення. Ми маємо змінити наш меморіальний ландшафт, але цивілізовано і помірковано. Це наша спільна робота.

Фото: Юрій Стефаняк.

Ситуацію ускладнює те, що офіційна інформація з радянських реєстрів не завжди правдива. Тож розкопки дозволяють встановити причину та рік смерті, а в цілому показують реальну картину долі українців у Другій світовій війні.

Перепоховання останків померлих воїнів має здійснюватись із дотриманням вимог законів України «Про охорону культурної спадщини» та «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років». Щоб провести процедуру, місцева влада має отримати дозвіл від Міністерства культури, оскільки такі поховання є історичними пам’ятками місцевого значення. Однією із найбільших організацій, які займаються виявленням, ексгумацією, ідентифікацією і перепохованням загиблих під час Другої світової війни по всій Україні, є Меморіально-пошуковий центр «Доля», заснований у 2007 році. Його директор Святослав Шеремета вважає, що саме перепоховання є завершальним етапом декомунізації та деколонізації України, оскільки могили радянських військових у центральних частинах сіл та міст були маркером тоталітарного комуністичного режиму.

Існують також інші організації: наприклад, Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» веде свою діяльність ще з 2005 року на території Галичини, частково Поділля та Волині. Керівник товариства Любомир Горбач розповідає, що до відкриття громадської організації його спонукала сімейна історія:

— Моє бажання знайти могилу дідуся, [вбитого НКВС], призвело до того, що я почав цікавитися військовою історією УПА. Власне, коли я в Лопатині збирав інформацію про тюрму, в яку було привезено тіло загиблого діда, я познайомився з місцевим дядьком, який підлітком допомагав партизанам, за що був вивезений з сім’єю до Сибіру. Він володів інформацією про масові поховання солдат.

НКВС
Народний комісаріат внутрішніх справ — міністерство СРСР, що серед іншого займалося боротьбою з національними та політичними рухами, зокрема тими, які проповідували ідеї національної незалежності та закликали до повалення радянської влади. Для досягнення цілей часто використовувало жорсткі методи (ув'язнення, допити, тортури), з порушенням прав людини та масовими репресіями.

Фото: Юрій Стефаняк.

Спочатку товариство складалось з 2–3 людей, але до 2014 року зросло до 50. На жаль, з початком російського вторгнення в Україну діяльність була значно скорочена, оскільки більшість учасників «Пам’яті» стала на захист Батьківщини в лавах ЗСУ.

Організації, які займаються перепохованням загиблих під час Другої світової війни, мають чимало перешкод і обмежень, зокрема й через бюрократію. Наприклад, часто в офіційних даних вказано, що меморіальні комплекси загиблим під час Другої світової війни включають їхнє поховання, хоча насправді це не так. Адже реєстри формували ще в Радянському Союзі та в сучасній Росії. Українські організації, які займаються ексгумаціями, неодноразово з цим стикались, каже Любомир Горбач:

— У Хирові [на Галичині] на центральному Майдані у 1960-му році заклали цей пам’ятний знак і за інформацією в архівах РФ записано, що вони там позбирали з місць боїв червоноармійців і 52 бійці в тому меморіалі захороненні. Але коли ми там провели пошукові роботи, ну якщо там 10 останків буде, це буде подією.

Схожа ситуація відбулась у серпні 2023 року в Чернівцях. У міському парку імені Шевченка демонтували пам’ятник радянському генералу Федору Боброву. У документах було вказано, що там є тіло самого Боброва та ще п’ятьох офіцерів. Однак виявилось, що поховань там немає взагалі.

Демонтаж пам'ятника генералу Боброву. Фото: Суспільне Чернівці.

Історик Володимир В’ятрович також наголошує на цій проблемі:

— Попри те, що в Радянському Союзі говорили «нікто нє забит, нічто нє забито», як показує реальність, дуже часто це була фейкова дослідницька робота.

Що роблять з пам’ятниками в Україні: ініціативи й приклади

Ситуація щодо пам’ятників загиблим під час Другої світової війни — непроста. Керівники на місцях часто думають, ніби мають лише один варіант — демонтувати. Так, наприклад, представник робочої групи з питань декомунізації у Львівській області Олег Радик заявляє

— Великого спротиву щодо знесення радянських пам’ятників немає. Наша ціль — всі радянські пам’ятники мають бути демонтовані: чи скорботна мати, чи «родіна-мать».

Історик Володимир В’ятрович не підтримує цю думку: 

— Говорити про те, що всі ці памʼятники мають бути демонтовані — мені здається, це неправильно. Це наші земляки, які брали участь у цій війні. Так, вигнання нацистів не стало повним звільненням України, не стало перемогою для України, але одне з двох зол було подолано.

В Україні є приклади, коли активістам вдається завдяки розголосу та підтримці суспільства демонтувати радянські та імперські символи на пам’ятниках Другої світової війни. Так, наприклад, станом на серпень 2023 року вже було очищено близько 300 пам’ятників по Україні зі списку громадського об’єднання «Деколонізація України», яке працює з 2017 року та почалось з регіональної ініціативи у Харкові. Учасники створили мапу об’єктів з комуністичною символікою.

Голова організації Вадим Поздняков розповідає про те, як вдається вплинути на місцеву владу:

— Це роз’яснювальна робота, спілкування з головами громад і пояснення необхідності проведення подібних заходів. З частиною громад це все виходить. З частиною поки ні.

Розглянемо вдалі приклади перетворення радянських пам’ятників, зокрема присвяченим темі Другої світової війни, в Україні та Європі. Ці кейси можуть надихнути на кращі способи відображення історії радянського періоду в українському просторі. Історик Володимир В’ятрович наголошує на тому, що досвід будь-яких посткомуністичних країн цінний:

— Мова не йде про повне повторення. У дечому ми пішли далі, ніж інші країни Східної Європи. Вони почали в нас запозичувати. Це взаємне навчання в процесах позбавлення від тоталітарної спадщини.

Учасник акції. Фото: Сергій Нужненко.

У Вінниці навесні 2022 року почався процес деколонізації Європейської площі в центрі міста. В результаті демонтували скульптурну композицію, що зображувала трьох абстрактних солдатів. За твердженнями директора Музею Вінниці Олександра Федоришена, на цьому місці більшовики розпочали традицію військових поховань в центрі міста ще 1920 року. Тут ховали червоноармійців, чекістів, організаторів продрозкладки, і лише згодом учасників Другої світової війни.

Оновлений Меморіал борців з нацизмом відкрили на військовому кладовищі на вул. Київській. Там перепоховали учасників Другої світової війни, останки яких віднайшли на площі під час пошуково-ексгумаційних робіт. Деякі воїни за бажанням родичів знайшли останній спочинок на звичайних кладовищах. Також на новий меморіал з Європейської площі перенесли металеві плити з іменами полеглих вінничан. Натомість на місці старого — вклали плитку і посадили квіти, а згодом мають провести архітектурний конкурс проєктних пропозицій для цієї ділянки.

У Дрогобичі вдало попрацювали з пам’ятником загиблому під час Другої світової війни місцевому жителю, військовику Григорію Геврику. До недавнього часу на постаменті він був представлений як Герой Радянського Союзу. Однак місцева влада вирішила замінити текст на «Дрогобичанин Григорій Геврик — герой Другої світової війни», а також прибрати з пам’ятника радянську символіку. Крім того, оновили історичну довідку щодо цієї постаті. Планують ще додати QR-код з посиланням на біографію.

Один зі способів переосмислити функцію і розташування пам’ятників — створити окремий простір для них, наприклад, музей чи парк. Це активно практикують у країнах, де з розпадом СРСР залишилось багато радянських монументів. Так у Будапешті (Угорщина) в 1993 році з’явився музей просто неба «Мементо» для зберігання пам’яток радянського часу. У Друскінінкай (Литва) у 2001 році відкрили парк «Груто». За проєктом його зовнішній вигляд імітує табори ГУЛАГу. У Софії (Болгарія) у 2011 році започаткували нову філію Національної художньої галереї — Музей соціалістичного мистецтва. Він включає парк з радянськими монументами з різних міст, художню галерею та відеозал.

ГУЛАГ
«Головне управління виправно-трудових таборів» — це мережа виправничо-трудових таборів, що існувала в Радянському Союзі у 1934–1956 роках.

Скульптурна композиція в парку «Груто». Фото: Айя Ебрагім.

В Україні також нещодавно з’явився схожий проєкт в Путивлі на Сіверщині. Там у Спадщанському лісі впродовж 2016–2019 років будували «Парк радянського періоду». Основна мета створення цього музею — сформувати сучасне та науково обґрунтоване уявлення про радянську епоху для теперішніх та майбутніх поколінь українців. Спочатку туди перенесли пам’ятник Леніну з центральної площі міста, а вже згодом почали з’являтись експонати з різних регіонів України. Зокрема монументи, присвячені подіям та постатям Другої світової війни — пам’ятники Миколі Ватутіну, Зої Космодем’янській та іншим радянським діячам. Також там розмістили «Пам’ятник загиблим землякам» села Нова Слобода, зроблений в часи СРСР. 

Демонтаж пам'ятника Ватутіну в Києві. Фото: Юрій Стефаняк.

Крім того, на Бесарабії є Парк-музей соцреалізму на території центру етнографічного, сільського зеленого туризму і сімейного відпочинку Фрумушика-Нова. Символічно, що він створений на місці сіл, жителі яких були виселені радянською владою навесні 1946 року. Там просто неба зберігається близько 120 скульптур, пам’ятників, бюстів і барельєфів радянських діячів, звезених з усієї України. 

Парк-музей соцреалізму. Фото: Олександр Хоменко.

У Львові в музеї «Територія терору», який спеціалізується на трансформації міського простору внаслідок нацистського та радянського насильств, є окрема колекція монументального радянського мистецтва. До неї входять пам’ятники, що були демонтовані під час декомунізації. Після початку повномасштабного вторгнення працівники музею почали також оцифровувати експонати та створювати аудіогіди. 

Музей «Територія терору». Фото: Софія Соляр.

Та монументи можна не лише переносити, а й переосмислювати. Один з варіантів — створити артоб’єкти з типових тиражованих скульптур. У столиці Болгарії у 2011 році пам’ятник із зображенням Червоної армії вуличний художник розмалював під героїв американських коміксів, що виступають проти Росії, та залишив напис «В крак с времето» (переклад з болг. — У ногу з часом). А у 2014 році на знак протесту проти російського вторгнення в Україну пам’ятник забарвили в кольори нашого прапора. В європейських газетах художника назвали болгарським Бенксі, а Росія закликала Болгарію викрити та покарати вандалів. 

Ці приклади показують, як радянські пам’ятники можуть перетворитися на нові, сучасні об’єкти, що вписуються у сучасний культурний контекст і можуть служити новим цілям і значенням в межах артпросторів. Ми в жодному разі не закликаємо встановлювати іронічно розфарбовані пам’ятники на головних площах. Це — спосіб говорити про проблеми та пропрацьовувати колоніальні травми. 

Музей «Територія терору». Фото: Софія Соляр.

Росія продовжує активно встановлювати радянські пам’ятники на тимчасово окупованих територіях. Це свідчить про намагання позначити свої територіальні претензії, використовуючи символи та монументи як інструмент маркування простору. Водночас окупанти не шкодують монументи (зокрема присвячені Другій світовій війні) під час обстрілів цивільної інфраструктури України, що вкотре доводить їх байдужість до того, що вони називають святим. Саме тому необхідність переосмислення пам’ятників Другої світової війни беззаперечна, ми маємо позбутись радянського та російського впливу в цій сфері. Проте слід прагнути до балансу між збереженням культурної спадщини та втіленням дійсного історичного контексту. Радикальне знищення може призвести до втрати цінних творів українського монументального мистецтва, яке було створене в умовах тогочасного тиску з боку цензури, тоталітаризму та пропаганди. Важливо розібратись у видах пам’ятників, історії створення груп і окремих монументів, їхніх особливостях, а вже потім змінювати чи демонтувати, надавати їм нові значення, перетворюючи на місця рефлексії. 

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Продюсерка проєкту:

Ксенія Бовкун

Авторка тексту:

Тетяна Савченко

Редакторка тексту,

Координаторка текстового напрямку:

Олеся Богдан

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Дослідниця теми:

Анна Сильман

Яна Мазепа

Транскрибаторка:

Фотографиня:

Софія Соляр

Більдредактор,

Координатор фотографів,

Фотограф:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Графічний дизайнер:

Арсен Шумейко

Графічна дизайнерка,

Координаторка напрямку дизайну:

Олександра Онопрієнко

Сценаристка:

Юлія Дунаєвська

Редакторка сценарію:

Наталія Сукач

Режисер,

Координатор режисерів монтажу:

Микола Носок

Координатор напрямку партнерств:

Мар'ян Манько

Координаторка напрямку продюсингу:

Марина Мицюк

Координаторка сценаристів:

Карина Пілюгіна

Координаторка операторів:

Ольга Оборіна

Координаторка транскрибаторів,

Координаторка субтитрувальників українськомовної версії:

Олександра Тітарова

Копірайтерка:

Софія Котович

Головна копірайтерка:

Владислава Івченко

Координаторка контент-менеджерів:

Катерина Юзефик

Керівниця з маркетингу та комунікацій:

Дар'я Чорноморець

Піарниця:

Валентина Ковальчук

Координаторка маркетингу:

Дарина Іванова

Спеціаліст із реклами та аналітики:

Владислав Іванов

Координаторка соцмереж:

Анастасія Гнатюк

Менеджер із комерційних партнерств:

Сергій Бойко

Операційна менеджерка:

Людмила Кучер

Фінансовий спеціаліст:

Сергій Данилюк

Фінансова спеціалістка:

Катерина Данилюк

Руслана Глушко

Бухгалтерка:

Юлія Кловська

Людмила Місюкевич

Юрист:

Олександр Лютий

Архіваріуска:

Вікторія Будун

Івент-менеджерка:

Єлизавета Цимбаліст

Відповідальний за технічне забезпечення:

Олексій Петров

Слідкуй за експедицією