Чому минуле — не завжди дійсно хороший взірець для майбутнього? Які елементи формують українську оптику? Чим Україні і світу загрожує сценарій однобокої євроінтеграції? Про це в есеї розмірковує Євген Глібовицький — генеральний директор Інституту фронтиру.
Написав
гендиректор Інституту фронтиру
«25 стратегічних питань
для України»
Спецпроєкт Інституту фронтиру та Ukraïner, в якому українські інтелектуали й митці пробують не лише фіксувати виклики для України, а й розгортати довкола них глибокі дискусії, аби побачити нові контури суспільного розвитку.
Кураторка проєкту — Катерина Ботанова, керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру.
Нам пороблено
Сформована останнім століттям українська політична оптика сильно відрізняється від мейнстриму західного світу. Зрештою, у цьому й суть стежкової залежності1Стежкова залежність (англ. path dependence) — економічне поняття: ранні рішення чи події визначають подальший розвиток, навіть коли втрачають доцільність; змінити усталену траєкторію складно й дорого. — точку прибуття визначає попередньо пройдений шлях, який геть неочевидний для того, хто його не проходив. У результаті сумлінні співбесідники, які походять із різних контекстів, однак вважають, що цінують одне одного й говорять про ті самі речі — демократію, верховенство права, громадянські свободи, — можуть мати дуже різні визначення цих понять, але водночас не бути свідомими цих відмінностей.
Це добре видно на практиці пробудження української суб’єктності: від точки проголошення незалежності й до останнього часу наше суспільство здебільшого існувало в парадигмі «ми чогось не знаємо», котра підважувала асертивність українського поступу. Усе точно знав заможний західний світ. Його перемога в холодній війні та тривалий мир додавали авторитетності наче загальноприйнятим, хоча насправді західним конвенціям.
Ілюстрація: Анна Доманська.
На противагу цьому, принизливі обставини трансформації початків незалежності України сіяли сумніви у власній спроможності. «Нам пороблено» — це загальновживане узагальнення, за яким стояв і розпач від нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків, і відчай від того, як складно було шукати виходи з екзистенційно загрозливих дискомфортів.
Три елементи української оптики
Західний світ не бачив або не розпізнавав української оптики, котра склалася з трьох елементів. Першим і, ймовірно, найважливішим, був тривалий досвід тоталітаризму. Понад півтора покоління сталінізму з подальшим послабленням авторитарного тиску, але постійною загрозою повторного сповзання в тоталітаризм (аж до путчу в Москві 1991 року) це формативна умова, що контрастувала з відсутнім або значно коротшим подібним досвідом на Заході. Європейські тоталітарні досвіди, що тривали менше покоління, дозволили V-подібну траєкторію реабілітації: наймолодше покоління може користуватись досвідом найстаршого, минаючи травматичні досвіди батьків.
Подібна реабілітація для українців було практично недосяжне, бо залишалася лише L-траєкторія. Тобто в нас базою був лише тоталітарний досвід, без точки відновлення.
Другий досвід — колоніальний. У західному світі він набагато більше зрозумілий і досліджений, хоча деколоніальний імпульс походить переважно з колишніх колоній — колишні метрополії успішно його нейтралізують, бо й досі тримають і політичну, і символічну владу.
Навіть країни нової Європи, які на Заході називають Східною, а вони самі себе — Центральною Європою, перебувають у хиткому балансі між усвідомленням своїх травм поневолення та ідеалізацією своїх «золотих віків», коли вони мали найбільшу силу і переважно історично найбільші території.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Імперські ресентименти можуть бути прихованими чи подекуди проявлятись відверто, але в будь-якому випадку вони є значущими для формування в суспільстві погляду на себе і залишають помітний слід у тому, як сконструйована ідентичність. Власне, у країнах, які мали і досвід з обох сторін колоніальних відносин, часом власна здатність чинити утиски, а не прагнення свободи, стає антонімом поневолення. Український досвід теж мав і власне поневолення, і участь у радянській каральній системі — і всередині країни, і поза її межами, як-то в Угорщині, Чехословаччині чи Афганістані.
У цій точці визначальним стає спосіб конструювання історичної пам’яті через ключові історичні події. Нюрнберзький суд над нацизмом ослабив тяглість німецького longue durée (із фр. — «довге тривання»), а відсутність аналогічного засудження комунізму навпаки уможливила самозбереження агентності імперського концепту в Росії.
Фантомна пам’ять може бути сильнішою за правду, особливо, якщо правда болісна.
Зрештою, історичній пам’яті, на відміну від історичної науки, легше залишатися в площині пошуку прийнятних пояснень, ніж у площині встановлення фактів. Українська історична пам’ять пройшла унікальний процес травматичної амнезії, коли велика кількість свідків жахливих репресій і голоду, жорстокої війни та боротьби за виживання знала про пережите, але не могла говорити, тому зашифровувала свої знання в культуру, поведінкові стандарти, не передаючи наступним поколінням коди для зворотнього розшифрування.
Тому третім і менш помітним світові елементом українського світогляду є свіжість, новизна нововиявленої історичної пам’яті, яка почала відновлюватися на тлі карколомних політичних обставин 2000-х років, коли отруєння українського президента Віктора Ющенка, неприховане загострення відносин із Росією і екзистенційна потреба зберігати глибинну тяглість безпекової політики стали тригерами для її відновлення. На хвилі державної політики відновлення пам’яті про Голодомор суспільство раптом отримало код доступу до своєї нерозказаної історії, який вмить пояснив глибину травми та причину постійного внутрішнього акумульованого болю.
Виявляється, нам не пороблено. Українці нарешті прийшли в точку усвідомлення власної агентності — у новий суспільний стан. Українська традиція стає частиною української сучасності, і цей кайрос відрізняється від лінійного західного хроносу3Хронос («час») і кайрос («слушна мить») — два давньогрецькі поняття часу. Хронос позначає лінійний, вимірюваний час: хвилини, роки, епохи. Кайрос — якісний момент, коли дія особливо доречна й має найбільший вплив.. Більше того, брак уявлення про золотий вік в Україні уможливлює формування ключової умови української злагодженості: минуле має аналітичне, а не догматичне значення, бо не існує єдиного, прийнятного для всіх способу його інтерпретації. А от майбутнє може бути спільним і прийнятним для різних частин українського суспільства, тому воно вартує докладання значних зусиль на всіх рівнях. Майбутнє важливіше за минуле, є сенс робити Україну great без ресентиментного again4Great again (з англ. — «знову великий») — частина гасла «Make America Great Again» («Зробимо Америку великою знову»), яке Рональд Рейґан використав у кампанії 1980 року, а Дональд Трамп повернув 2016-го. Слово «again» апелює до минулого: політики обіцяють відновити втрачену велич країни. Схожу риторику аналітики бачать у політиці Росії, Китаю й Туреччини..
Ілюстрація: Анна Доманська.
Орієнтований на майбутнє підхід також уможливлює вищу швидкість трансформації. Історично-базований спосіб передбачає, що концепти рішень уже наявні, відповідно, необхідно просто знайти свою колію, а ці колії переважно мають власні обмеження. Українське припущення в тому, що рішення може бути інноваційним і не мусить поміщатися в традиційні рамки. Минуле може бути дороговказом, а може ним і не бути. Стежкова залежність стосується того, що було, але не може вказувати, як саме мусить конфігуруватися майбутнє. Це принципово змінює спосіб пошуку рішень.
Конфлікт моделей урядування
В Україні сучасний контекст домінує в прочитанні власної історії: важливими є не так історичні факти чи постаті, а їхня символічна роль у сьогоднішній боротьбі. Для того, щоби критично переосмислити власні історичні досвіди застосування організованого насилля чи дискримінації, потребні зусилля, недосяжні під час війни. Утім саме це перетворюється на проблему в очах сусідів, для яких поява нової української суб’єктності означає новий виклик і потребу адаптації. Розбіжності політично-історичних інтерпретацій маскують роздратування, спричинене зростанням конкуренції і потенційним оспорюванням лідерства.
У цих умовах українські засадничі припущення, на яких формуються моделі врядування, дуже сильно відрізняються від припущень в ЄС чи інших частинах західного світу. Найважливіші з них — це дефіцит безпеки та довіри до державних інститутів.
Перший спричинений геополітично, другий — історично. Україна географічно замкнена на фронтирі з Росією, але також на мультифронтирах між Заходом, Сходом, Півднем, ісламом і християнством, світом індивідуальних свобод і світом обмежень. Тоді як проєкт об’єднаної Європи спирається на профіцит безпеки. Західна система врядування базується на припущення про згоду громадян (англ. — consent of the governed), посилену традицією довіри до інститутів, тому навіть дрібні частки відсотків мають значення, і 51,9 % на референдумі про Брекзит7Брекзит (з англ. British exit — «вихід Британії») — вихід Великої Британії з ЄС. Британці проголосували за нього на референдумі 23 червня 2016 року. Країна офіційно залишила ЄС 31 січня 2020 року. достатньо, щоб його наслідки прийняли решта 48,1 %.
Українська система засаднично відмінна. Дефіцит інституційної довіри пов’язаний з отриманням незалежності не внаслідок перемоги національно-визвольного руху, а домовленості зі старими елітами, які умовою власного збереження зробили збереження всієї інституційної спадщини з СРСР.
Коли з поступовим поверненням історичної пам’яті в 2000-х українці виразніше усвідомили загрозливу суть радянської управлінської традиції, почалося напрацювання інструментів відчуженості: контролювати слабо підзвітну владу, забираючи в неї інституційну довіру, а з нею — реальну спроможність органів влади ухвалювати рішення, котрі мусять виконуватись обов’язково. В умовах тяглості непокараного тоталітаризму, де зосереджена в руках невеликої групи осіб — це ризик, а слабка адміністрація не несе значної загрози, корупція перетворюється на інструмент безпеки громадянина проти держави, яка не бачить в ньому суб’єкта. Водночас слабкість інститутів можна точково компенсувати спроможністю громадянського суспільства, бізнесу, церкви чи громад.
Західна система врядування значно ефективніша за українську. За нею стоїть професійна бюрократія, спроможна формувати складні рішення. Вона також ґрунтується на загальній високій повазі до правил — і через увласненість їх внаслідок демократичного устрою, і через прийнятність примусу, який дає можливість застосувати правила навіть якщо вони наражаються на опір. Суспільство в українській моделі не може прийняти централізований примус, доки за ним проглядається тінь тоталітаризму — внутрішня залишково радянсько-українська чи зовнішня російська. Українське врядування значно децентралізованіше і має різні центри ухвалення одних і тих ж рішень — формальні та неформальні, які можуть посилювати або поборювати один одного. Воно базується на горизонтальних, мережевих зв’язках, що уможливлюють формування паралельних інститутів — і для стримувань-та-противаг проти узурпації, і для вищої швидкості й адаптивності до нових умов, зокрема, безпекових.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Навіть глибокі від’ємні показники балансу довіри українців до влади не паралізують систему управління, оскільки дефіцит вертикальної довіри компенсується довірою горизонтальною, поза формальними інститутами. Українська модель стійкіша й адаптивніша до криз, хоч трансакційно дорожча.
Сучасний виклик у тому, що нашу модель врядування переважно не розглядають на Заході як альтернативну демократичну модель, постійну чи перехідну. Усталений погляд трактує українську модель як дисфункційну чи недосконалу західну, яка повинна еволюціонувати до інтеграційної сумісності зі, скажімо, ЄС чи ширшим ОЕСР. У дечому такий погляд виправданий: ресурси платників податків обмежені, отже врядування мусить бути гнучким і ефективним, а централізація функцій дозволяє досягти цих цілей. Одначе ця система добра для добрих часів.
У цьому погляді також є шлейф старої імперської зарозумілості, який, парадоксально, привів Москву і західні столиці до одного й того ж висновку про «Київ за три дні». Цей прогноз міг справдитися, але не справдився не тому, що українські інститути були сильнішими, ніж про них думали. І не тому, що в України були приховані ресурси, що вирівняли б кількісний розрив із Росією. А передовсім завдяки іншій культурі, включно з політичною, та готовності громадян України брати на себе суспільну ініціативу.
Слушна критика якості врядування в Україні й далі базується на припущеннях про наявність і безпеки, і довіри з боку громадян. Ці припущення можуть виявитися хибними не лише для України під час війни, а й для Європи, яка ризикує залишитися наодинці в умовах стратегічного виходу США з європейської конвенційної (неядерної) безпеки, при демонстративній позиції сили з боку Росії та її партнерів Китаю і Ірану.
Повільність, з якою відбувається відновлення власної безпекової спроможності, а також загрозливі для політичного центру настрої виборців у Німеччині, Франції та кількох інших європейських країнах, ставлять питання, чи ЄС взагалі буде здатний давати спільну відповідь на безпекові виклики, якщо НАТО без США збереже лише частину своєї спроможності. Український аргумент не порожній: європейська безпека тримається на українських Силах оборони, які мають підтримку і від західних партнерів, і від українського цивільного сектора, який дофінансовується з європейських грошей. Коло замикається.
Взаємна євроінтеграція
Основне питання в тому, чи європейська модель достатньо адаптивна, аби існувати не тільки в добрі часи. І прикладна частина цього питання — який має бути вектор і швидкість руху для вдосконалення врядування: це шлях із Києва до Брюсселя чи навпаки? Це асиметричний рух чи таки симетричний у два боки? Теперішня процедура євроінтеграції однозначна: це рух України до Європи, а не навпаки. Однак чи створює цей напрям руху кращі умови для ЄС? Чи гарантує більше безпеки? Чи Україна, на якій зараз тримається важлива безпекова роль, буде у кращій чи гіршій позиції, якщо українські інститути за всіх наявних викликів і загроз гармонізуватимуться з поточною версією європейських?
Ілюстрація: Анна Доманська.
Ці питання не є прихованим порядком денним євроскептичної платформи. Добробут має накопичувальну природу, і досягнення високої якості життя — наслідок роботи поколінь. Україна поза ЄС — це Україна, яка після війни зіштовхнеться з надзвичайними викликами відновлення й відбудови, але без ресурсів, які зможуть зарадити цьому. Враховуючи вже наявну демографічну кризу, сукупність цих чинників може призвести до колапсу української державності навіть за умови перемоги у війні. Відсутність колективної підтримки може штовхати Україну до подальшої мілітаризації та внутрішньої радикалізації.
Саме безальтернативність євроінтеграції для України створює відчуття нагальної потреби коректної євроінтеграції, що задовільнить інтереси і України, і ЄС. Ми не можемо дозволити собі вступ у неуспішний ЄС, а ЄС, найімовірніше, залишить пік свого розвитку в минулому, якщо не зможе інтегрувати Україну. Україні необхідна інша траєкторія, складніша, ніж та, якою пройшли (не факт, що успішно) центральноєвропейські країни, і ніж той, що зафіксований у поточній процедурі переговорів.
Неузгодженості поглиблюються на рівні культури. Той факт, що більшість суспільств Європи перейшли від цінностей виживання до цінностей самовираження, ставить на порядок денний питання: чи здатні вони будуть дати собі раду з типом загрози, яким сьогодні є собою Росія чи інші держави тоталітарного інтернаціоналу? Яким був би відгук на загальну мобілізацію в країнах ЄС? На суттєве погіршення умов життя? На неможливість проводити вибори як засадничу частину демократичного процесу? Зрештою, на окупацію і поневолення в найпрямішому сенсі.
Українські селяни на початку повномасштабного вторгнення найчастіше дивувалися повторюваному питанню з боку російських солдат: «Кто вам разрєшил так жить?» Українська версія відповіді базується на логіці природних прав: ніхто не мав давати дозволу, люди вільні жити так, як їм подобається. Європейська, ймовірно, була б інакшою — право так жити дає конституція і закони, схвалені в інтересах суспільства. Фактично дихотомія виглядає так: є ригідна європейська інституційність та українська гнучкість, яка також має значний позаінституційний вимір.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Яка з цих моделей краще послужить інтересам свободи для громадян Європи у крихкому XXI-му столітті? Ця крихкість стосується не тільки безпеки. Вона також у контролі людини над ШІ. Вона у спричинених змінами клімату викликах. Вона в когнітивній дезорієнтованості. Вона, зрештою, у рівні агентності та спроможності кожної людини в умовах поступової нормалізації доволі радикальних обставин.
На базі свого історичного досвіду українці створили дуже адаптивне суспільство, яке здатне давати швидкі та адекватні відповіді на загрози, які несе XXI століття. Але поки не створили настільки ж досконалу державу. Як її створити, одночасно інтегруючись і невідворотно втрачаючи частку свого суверенітету, захищаючись від лютих ворогів, чия жорстокість виходить за межі розуміння партнерів, і вступаючи в новий, волатильний світ?
Чи це тільки українська справа? Чи в інтересах вільного світу перейняти частину українського досвіду й інтегрувати його у свої інститути? Якщо так, то потрібно розробляти інструменти цієї інтеграції, які допоможуть відтворити для західних європейців необхідну загартованість, яку їм не могли дати власні стежкові залежності.
Історик Ярослав Грицак жартує: доки Україна глобалізується, світ українізується. Чи не жартує?
