Старобільськ: місто козаків та бунтівників

Із початком російсько-української війни терористичній «ЛНР» не вдалося закріпитися у Старобільську, тож місто стало прихистком для багатьох установ і переселенців із Луганська. Але з лютого 2022 року воно знову зазнало нападу РФ і наразі перебуває під окупацією. Місцеві мешканці зустріли окупантів спротивом: перегороджували дорогу російським танкам, виходили на мітинги з державними прапорами та співали гімн України. У цьому матеріалі пригадуємо ключові віхи історії та формування справжньої ідентичності міста, адже Старобільськ — це Україна.

Давня козацька слобода

Старобільськ — одне з найдавніших міст Слобідської України. У XVII ст. на ці території все активніше переселялися козаки, селяни і міщани з інших регіонів України. Існує кілька версій походження назви міста і його витоків, утім, офіційною датою заснування наразі прийнято вважати 1686 рік. Протягом XVIII ст. завдяки зручному розташуванню — на перетині торговельних шляхів — у місті розвивалося купецтво, дрібні промисли, тут організовували великі ярмарки. Тоді поселення кілька разів змінювало назву — спершу це було Старобільске, згодом — Стара Біла.

Звісно, життя у складі Російської імперії не було легким для українців, тому подекуди вони влаштовували збройні заколоти проти соціального гноблення. Одне з таких — Булавінське повстання (1707–1709), що проходило на берегах Айдару. На його придушення Петро I направив двадцятитисячне регулярне військо. Саме неподалік Старобільська один із керівників цього бунту Кіндрат Булавін із поплічниками вбив російського полковника Юрія Долгорукова. Подейкують, саме з цього випадку походить фраза «Кіндратій схопив», що означає раптову смерть. 

У XIX ст. за Старобільськом уже закріпилася сучасна назва, він як повітове місто (адміністративний центр) входив до складу Харківській губернії. Відомими є низка тогочасних архітектурних пам’яток: Свято-Миколаївський собор, Старобільський жіночий монастир, Олександрівська чоловіча гімназія, Катеринівська гімназія. На початку ж XX ст. цей регіон залишався скоріше аграрним, ніж промисловим, водночас там з’являлися новітні для того часу будівлі: пожежне депо, приватний драмтеатр (згодом кінотеатр), ремісниче училище. 

Початок XX ст. зробив місто центром збройних протистоянь за владу. Адже це одна з межових точок Слобожанщини, вигідно розташована з погляду логістики: ще з часів Кримського ханства один із шляхів через Дике поле¹Історична назва малозаселеної території українського степу (від Дністра на заході до Дону та Волги на сході.), що ввійшла у вжиток у XV ст., якими татари ходили на Москву, простягався уздовж пагорбів на правому березі Айдару. Фронт під час Першої світової війни пролягав і через Старобільськ: у місті неодноразово змінювалася влада — ним керували загарники: то німецькі, то білогвардійці, то більшовики.

20 листопада 1917 року Старобільськ проголосив підтримку Українській Народній Республіці. До 1921-го трохи далі на північ, поблизу річки Закам’янки (із 2024-го — Айдар), пролягав кордон УНР, за який точилася боротьба між Директорією УНР³Найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Замінила Гетьманат (Українську Державу) після його повалення 14 грудня 1918 року. і більшовиками. У ті роки в Старобільську посилився повстанський рух. До спротиву долучалися переважно селянсько-анархістські групи, незадоволені більшовицькою політикою в селах. Відомим тогочасним угрупуванням були махновці — українські анархістські формування під керівництвом Нестора Махна. Їхніми впізнаваними атрибутами стали чорні прапори й гасло «Воля або смерть!». Сам Нестор Махно побував у Старобільську двічі в 1920 році. На балконі однієї з історичних будівель 2013 року йому встановили пам’ятник — постать, що оглядає центральну площу міста. Пізніше на стіні цього будинку створили мурал із зображенням відомого анархіста.

Після того, як спротив придушили, Старобільськ став частиною УРСР. У 1920-х регіон залишався осередком численних селянських повстань. Край пережив штучний голод 1921–1923 років, згодом насильницьку колективізацію та розкуркулення. Водночас відбувалася урбанізація, у самому місті розбудовували промисловість, інфраструктуру і заклади освіти. А в 1932–1933 роках окупанти вкотре показали справжнє ставлення до підконтрольних територій: під час Голодомору в місті померло щонайменше 409 жителів.

Пізніша історія Старобільська доби радянської окупації пов’язана з польською історією. На початку Другої світової війни, у 1939–1940 роках, на території місцевого жіночого монастиря створили радянський табір для військовополонених польських офіцерів, інтернованих (примусово затриманих і роззброєних) під час вступу військ Червоної армії на територію заходу України. Передбачувано, що утримували їх у неналежних умовах. Більшість із них — близько 4000 — пізніше були замордовані та вбиті у Харкові, а 48 — померли в ув’зяненні й були поховані на старому місцевому цвинтарі. Так табір у Старобільську став однією з чотирьох сумнозвісних локацій, звідки польських бранців вели на страту в межах Катинського розстрілу⁵Масова страта польських громадян органами НКВС у Катинському лісі (Смоленська область), в тюрмі міста Калінін (нині Твер) та в Харкові навесні 1940 року.. У 1990-х роках на околиці міста виявили поховання жертв, а на місці трагедії встановили меморіал.

Із 13 липня 1942 року Старобільськ пів року був окупований німецькими військами. Тоді загинуло понад 400 жителів міста, а майже всі установи й підприємства були зруйновані. А в січні 1943-го Старобільськ став першим українським містом, визволеним від гітлерівців під час наступу радянських військ, тому кілька днів був столицею УРСР (містом, де базувалася влада республіки).

У післявоєнні роки місто почали відновлювати. Крім промислових об’єктів розбудовували й освітні: у 1948 році відкрили медичну школу, ветеринарний технікум та технікум механізації сільського господарства. У 1960-х у центрі Старобільська з’явився міський парк культури й відпочинку, щоправда облаштований він був на місці колишнього єврейського цвинтаря. Після 2022 року окупанти змінюють парк до невпізнаваності, забудовуючи і встановлюючи там проросійські й комуністичні пам’ятники.

Відомі люди і твори

Зі Старобільська й околиць походить чимало талановитих дієвців культури й науки. Однак період радянської окупації показує: імперія завжди намагалася привласнити собі ідентичність і здобутки цих людей або залякувала їх і репресувала.

Вважають, що саме Старобільськ став прообразом вигаданого міста Старгород, де починається дія відомого роману «Дванадцять стільців» письменників Іллі Ільфа та Євгена Петрова. 1926 року гумористи й уродженці Одеси відвідали місто за редакційним завданням. Про зв’язок із твором і його персонажами нагадують встановлені вже у XXI ст. пам’ятники: Кисі Вороб’янінову, який охороняє стілець неподалік центральної площі, і Остапу Бендеру з безпритульним хлопцем перед будівлею колишньої жіночої гімназії.

Уродженцями Старобільська є також два знамениті винахідники 1930-40-х років:

• Георгій Лангемак (1898–1938) — учений у галузі ракетної техніки та винахідник реактивного міномета «Катюша». Саме він увів у науковий обіг термін «космонавтика» та заклав основу досліджень конструювання реактивних снарядів із твердопаливним двигуном. На честь ученого названий один із кратерів на зворотному боці Місяця. 1938 його необґрунтовано репресували та засудили до розстрілу.  Попри це, його, як і багатьох інших відомих українців, поховали в Москві, додавши 1991 року характеристику про «Героя соціалістичної праці».
• Тамара Балезіна (1913–2010) — мікробіологиня, кандидатка медичних наук, співавторка вітчизняного антибіотика пеніциліну та методики отримання противірусного білка інтерферону.

Із села Половинкине (тепер — Толоківка) під Старобільськом родом відомі шістдесятники й дисиденти — брат і сестра Іван і Надія Світличні, яких радянська влада боялась аж до репресій.

Іван Світличний навчався в аспірантурі в Інституті літератури в Києві. У 1960-х роках його помешкання у столиці (там він мав одну з кращих тодішніх приватних бібліотек) було своєрідним культурним центром, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди багатьох шістдесятників. Через громадянську позицію Світличного переслідували. Під тиском КДБ він втратив роботу, згодом був кілька разів заарештований, відбував покарання в таборах Пермської області. Із заслання повернувся тяжко хворим.

Надія Світлична після університету працювала у школах і бібліотеках на рідній Слобожанщині, після переїзду до Києва — редакторкою й перекладачкою. Займалася самвидавом. 1972 була заарештована й відбула чотири роки таборів суворого режиму в Мордовській АРСР. Після повернення з ув’язнення їй відмовили у прописці, не брали на роботу. 1978 року Надії вдалося емігрувати в США. Там вона продовжила працювати в навколоукраїнських інституціях, у 1983–1994 роках — в українській редакції «Радіо Свобода».

1974 року в Старобільську народився Сергій Жадан — письменнник, публіцист, музикант, громадський діяч, із 2024 року — військовослужбовець бригади «Хартія». В інтерв’ю виданню «СвоїCity» за 2019 рік він так згадує про місто, де прожив перші 14 років:

— Середовище було радше суржикомовне. Якщо ти туди приїжджаєш і говориш чистою українською мовою, то там це звучить доволі екзотично. Але якщо говориш чистою російською, то в тобі теж одразу бачать чужого.

У тій розмові письменник застеріг від узагальнень про схід України, адже ідентичність його регіонів і селищ формувалася по різному, хоча й радянщина намагалася це все урівняти: «Мені з дитинства видавалось, що для тих місць, де я ріс, найбільшою травмою був 1933-й. Думаю, радянський період дуже пропустив цей регіон через свою м’ясорубку. Хоча якісь речі перемолотити все одно не вдалось».

До речі, саме у Старобільську знімали фільм «Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград». І оригінальна, і екранізована історія розгортається на тлі рідного міста автора, а місцеві жителі знімалися в колективних сценах.

Російська агресія та Старобільськ

У 2014 році Старобільськ, як і багато міст на сході України, став свідком початку російсько-української війни. Весною, на початку вторгнення, поведінка окупантів була типовою у різних громадах: росіяни за допомогою завезених «протестувальників» влаштовували проросійські мітинги, захоплювали адміністративні будівлі та, зрештою, проводили незаконні референдуми. Утім, незважаючи на всі старання ворогів, самопроголошена «ЛНР» тоді в Старобільську не закріпилась, а лінію розмежування було відкинуто на 70 кілометрів на південь. Тож подальші бойові дії місто напряму не зачепили.

На початку російсько-української війни Старобільськ одним із перших прихистив вимушених переселенців та установи з окупованих Росією територій України, зокрема Луганський національний університет, тамтешніх студентів і викладачів, деяких громадських діячів, локальних медійників (як, наприклад, кадіївське медіа «ТЕЛЕгазета» на чолі з Дмитром Клімановим, повторно атаковане росіянами вже у 2022-му) і малий бізнес.

Тоді ж із окупованого Луганська у Старобільськ переїхала наукова бібліотека (лише з документами й печаткою), і протягом кількох років активісти перетворили її на культурно-освітню платформу Good Library, що стала для міста осередком культурного життя. Бібліотека була одночасно книгозбірнею й публічним простором, майданчиком для громади, а прославилась завдяки «тихій вечірці» — Good silent party, під час якої люди танцювали під музику з онлайн-радіо, що лунала тільки в їхніх навушниках.

Завдяки активній молоді протягом кількох років місто розквітло безліччю яскравих муралів. Найвідоміші переосмислювали творчість Сергія Жадана. Зрештою, вони ж першими постраждали від рук росіян. Так, уже влітку 2022 року стало відомо, що окупанти знищили мурал з уривком вірша «Пливи, рибо, пливи…». Сам Жадан зауважив, що: «Вірш, між іншим, був не про Степана Андрійовича Бандеру і навіть не Симона Васильовича Петлюру. Вірш був про рибу. Але ось замалювали. Може, риба викликала в них травматичні асоціації з чорноморським флотом, який тоне в територіальних водах України, не знаю».

Мурал відновило Мистецьке об’єднання Bet On Art у 2022 році в Ужгороді — ті самі художники й активісти, які створювали його в Старобільську.

Окрім «Риби», росіяни знищили й зупинку з малюнками за мотивами роману «Ворошиловград», на якій був і автограф письменника (стріт-арт виконала дніпровська команда волонтерів «Слово на стіні» 2021 року).

Тут же, у Старобільську, 2021 року стартував український рок-фестиваль «Зі Сходу до Заходу». Організатори запросили не лише відомі гурти, а передовсім прагнули підтримати місцевих, мало- чи зовсім невідомих музикантів із Донеччини й Слобожанщини. Крім того, на заході була літературна сцена, де виступали Олег Сенцов, Катерина Калитко та Артем Полежака, а також кіносцена, де відбувся показ фільму «Дике поле».

Період 2014–2022 років для Старобільська був часом інтенсивної роботи над віднайденням ідентичності, пригадуванням і створенням нових зв’язків як із власною локальною історією, так і з приналежністю до історії всієї країни.

В очікуванні України

Наприкінці лютого 2022 року нову хвилю російської агресії мешканці Старобільська зустріли так само, як і за вісім років до того — зібралися на мітинг за Україну, після якого «флаг ЛНР» зірвали й замінили на український стяг.

Бої за Старобільськ тривали від самого 24 лютого. Попри активний спротив небайдужих містян і роботу Сил оборони, Старобільськ був окупований російськими військами; останній марш протесту відбувся 6 березня 2022 року. Знецінюючи активний спротив міста, його окупацію в російських пропагандистських ЗМІ назвали «тихою».

Ще однією причиною для того, аби охрестити окупацію «тихою», стала спроба російських загарбників ізолювати Старобільськ не лише фізично, а й інформаційно. У вересні 2022 року в місті зник інтернет й остаточно перестав працювати мобільний зв’язок, яким росіяни намагалися замінити відрізане ними ж українське покриття. Окрім можливості комунікувати із зовнішнім світом, загарбники почали стирати українське обличчя Старобільська. Так, у публічний простір повернулося погруддя Леніна, а назви вулиць знову стали такими, як до декомунізації.

Окрім того, в окупованому місті, за словами міської голови Яни Літвінової, загарбники полювали на старобільців із проукраїнською позицією: проводили обшуки й допити, арештовували учасників мітингів. Також росіяни обстрілювали евакуаційні автобуси.

Попри велику війну, деякі старобільці в евакуації продовжили доносити свою історію. Наприклад, мисткиня Ірина Базикіна була змушена виїхати спочатку на захід України, а потім — до Великої Британії. У новій країні художниця почала активно просувати українську культуру та мистецтво, а її роботи вже були представлені на виставці у Вестмінстерському палаці в Лондоні. Окрім того, Ірина продає свої твори, а зароблені кошти донатить на українську армію.

У червні 2022 року Старобільська багатопрофільна лікарня відновила свою роботу у Дніпрі, де отримати медичну допомогу могли внутрішні переселенці, а вже у 2023-му лікарі почали виїжджати на Донеччину й надавати допомогу мешканцям деокупованих громад. 2025 року на базі лікарні відкрили реабілітаційний центр.

Директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова 2022 року провела в окупації в Старобільську півтора місяця і зрештою змогла евакуюватися зі співробітниками, щоб відновлювати роботу своєї установи на базі музею «Територія терору» у Львові.

2025 року фотограф родом зі Старобільська Денис Черв’як випустив зин (саморобний журнал) зі світлинами впізнаваних локацій міста. Серед них, наприклад, «Голлівуд» — оглядовий майданчик на крейдяному пагорбі за містом, звідки відкривається панорама на місто, Айдар та довколишній степ.

Уже понад три роки старобільці виживають в окупації або не можуть повернутися додому, але кожен на своєму місці намагається зберегти свою ідентичність. А Сили оборони України без упину працюють над тим, щоб Старобільськ якнайшвидше повернувся додому.