Що відбувається в Судані?

Судан усе ще перебуває у критичній гуманітарній кризі. Станом на січень 2025-го приблизно 21 млн людей, а це майже половина населення країни, потребував допомоги. У Судані офіційно підтверджено наявність голоду. Страждають, зокрема, біженці, адже атаки здійснюються і на табори переселенців, яких наразі налічується майже 12 млн, з яких більше 7 млн — це переселенці всередині країни і понад 4 млн — поза межами Судану, які у більшості знайшли прихисток у сусідніх країнах — Чаді та Єгипті. 

У цьому матеріалі сфокусуємося на кількох основних війнах, відголоски яких відчутні й досі, а також пояснимо контекст, який допомагає краще зрозуміти нинішню ситуацію в країні.

Для цього ми поговорили з ​​Натаніелем Реймондом із Лабораторії гуманітарних досліджень при Школі громадського здоров’я Єльського університету, команда якої вже кілька років системно публікує розвідки про різні збройні конфлікти, зокрема в Судані, на базі супутникових та відкритих даних. А також поспілкувалися з Юрієм Олійником із Центру дослідження Африки, який розповів нам про участь Росії та українських спецпризначенців. 

Громадянські війни в Судані: 1955–1972, 1983–2005

1956 рік. Судан отримав незалежність від британсько-єгипетського контролю. Новостворена держава була приблизно в чотири рази більша за Україну, простягаючись від єгипетського кордону на півночі до Уганди й Конго на півдні — величезна, різноманітна територія, що перетинала Сахару, Сахель та тропічні савани. 

Однак за рік до цієї події загострилися міжусобиці всередині країни — південні регіони почали повстання проти центральної влади у столиці Хартум. Однією з головних причин стала етнорелігійна відмінність: південь Судану був маргіналізований арабсько-мусульманською більшістю. Також зіграли роль політична ізоляція й економічна експлуатація, адже центральна влада не давала людям із південних регіонів можливості бути представленими в органах влади, тоді як багаті природні ресурси півдня активно використовувалися.

У результаті першої громадянської війни, що закінчилася 1972 року, півдню вдалося отримати часткову автономію, проте лише на одинадцять років.

1983 року почалася нова громадянська війна, коли півдня намагалися лишити автономії та навʼязати мусульманські закони шаріату. Спершу це ініціював тодішній президент Джафар Німейрі, а потім і диктатор Омар аль-Башир, який був схильним до радикального проарабського і проісламського спрямування. Іншими ключовими ознаками режиму Башира були клептократія¹Система влади, в умовах якої корупція та фінансові зловживання стають одним із основних стрижнів життя суспільства., корупція та збагачення правлячих класів.

Війна тривала до 2005 року, унаслідок чого загинуло близько 2 млн людей, ще 4 млн стали біженцями. Закінчилася вона Комплексною мирною угодою, на основі якої створили нову незалежну державу — Південний Судан. Таким чином країна, відома як Судан, розділилася на дві держави — Південний Судан, розміром з Україну, та втричі більшу Республіку Судан (або просто Судан).

Геноцид у Дарфурі: 2003–2009

Паралельно з війною між повстанцями з півдня та центральним військовим режимом, почалася також війна в Дарфурі — регіоні на заході Судану, розміром приблизно з Іспанію. Контекст цього збройного протистояння — ключовий для розуміння нинішньої ситуації в країні, адже за багатьма ознаками це продовження геноциду неарабських етнічних груп Дарфуру — фур, масаліт, загава та інших. Більшість із них — мусульмани, проте відрізняються від решти населення Дарфуру саме етнічністю. Тобто в основі цієї війни — інше підґрунтя, на відміну від війни з півднем, де важливу роль у протистояння відіграв і релігійний фактор. 

Дарфур — складний регіон із багатьох причин. Десятиліттями уряд Хартума нехтував тим, щоб зробити тут нормальну інфраструктуру, школи чи медичне обслуговування. Усе це разом із віддаленістю від столиці ізольовувало Дарфур, тоді як екологічні проблеми, особливо опустелювання та засухи, посилювали сутички між етнічними групами та сприяли бідності. Постійні збройні конфлікти, гуманітарна криза, нестача води та неможливість забезпечити достойне життя також спричиняли масову еміграцію дієздатного населення. Тож усе це разом тільки знижувало здатність громади до розвитку й подолання труднощів.

Дарфур також страждав від політики диктаторського режиму Омара аль-Башира, який застосовував суворе тлумачення ісламу через закони шаріату, зокрема організував поліцію моралі для виконання своїх указів, особливо проти жінок, а також переслідував неарабські етнічності та сунітське відступництво³Майже всі мусульмани в Судані ідентифікують себе як суніти, хоч всередині існують розбіжності в традиціях, зокрема під впливом містичної течії в ісламі — суфізму. Аль-Башир використовував у своїй політиці радикальну сунітську ідеологію..

Сутички в Дарфурі відбувалися постійно між громадами, місцевими повстанцями та центральною владою. У 2001–2003 роках у регіоні утворилися й активно почали діяти дві групи: Суданська визвольна армія (далі — СВА) та Рух за справедливість і рівність (далі — РСР). Вимогами перших було покінчити з маргіналізацією Дарфуру, розділити релігію та владу, а також забезпечити більшу регіональну автономію. Натомість другі закликали до загальної федералізації країни та виправлення «нерівномірного розподілу влади та багатства». 

Повстанці з Дарфуру — СВА та РСР — почали атакували урядові позиції і змогли захопити частину території. Режим Омара аль-Башира хоч і не був початково підготовлений до цих атак, та зрештою відповів надзвичайно жорстоко: уряд озброїв і керував ескадронами смерті, відомими як Джанджавід або «дияволи на конях» (сленгове поняття на позначення бандитів, соціальних ізгоїв із репутацією, що наганяє жах), які вже тривалий час брали участь у регіональних сутичках. Часто суданська авіація бомбардувала села, прокладаючи так шлях для «Джанджавід», які вбивали, катували та ґвалтували цивільних.

У звіті Міжнародної комісії ООН із розслідування ситуації в Дарфурі від 25 січня 2005 року йшлося про системне, послідовне знищення неарабського населення:

«Більшість цивільних осіб, які загинули від рук уряду або озброєних угруповань, походять з одних і тих же племен, а саме фур, масаліт, загава, і рідше — інших африканських племен, зокрема джебель і аранга в Західному Дарфурі».

Війну в Дарфурі згодом Міжнародний кримінальний суд засудив як геноцид, спрямований проти неарабського населення. 2008 року Омара аль-Башира оголосили в міжнародний розшук, коли він іще був чинним главою держави — натоді це був перший подібний випадок у світовій історії. Повалити його режим вдалося лише 2018-го, а спіймати — рік потому, проте нова влада Судану так і не передала Омара аль-Башира міжнародному правосуддю і він досі залишається в суданській вʼязниці.

Громадянська війна в Судані: 2023–донині 

Нова громадянська війна в Судані спалахнула у квітні 2023 року між суданською армією на чолі з генералом Абделем Фаттахом аль-Бурханом та воєнізованими Силами швидкого реагування (далі — СШР; cтворені на основі воєнізованої групи найманців «Джанджавід», що вчиняла жорстокі масові вбивства в Судані) Мухаммеда Хамдана Дагало, якого називають Хамідті (у деяких джерелах — Хеметі або Хемедті). Цікаво, що двоє генералів спершу разом здійснили військовий переворот у країні, а потім почали воювати між собою. Коли конфлікт між ними починався, Дагало був заступником аль-Бурхана. 

Обидві сили в Судані скоюють злочини й обидві не є легітимними, адже попри офіційну назву, Суданські збройні сили підпорядковуються генералу аль-Бурхану, який прийшов до влади через військовий переворот у 2021 році, хоча після революції 2019-го влада мала перейти цивільному правлінню для заміни військової диктатури. Український експерт Юрій Олійник назвав сили аль-Бурхана «трохи більш легітимними», адже вони принаймні мають витоки з попередньої адміністрації. 

Саме СШР та їхні партнери — наразі головні винуватці масових убивств у «фінальному етапі геноциду в Дарфурі», як це назвав у нашій розмові Натаніел Реймонд — очільник Лабораторії гуманітарних досліджень при Школі гуманітарного здоров’я Єльського університету (далі — HRL).

Натаніел Реймонд пояснює нову громадянську війну трьома причинами. По-перше, 2018 року Омар аль-Башир і його Партія національного конгресу були повалені широкою демократичною революцією в Судані, очолюваною студентами, — справжнім низовим повстанням, яке вимагало цивільного правління. По-друге, дві найпотужніші збройні групи в країні — Суданські збройні сили та СШР — обидві виступили проти цієї революції: жодна з них не хотіла, щоб справжня демократія закріпилася. І по-третє, після повалення аль-Башира ці два військові блоки почали боротися між собою за владу. 2023 року СШР раптово напали на армію, намагаючись захопити контроль над державою. Жодна зі сторін не представляла загалу цілей революції. Обидві намагалися зберегти свою владу, а СШР використовують цю нову громадянську війну також як можливість завершити геноцид у Дарфурі.

Ось як це коментує Наталіел Реймонд:

— СШР — це одна етнічна група. Вони називаються різегат і є південними арабами Дарфуру, які ведуть напів кочовий спосіб життя і займаються розведенням верблюдів. Різегат хочуть вбити всі [неарабські] народи, а саме фур, загава і масаліт. Вони вбивають чоловіків і хлопців, а жінок ґвалтують.

Захоплення Ель-Фашир та масові вбивства в жовтні 2025

У жовтні 2025 року в новинах почали активніше говорити про Судан, адже сили СШР захопили Ель-Фашир — столицю регіону Дарфур. Проте варто наголосити, що облога міста тривала близько 18 місяців, а сутички не припинялися із 2023 року, що спричиняло голод та постійну гуманітарну кризу. Коли Ель-Фашир захопили, гуманітарна криза в регіоні Дарфур тільки посилилася, адже СШР не впускають міжнародну допомогу. 

HRL зафіксувала масові вбивства цивільних в Ель-Фаширі в кінці жовтня 2025 року. До слова, ця команда дослідників ідентифікувала і сотні депортованих українських дітей, змігши показати локації їхнього утримання й мілітаризації. 

HRL підтверджує: після того, як 26 жовтня 2025 року СШР повністю взяли під контроль Ель-Фашир, супутникові дані та дані з відкритих джерел вказують на те, що масові вбивства цивільних осіб тривали протягом декількох днів. 

Станом на 31 жовтня 2025 року в місті та його околицях було виявлено щонайменше 31 скупчення тіл, зокрема поблизу лікарень, університетів та житлових районів. Багато з цих місць збігаються з колишніми гуманітарними або цивільними зонами, що свідчить про навмисні атаки. На супутникових знімках можна побачити червонуваті плями (кров), які згодом зникають, а також простежити вивезення тіл, тобто це масові страти й операції з утилізації тіл. На момент 1 листопада HRL повідомила, що більшість цивільних осіб, що залишилися в Ель-Фаширі, імовірно, опинилися в пастці або загинули.

Натаніел Реймонд пояснює, що війна в Судані — це не один збройний конфлікт, а кілька регіональних воєн, що розгортаються одночасно, і кожна з них має різних учасників і мінливі союзи. Групи, які колись були запеклими ворогами, іноді виявляються в одній бойовій лінії. Наприклад, у регіоні Блакитного Нілу колишній супротивник Суданської армії — Суданська народна визвольна армія/Блакитний Ніл на чолі з Маліком Агаром — тепер воює разом із ними.

— Коли я вперше почав стежити за збройним конфліктом, я спостерігав, як SAF (з англ. — Збройні сили Судану. — ред.) воює одночасно з декількома групами по всьому Судану. Це перекривання насильства означає, що немає чіткої лінії фронту — лише мозаїка локальних воєн.

Натаніел Реймонд також підкреслює, що ритм бойових дій залежить від пори року: більшість боїв припадає на сухий сезон. Коли дощі закінчуються, ґрунт твердне і стає прохідним, що знаменує початок того, що бійці називають «сезоном бойових дій». Цей період починається в період жовтня-листопада.

Із тактичної точки зору, бої в Судані — це поєднання засідок, облог і жорстоких зіткнень у містах від будинку до будинку. Сили наносять удари одна по одній, коли війська рухаються або відпочивають, часто використовуючи раптові атаки. СШР, за словами Натаніела Реймонда, воюють «як гієни», оточуючи й перемагаючи своїх супротивників за допомогою тактики оточення й облоги. А Збройні сили Судану, з іншого боку, покладаються на потужну вогневу силу, використовуючи артилерію та авіаудари, щоб розгромити опір, а не оточити його.

Які ще країни беруть участь у війні в Судані?

Хоч теперішня війна в Судані громадянська, адже основні суперники — дві внутрішні, локальні сили, за даними різних експертів у ній беруть участь ще низка країн, підтримуючи одну зі сторін або ж і обидві, як це наразі робить Росія. 

РФ присутня в Судані вже десятиліттями, вона активно використовує нестабільну політичну та соціальну ситуацію, підтримуючи авторитарні режими й експлуатуючи ресурси. У Кремля були теплі стосунки з колишнім диктатором Омаром аль-Баширом, які передбачали постачання російської зброї та відправку приватних військових підрядників до Судану, а також різноманітні гірничодобувні проєкти. 

За словами Юрія Олійника з Центру дослідження Африки, після падіння режиму аль-Башира Росія разом із Китаєм намагаються втримати свій вплив у Судані. Однією з головних цілей росіян там експерт називає посилення інституційної присутності своїх військових баз, зокрема — створення бази на Червоному морі:

— Було кілька ітерацій (військової бази РФ на Червоному морі. — ред.). Кожен новий уряд, обіцяє, що «добре, ми її зробимо», але згодом віддаляється від Росії. Зʼявляється вплив Туреччини і інших країн, влада Судану намагається маневрувати, питання створення бази постійно затримується.

Юрій Олійник також наголошує, що Судан — важливий транзитний шлях для російських найманців у країни Сахелю та Західної Африки. Багато з них присутні і в самому Судані, зокрема «вагнерівці» та Африканський корпус — обоє грають роль на нелегальних ринках видобутку золота й інших ресурсів, а також у підтримці збройних конфліктів. Історія свідчить, що Росія підтримувала «Джанджавід», а потім і СШР, які роками вчиняли масові злочини. Юрій Олійник додає:

— Треба розуміти, що дві сторони цього громадянського конфлікту можуть вибирати і змінювати своїх покровителів за кордоном. Хоча «Джанджавід» більш проросійський стабільно.

Попри те, що ГУР офіційно не підтверджував участь українських спецпризначенців у Судані, дослідження свідчать: 2023 року Україні вдалося налагодити там присутність на боці центральної влади — суданської армії, яку очолює генерал аль-Бурхан. Українські сили спецпризначення брали участь у бойових операціях проти російських найманців із ПВК «Вагнер» та їхніх місцевих союзників. За даними різних відкритих джерел, серед залучених були оператори дронів і снайпери. Водночас, за словами Юрія Олійника, із часом Росії вдалося покращити відносини з центральною владою Судану, що призвело до зниження активності України в регіоні.

У січні 2025 року постійна представниця США при ООН Лінда Томас-Грінфілд підтвердила те, що РФ підтримує обидві сторони, які ворогують, і звинуватила її у розпалюванні конфлікту в Судані:

— Ми вважаємо, що співпраця суданської влади у сфері видобутку золота з російськими організаціями та фізичними особами, які потрапили під санкції, може виявитися шкідливою для довгострокових інтересів Судану і сподівань суданського народу покласти край війні.

Проте російська участь не зрівняється із вкладом головного спонсора СШР — Обʼєднаних арабських еміратів. Хоч вони і заперечують свою участь, The Wall Street Journal повідомляли, що Американські розвідувальні служби підтвердили підсилення допомоги від ОАЕ у 2025 році, включно з озброєнням суданської парамілітарної групи СШР китайськими дронами, легкою зброєю, кулеметами, транспортними засобами, артилерією, мінометами та боєприпасами. Експерти називають різні причини такого інтересу ОАЕ в Судані, проте слід виокремити головну — проєктувати вплив у регіоні, де домінують набагато більші сили, зокрема Саудівська Аравія, Іран та Туреччина.

Свою роль у Судані відіграють і сусідні країни. Як розповів Юрій Олійник, Єгипет хоч і має певні регіональні конфлікти з цим сусідом, та все ж бачить Судан як потенційного партнера. Тоді як Ефіопія вбачає в ньому ворога і зацікавлена у продовженні війни.