Перші 42 дні повномасштабної війни. Щоденник фотографа

Мене звуть Петро Чекаль, я фотограф із Харкова, міста, яке зараз перебуває під обстрілами російських військ. Знімаю я вже років сім, 15 років займаюся музикою, пишу тексти та вірші – все це зараз клином сконцентровано у моїй творчості.

У перший день війни я собі місця не знаходив: я мав бути там, на півночі, на фронті з нашими військовими пліч-о-пліч. І навіть якщо не з гвинтівкою в руках, то з фотоапаратом у руці. Я хотів показати фотографією, що цей світ треба і слід міняти. Але сім’ю я покинути не можу. Тому я не замовкаю: я пишу, знімаю, пишу музику про війну, проти війни.

Цей геноцид, цей злочин проти людства, цей перехід через поріг гуманістичних традицій Європи на бік смерті та темряви, цей страх перед розпливчастим майбутнім я намагаюся відобразити в наративній історії моєї родини, яка ще не закінчена…

Зараз війна — буяння документального стилю. Майже всі медіа світу, від «Magnum Photos» до «Time» знімають у моїй країні людей, руїни, життя і смерть. Як би я не хотів у перші дні потрапити туди ж, як би не хотів бути поруч і знімати, але змушений бачити війну у всіх інших її проявах. Камера — це інструмент, який вчить людей бачити без камери.

Фотографія – це поезія.

Ну як, подивившись на роботи Євгена Павлова, Сола Лейтера, Вільяма Еглстона, Гаррі Груєра та інших, не сказати, що це поезія у фотографії? У когось форма переважає над змістом, а у когось метафора над формою. Так і я намагаюся змішувати поезію із прозою, метафори з документалістикою.

Цього дня я зрозумів одне: що повітря стало іншим і що кожен кадр, зроблений після 5-ї ранку 24 лютого 2022 року, буде особливим, буде іншим, буде наповненим іншою історією.

Моя мама Лариса, відійшовши від шокового стану, розмовляє з близькими та друзями. Думають, що робити далі. Вирішили поки що залишатися у Харкові.

Те найстрашніше, що охоплює, і несправедливе звернення Путіна о 5 ранку 24 лютого 2022 року.

З початку війни минула приблизно година-півтори. Батьки в шоці, тато дивиться новини, а мама намагається заспокоїтися.

Кінець першого дня. Не втомилися, досі шок, ми з братом Мітєю сторожимо Харків із вікна нашого будинку. Обстріл ще не почався. Сподіваємось, і не почнеться.

Уся моя сім’я, мій дім.

З розумінням, що кожен кадр після початку війни — це особливий кадр, наповнений абсолютно іншим повітрям, я почав бачити метафори у навколишній реальності. Це одна з таких — метафора війни: голчасті щупальця, що охоплюють, бажають забрати якнайбільше життів.

Брат прокинувся і прислухається до пострілів, які стають дедалі ближчими.

Прокинулися від вибухів, пішов дивитися класифікацію ракет, щоб знати якщо що раптом…

Мама прислухається до вибухів, що лунають неподалік.

До нас додому приїхали друзі з маленькою донькою. Разом було нестрашно чекати на вибухи.

Наша подруга Маша та її маленька донька Софія. Маша прикриває свою доньку, бо вибухи стало чути дедалі ближче. Страшно. У них була паніка, сльози. А Соня спить.

Вечір того ж дня. Після тиші і паузи, перед сном, знову почалися обстріли. Треба спати, але не можемо.

Бабуся, яка до та на початку війни дивилася російські новини, через вибухи поблизу взяла атлас України та почала його вивчати. Мабуть, почала щось розуміти.

Ми з татом вирішили закрити шибки від можливих уламків.

Виїхали з Харкова, не могли там перебувати — вибухи були дедалі ближче.

У дорозі на Кременчук, розсікаючи темряву світлом.

Стояли під Кременчуком п’ять годин у пробці. Мій тато намагається додзвонитися до друзів, у яких можна переночувати.

Переночували у знайомих знайомих. У цей момент розумієш, як сильно згуртувалась Україна, як люди прагнути один одному допомогти, підтримати.

Я згадав рядки одного білоруського поета Строцева: «Майбутнє України вийде з підвалу і зажмуриться від світла».

По дорозі на Вінницю було багато їжаків та хрестів, хрестів та їжаків.

Зупинилися у вінницькому гуртожитку: людей багато, місць мало.

Чергова тривога, тривожне місто, тривожні будинки.

Втомлена мама.

Пару днів відлежавшись у Вінниці, їдемо далі.

Львів, мама розмовляє з бабусею, що залишилася в Харкові. Чомусь боляче, але вона відмовилася їхати, не могла покинути свій будинок.

У гостях у відомого українського культуролога та музикознавця Олександра Пустовіта.

Той графічний Львів, який я бачу, який я відчуваю.

Повинен був прийти Чекачков (Ігор Чекачков — український фотограф із Харкова. — ред.) у гості, але не прийшов, зняв брата у схожому стилі.

До нас у Львові приєднався мій племінник гітарист та мій друг культуролог, у тісноті слухаємо Альбеніса.

Втомлена мати.

Знімаю серію автопортретів, з допомогою фотографії намагаюся зрозуміти себе. Один з них — вітряний, що летить.