Фотопроєкт «Спільна коляда»: свято попри війну

Це фотопроєкт про тяглість і єдність, адже зимові свята (передусім Різдво) — час, коли не тільки родини збираються разом, а й люди з різних регіонів можуть перетнутися у спільній коляді.

Ми зафіксували на цих світлинах вертепувальників із різних куточків країни, які зібралися в один гурт, та мешканців деокупованих територій, які приймали їх у себе.

Вертеп на Причорномор’ї очима Христини Кулаковської

Вертепувальники, які приїхали з колядками та грають вуличні вистави про народження Христа, приносять свято й докладаються до того, щоб українські традиції продовжували існувати. Люди із прифронтових територій, які приймають це свято в умовах війни, запрошуючи таких гостей на свої подвір’я чи у свій дім — це наше сьогодення, що досі загрожене, а тому маємо докласти всіх зусиль, щоб його зберегти. Культура і є тим інструментом, що об’єднує нас, надихає і підтримує дух, волю і традиції українців.

Христина Кулаковська,
авторка ідеї фотопроєкту

Вертеп на Слобожанщині очима Єлєни Калініченко

— У селищі Близнюки, де зроблені всі світлини, більшість самі вибирали, з ким хочуть фото, і залюбки йшли за мною, щоб зробити кадр. А поки інші чекали на свою чергу, діти й вертеп разом уже й пісні співали, свистіли, на бубенцях грали. Всі познайомились, діти навіть просили контакти учасників вертепу. Думаю, їм дуже сподобалось і точно запамʼятається надовго.

Ніхто не просив прибрати камеру, ніхто не ставив питання «а для чого це потрібно?». Тільки цікавились, де можна потім ці фотографії знайти. […] Багато хто сам підходив фотографуватись. Підходили навіть військові, що було дуже приємно.

Важко було тільки в Барвінковому, коли ходили по хатах. Ми приїхали вже ввечері. На вулиці темно, а десь далеко лунають вибухи. Нам ніхто так і не відкрив, а деякі навіть вимикали світло в будинку, коли ми стукали в двері. На головній вулиці було інакше, всі нас впускали до себе в заклади та магазини, зупинялись та слухали колядки на вулиці.

І є ще одна дуже тепла історія. Коли ми йшли вздовж дороги, біля нас зупинився військовий на машині. Ми ж бігом до нього колядувати, а Руся, яка грала роль Німецького Царя, підійшла найближче й вони поцілувались! Ми всі остовпіли. Виявилось, це її хлопець приїхав із Краматорська, щоб побачитися годинку з коханою.

Єлєна Калініченко

Вертеп на Слобожанщині очима Альони Малашини

— В Охтирці Лілія, директорка центру надання соцпослуг, зустрічала нас, здавалося, душею, усміхалася й говорила натхненні речі. Я зауважила її красиві блакитні очі, а її коліжанка сказала нам, що очі в неї такі усміхнені сьогодні, бо це ми прийшли, а взагалі сьогодні другі роковини, як помер її чоловік: «А вона тримається. І всіх нас тримає».

Павло Кузьменко, мер Охтирки, слухав наш вертеп уважно. У нього в кабінеті, щоб нас послухати, зібралася вся міська рада, жінки знімали на телефони. Казали, що колядки чули, а вертепу не бачили. А в Іванівці директорка Центру культури Людмила Макайдан за кілька годин зібрала на наш виступ, здавалося, пів села. Зустрічали нас надзвичайно тепло.

Альона Малашина

Вертеп на Причорномор’ї очима Ірини Десятниченко

— На Миколаївщині, де зробила фото з малим звіздариком, традиція колядування не є суперрозповсюдженою. Готуючись до вертування, ми знайшли лише дві дійсно автентичні миколаївські колядки. Та й у самих селах під час зустрічі з місцевими всі дуже дивувалися нам, бо мало хто дійсно знав, що таке вертеп та коляда, а як і знав, то щось дуже й дуже відоме. Та тут, у маленькому напів пустому селі з дуже промовистою назвою Романово-Булгакове нас зустріли мама із хлопчиком. І не просто зустріли: малий, побачивши нашу звізду, приніс власноруч зроблену зірочку й не побоявся нам заспівати колядку.

Мотивує щось робити далі, і є розуміння, що вся пророблена робота була не дарма, коли бачиш ці щасливі чи заплакані очі місцевих. Їм дійсно потрібно трішки радості.

Вертеп на Подніпров’ї та Запоріжжі очима Нати Ліпчанської

Вертеп на Причорномор’ї очима Юле Вілд