Війна так чи інакше гартує суспільство. Але які пастки воно саме собі ж розставляє, міркуючи про себе виключно як про жертву? «Наша публічна сфера витворює для суспільства тепличні умови» — пише Оксана Форостина — редакторка рубрики «Опінії» у міжнародному інтелектуальному часописі «Україна Модерна», дописувачка видань «Бабель», The European Review of Books, Liberties та ін. У цьому есеї вона пропонує, так би мовити, зробити ревізію своїх поглядів і уявлень про нас як суспільство: як ми думаємо, які наративи підживлюємо і чи не атрофувалася здатність мислити глибоко.
Написала
письменниця, засновниця видавництва ТАО, редакторка в «Україна Модерна».
«25 стратегічних питань
для України»
Спецпроєкт Інституту фронтиру та Ukraïner, в якому українські інтелектуали й митці пробують не лише фіксувати виклики для України, а й розгортати довкола них глибокі дискусії, аби побачити нові контури суспільного розвитку.
Кураторка проєкту — Катерина Ботанова, керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру.
Розманіжений Пруст у таборі для військовополонених
Кожного разу, надто останнім часом, коли вкотре чую про «культуру під час війни», культуру як захист, мʼяку силу чи, борони господь, «культурний фронт», я згадую їх — лекції про Пруста1Марсель Пруст (1871—1922) — французький письменник-модерніст, есеїст, критик. Лауреат Гонкурівської премії. Світову славу здобув завдяки 7-томному роману-епопеї «У пошуках втраченого часу»., прочитані взимку 1940–1941-го в Грязовці2Місто на заході РФ під Вологдою, у таборі для польських військовополонених. Їх читав Юзеф Чапський — польський художник, на той час — військовополонений, пізніше — офіцер Армії Андерса3Армія Андреса — збройне формування часів Другої світової війни, що виникло в результаті домовленостей між радянськими дипломатами й польським урядом в еміграції, аби разом із червоноармійцями боротися проти гітлерівців. Назва походить від прізвища генерала — Владислава Андерса, який його очолив. У лавах цієї армії були не лише поляки, а й представники ін. національностей, зокрема українці., ще пізніше — один із кола польського еміграційного часопису «Культура», вірний колега Єжи Ґедройця4Польський публіцист, політик і громадський діяч.. Саме його зусилля були вирішальними, щоби світ дізнався правду про вбивство тисяч польських офіцерів у Катині.
Лекції слухали близько чотирьох десятків військовополонених, у холоді та бруді, після важкого дня на сорокаградусному морозі. Абсолютна більшість поляків, які потрапили в полон 1939 року і з якими Чапський до того сидів у Старобільську, до Грязовця не доїхали, вони загинули в Катині або в таборах на далекій Півночі.
У цій історії найважливіше не те, що в жахливих навіть на ті часи умовах військовополонені читали одне одному лекції про мистецтво або декламували поезію. Найважливішим для мене є вибір саме Марселя Пруста. Так, у таборах звучала патріотична польська поезія та лекції про Сенкевича9Генрік Сенкевич (1846–1916) — польський письменник, прозаїк, журналіст. Класик польської літератури. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1905).. Але був і Пруст. Розманіжений Пруст із його перенасиченим письмом, із його дитячим раєм, із його французькими аристократами й демімондом, із тисячами відтінків, із грою світла і запахів. І не було у світі нічого більш далекого від темряви і смороду Грязовця, ніж його роман «У пошуках втраченого часу», який Юзеф Чапський цитував із памʼяті французькою. «Завдячували Прустові, цьому письменникові без тіні пропаганди, актуальності, без “скороминущого” утилітаризму або політичної демагогії, чистими годинами радості й думки», — згадував потім Чапський.
Пруст — це складна проза. У безнадійній час, у час жаху Чапський не просто вибрав улюбленого письменника. Він вибрав не спроститися. І створив взірець спротиву.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Я дуже хотіла би, щоби в наших незрівнянно комфортніших для «культурного спротиву» умовах ми тримали в голові саме такий взірець. На жаль, тут і там спостерігаю не просто спрощення, спостерігаю піднесення простоти до рівня чесно́ти.
Ба більше: ми настільки захопилися простотою, що зненавиділи складність.
Якщо простота стає чеснотою, то це дає трибуну людям, які не отримали б її за інших обставин, адже не мали що на цю трибуну принести — нічого, крім здатності безкінечно спрощувати складне. І ми аплодуємо їм за те, що видається ясністю, а насправді є не більше ніж спрощенням, умінням безстрашно затирати важливі деталі, безсоромно ігнорувати те, на що не вистачає розуму й освіти.
Думання, обтесане і скуте війною
2022 року світ зрозумів, що на нас напало абсолютне зло. Тоді з кожним днем весни простір можливих виправдань цього зла звужувався. За межами України наша чорно-біла ситуація спочатку породжувала недовіру просто тому, що у світі вкрай мало чорно-білих ситуацій. Але наша була саме така: абсолютне зло й невинні жертви. Усе просто.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Ця простота стала нашою спокусою.
Коли перед тобою безсумнівна, непроглядна чорнота, легко увірувати в бездоганність білого на своєму боці. Ми пропустили момент, коли потрапили в мисленнєву пастку: якщо не може бути сумнівів у диявольській природі агресора, то не може бути сумнівів і в праведності тих, хто по іншій бік — жертв і героїв. І на якомусь етапі вже сам по собі сумнів, сама звичка до сумніву стали підозрілими.
Можливо, ми не встигли б потрапити в цю пастку, якби війна закінчилася швидко. Але повномасштабна її фаза триває четвертий рік. Достатньо, аби переконатися, що жертви й герої є насамперед людьми, яких не можна зобовʼязувати бути суддями і пророками. Достатньо, щоби переглянути мандат «на все», який їм видало суспільство.
Прагнучи захистити жертв і героїв, ми наклали на наші розмови, наше думання, нашу здатність до рефлексії таку кількість самообмежень, що навіть не помітили, як дискусії, ще недавно неймовірно цікаві та глибокі, почали перетворюватися на групове повторення дозволеного.
Звісно, є окремі винятки, але якщо йти за мейнстримом, на них можна просто не натрапити.
Зрозуміло, що нарікати на провербіальний телемарафон, графоманію чи брак смаку на рівні повсякденних практик наївно й непродуктивно, уже не кажучи про те, що з тими-таки повсякденними практиками не все так погано. Несправедливо було б не помічати їхньої людяності, усіх цих обіймашок і котиків у маркетингу, уважності й чуйності, гумору й делікатності. Та й так звані прості люди, тобто не обтяжені публічною репутацією, виступами й кількатисячною авдиторією у фейсбуці, значно вільніші у своїх висловлюваннях. Але мені йдеться насамперед про «високий сегмент», про тих, хто має обовʼязок не допустити деградації нашого думання, мені йдеться про тих, кого я люблю.
Спершу здавалося, що ці тривоги завчасні. Проте коли Сергій Жадан, наш найкращий поет, «наше все», вважає за потрібне дописувати післямову до інтервʼю, тези якого прямо не повторюють той набір, до якого ми за ці кілька років звикли, — це щонайменше означає, що ніхто, навіть майбутній нобелівський лауреат, не може ігнорувати загрози колективного обурення й надзвичайно низьку спроможність сприймати іншу мову, хай доброзичливу і співчутливу, аж ніяк не провокативну, але не обтесану, не урізану нашими воєнними реаліями.
Ця консолідована сила колективного обурення вже не може просто знизати плечима, вона нашорошується щоразу, коли чує щось відмінне від уже звичного тону та ключових слів. І коли в цьому дивному (і непотрібному, як на мене) вибаченні за гостя звучить термін «абстрактний гуманізм», вжитий, очевидно, несвідомо, це звучить як сигнал, що це не особиста чутливість поета підвела Сергія, а збилися якісь масштабніші мовні налаштування, забилися невидимі фільтри, а відтак змінилося щось таке, що заведено називати інтелектуальною атмосферою.
Бо абстрактний гуманізм — це термін навіть не радянський, це термін сталінський. І ось він виплив із забуття, і то звідки не чекали. Проте це неприємне воскресіння є, на жаль, пояснюваним: якщо прочинити двері для мови шельмування, якщо в кожному відхиленні, у кожній незгоді бачити «ворожі наративи», якщо кожний незручний факт називати російським ІПСО, якщо висловлювання (чи то виступ, чи то пост у фейсбуці тощо) оцінювати не за старими шкалами («дурний», «перебільшений», «емоційний»), а за шкалою корисності — і відповідно вживати насамперед слово «шкідливий» — то рано чи пізно ця мова сама підтягне свій прихований хтонічний ресурс, з «абстрактним гуманізмом» включно.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Опірність до критики
Знову ж таки: я не впевнена, що від самого початку повномасштабного вторгнення щось пішло не так. Ні, натомість порядок денний, який був адекватним моменту, тогочасному контексту, більше таким не є, і вже давно час натиснути «F5». Усіх, кого можна було переконати в тому, що ми є жертвами агресії, уже переконали. Тож риторика 2022 року у 2026-му звучить як намагання вломитися в прочинені двері. Постійні нарікання на «Захід», справедливі у 2022 році, зараз звучать у найкращому разі банально. Відбулася інфляція подекуди справедливого наголошування на тому, що ми віримо у західні цінності більше, ніж мешканці західних країн — аж до лунатичного самозахвалювання, месіанської риторики, яка подекуди слово в слово повторює російську або пропрезидентську угорську (ще 2021 року який-небудь російський режисер Константін Боґомолов на повному серйозі збирався рятувати Європу), до цілком щирої, претензійної переконаності, що ми і є тією «справжнішою Європою» (на противагу «зіпсутій»), більшим Заходом, ніж сам Захід.
Думаю, це сталося й тому, що у велику війну ми ввійшли із традиційним переконанням, що спокуса — це щось комфортне, приємне, щось надто добре, щоби бути правдою. Аж таке добре й комфортне, щоби присипати людську пильність, змусити забути про існування зла, про існування диявола. Хіба хтось казав нам, хіба хтось попередив, що диявол таки спокушає, але самою своєю близькістю, своєю присутністю, своєю реальністю? Якщо диявол проти нас — то все дозволено. І навпаки: віра в те, що страждання й виклики самі по собі роблять людей мудрішими, моральнішими, одним словом, кращими, зробила нас опірними до критики.
Мабуть, найгірше, найобурливіше, що відбувається в нашій публічній сфері — привласнення страждань і втрат конкретних людей суспільством загалом. Так, практично щоночі ми всі граємо в жахливу лотерею, і дефіцит безпеки справді спільний. Але втрати, горе, випробування — завжди чиїсь. Горе нашого сусіда навряд чи робить його мудрішим і справедливішим, а якщо робить — скорше за все, людина була мудрою та справедливою і до того. Але горе точно не робить мудрішими і справедливішими нас — решту, і не дає права бути істеричними, вважати, що всі нам винні, що всі мають терпіти наші насмішки і жовч (доречні чи ні), що всі мусять співчувати нам, а ми не мусимо співчувати нікому.
Ілюстрація: Анна Доманська.
У довгостроковій перспективі це небезпечно тому, що вже створює захисний кокон не для конкретних людей, які потребують підтримки й допомоги, а для всіх власників українського паспорта. Ми вже зараз, погодившись, що травма війни розлита в цілому суспільстві, не говоримо з ним ані про його преференції лише за кілька років до повномасштабного вторгнення, ані про те, що й ми, українці, були жорстокими й неправедними в минулому — і щодо свого народу, і щодо чужих.
Нас сьогоднішніх ми легко проєктуємо в минуле, нібито там розуміли те, що розуміємо зараз, і ніби наші сьогоднішні страждання виправдовують усі попередні вчинки. Проте нагадаю: абсолютна більшість суспільства дуже не хотіла в НАТО якихось двадцять років тому, піднімала новорічні келихи з шампанським «за Москвою» якихось п’ятнадцять років тому і слухала російських реперів якихось пʼять років тому. І це, звісно, можна було би не згадувати, якби не його, суспільства, гнів на Захід, який чомусь не хоче відмовитися від Чехова вже завтра.
Прекрасно, що ми нарешті почали розмову про участь українців у побудові Російської, а згодом радянської імперій. Але як оцінюємо цю участь? Чого у цих розмовах більше — прихованої гордості (дослівно «ми їм показали»), жалю, що така ж хороша заповідалась імперія, але врешті дісталася рускім і німцям, а чи все ж таки готовності розділити відповідальність за дотичність до колонізації, русифікації та насильства? Або бодай готовності визнати, що вибір частини наших еліт був зумовлений персональними амбіціями, ресентиментом, релігійним фанатизмом? Готовності визнати, що наш багатостраждальний народ не тільки був жертвою, а й сам брав участь у погромах та етнічних чистках? Готовності відмовитися від образу українських селян як носіїв самих тільки чеснот?
Знову полюбити складність
Ми почали говорити про нашу субʼєктність — у минулому та зараз, але наша публічна сфера витворює для суспільства тепличні умови, які субʼєктності суперечать, а саме — статус вічної жертви світової несправедливості. Дуже любимо поговорити, який злий жарт зіграв цей статус із нашими польськими сусідами, і водночас впевнено крокуємо по тих самих граблях.
Ілюстрація: Анна Доманська.
І коли українські ліберальні інтелектуали закликають відкласти болючі розмови й незручні питання на час «після війни» (коли це, до речі?), захистити суспільство від складності, бо воно зболене, і водночас толерують навʼязування авдиторії «правильної» історії тут і тепер, історії, в якій ми ніколи не винні (а якщо винні, то так їм, ворогам, і треба), саме вони таким чином дозволяють накидати сьогоднішнім героям провенанс, про який ті взагалі-то не просили, використати ситуацію і монополізувати публічне поле. Не вірю, що українські ліберальні інтелектуали цього не бачать.
Є не один і не два приклади, як саме припущення про те, що ми були не тільки жертвами, викликає шалений спротив, обурення, лють. Це не аж такий серйозний ступінь складності — визнати, що одна людина може бути жертвою і катом одночасно, що призвичаєне до насильства суспільство залишає дуже мало шансів для людини лишатися невинною.
Усе це в сотнях книжок описане й тисячі разів проговорене, і все ж зболеному суспільству хочеться вірити у свою винятковість. Християни називають це гординею, популярна культура — найулюбленішим гріхом диявола.
Мені видається, настав час говорити і про спʼяніння окремих інститутів владою, і про спʼяніння людей, особливо публічних, правотою, яка, врешті, також дає їм владу, навіть якщо це тимчасова і примарна влада над авдиторією. Наш консенсус, наша згода були благом, але врешті створюють настільки сильний суспільний тиск, що він працює краще за будь-яку цензуру.
Ми мусимо повернути собі сумнів як чесноту і знову полюбити складність: вони бережуть нам отой знаменитий «тонкий, мов папір, шар цивілізації», а не випробовують нашу віру. Якщо ми зголосилися бути правдою у сповненому компромісів світі, то варто щонайменше не втратити здатність розрізняти правду й «українські наративи».
