Костянтинівка: місто фурій

Нитки і дзижчання

Ми йтимемо багато кілометрів пішки. Нас четверо: я, фотограф і двоє військовослужбовців 24-ї бригади — Олег Петрасюк і Костянтин Мельников. День тільки народжується, він сьогодні недостатньо туманний, аби сподіватися, що нас не побачать дрони. Однак небо ніби й не дуже ясне, хоча погода ще зміниться. Тому ми не раз почуємо команду «небо!», що означатиме «ховайтеся — безпілотник».

Посеред вулиці — розбомблений робот-транспортер із розсипаними обвугленими овочами, а також патронами. На гіллястих старих деревах, на вирваних осколками шматках бляхи, на іржавих автівках розвіваються пасма оптоволокна. Олег, який іде попереду, зачіпає автоматом його нитки, продирається, намагається відчепитися. Обірвані електричні дроти тягнуться до спаленого трансформатора. Звідусюди стирчить арматура, зігнуті труби, шланги з відкритих капотів спалених автомобілів, корені вирваних із землі дерев. Кубла оптоволокна валяються на зеленій брудній траві, як відрізане волосся. Біля спаленої машини лежить кілька снарядів — цілих, у кіптяві. Пізніше дорогою, під деревом, буде ще два нерозірвані снаряди. 

Ось і перше дзижчання, метрів за сорок від нас. Цей звук схожий на рої мух. Як богині помсти Фурії, що не тільки жалили своїх жертв, а й постійною присутністю доводили до божевілля, ці дрони ще довго гудітимуть у голові, навіть коли будеш далеко від фронту. Ми прибігаємо під велетенський горіх, дивимося в небо й бачимо перший дрон.

Олег цілиться. Інші притискаються до бляшаного паркану.

— Бачиш? — каже Костянтин, помітивши дрон метрів за сорок від нас.

Олег не відповідає. А потім просто починає стріляти: раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім пострілів. Не збиває. За якусь мить чути віддалені постріли інших військових десь на інших позиціях. 

Заходимо в парк з атракціонами. Верх колеса огляду зовсім потрощений. Поряд — карусель із кріслами у вигляді звірів: жираф, слонів, зебр тощо. Забігаємо в схованку, бо знову летить дрон. Дашок каруселі, опори колеса огляду, кіоск, де продавали квитки, — усе поточене. Кожне дерево, кожен дім, кожна деталь паркану — просто все навколо зачеплене війною.

Дерева розламані навпіл. Удалині — зруйновані велетенські підприємства. У Костянтинівці був один із найстаріших на сході заводів чорної металургії, також тут виробляли електротехнічне обладнання, а на склозаводі виготовили зірки для кремлівських веж і скло для саркофага Леніна.

Дим між колон

Удалині між дерев у диму видніються могутні колони будівлі. Їхні підніжжя засипані розбитою цеглою. Це шість димарів, які на кілька поверхів стременіють у небо. Горить вогонь, і дим снує між колонами. Цвірінькають пташки, на мить цілковита тиша, а потім — гучний виліт нашої арти.

Чути дрон. Ми забігаємо в дім: справа на порозі — труп кота, а зліва крізь кілька дверних отворів видно ванну, над якою на плиточках зображені два лебеді.

Блукаємо цими покинутими будинками кімната за кімнатою, поверх за поверхом. Блукаємо покинутими вулицями. Проходимо повз облізлі мури, виходимо на ринкову площу. Вздовж проспекту простягнуті кубла колючого дроту, що перетинають місто, ніби захисні вали. Під деревом — підстрелена бойова машина. Посеред вулиці — спалений кулемет.

Ось і виходять перші цивільні. Старша жінка йде проспектом у бік кулемета, потім звертає. Вітаємося. Каже, що йде по хліб, який можна отримати десь там на горизонті. Зрештою, вона не хоче з нами говорити, хоча на прощання каже, як її звуть — Ірина.

Далі на вулиці з’являється дід із білою бородою. Він теж не радий нас бачити.  Удалині видно ще трьох людей, які прямують у напрямку до нас. Але невдовзі звертають і йдуть у двори, очевидно, щоб із нами не зустрічатися.

Один із небагатьох цивільних, хто буде з нами привітний, називає себе Богданом. Йому на вигляд біля тридцяти. Каже, до магазину, куди прямує, щось привозять щодня, але там дуже великі черги й усе розмітають одразу. Богдан вважає, що вороги «Покровськ подужають, а на Костянтинівці обірвуться».

Цікавлюся, чи є для нього якийсь момент, коли зрозуміє, що треба виїжджати. Починає сміятися:

— Якщо я побачу, що вони вже шаряться між домами.

Питаю, як тут загалом життя в Костянтинівці.

— Як можемо, так і виживаємо.

— А що найважче?

— Не замерзнути. Холод бісить.

Удалині — двоє людей із білими мішками на плечах. Вони теж звертають у двори, побачивши нас.

Ідемо далі. Ось розбите приміщення пошти. Серед фрагментів будинків, вивісок, хвойних дерев і дахів лежить поштова скринька. Оминаючи руїни, переступаючи зігнуту бляху, ідуть двоє військових, обоє із 28-ї бригади.

Питаю в 33-річного Андрія, який 2014-го переїхав на неокуповану територію України з Луганська, як тут ситуація. Він дивиться вбік:

— Та ви ж бачите самі.

Недавно Андрій із побратимами ледь не попав під КАБ: чотири верхні поверхи знесло, а військовим пощастило.

— Як Різдво будете святкувати?

— На війні, на позиції, — відповідає.

— А того року як було?

— Теж на позиції був.

— Була у вас якась кутя?

— У нас був святковий стіл. Потім було «привітання» від наших ворогів — «Градами» о дванадцятій годині. Салюти були.

Андрій попав до армії після того, як спробував перетнути кордон із Молдовою. Вони з дівчиною планували почати нове життя поза межами України. Але склалося як склалося, зрештою, Андрій каже, що йому зараз нормально.

Побратим Андрія — 25-річний Євген із Миколаївської області. За останні дев’ять місяців, які він тут воює, місто дуже змінилося:

— Ти от на позицію заїжджаєш — один вигляд воно має. Виїжджаєш — зовсім інший: усе обстріляно, усе в дірках.

Питаю, як тут цивільні. Він спочатку усміхається, потім говорить, що не знає, а далі каже, що ждунів багато. А ще:

— Цивільним зараз тут не місце.

За  російсько-українськими перемовинами Євген не слідкує, за новинами загалом теж. Каже, що це не впливає на його роботу. Єдине, що цікавить, — розвиток технологій, щоб бути ефективнішим у роботі зі знищення ворога.

— Вірите, що зараз може закінчитися війна?

— Мабуть, ні. Але хотілося б вірити.

Голуби і цапи

Проходимо ще кілька кварталів. Ось п’ятиповерхівка — посередині як прокушена, наче якась голодна велетенська тварина викусила середину: частину проковтнула, решта повипадала з рота. Ще з одного боку — плетиво з обірваних гілок та іржавих дверей гаражів, вирваного з корінням дерева і спаленого автомобіля. Навколо лежать панелі, віконні рами, дивани. Посередині — площа, перерита вирвами, а ще — голубник.

Свист. Із заглибин у землі вилітають сотні голубів. Птахи роблять коло, шелестять у повітрі. Собаки, що заблукали десь на поверхах будинків і не знають, як повернутися, дико гавкають.  Голуби знову сідають — хто у кратери від ударів, хто на гострий дашок голубника, хто на дереві.

Поміж потрощеними будинками й гаражами йде чоловік з електрочайником. У якомусь із під’їздів можна набрати гарячої води. Каже, живе з хворою мамою, евакуюватися не може. Летить дрон — ми розбігаємося. Чоловік із чайником теж біжить, хоча менш жваво, ніж ми.

Біля одного з будинків — свіжа могила. Одна частина хреста зроблена з держака від лопати. Інша — щось схоже на шматок деревини з підвіконня. Той, хто майстрував цей хрест, не витягнув навіть цвяхи. Місце з’єднання цих частин перемотане шматком чорного грубого кабелю, звʼязаного в міцний вузол — жест стягування кінців аж відчувається. Навколо розкидані шматки дерева, віконних рам, книжки. Костянтин каже, що тут, швидше за все, похований чоловік, якого він знав. Йому було за 70, звали Юрою. Ще недавно він грів воду на вогні під стіною. Старий — єдиний із будинку, хто тут іще жив, коли інші виїхали. Також під лавкою валяється чорно-коричнева дублянка. Костянтин каже, що вона могла належати цьому чоловікові.

Ось у дворі ще одна будка, схожа на голубник. У високій жовтій траві пасуться два цапи — один білий, другий сірий. Сірий об’їдає вершечок високої трави, а білий дивиться на нас. Потім вони біжать один за одним удалину, у бік будинку. Щось десь свистить, щось десь прилітає.

Дзижчить, ми тулимося до металевих гаражів. Удалині — димок в альтанці, столик, а також польова кухня, стільчики, схожі на шкільні, каструлі. Вариться їжа. Господар щойно зайшов в один із під’їздів. Воркоче голуб, іде в бік альтанки з їжею.

Костянтин зауважує, що стало світліше і видимість тепер краща, тож дронів зараз більшатиме:

— Будемо виходити довго і нудно.

Військовий каже, що зараз покаже нам іще одну свіжу могилу — з пальмою.

Вулицею на велосипедах їдуть двоє чоловіків. Вони тримаються однією рукою за кермо, а іншою затуляються, пригинаються і швидко прошмигують повз нас. Проходимо ще кілька метрів і справді бачимо штучну пальму, а також невеликий насип на могилі жінки. Рожеві квіти під пальмою, хрест з іконою, кілька гілочок сосни і ялини, кілька гілочок із червоними ягодами, а також чарка, де була горілка, а тепер — замерзла вода. Вдалині чути мекання цапа.

Висота

Ідемо до девʼятиповерхівки. Найголовніше — швидко перебігти проспект. Наприкінці нашого забігу, уже під аркою, дрон пролітає дуже близько, ми залітаємо в підʼїзд. Невдовзі із двору виходять чоловік і жінка, вони везуть на візку якісь речі:

— Добрий день, — кажу їм.

— Добрий день, якщо він добрий, — відповідає чоловік, не дивлячись у наш бік.

Жінка кричить, щоб її не знімали. Підходимо до девʼятиповерхового будинку. Звідусюди починають збігатися коти. Їх так багато, що складно порахувати. Коти доглянуті й товсті. Удалині зʼявляються Андрій і Євген, яких ми вже бачили годинку тому. Кажуть, нічого нового за цей час не побачили, все те саме: руїни, цивільні, обстріли.

Звідкись зʼявляється ще один чоловік у цивільному. Із розмови розуміємо, що військовий. Він вирішив перевірити, хто ми, бо нещодавно тут неподалік зловили двох російських диверсантів.

Жінка заходить у будинок, чути, як довго вона піднімається сходами на якийсь із верхніх поверхів. В одній із квартир бачу ще живі вазони, хоч вони вже починають засихати, адже кілька тижнів їх не поливали. Поряд із рослинами — пилка і два ножі: один довший, другий значно коротший. Ще один встромлений у глину вазона. Ми піднімаємося аж на дах. Там одразу чути дзижчання, тож встигаю побачити тільки осколок від снаряда завбільшки з дві долоні, і ми швидко повертаємося. Із сьомого поверху теж усе видно.

Місто — суцільні руїни. Удалині щось горить. Багатоповерхівки повністю розтрощені, двори завалені сміттям.

— Молнія! — кричить один із військових.

Інший цілиться. Постріл, постріл, постріл, постріл… Тиша. Потім іще два постріли.

Спускаємося. Знову перебігаємо проспект. Поряд — великий напівкруглий торговий центр «Сім вітрів», схожий на амфітеатр. Знову Олег кричить:

— Небо!

Знову нам щастить. Скільки разів за сьогодні? Може, двадцять, може, тридцять.

— Чому не втікаєте від дронів? — питаю в людей, які проходять повз.

— У нас звичка. Хєрова, але звичка.

Із неба сиплеться кілька сніжинок, схожих на попіл.

Боги

Будівлі прикрашені мозаїками. На одній із них зображений космонавт із написом «СССР» на шоломі. По ньому, очевидно, стріляли зі стрілецької зброї, бо він трохи покоцаний.

Два дрони. Біля стіни стоїть військовий, питає, хто ми. Каже:

— Краще тут не затримуватися, — а далі додає: — І дистанція, хлопці, дистанція.

Ми і справді потім на відкритих ділянках пересуватимемося не четверо, а по двоє.

Удалині щось сильно горить — густий стовп диму. Приближаємося, стає зрозуміло, що це приватний будинок.

Вулицею іде старший чоловік. Запитую, чи знає він, чий це дім. Відповідає, що робив там ремонт десять років тому і що жив у ньому «нерусский, жулік багатий».

Дім розгорається сильніше, вогнище загрозливо тріскотить. Сподіваюся, там немає боєкомплекту, що здетонує. Біля будинку — розбиті залишки акумулятора від дрона.

Повертаємося назад. Перебігаємо парк, де посередині стела із серцем і написом назви міста. Знову не можемо біля неї зупинитися — відкрита місцевість. Знову привал біля каруселі. Удалині все ще валить дим від будинку.

Знову біжимо. Знову всюди оптоволокно. Стоїмо під маленьким деревцем, військові обоє напоготові — за необхідності треба стріляти в безпілотник. Забігаємо в приватний сектор. Ідемо вулицею. Спускаємося до яру. Зустрічаємо старшу жінку в фіолетовій куртці. Вона називає війну непорозумінням і сподівається, що воно скоро закінчиться. Каже, що немає ні світла, ні води, ні газу, тому не може стежити за новинами, але дуже хоче, щоб усе це закінчилося.

— Щасливо вам, — говорю за мить до того, як треба бігти.

— І вам щастя, — каже. — Дрони на голови падають. Ви акуратніше там.

Поки ми ховаємося під деревами, вона спокійно собі йде далі.

Проходимо повз ті самі двори, повз спалені автомобілі. Біля багатьох будівель синій обмерзлий виноград, який скоро опаде і зогниє.

Залазимо в наше авто, дуже швидко їдемо повз повалені стовпи з антидронними сітками.

І тут у якийсь момент Олег, який за кермом, питає Костянтина, чи той побачив «ждуна». Військовий дивиться у вікно — кілька секунд тому нас справді помітив оптоволоконний дрон-камікадзе. Він сидів просто на дорозі.

І тепер «ждун» женеться за нами. Його видно в заднє скло.

— Летить! — гукає Костянтин.

Щодуху тримаюся за ручку дверей автівки. Як тільки зупинимося, треба швидко відчинити дверцята й вибігти, щоб не згоріти заживо.

Але військовий мчить, він додає і додає швидкості — 120 кілометрів за годину, 130, 140, 150… Тримаюся за цю ручку, дивлюся у вікно — розірвані антидронні сітки розвіваються над степом, як вітрила. На поворотах Олег пригальмовує, і тут найбільше ждеш удару.

Але невдовзі зникає. Ми сповільнюємо темп. Костянтинівка далеко позаду. Вечоріє.